fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Давид Б.: «Франція — як губка, всотує все»

Давид Б.: «Франція — як губка, всотує все»

У 2018 році київське видавництво «Пінзель» заснувало серію «Снага до життя», покликану художньою мовою спонукати читачів замислюватися над непростими питаннями співіснування з тяжкими недугами сьогодення. У серії вже вийшли романи про ВІЛ/СНІД — «Другові, який не врятував мені життя» француза Ерве Ґібера — та про підлітка-аутиста — «Блакитний хлопчик» Анрі Бошо
david b. 2015 noiretblanc - Давид Б.: «Франція — як губка, всотує все»
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Видавництво готує продовження серії — на початку 2022 року побачить світ український переклад етапного художнього твору про епілепсію: мальована сага «Підхмарне Лихо» французького малювальника Давида Б. Це щемка і реальна історія родини, яка змушена десятиліттями жити з недугою, що мучить одного із синів — Жана-Крістофа. Його брат П’єр-Франсуа (який взяв собі згодом псевдонім Давид Б.) намалював ціле століття — від Першої світової війни до кінця XX століття, — пропустивши шлях своєї сім’ї через історію Франції та Європи.

З нагоди виходу книжки ми поспілкувалися з автором.

 

 

«Я хотів повернути своєму братові його забуте життя»

 

Коли у вас виникло рішення перетворити П’єра-Франсуа Бошара (це ваше справжнє ім’я) на Давида Б.? І що означає це загадкове «Б.»?

 

Все дуже просто, вибір був продиктований написанням: складно ставити довжелезний підпис «П’єр-Франсуа Бошар», а для мене, як і для всіх малювальників коміксів, написи і підпис є невід’ємною частиною твору, тож я шукав стислий підпис і обрав своє третє ім’я — «Давид», а «Б.» — це «Бошар», моє прізвище.

 

Сага «Підхмарне Лихо» не стала вашою першою книжкою. До цього був тривалий творчий шлях. Як ви прийшли до задуму «Підхмарного Лиха»?

 

Спершу я робив комікси для дитячих періодичних видань і дитячих видавництв. Та якось нам із друзями захотілося чогось іншого, і у 1990 році ми заснували видавництво «L’Association». Ми запрошували художників, яким не вдавалося знайти «свого» видавця, і випускали альбоми, досить відмінні від того, що стояло тоді на полицях книгарень. «Підхмарне Лихо» тоді вже сформувалось у моїй голові як проєкт, але спочатку я випустив «першу ластівку» — альбом «Кінь блідий» («Le Cheval blême») — зібрання своїх снів і кошмарів. Це була моя перша автобіографічна спроба. Вірніше, «автобіографічна», у лапках, адже сни — це особисте, але водночас вигадане, тобто вийшла вигадана автобіографія. Для мене цей досвід став безцінним: я зрозумів, як я можу намалювати і яку історію можу розповісти. У «Підхмарному Лихові» також чимало снів. Робив я цю книжку досить швидко. Перший том вийшов у 1996 році, шостий — у 2003-му.

 

pinzel book mockup 2 1024x791 - Давид Б.: «Франція — як губка, всотує все»

 

Читайте також: Богдан Горбай: «Команда Ukraїner намагається показати повноту і красу всього, що є в Україні»

 

Як би ви визначили «Підхмарне Лихо»? Для мене — це величезна фреска-енциклопедія, яка зачіпає безліч тем (історичних, наукових, художніх) і складається з кількох шарів, певною мірою подібна до тих грандіозних стінописів, які творив мексиканець Дієго Рівера.

 

Мені кортіло розповісти не тільки про своє життя, а й про захоплення — а це, в першу чергу, історія і релігія. Я хотів також розповісти про життя своєї родини. Для нашої сім’ї оповіді — річ звична. Мої батьки часто і багато розповідали про своє минуле, своїх батьків, особливо мама — вона у деталях знає історію кожного члена своєї родини аж до кінця ХІХ століття! У дитинстві її розповіді причаровували нас, дітей. Алжир, Індокитай — усі ці далекі краї ставали місцями, де оселилися наші мрії. Мама виросла у селянській родині, у містечку у Центральній Франції, і теж зачаровано слухала оповіді своїх дідуся і тата.

Словом, вийшов далеко не мій життєпис, бо кортіло розповісти безліч історій, скажімо, про ті історичні події, які були присутні у житті членів моєї родини: Перша світова війна, у якій брав участь один з моїх дідусів, Друга, на початку якої воював мій другий дідусь. І це були не якісь абстрактні речі — про це щодня говорили за столом.

Отже, в першу чергу я переповідав наше життя — а це було життя середньостатистичної буржуазної французької родини в місті Орлеані. Аж раптом у віці семи років мій брат захворів — епілепсія тоді була мало дослідженою недугою, та й нині, здається, її мало знають. З ним ставалося по декілька нападів на день, і лікарі не могли дати якісь пояснення. Ішов кінець 1960-х років, і це повністю перевернуло життя нашої родини.

 


Для нашої сім’ї оповіді — річ звична. Мої батьки часто і багато розповідали про своє минуле, своїх батьків, особливо мама — вона у деталях знає історію кожного члена своєї родини аж до кінця ХІХ століття!


 

Оскільки епілепсія — один із головних мотивів вашої книжки, чи можна сказати, що створення «Підхмарного Лиха» «відкрило» вам епілепсію, зробило вам її зрозумілішою? Скажімо, Достоєвський, який також мав епілепсію, стверджував, що творив частково завдяки цій хворобі. А яку роль вона зіграла у житті вашого брата?

 

Я не лікар, тому не можу фахово розповідати про епілепсію. Є різні типи епілепсії і різні причини, які її викликають. Коли вийшов перший том «Лиха», мене запросили на конгрес фахівців з епілепсії у Лозаннській лікарні, у Швейцарії — і там різні лікарі розповідали про абсолютно різні випадки епілепсії. Під час літературних фестивалів до мене підходить чимало епілептиків — і вони теж описують цілком різні хвороби. Є ті, у кого напади стаються раз на два роки, — зрозуміло, це геть інша річ, ніж коли у тебе по кілька нападів на день, як було у мого брата у найгірший період його хвороби. А трапляються пацієнти і з десятьма нападами на день! Ця недуга повністю знищує життя.

Достоєвському пощастило перетворити свою хворобу на щось корисне. І я дуже хотів, щоб мій брат також трансформував свою недугу на щось. Коли я бачив його востаннє, ми говорили про «Підхмарне Лихо», і він дивувався: «Як ти все це пам’ятаєш? Я сам не пам’ятаю свого життя». І тоді я сказав собі: я зробив цю книжку, щоби повернути йому втрачені пам’ять і життя.pinzel lykho ua selection 1 748x1024 - Давид Б.: «Франція — як губка, всотує все»

 

Як відреагували на вашу книжку у середовищі епілептиків та причетних до дослідження і лікування епілепсії?

 

Чесно кажучи, конгрес у Швейцарії — це єдиний випадок, коли зі мною зв’язався хтось із цього середовища. Також я брав участь у документальній стрічці про дитячу книжку Брижіт Марло «Буря в моїй голові».

 

«Я малюю у сні»

 

Пропоную поговорити про езотерику, якої в книжці дуже багато: дерево сефірот, каббала, Ошо, спіритизм, розенкрейцери і таке інше. Це був ваш свідомий намір чи усі ці мотиви виникли в ході створення саги?

 

Насправді це те, про що я дуже хотів розповісти. Коли з братом стався перший напад, його відразу доставили до шпиталю Сальпетрієр у Парижі, де на той час працював найвідоміший фахівець з епілепсії. Та дуже швидко стало зрозуміло, що жоден лікар і жодні ліки не могли допомогти Жану-Крістофу. Оскільки на дворі був початок 1970-х років, усі захоплювалися модними «відкриттями» зі Сполучених Штатів: контркультурою, паралельною медициною, різними гуру та громадами тощо. Люди шукали — як у політиці, так і в медицині — альтернативні шляхи.

Оскільки традиційна медицина була не в змозі зцілити мого брата, батьки звернулися до інших методів. А оскільки мої батьки — люди цікаві, то це захоплення стало чимось більшим. Вони поринули в езотерику, східні культи, макробіотику і таке інше. Так моя мати познайомилася з відомим філософом-гуру Ремоном Абельйо. Спершу вона просто хотіла з’ясувати, чи може той щось зробити для Жана-Крістофа, та потім захопилася розмовами з Абельйо. Ми з братом теж захопилися езотерикою, прочитали масу книжок — батьки скупали буквально все у книгарнях. Тому езотерика тісно переплелася у моїй свідомості з хворобою брата.

 

Ви переповідаєте ці «поневіряння методами» з гумором, навіть із сатирою. Хоч щось спрацювало?

 

Як дізнається з книжки читач — жодна з цих методик не спрацювала. Ні макробіотика, ні подорож до Лурду, ні спіритизм — жодна. Це призвело до того, що я певний час вкрай критично сприймав езотерику. З іншого боку, тривалий час вона давала моєму братові надію, підтримувала його. Єдиний, завдяки кому у брата на деякий час сталася ремісія — це японський цілитель, про нього йдеться у першому розділі книжки. Тоді нападів значно поменшало. Ніхто не знає, завдяки чому — адже в епілептиків таке буває: напади зникають, потім повертаються, нікому не відомо, чому. Хай там як, а цей лікар був значно симпатичніший за «традиційних» лікарів, які завжди ставилися до брата зверхньо і як до неживого об’єкта своїх досліджень.

 


У снах мене завжди цікавила їхня «графічність». Коли я прокидався, перед очима залишалася картинка, коротка історія з власною логікою. Це справді було дуже схоже на комікс. І це стало моїм улюбленим методом. Мені здавалося часом, що я працював уві сні.


 

Як ви вже казали, у книжці чимало описів снів — потім ви навіть видали кілька окремих альбомів з мальованими переказами своїх снів. Це класичний прийом психоаналізу, тому я часто згадував Фройда під час перекладу книжки. Хто вам ближчий — Фройд чи Юнг?

 

Не можу сказати, що я коли-небудь захоплювався фройдизмом. Мама, безперечно, віддавала перевагу Юнгу. Згодом я перечитав твори обох, і жоден мене не захопив. Тому психоаналіз у «Підхмарному Лихові» шукати не варто. У снах мене завжди цікавила їхня «графічність». Коли я прокидався, перед очима залишалася картинка, коротка історія з власною логікою. Це справді було дуже схоже на комікс. І це стало моїм улюбленим методом. Мені здавалося часом, що я працював уві сні.

pinzel lykho ua selection 4 748x1024 - Давид Б.: «Франція — як губка, всотує все»

«Повернути демократію!»

 

Поговорімо про ваш шлях як видавця. Разом з однодумцями ви заснували видавництво «L’Association» на початку 1990-х років. Це свого роду профспілка малювальників коміксів. З «Асоціацією» у вас склалися непрості стосунки: ви залишали її, потім поверталися, нарешті, зараз ви її очолюєте. У чому полягав задум і чим це видавництво відрізняється від інших?

 

Певна група малювальників — це передусім мої друзі Жан-Крістоф Меню і Левіс Трондайм — раптом усвідомили, що мають однакову проблему: неможливість видати у «великих» видавців свої авторські комікси. Тоді нас було семеро, я був найстаршим. У той час у Франції комікс був дуже зарегламентований. Тільки видавець визначав формат, кількість сторінок (переважно 48) і стиль. Окрім «Футурополіса» — це прекрасне видавництво існувало вже тоді — не було видавця, у якого можна було б видати книжку у такому вигляді, у якому цього хотів би художник. Чорно-білі комікси виходили тільки у видавництві «Casterman», яке випускало чудовий журнал «A suivre» («Далі буде»). І все ж щоразу видавець щось нав’язував авторові. Тож ми вирішили: робитимемо так, як роблять у художній (текстовій) літературі. Тобто: автор приносить книжку (текст), і її видають саме в такому вигляді, а не скаліченою. Ми ні в чому не обмежуватимемо авторів. Отак ми з’явилися на «склеротичному» тогочасному французькому ринку коміксів — і задум спрацював!

Також ми значно розширили спектр тем, яких торкались у мальованих книжках, та жанрів. Спогади, сни, подорожі, щоденники… Усі можливості, століттями напрацьовані у «традиційній» літературі, але перенесені на ґрунт мальописів. І це одразу зачепило читачів. Частково ми переймали досвід США і Канади, взиралися на таких художників, як Честер Браун і Джо Матт.

Ми все робили разом — збиралися, розглядали проєкти, пропозиції, підраховували прибутки і збитки. Та у будь-якій групі є злети і падіння. У певний момент Жан-Крістоф Меню вирішив, що все має належати тільки йому. Тоді я пішов, а за мною — решта. У чому була причина? Дуже просто: шалений успіх однієї книжки, а саме «Персеполісу» Маржан Сатрапі. У видавництві раптом з’явилися гроші. До речі, Сатрапі до «Асоціації» привів я. Коли пішли всі художники, лишилися тільки працівники на зарплатні, справи пішли значно гірше, не стало чим платити зарплатню, почався страйк. Тоді нас попросили повернутися. Зібрали загальні збори (адже «Асоціація» — це акціонерне товариство), і ми представили свій список вимог, головною з яких було — повернути демократію! Ми виграли — і опинилися на чолі «Асоціації». А Меню пішов, заснував власне видавництво. Чесно кажучи, для мене все це було досить несподівано, бо я тоді не вірив у можливість відродження «Асоціації» у «старому форматі».

 

Читайте також інтерв’ю із засновниками видавництва «П’яний корабель»

 

Хоч ви часто кажете, що не цікавитесь політикою, все ж ви стали співавтором альбому у двох частинах про взаємини США і Близького Сходу. Чому ви обрали цю тему?

 

Після теракту 11 вересня я згадав своє захоплення історією і сказав собі: я хочу зробити щось на цю тему. Матеріалу для дослідження було вкрай багато, я не знав, за що хапатися. Та на фестивалі історичної книжки, куди мене запросили, я зустрів професора Жана-П’єра Філ’ю, викладача Вищої політичної школи Sciences Po, автора книжок про Близький Схід, знавця арабської мови та культури. Виявилося, що він стежив за моєю творчістю, тож я йому запропонував разом попрацювати над цим проєктом. Адже тема дуже велика і непроста, треба було усе тримати у голові. І моєю «головою» став Жан-П’єр. Так народилась ця книжка.

pinzel lykho ua selection 6 748x1024 - Давид Б.: «Франція — як губка, всотує все»

Читайте також інтерв’ю із художником Олександром Греховим

 

Чи цікавитесь ви іншими жанрами мальованих книжок — скажімо, манґою? Згідно зі статистикою, це один з найуспішніших жанрів 2020–2021 років. Чим, на вашу думку, можна пояснити цей успіх?

 

Читаю, подобається — але це не мій жанр. «Асоціація» випускає книжки, дуже подібні до манґи. «Підхмарне Лихо» переклали японською — але це не означає, що воно автоматично перетворилось на манґу. У мене зовсім інший стиль. У чому успіх манги? Проста пряма оповідь, без ухилень, флешбеків. Ритм оповіді ніщо не порушує. Вона дуже кінематографічна. Молодь звикла до телевізора та інтернету — і знаходить це в манзі. Кожен рух, кожен вчинок ретельно пояснюють. Гадаю, саме тому манґу охоче читають діти і підлітки. Я по своїм дітям бачу: класичний комікс їм дається гірше. Бо це справжня книжка зі складним типом оповіді.

Утім, ви маєте рацію: у Франції зараз бум манґи. Не дивно, адже Франція — як губка, всотує все: бельгійські комікси, американські комікси, японська манґа, а зараз — китайська і корейська манґа. Французька культура дуже відкрита до будь-яких інновацій. Те саме з традиційною літературою та кіно: перекладають авторів з усього світу, кіно знімають у найнеймовірніших варіаціях копродукції; так, нещодавно я дивився естонський фільм, знятий у Сибіру і профінансований Францією. Французи страшенно охочі до інших культур. Японці, скажімо, дуже закриті. Хоча «Лихо» вийшло японською, наклад був досить скромний — 3 тисячі примірників. Це ніщо порівняно з багатомільйонними накладами манґи!

 

Читайте також: Професія: редактор. Чотири героїні розповідають про її особливості

 

Фото та зображення надані видавництвом

Іван Рябчій

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
david b. 2015 noiretblanc 150x150 - Давид Б.: «Франція — як губка, всотує все»
Давид Б.: «Франція — як губка, всотує все»
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter