fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
/
«Хрестовий похід проти поганого смаку»: інтерв’ю із засновниками видавництва «П’яний корабель»

«Хрестовий похід проти поганого смаку»: інтерв’ю із засновниками видавництва «П’яний корабель»

«П’яний корабель» — мале видавництво «декадентської» та «маргінальної» літератури, засноване поетом і перекладачем Міреком Боднаром спільно з перекладачкою Христиною Михайлюк
pianyi korabel - «Хрестовий похід проти поганого смаку»: інтерв’ю із засновниками видавництва «П’яний корабель»
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Тиктор медіа розпитало, чому засновники не вважають його надто успішним, що варто змінити гравцям видавничого ринку, а також як виживати, працюючи з нішевою літературою та «хоч і п’яно, але триматися на плаву».

 

Стан видавничого ринку в Україні доволі специфічний — нерозвинена книжкова інфраструктура, демпінг ринку через тиск на ціни від мережевих книгарень, відсутність належної державної підтримки — ці та ще низка причин не сприяють тому, щоб займатися видавничою діяльністю. Чи можливе у таких умовах успішне видавництво? Чим для вас вимірюється видавнича успішність/неуспішність?

 

Христина: Так, видавнича справа — це справді специфічний бізнес, зокрема через всі фактори, які ти перелічила. Успішне видавництво можливе, а от чи можливе існування успішного і незалежного видавництва — питання, на яке ми досі шукаємо відповідь. Поки що вона радше негативна. Нам із Міреком доводиться працювати також як фрілансерам і робити фінансові вливання у «П’яний корабель», щоб він хоч і п’яно, але тримався на плаву.

Успішність для нас вимірюється наявністю ресурсу (якого завжди бракує) реалізовувати ідеї (яких ніколи не бракує) і бути при цьому навіть не в плюсі, а принаймні самоокупними. Поки що вважаємо себе не надто успішними, бо не маємо змоги втілювати багато своїх задумів. Але це зовсім не означає, що ми маємо намір відступати — навпаки робимо все можливе, щоб продовжувати.

 

Коли ви створювали «П’яний корабель», чи мали якісь взірці для наслідування? Чи маєте улюблені закордонні та українські видавництва?

 

Мірек: На когось конкретно не орієнтувалися, але мене захоплюють кілька видавництв, що не так є взірцями для наслідування (хоча трохи й так), як братами по духу. З іноземних це передусім Olympia Press та City Lights Books. Olympia Press — паризьке видавництво, засноване 1953 року Морісом Жиродіа, яке спеціалізувалося на еротичній та авангардній літературі. Наприклад, вони перші видали «Лоліту» Володимира Набокова та «Голий ланч» Вільяма Берроуза.

City Lights Books — це видавництво, яке заснував у Сан-Франциско поет і художник Лоуренс Ферлінґетті, який помер цього року на 102 році життя. Найзнаменитішим їхнім проєктом є поетична серія «Кишенькові поети». Саме в цій серії у жовтні 1956 року вийшла збірка Аллена Ґінзберґа «Плач та інші вірші». Після виходу збірки її наклад вилучила поліція, а Лоуренса Ферлінґетті заарештували. Проти нього порушили кримінальну справу, однак Ферлінґетті виграв справу в суді.

З українських видавництв мене завжди захоплювало тернопільське видавництво «Крок», яке заснував поет Юрій Завадський. Воно теж передусім відоме безкінечною серією перекладної поезії, в якій видають поетів зі всього світу. Ще одним їхнім важливим проєктом була поетична серія Pixels, де видавали молодих українських поетів.

 

03 1024x768 - «Хрестовий похід проти поганого смаку»: інтерв’ю із засновниками видавництва «П’яний корабель»

 

Читайте також колонку Катерини Міхаліциної «Людина з абрикосової кісточки»

 

У декількох інтерв’ю ви згадували, що першою виданою книгою видавництва мала бути «Американська молитва» Джима Моррісона, але через проблеми з американськими агентами першим виданим автором став Воячек. Поглянувши на цю ситуацію зараз, чи вважаєте ви її невдачею чи все склалося так, як мало скластися?

 

Христина: Нещодавно на літературно-перекладацькому фестивалі Translatorium Анаід Агаджанова брала у нас інтерв’ю і серед іншого запитала, чи не здається нам невипадковим, що першою книжкою була не «Американська молитва» Джима Моррісона, як ми анонсували, а «Незакінчений хрестовий похід» Рафала Воячека, чи не стала назва книжки пророчою щодо всієї нашої подальшої діяльності. І ми собі не надто скромно подумали: а й справді, згрубша це те, чим ми займаємося, — хрестовим походом проти глупства і поганого смаку, наперед програшним, бо повністю глупство і поганий смак не викоріниш ніколи, але й закінчувати цей похід ми не плануємо, бо на шляху подекуди трапляються Святі Граалі. Тому тепер я схиляюся до думки, що все склалося так, як і мало скластися.

 

А якщо говорити про невдачі, чи були ситуації, які здавалися ледь не падінням? Чи коли все йшло не за планом?

 

Христина: Вихід кожної нашої книжки супроводжується якоюсь турбулентністю — коли більшою, коли меншою. Ми жартуємо, що це дається взнаки енергетика наших авторів. Труднощі виникають щоразу, просто ніколи не знаєш, звідки вони прилетять тепер. Але намагаємося на них не фокусуватися, а оперативно вирішувати.

Найважче було, мабуть, під час видання книжки «Блюз для божевільної дівчини» Вацлава Граб’є. У досить спірній ситуації банк без попередження заблокував наші рахунки, а нам якраз потрібно було проводити платежі. Тоді ж раптово помер наш друг, фотограф і режисер Ілля Калюкін. Це був липень 2018 року. Пригадую, що передзамовлені примірники ми відправляли читачам між похороном і поминками. І взагалі з похованням тоді розігрався цілий нуарний фільм, який, мабуть, сам Ілля звідти й режисерував і який блискуче описав Ростислав Шпук в книжці «Модельний ряд. Хроніки», яку ми видали у квітні 2020 року.

 

Натомість які моменти змушували вас подумати: «О так, ми це зробили!»? Чи вихід кожної нової книги ви сприймаєте як злет?

 

Христина: Найприємніше було першого дня передпродажу «Американської молитви» Джима Моррісона. Ми дуже ризикували, віддавали книжку в друк, абсолютно не маючи грошей оплатити великий рахунок друкарні. Але одразу після оголошення про старт передпродажу в соціальних мережах що п’ять хвилин отримували нове замовлення, й аж тоді спокійно видихнули, мовляв, з такими темпами точно назбираємо потрібну суму. Саме тоді зрозуміли, що наші книжки можуть бути затребувані, що наша діяльність має сенс.

 

Чи зіткнулися ви за шість років існування видавництва з хейтом (від читачів, літературної тусовки, від інших видавництв)?

 

Мірек: Зіткнулися лиш раз, але, що найсмішніше, це сталося, коли ми ще не видали жодної книжки і навіть офіційно не зареєстрували видавництво. Це був червень 2015 року, вийшло інтерв’ю зі мною та Христиною, де ми розповіли про задум майбутнього видавництва і зокрема оголосили, що першою книжкою буде збірка віршів Джима Моррісона. Тоді на нас накинувся Ілля Стронґовський, через те що в інтерв’ю ми не згадали про те, що придбали чи збираємося придбати права на тексти Моррісона. Мовляв, ось вам нове видавництво, яке уже намагається працювати за українськими стандартами, себто без.

Ми, звісно ж, були злегка шоковані такою «теплою» зустріччю. І далі в коментарях (зазначу, що це був допис Іллі у фейсбуці) понеслося також від інших людей. Нас засміяли, що збираємося видавати переважно поезію, звинуватили у хамстві й т. д. Довелося пояснити, що й до чого — що ми купуємо права, працюємо легально, і людей трохи попустило. А згодом проговорили цю ситуацію з Іллею, помирилися, й він допоміг нам порадами щодо певних видавничих нюансів.

 

mirek bodnar foto daryna dejneko kazmiruk 1024x681 - «Хрестовий похід проти поганого смаку»: інтерв’ю із засновниками видавництва «П’яний корабель»
Мірек Боднар. Фото: Дарина Дейнеко-Казьмірук

 

Читайте також інтерв’ю з художником Олександром Греховим

 

Христина: Зважаючи на кількість довколалітературних срачів, ми розуміємо, що згідно з теорією ймовірності рано чи пізно може статися срач і на нашій вулиці. Не хотілося б, звісно, і приводів не даємо, але шляхи вітчизняного літпроцесу несповідимі. Як казав Гамлет у перекладі Юрія Андруховича: «Як не тепер, то в четвер, як не зараз, то все одно колись воно станеться. Головне — це готовність».

 

Як ви гадаєте, що варто змінити у видавничому ринку, щоб ця діяльність не була благодійністю? Які зміни допоможуть видавництвам заробляти і водночас не зраджувати своїм етичним та естетичним принципам?

 

Христина: Тут ще питання, кому змінювати, адже це комплексна проблема. Думаю, малим видавництвам було б значно легше, якби великі книжкові мережі спростили умови співпраці, принаймні доставляння книжок до книгарень (зараз мусимо доставляти замовлення в кожну книгарню окремо кур’єрською службою за свій кошт, як і великі видавництва), не ставили б такі великі націнки на наші книжки в офлайн-книгарнях і водночас не демпінгували ціни в онлайн-магазинах; не засовували книжки малих видавництв у найдальші кути, де їх ніхто не бачить.

Ефективною може бути промоція читання, але це питання вже не тільки до безпосередніх гравців книжкового ринку, а до лідерів думок загалом, до загального культурного рівня суспільства. Треба спільними зусиллями ламати цю панівну парадигму тупості й показувати, що розумним бути круто, сексуально, і книжка — це якраз той засіб, який найкраще розширює свідомість.

 

І про естетичне: «П’яний корабель» — це завжди про красиві книжки: їх хочеться розглядати, сприймати тактильно, ставити на полицю. Створювати такі видання дорого, тож чи вигідно це з точки зору бізнесу? Адже зараз популярна інша бізнес-модель: робити книжки більшими накладами та за меншою ціною.

 

Христина: Ми прагнемо і докладаємо зусиль, щоб наші видання справляли таке враження. Самі, будучи книжковими естетами, не можемо дозволи собі видавати книжки, які б нам самим не подобалися. Протилежний підхід, який ти згадала, нам не пасує, бо все ж таки ми видаємо нішеву літературу для поціновувачів як змісту, так і форми. Навіть малі наклади книжок не завжди розкуповують, куди б ми поділи великий наклад, ще й погано зроблений?

 

Говорячи про видавничий бізнес, не можна оминути питання грантів. Які є плюси та мінуси співпраці з грантовими організаціями? І як вони впливають на книжковий ринок?

 

Христина: Загалом гранти позитивно впливають на книжковий ринок. Іноді це єдина реальна можливість для того, щоб книжка побачила світ. З нашого досвіду можу сказати, що у співпраці із закордонними грантовими організаціями є тільки плюси: легка процедура, вчасна тактовна комунікація, орієнтація на результат. Ми отримали шість грантів від шести різних іноземних інституцій, і жодного разу не виникло проблем. Це були гранти на перекладні книжки і підтримку від інституцій тих країн, звідки походять автори.

Щодо грантів, які доступні в Україні, то кілька разів ми подавали заявки, але, на жаль, залишилися розчаровані. Навіть не тому, що жодного разу не отримали підтримку, а невиправдано складною, заплутаною процедурою. Заявку на іноземний грант можна заповнити за кілька днів, як і звітні документи про його використання, а на українські гранти треба витратити кілька тижнів на кожному з етапів; невчасна або просто відсутня комунікація (часто зовсім не передбачена можливість уточнити якісь нюанси чи вимоги, а нелогічних нюансів чи вимог зазвичай вдосталь); бюрократична тяганина (у мене виникає враження, що замість того, щоб фактично реалізовувати проєкт, я мушу довго і нудно теоретично описувати, як його реалізовую; іноземним інституціям важливий факт появи книжки, а як ми її робили — то вже наша справа). Тож ми прийняли рішення більше не подаватися на українські гранти. Також не подаємося на програму державних закупівель для бібліотек, нас відлякує процедура.

 

khrystyna mykhajliuk foto volodymyr harmatiuk 1024x683 - «Хрестовий похід проти поганого смаку»: інтерв’ю із засновниками видавництва «П’яний корабель»
Христина Михайлюк. Фото: Володимир Гарматюк

 

Чи завжди ті книги чи події, на які ви робите ставку як видавці, стають успішними? Чи траплялося, що робили ставку на одне, а кращі результати (комерційні, медійні чи будь-які інші) були в інших ваших проєктів?

 

Мірек: Ми ніколи не знаємо, яка книжка здобуде успіх, яка вистрілить, а яка дасть осічку. Єдиний виняток — це книжка Джима Моррісона. Ми робили на неї ставку, і ставка зіграла.

Решта наших видавничих проєктів завжди була пострілом у небо. Ми не знали, чи комусь будуть цікаві Рафал Воячек чи Вацлав Граб’є, хоч і були впевнені, що це першокласна поезія. Навіть щодо оповідань Ґеорґа Гайма, щоденника Чарльза Буковскі чи всесвітньовідомих марень Вільяма Блейка не були до кінця впевнені. Але загалом все продається більш-менш однаково. З часом зрозуміли, що в нас уже є певне коло постійних читачів, які стежать за нами і за змоги намагаються купувати кожну нову книжку. Ми передусім орієнтуємося на цих читачів, стараємося їх не розчарувати, а також потроху розширюємо їх коло.

 

05 1024x678 - «Хрестовий похід проти поганого смаку»: інтерв’ю із засновниками видавництва «П’яний корабель»

 

Читайте також рецензію на дебютну книжку Романа Малиновського «Солодке життя»

 

З попередніх питань випливає ще одне, яке стосується видавництва як бізнесу: наскільки в Україні розвинуте спонсорство та меценатство? Чи можливе зараз незалежне видавництво, яке не підтримує фінансово ані меценат, ані гранти, ані держава?

 

Христина: Не можу узагальнювати, бо не знаю, яка ситуація в інших видавництвах, хто за ким стоїть. Але можу сказати про нас: одна із книжок вийшла за суттєвої підтримки приватного мецената, нашого друга. Ба більше, без цієї підтримки вона в той період навряд чи вийшла б, бо то дороге видання, на яке нам самим довелося б накопичувати ресурс рік-два. Тому ми вдячні нашому другові-меценату. І, звісно, вдячні нашим батькам, які намагаються нас усіляко підтримувати, зокрема за можливість фінансово долучатися до виходу деяких книжок.

«П’яний корабель» — таки сімейна справа, справа друзів та однодумців.

 

Якщо говорити про переклади, то у видавництві поєдналися різні автори: від класика англійської літератури Блейка до неформала Моррісона або польського бітника Воячека. Що плануєте видавати далі, над якими перекладами працюєте зараз?

 

Мірек: Хочемо розширити нашу видавничу лінійку й почати видавати більше прози. Я б хотів видати ще кілька книжок Данила Кіша, ранні повісті Богуміла Грабала і Марека Гласка, точно щось із Жоржа Перека, наприклад, «Просто простори» або «Кабінет аматора», а ще «Приреченого» і «Небожа Вітґенштайна» Томаса Бернгарда, «Темного Тому» Моріса Бланшо, «Балакуна» Луї-Рене Дефоре, «Якоба фон Ґунтена» Роберта Вальзера, «Монток» і «Людина з’являється в епоху голоцену» Макса Фріша, «Баладу про сумний шинок» Карсон Маккалерс, «Лісову стежку до джерела» Малколма Лоурі, «Винахід Мореля» Адольфо Бйой Касареса, «Педро Парамо» Хуана Рульфо — список можна продовжувати і продовжувати.

А з того, що в мене вже перекладено і лежить у шухляді, чекаючи свого часу (хоч давно вже немає ні шухляд, ні рукописів, тільки жорсткий диск), це поезія Френка О’Гари, Ґреґорі Корсо, Лоуренса Ферлінґетті, Ґері Снайдера і Робінсона Джефферса. До того ж сподіваюся, що вже скоро ми потішимо українського читача поезією Джека Керуака та Аллена Ґінзберґа. І насамкінець ще скажу, що вже кілька років ми з перекладачкою Еллою Євтушенко працюємо над тим, щоб видати «Пісні Мальдорора» і «Поезії» Лотреамона, це зараз один з наших найамбітніших проєктів. Але він доволі дорогий, шукаємо для нього підтримку і, можливо, навіть вперше вдамося до спільнокошту.

 

Якось ви вказували на критичне ставлення до літератури, створеної жінками. Чи не знайшли ви жінок, яких хотіли б видати, можливо, у майбутньому?

 

Христина: Це казала тільки я, Мірек іншої думки. Я поділяю упередження, що жінка на кораблі — не до добра. Ти можеш закинути: «А як же ж ти?» На що я відповім цитатою з фільму Пірати Карибського моря: «Part of the crew, part of the ship». Там команда «Летючого голландця» з часом зростається з самим кораблем і стає його корпусом, тілом. От я себе так само трактую на «П’яному кораблі» як частину корпусу, чи якусь щоглу, чи афластон, оту носову фігуру. А щодо жінок-авторок, то Мірек має якісь кандидатури (зокрема згадану у відповіді на попереднє запитання Карсон Маккалерс), але серйозно ми їх ще не обговорювали, не на часі.

 

Поки що у вас помітний наголос на американську літературу, трохи менше — східноєвропейської. Чи варто чекати на переклади з інших мов, можливо, з якихось екзотичних? І чи варто чекати книжок авторів не з Європи та Америки?

 

Мірек: Не знаю, чи варто ділити мови на екзотичні та якісь інші, але якщо вже на те пішло і якщо японську мову вважати екзотичною, то плануємо видати японського автора Кенджі Міядзаву. Він уже трохи відомий українському читачеві, нещодавно вийшла збірка його казок-притч «Ресторан, де виконують побажання», а ми маємо намір видати збірку його віршів. З великих китайців хочемо видати Ду Фу. На відміну від його друга Лі Бо, який вже виходив в Україні окремою книжкою, Ду Фу ще чекає своєї, і ми вже працюємо над цим.

 

10 1024x768 - «Хрестовий похід проти поганого смаку»: інтерв’ю із засновниками видавництва «П’яний корабель»

 

Яких книжок вам не вистачає в українському перекладі, але ви самі навряд чи будете їх видавати?

 

Христина: Завдяки Чарльзу Буковскі я відкрила собі Луї-Фердінана Селіна, одного з його улюблених письменників, який став і одним із моїх улюблених. Головні його тексти — «Подорож на край ночі» і «Смерть у кредит», вже перекладені українською, але нещодавно у Франції знайшли кілька тисяч сторінок рукописів романів Селіна, які до того вважалися втраченими. Планується їх видання у Франції, і мені б хотілося незабаром прочитати їх українською, але самі ми навряд чи будемо видавати, бо працюємо радше з поезією і короткою прозою.

 

Мірек: Мені здається, багато з тих книжок, яких мені не вистачало в українському перекладі, за останні кілька років видали «Комубук» та «Вавилонська бібліотека», зокрема це романи Вільяма Берроуза, Генрі Міллера, Джека Керуака, Курта Воннеґута, Бориса Віана. Чого ще нема і дуже б хотілося, але за що ми не братимемося, то це передусім великі, об’ємні наративи. Наприклад, «Життя як інструкція з експлуатації» Жоржа Перека.

На певному етапі видавничої діяльності я зрозумів, що, коли ми розширимо свою лінійку й почнемо поряд із поезією видавати також прозу, то варто зосередитися, як вже зазначила Христина, на малих формах: оповіданнях, есеїстиці чи повістях. Нам не вистачить ресурсу для чогось більшого. А ще мені здається, що за останні кілька років українські видавництва трохи позатикали прогалини. Я щойно глянув на список західного канону Гаролда Блума і зрозумів, що значна частина його авторів та їхніх найважливіших текстів з’явилася в українських перекладах зовсім нещодавно. Це й «Кентерберійські оповідання» Чосера, і «Втрачений рай» Мілтона, й «Улісс» Джойса, і «Проби» Монтеня, і романи Вірджинії Вулф та Семюела Бекета, й оповідання Борхеса, і праці Фройда. Поволі, спільними зусиллями лупаємо сю скалу.

 

Читайте також: Авторки подкасту «Дефіляда»: «хочемо струснути шкільний літературний канон»
Діана Шестакова

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
pianyi korabel 150x150 - «Хрестовий похід проти поганого смаку»: інтерв’ю із засновниками видавництва «П’яний корабель»
«Хрестовий похід проти поганого смаку»: інтерв’ю із засновниками видавництва «П’яний корабель»
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter