fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
«Конфлікти — це теж про любов». Фрагмент із книжки «Для стосунків потрібні двоє» Володимира Станчишина

«Конфлікти — це теж про любов». Фрагмент із книжки «Для стосунків потрібні двоє» Володимира Станчишина

Володимир Станчишин «Для стосунків потрібні двоє», видавництво «Віхола», 2022
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter
stosunky cover 1 - «Конфлікти — це теж про любов». Фрагмент із книжки «Для стосунків потрібні двоє» Володимира Станчишина

Коли вирішуємо будувати стосунки, ми маємо запам’ятати: правильних рецептів не існує, кожен торуватиме свій неповторний шлях. Хтось одружиться, а хтось будуватиме довготривалі взаємини без офіційної реєстрації шлюбу. У когось будуть діти, а хтось житиме без них.  Одні будуть разом з людьми протилежної статі, інші — з людьми своєї статі. У всіх цих ситуаціях буде щось спільне, а щось тільки ваше, особливе.

У книжці психолог-психотерапевт Володимир Станчишин розповідає про схожі моменти, які може переживати кожна пара. Що відбувається, коли закінчується перший етап закоханості? Чому кризи та конфлікти — це нормально? Як змінюється життя, коли в пари з’являється немовля? Як батькам пережити «вибух» підліткового віку дитини?  Які етапи проходить сім’я, що виховує дитину з інвалідністю? Чому домашнє насильство — це не приватна справа і про нього треба говорити? Як жити членам сім’ї, де є алкозалежна людина? Як пережити втрату партнера?

Автор не пропонує програму дій, готові відповіді чи поради. Натомість, відштовхуючись від своєї практики, охоплює ті життєві ситуації, про які найчастіше говорять його клієнти. Володимир Станчишин — психолог-психотерапевт, автор книг «Стіни в моїй голові. Жити з тривожністю та депресією» та «Для стосунків потрібні двоє». 

Пропонуємо для ознайомлення фрагмент із другої книжки, наданий видавництвом. 

 

 

Хай скільки сеансів передбачено на сімейній терапії, щоразу так чи інакше ми приходимо до питання любові. Кожен із нас потребує її, потребує стосунків, добрих стосунків.

Проте часом у стосунках починають відбуватися дивні речі: ми надмірно обмірковуємо всі слова і дії партнера, інтелектуалізуємо, додумуємо багато різного — ​і врешті потрапляємо до психотерапевта. Тому зараз ми поговоримо саме про те, що відбувається у психотерапії в такому випадку.

Уявіть звичайне подружжя: чоловік і дружина. Дружина приходить у терапію зі скаргами на чоловіка, бо дев’яносто відсотків свого часу він перебуває на роботі. Через це вона почувається невпевнено й висловлює претензії, що він не приділяє уваги їхній доньці. Самі зауваження видаються доволі слушними: «Це твоя дитина, ти потрібен цій дитині, їй потрібна твоя увага». Чи не так? Насправді все трохи складніше. Чоловік у цей момент чує зовсім інше. Коли дружина каже «Доньці потрібна твоя увага», він чує «Я поганий тато». І це явно не викликає в нього позитивних емоцій, у ньому народжується величезне почуття провини. Щоб сховатися від цього почуття, чоловік починає уникати дружини й доньки, кажучи: «У мене немає часу». Далі ще гірше: «Дай мені спокій, я заробляю для вас гроші». Що чує дружина? «Ви мені не потрібні».

На перший погляд може здаватися, що дружина обурена. Але ні. Її глибинна емоція — ​не обурення, а страх. Жінка боїться, що вони з донькою можуть утратити чоловіка й батька, адже він не визнає проблеми, про яку вона йому постійно нагадує. Але про страх наша героїня не говорить, бо просто не навчена про це говорити. Натомість вона демонструє злість. Дружина каже: «Який же ти покидьок, не потрібні нам твої гроші». Що ж чує чоловік? «Їм навіть гроші мої не потрібні». «Що я ще можу зробити? Я взагалі їм обом не потрібен. Я нікудишній чоловік». Відчуваючи свою непотрібність, він замикається ще більше. Якщо чоловік не потрібен удома, то, напевно, має бути місце, де його потребують. У нашому випадку це робота. Місце, де він проводить дев’яносто відсотків свого часу. Тож чоловік занурюється в роботу, знову уникає родини, і знову все повторюється по колу: звинувачення, образи, уникання.

А тепер погляньмо на цей конфлікт ближче. Що ми бачимо спершу? Напад (дружина, яка вимагає уваги чоловіка до їхньої доньки) і захист (чоловік, який транслює «Я нічого не хочу, я не маю часу, ти мене задовбала»). Усе це зовнішня поведінка обох партнерів, те, що на поверхні. Але є й глибший рівень: те, що люди відчувають насправді, те, чому вони прийшли у психотерапію. Дуже часто, концентруючись на зовнішніх проявах поведінки, ми не в змозі самостійно помітити, що відбувається на глибшому рівні. Ми не помічаємо того страху, який відчуває дружина («Я втрачу чоловіка, а донька — ​батька»). Ми не бачимо страху чоловіка («Я поганий чоловік і батько, я втрачу цю сім’ю»).

 

dlya stosunkiv mockup1 1024x683 - «Конфлікти — це теж про любов». Фрагмент із книжки «Для стосунків потрібні двоє» Володимира Станчишина

 

Читайте також: Нонфікшн, який читають: пояснити чи спростити

 

Власне, тепер ми повертаємося до початку. Я почав цей розділ зі слів про любов з однієї причини. Партнери, сварку яких ми щойно «спостерігали», так люблять і потребують одне одного, що захищаються в будь-який спосіб, аби лише не втратити сім’ї. Хоча зовні видається, наче вони намагаються її зруйнувати.

Є дві ролі, які в разі конфлікту можуть грати партнери, аби не втратити стосунки, і обидві не надто ефективні. Перша роль — ​нападаючий (у нашому прикладі її виконує дружина, але насправді її може відігравати будь-хто з партнерів). Ця роль дуже проста: людина починає діймати іншу, «діставати» на кожному кроці з меседжем «Почуй мене, побач мене, я тут, зверни на мене увагу». Можна, звісно, сказати про це прямо, але ми цього не розуміємо, ми не навчені говорити про свої потреби й почуття, не можемо переступити через себе. У ролі нападаючого людина починає «кричати» про любов. Фактично в більшості таких кейсів з партнером у ролі нападаючого ми маємо справу з людиною, яка просто дуже хоче, щоб її любили. Вона не може про це сказати прямо й водночас страшенно боїться, що якщо зараз замовкне, то партнер просто зникне, зануриться у свою роботу, а вона ніколи більше не зможе його повернути. Цей страх не безглуздий, адже той, на кого нападають, справді може відгородитися від довколишнього світу, тож, розуміючи реальність свого страху, нападаючий «кричить», аби привернути увагу партнера. Так чинять діти, коли їм потрібно привернути до себе увагу батьків: кричать, галасують, погано поводяться. Вони просто хочуть любові.

 

Формула любові:

Любов = увага за модулем

 

Ця формула — ​це основа дитячої психотерапії, але в стосунках дорослих вона теж працює. «Я відчуваю твою любов настільки, наскільки ти звертаєш на мене увагу. Коли ти сидиш і дивишся на мене, я розумію, що ти мене бачиш, намагаєшся мене любити, але коли ти постійно лише гортаєш стрічку ФБ у телефоні, я починаю думати, що ти мене не любиш, тебе немає, тебе ніколи немає». Мозок людини в такому випадку просто не зчитує вашої присутності. З дітьми проводилося безліч експериментів, у межах яких дослідники стверджують: дорослий, який «втикає» у гаджет,— ​це відсутній дорослий для дитини.

Дитина вимірює любов єдиним показником: проведеним з нею часом. Якщо не може отримати позитивної уваги, вона кидатиме й ламатиме іграшки, битиме посуд — ​усе, аби лише отримати увагу, навіть негативну. Вона знає: коли ви на неї кричите, значить, ви поряд, ви нарешті звернули на неї увагу, бо найгірша для дитини річ, як ми пам’ятаємо,— ​це відсутність важливого для неї дорослого. Саме тому увагу беремо за модулем: хоч дитині й не байдуже, як саме проводити з вами час, у разі потреби вона вимагатиме будь-якої уваги, аби довести самій собі, що ви поряд, ви присутні в її житті.

Ось чого в нашому прикладі хоче дружина. Своєю поведінкою вона сигналізує: «Зверни на мене увагу, зверни увагу на нашу дитину, зверни увагу на НАС». Так, коли вона кричить, щоб чоловік звернув увагу на дитину, дружина часто має на увазі й саму себе. Просто про себе, дорослу й незалежну, сказати важче, зовсім інша річ — ​говорити про дитину. Тож, коли я отак «кричу», я фактично намагаюся врятувати стосунки. Але біда в тому, що мій партнер цього так не відчитує. Він чує і бачить лише зовнішнє: критику, багато критики. А якщо ще й припустити, що аналогічну критику він чує від самого дитинства, то в стосунках його реакція помножується, аж поки він не вибухне.

Отже, нападаючий — ​це той, хто любить. Друга роль у конфлікті — ​уникаючий. У нашому прикладі її виконує чоловік. Його зовнішня поведінка дуже проста: він відмежовується, каже «Я не хочу цього робити, я сиджу на роботі, займаюся своїми справами, ось тобі гроші, просто не чіпай мене». Але що насправді відбувається в його голові? Він уже впевнений, що «поганий тато, поганий чоловік». Якщо зараз він почне реагувати на звинувачення, спалахне конфлікт, і «він втратить свою сім’ю». Тож у чоловіка виникає ідея: не робити нічого — адже це нібито має зберегти стосунки. Він буквально завмирає.

Роль уникаючого (завмираючого) — ​це також завжди про любов. «Я завмираю, щоб урятувати наші стосунки. Бо якщо я також почну кричати, наша сім’я розлетиться на друзки». Але партнерка не відчитує в цьому любові, вона бачить байдужість. А байдужість змушує її кричати ще голосніше — і коло замикається знову.

 

Читайте також: Нове-цікаве: свіжі книжки українських видавництв

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
stosunky cover 1 150x150 - «Конфлікти — це теж про любов». Фрагмент із книжки «Для стосунків потрібні двоє» Володимира Станчишина
«Конфлікти — це теж про любов». Фрагмент із книжки «Для стосунків потрібні двоє» Володимира Станчишина
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter