Читацькі смаки можуть кардинально різнитися — про це свідчать, зокрема, оцінки на спеціалізованих сервісах та в онлайн-книгарнях, що мають таку опцію. Наші рекомендації теж суб’єктивні, але маємо надію, що вони стануть вам у пригоді і допоможуть знайти саме ті книжки — для себе чи на подарунок. Серед них траплятимуться не лише новинки, а також раритети. Гарна нагода згадати, чи не пропустили ви свого часу щось цікаве.
Ірина Стахурська:
Свій читацький 2022-й я розпочала із прекрасних дитячих новинок. Також читала новий український нонфікшн 18+, есеїстику та перекладну коротку художню прозу. Читачам Тиктор медіа рекомендую чотири найцікавіші із прочитаних.
Для дітей
Марта Ліпша «А що Бог їсть на сніданок?», Видавництво Юлії Сливки, 2021, ілюстрації: Марта Кошулінська
Героїню цієї дитячої книжки — Емілію — можна назвати не просто допитливою, вона справжня маленька філософиня. Адже її турбують далеко не дитячі питання: дівчинка часто замислюється про Бога. До того ж говорить про Нього дуже безпосередньо і щиро, як про доброго друга, ставлячи своїй мамі Софі безліч оригінальних запитань.
Книжка Марти Ліпшої, на мою думку, гарно підійде для спільних читань з дітьми тим батькам, які бояться розмовляти з ними на серйозні теми. Мама і тато Емілії чудово демонструють, як можна робити це невимушено, підтримуючи інтерес доньки до пізнання свого внутрішнього світу.
Окрім Бога, в історії знайшлося місце справжній дружбі, лагідному морю й улюбленому собаці, що додає їй атмосферності. Книжка також навчає приймати інших такими, якими вони є, і завжди знаходити порозуміння.
Візуальне оформлення — справжня насолода для очей, як дитячих, так і дорослих. До речі, кожен новий наклад книжки (наразі готується вже третій) виходить з іншим малюнком на обкладинці. Але не тільки красивими ілюстраціями підкуповує «А що Бог їсть на сніданок?», а насамперед — своєю глибиною.
Український нонфікшн
Олександр Бойченко «Мої серед чужих», «Видавництво 21», 2017
Анотація описує цю книжку як «читацький путівник для дітей старшого шкільного та молодшого студентського віку», втім я переконана, що вона так само розрахована і на дорослих. Бо основний критерій, за яким можна охарактеризувати цільову аудиторію «Моїх серед чужих» — любов до літератури.
Якщо читання — ваше найбільше гобі, ця книжка точно стане для вас корисною. Тому що вона цікаво й лаконічно розповідає про понад 70 авторів із різних епох, країн та літературних течій. Усіх їх автор зібрав, опираючись на власні вподобання, саме тому і назвав «своїми». А його літературному смакові точно можна довіряти — Олександр Бойченко є блискучим редактором, літературним критиком, есеїстом, перекладачем. Окрім того, багато років викладав зарубіжну літературу в університеті, та не подумайте, що стиль його книжки — науковий. Навпаки — вона написана в доступній формі, читається легко, рясніє дотепами та іронією.
Мені важко уявити собі читача, який не почерпнув би для себе нічого зі списку рекомендацій з цієї книжки. А тому сміливо раджу звернути на неї увагу з єдиним лише попередженням: обережно, «Мої серед чужих» провокують на «книжковий запій»!
Читайте також: Нонфікшн, який читають: пояснити чи спростити
Катя Бльостка «Матера вам не наймичка, або Чому діти — це прекрасно…», Віхола, 2021, дизайн обкладинки: Стронґовський
Провокативний нонфікшн, який скандально увірвався на книжкові полиці українок. Блогерка Катерина Баррелл, вона ж Катя Бльостка, вже 8 років мешкає у США, виховує чотирьох синів. В інстаграмі кількість її підписників сягає 126 тисяч. Очевидно, це доволі активна аудиторія, оскільки велика частина відразу конвертувалася в читачок, і станом на початок 2022 року «Матера» подолала позначку у 26 тисяч проданих примірників.
Дехто книжку нещадно критикує за суржик і матюки, дехто — хвалить і називає «Біблією материнства». Істина, як відомо, завжди десь посередині. Очевидно, що «реальне материнство» від А до Я, про яке розповідає Катя Бльостка, у книжці добряче приправлене усілякими надмірностями, але тут можна списати все на екстравагантність самої авторки (блог вона веде у такій же стилістиці). Було б бажання, то про все описане можна було розповісти й іншими словами у більш стриманій манері. Та якщо придивитися не до форми, а до суті — Каті вдалося в такий своєрідний спосіб все ж привернути увагу до багатьох актуальних для жінок, але часто замовчуваних, тем: післяпологова депресія, суспільні очікування від вагітних та матерів, стереотипи щодо жіночого тіла після пологів тощо.
Особисто я сприйняла цю книжку як багатий особистий досвід однієї жінки, яка постійно іронізує над собою. Раджу під час її прочитання не порівнювати себе з авторкою, не довіряти сліпо її порадам чи наслідувати її приклад. Кого надихне — надихатися, кого розсмішить — посміятися, а кого розчарує… ну що ж, не варто завищувати очікування, бо бачили очі, що купували не «високу полицю» 😉.
Перекладна художка
Іда Фінк «Сад відпливає», переклад із польської: Наталія Римська, «Видавництво Старого Лева», 2021
Про цю книжку багато розповідати не буду, оскільки в нашій рубриці «Ревю» можете прочитати мій розлогий огляд. Скажу тільки, що збірка короткої прози Іди Фінк стала найвартіснішою книжкою не тільки мого читацького січня, а й мабуть, однією з найважливіших коли-небудь прочитаних. Авторка — єврейка, яка народилася в Україні, писала польською мовою, пережила Голокост, емігрувала до Ізраїлю, де і почала писати вже в доволі зрілому віці.
Оберігаючи в собі пережите протягом довгих років, Іда Фінк стала надзвичайно ретельною, виваженою оповідачкою, зумівши оголити перед читачами жахливу буденність великої трагедії геноциду. Читаючи її тексти, страшно усвідомлювати, що за кожним героєм чи героїнею — чиясь реальна доля.
Оповідання із «Сад відпливає» водночас і дуже трепетні, і жаскі. Вони лаконічні, та вміщають більше, ніж вмістили би численні томи. А ще місцем подій у більшості текстів виступає маленьке містечко З., тобто рідний для Іди Фінк Збараж (сьогодні це Тернопільщина).
Раджу не оминути книжку увагою, як і загалом творчість цієї письменниці.
Читайте також: Ревізія Збаража: погляд і слово Іди Фінк
Мар’яна Хемій:
Сучасний світ спонукає до швидкого поглинання континенту, гонитви за новинками і вимагає увесь час бути в курсі подій. Торішнє швидко втрачає цінність і привабливість, компанії щодня пропонують нам щось нове, а в стрічках соцмереж усі жваво обговорюють свіжопобачене і свіжопрочитане.
Та варто іноді дозволяти собі відсторонитися від цих інформаційних погонь і повертатися до давніх почекунів і улюблених текстів. Навіть якщо зараз на слуху інші назви. Кілька таких книжок є серед моїх рекомендацій.
Перекладна художка
Мілан Кундера «Смішні кохання», переклад із французької: Леонід Кононович, «Видавництво Старого Лева», 2021
Український читач дочекався перекладів книжок Мілана Кундери, і це неабияк тішить. Письменник-відлюдник, який виїхав у 1975 році із Чехословаччини у Францію, з того часу змінив не лише країну, а й мову своїх текстів. Так, усі його книжки перекладають із французької, а не з колись рідної для нього чеської — мови, якою були написані його найвідоміші тексти, що принесли йому всесвітню славу.
З 2018 року і дотепер у «Видавництві Старого Лева» вийшли друком 6 книжок, усі — в перекладі Леоніда Кононовича. Мій минулий читацький рік почався із «Жарту» — дебютного роману Кундери. Цей — із його «Смішних кохань». Дуже різні книжки, та обидві потрапили до числа улюблених.
До збірки «Смішні кохання» увійшли сім новел Мілана Кундери, які оповідають про любовні пригоди персонажів — з гумором, іронією та гротеском, пронизані водночас легкістю і сумом.
Читайте також: Давид Б.: «Франція — як губка, всотує все»
Комікси
Петр Сіс. «Стіна», переклад: Ірина Забіяка, видавництво «Видавництво», 2018
8+
«Стіна» — це комікс чеського художника і письменника Петра Сіса, який живе в Америці. Вперше книжка була надрукована англійською мовою у Нью-Йорку у 2007 році, того ж року вийшла чеською на батьківщині автора. Здобула чимало професійних нагород і схвалення з боку читачів.
Комікс оповідає про життя в Чехословаччині за залізною завісою у 1948–1989 роках крізь призму автобіографічної історії. Головний герой коміксу таємно малює те, про що не можна говорити вголос, і веде щоденник, в якому розповідає про своє життя та суспільні зміни, про надію на свободу думок і поглядів, розчавлену радянськими танками у 1968 році. Про безнадію, що наступила після цього, та падіння Берлінської стіни як довгоочікуване здійснення мрії про свободу.
Том Ґолд. «Печемо з Кафкою», переклад: Геннадій Шпак, видавництво «Видавництво», 2019
У цьому виданні зібрані карикатури та мінікомікси шотландця Тома Ґолда, який впродовж тривалого часу співпрацює із виданнями The New Yorker, The New York Times, The Guardian, The Believer і New Scientist. Книголюбів особливо потішать карикатури на літературні сюжети, як то 10-тижневий курс «Прокрастинація для письменників», про електронну читалку з кухонними рецептами, що впала в каструлю із супом, оренда химерних будинків для завершення романів різних жанрів тощо. Отримую величезне задоволення, перечитуючи їх час від часу.
Українська художка
Каріна Армлос «Дорослі дівчата», «Видавництво 21», 2021
Історії чотирьох жінок — трьох дочок і їхньої матері — неспішно розгортаються на сторінках цього роману. Пазл за пазлом складається життєвий шлях кожної із них. Троє дочок приїздять після смерті матері в будинок, де вона жила останні кілька років перед смертю, для оформлення документів на спадщину. Там знаходять мамин щоденник, який вона вела у свої 16 років. І намагаються зрозуміти, якою людиною була їхня мама, — не та, яка загрузла у щоденних клопотах про доньок і спільний побут, а яка кохала, мріяла, на щось сподівалася і в чомусь розчаровувалася. Якою вони її не знали за життя, бо кожна перебувала у світі власних проблем і викликів.
Троє доньок від трьох різних чоловіків — такою незвичною була їхня родина. Можливо, тому чи з якихось інших причин дівчата виростали дуже різними, дещо насторожено ставилися одна до одної в дитинстві та не підтримують тісного зв’язку, коли виросли. Більшість таємниць одна про одну вони дізнаються у тиждень, коли житимуть утрьох у родинному будинку.
Тут буде багато нерозуміння й засудження дій і поглядів одна одної, порушено чимало суспільних стереотипів — якою має і не має бути жінка, піднято на поверхню чимало болючого й такого, про що досі не прийнято говорити вголос. Чи варто залишатися парою, якщо один/на із подружжя хоче дитину, а інший/а — ні? Як уникнути засудження і зайвих запитань, коли усі спроби завагітніти впродовж кількох років поспіль — безуспішні? Який ідеальний баланс між кар’єрою і сім’єю? Якою потрібно бути матір’ю, щоб діти потім не відсторонилися від тебе, затаївши образи й маючи постійно поповнюваний список претензій?
Сергій Сингаївський «Дорога на Асмару», видавництво «Кліо», 2016
Роман Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару», можливо, так би й залишився непоміченим широкому колу читачів, якби не увага до нього Оксани Забужко. Автор дебютував у 59 років, книжка вийшла у видавництві «Кліо», яке спеціалізується на виданні переважно історичної літератури. Вона не потрапила в огляди літкритиків та журналістів, й активно обговорювати її почали після гучної презентації на Книжковому Арсеналі.
Це не той текст, який можна читати наскоками по кілька сторінок між іншими заняттями. Він потребує повної зосередженості. Дві сюжетні лінії роману розгортаються паралельно й оповідають про події в Ефіопії 1984–1986 років та Київ 2012 року. Історія містить детективний елемент, тож, окрім того, що вражають самі описані ефіопські події й реалії, хочеться якомога швидше розмотати нитку й дізнатися, що ж тоді сталося насправді. Адже в сучасності — безпосереднє продовження того, що відбулося колись.
«Дорога на Асмару» — майстерно написаний і, безперечно, один із найсильніших романів сучасної української літератури. Поза сумнівом, його мали би прочитати усі, хто так чи інакше цікавиться літературою і нашою історією. Ці її сторінки хоч моторошні, та реалістичність у книжці — не художній прийом, а те, що здобуте власним досвідом автора, який працював в Ефіопії в роки штучно організованого там голоду.
Наталія Довгопол «Куба-якої-не-було», видавництво «Темпора», 2021
«Куба-якої-не-було» — саме та книжка, яка й надихнула мене одразу після її прочитання взятися за «Дорогу на Асмару». Письменниця Наталія Довгопол, відома насамперед своїми фантастичними текстами, написала реалістичну повість про досвід своєї двоюрідної бабусі, яка на початку 1960-х років працювала медсестрою на Кубі.
Це захоплива історія про ще одну маловідому сторінку радянського минулого — участь радянських військових у бойових діях на Кубі. Тут і наскрізна любовна лінія, і рефлексії маленької людини на тлі масштабних політичних інтриг, і страхітливі побутові умови в умовах цілковитої невизначеності, і яскраво описані характери персонажів, які бояться, радіють, кохають і фліртують попри зовнішні обставини і світові кризи.
Читайте також: Нове-цікаве: свіжі книжки українських видавництв
Фото на головній: Оксана Боровець
