fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Фрагмент із роману «Король Дощу» Сергія «Колоса» Мартинюка

Фрагмент із роману «Король Дощу» Сергія «Колоса» Мартинюка

Сергій «Колос» Мартинюк «Король Дощу», художнє оформлення: Назар Яремчук, Видавництво Старого Лева, 2021
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter
korol doshchu cover - Фрагмент із роману «Король Дощу» Сергія «Колоса» Мартинюка

«Король Дощу» — історія любові пари неідеальних людей в декораціях перших місяців ковідного карантину весни 2020-го року. Історія давніх образ, болісних досвідів і пошуків своєї ідентичності на тлі можливого кінця світу.

Костя і Мар’яна — типові представники покоління зумерів, свідомість яких формувалася в епоху інтернету. Попри різні смаки, погляди на життя і соціальний статус їхні почуття переросли в кількарічні стосунки. Раптовий спалах епідемії змусив героїв повернутися до батьківських стін і по-новому відкривати для себе спілкування з рідними, позначене травматичним спадком минулого.

По-новому вписувати себе в тривожну реальність напівпорожнього Києва з його підпільними барами, панічними настроями в очах над масками і неможливістю планувати майбутнє. Можливо, настав час розібратися з собою, поки Король Дощу не зійшов на свій трон і жертви ще не знають, що вони жертви?

Новий роман Сергія «Колоса» Мартинюка — книжка про віднайдення втраченого і ціну, яку ми готові заплатити, аби змінити щось по-справжньому. Пропонуємо прочитати уривок із «Короля Дощу».  

 

Дні нагадують старий фільм із Біллом Мюрреєм. Тато його любить. Якось Мар’яна ввімкнула Кості «Б’ютіфул» Іньярріту. Посеред фільму він обурено заявив, що не розуміє, нащо знімати «чорнуху», якщо її й у житті вистачає. Мар’яна запам’ятала той вечір, бо спитала тоді боязко в батька, чи вбивав він людей. На що той, загадково усміхнувшись, відказав, що це, швидше, люди себе вбивали.

Мар’яна давно не вникала в те, чим він заробляє і що зараз на порядку денному в його справах. Автомобілі з Грузії, ліс із Карпат, бухло фіг-зна звідки, майнінг, земля біля Києва чи готелі в Буковелі. Знала лише, чи радше відчувала, що справи йдуть добре.

Коли їй було тринадцять, вона випросила в батька обіцянку не робити дурниць. Тоді він теж загадково всміхнувся, сказавши, що віднині — без дурниць, хіба якщо їх йому доведеться робити заради неї. Вона навідріз відмовлялася вірити в те, що він займається чимось поганим чи незаконним. Наче та віра передбачала матеріалізацію страхів. Ще дужче Мар’яна не хотіла фіналу з пушкою в роті, який спіткав позаминулого року одного з батькових компаньйонів.

Батько любив повторювати, що людина, яка дістається вершини, стоїть за крок від прірви. Мар’яну його філософія то заспокоювала, то лякала. Тільки от про які вершини він говорив?..

Майже весь час вони сидять удома. Щоранку міряють температуру. Тато з двома телефонами й ноутом зачиняється в кабінеті, де продовжує вести справи. Мар’яна відповідає за їжу: що вони й де замовлятимуть нині. Іноді готує сама, та робить це радше з нудоття, ніж із потреби чи інтересу.

Періодично виходить на вулицю. Дихає нервозним повітрям нової весни. Місто на детоксі. Вона ловить перше справжнє тепло в році й несамохіть думає про те, як добре було б хоч ненадовго загубитися серед знайомих маршрутів.

Щодня навідує діда з бабою, які хоч і заспокоїлися, далі почуваються не у своїй тарілці, стверджуючи, що Київ брудний, шумний, а вірусів тут більше, ніж у їхньому старому нужнику, знесеному ще до її появи на світ.

Одного дня Мар’яна вилізла з дідом на дах. Стоячи на висоті двадцятого поверху, з цигаркою в жовтих пальцях, як капітан на корабельному містку, у стоптаних кросах сина, він заявив, що згори Київ не такий і осоружний. Навіть із цим дурнуватим, на його думку, написом на дахах гаражів унизу МИР.ТРУД.DIE.

Іншого дня Мар’яна спробувала накидати орієнтовний сценарій дебютної документалки. Спинилася на тому, що не має ні найменшого уявлення, що саме хоче донести глядачу. Не допомагали ні навчання на кафедрі кінорежисури, ні тисячі годин переглянутих фільмів, ні розгублені погляди перехожих на вулиці.

Щось невидиме висотувало з неї життєве натхнення, через що буденна рутина докарантинних часів останньої зими, яку й зимою не назвеш, видавалася нині не такою й інертною. Книги з серіалами теж не заходили: думки безвільно плуталися вже на другому реченні чи сцені. Спроби знайти точку опори, когось схожого на себе, за чим вона зверталась досі до мистецтва, закінчувалися нічим. Спорт викликав лише приступи панічної нудьги й роздратування.

Схоже, першими симптомами нового вірусу були не висока температура з ядухою, а незнані досі апатія і прокрастинація. Як поводитися в нових реаліях, окрім обмінюватися в дружніх чатах мемами, було ніфіга неясно.

Інколи вони влаштовували з подругами вечірні відеоконференції, які тривали годинами. Це якщо Мар’яна не проводила години поспіль на балконі, безмовно, у напівсні, спостерігаючи за небом над дахами висоток навколо. Вони повільно цмулили мартіні у своїх сутінково-пастельних кімнатах і щодалі з кислішими фейсами обговорювали тренди в одязі, хлопців і щемкі спогади про життя до. Хтось пропонував плюнути на заборони й махнути за місто на пікнік. Чи на кальян в один із підпільних клубів. Проте далі розмов справа не заходила. Найчастіше вони рефлексували про те, що робитимуть, коли все скінчиться.

 

korol doshchu 1400kh930 1024x680 - Фрагмент із роману «Король Дощу» Сергія «Колоса» Мартинюка

 

Читайте також огляд книжки «Мене звати Варвара» Дзвінки Матіяш

 

— Тат, сьогодні я до Кості. — Пізній сніданок. Грузинська кухня. Хачапурі по-мегрельськи, смажені хінкалі з бараниною та салат із огірків і помідорів, заправлений горіховою пастою з кінзою. Від такої кількості тіста на столі вона й сама скоро стане як хінкалі. Постусвідомленість на марші.

— Ти впевнена, що зараз підходящий для цього час?

— Тат, — вона п’є вже другу склянку узвару з чорносливом, смаку якого не терпіла з дитинства. З роками він став заходити їй не згірше витончених вин. — Мені здається, з кінзою вони ледь переборщили…

— Нічого вам не стане, якщо поживете трохи на відстані. Тим паче, у вас є скайпи з вайберами і все інше… У наш час ми про таке й не думали. Добре, коли заставали людину вдома біля стаціонарного телефона.

— Тат, ми дорослі люди.

— Я серйозно. Дорослі вони… Певен на всі сто, шо ні твій «любий» Костя, ні його батько тестів на вірус не робили, — любий із його міцно стиснутих вуст на широкому обличчі звучало як прокльон. Чи смертний вирок. Хоча ще вчора батько казав, що, в принципі, Костя свій хлопець. Йому треба, всього-на-всього, пояснити на пальцях, поки не пізно, що таке рішучість і смекалка. Чоловік його дочки не повинен поводитися біля мене так, ніби краде повітря, яким дихає. Ніби її рішучості не стане для них обох. Чи його любові.

— Ми теж не робили!

— Тому й сидимо вдома. Сподіваюся, і не прийдеться.

— Не прикуєш же ти мене до батареї? — вона невинно всміхається батькові з-під лоба. Як колись, коли той навідріз відмовлявся пускати її з дівчатами на андеграундний репфестиваль у «бінго». Люті істерики зі сльозами з ним не працювали. Це вона викупила відразу. Мар’яна бачить, як батькові очі поволі теплішають, і розуміє, не зводячи з нього чіпкого погляду, що питання закрите. У ці миті вона любить його так, як нікого більше у світі. Безумовною любов’ю дочки.

— Не забувай, будь ласка, про маски й антисептики. І, головне, мінімум контактів! Мар’яна встає з-за столу, з вдячністю, але без зайвої улесливості цілує татка в лоб і йде до себе. Їй хочеться підскакувати з радощів.

— Я можу взяти якусь машину?

— Бери «ауді». Ключі в коридорі, — він перехиляє в себе келих грузинського вина. Мар’яна знає, що вона єдина людина в його житті, з якою він дозволяє собі слабкість поступатися позиціями.

— І прибери зі столу перед тим, як підеш.

Сьогодні вона одягає на себе оптимізм і любов.

Приталені білі джинси від «Rta» із заправленою в них сірою теніскою від «Uniqlo». Кеди від «JW Anderson» і класичний бежевий тренч від «Burberry». Без перегинів. Образ доповнюють «рейбени» і чорна сумка від «Prada», подарунок жінки, яка досі вважає себе її мамою.

Хочеться холодного «пепсі» — і жодних думок про калорії й те, що ця гидь може розчинити однаково легко і її шлунок, і ключі від тачки. Про епідемію, аби не псувати настрою, Мар’яна намагається не думати. Окрім, хіба, того, що ця дічь, це місто, завішане гірляндами табличок «Зачинено»,— тимчасова фігня.

— Вилітаю! — На вулиці тепло й тихо. Небо кричущо синє. Її відображення у вітрині перфектне. Урешті, подобатися собі — корисно для здоров’я.

— Нарешті. Бо ще трохи — і я в інстаграмі зареєструюся… — Костя в хорошому настрої, і Мар’яна втішена легкості в його голосі. Мимоволі пригадує, як довго він не міг зважитися запросити її до себе. Згодом зізнався, що після її хоромів соромиться приводити дівчину в старющу халупу. А ще переживає, щоб батьки не справили на Мар’яну невідворотно паршивого враження. Тоді вона посміялася з нього, але перший раз ішла в гості з острахом.

— Я на тачці!.. Татко сьогодні добрий. А інстаграм… давно пора!

— Що менше ми сидимо в інтернеті, то менше шансів, що вхопимо вірус.

— Костя, ну шо за фігня? — якби за кожну сказану вголос дурницю платили по баксу, Костя спокійно міг би заробляти цим на життя. Вони б давно жили у своєму будинку і всіх цих вимушених роз’їздів зараз не переживали.

— Люба… Вірус — це й потоки інфи, яку нам щодня згодовують в інтернеті. І бояться його найбільше ті, хто ізолюється у своїх девайсах. А якщо бояться, то й шанси підхопити вірус у рази більші.

— Ага, а ті, хто нічого не знає, вмирають, так про це й не дізнавшись. Залізна логіка, — вона сідає в батькову «Audi Q8», салон якої пахтить його солодкаво-терпким парфумом. Ось він — запах упевненості. Декларація стилю й сили. Від раптової хвилі спогадів спиною пробігає лоскітливо колючий холодок неприємного передчуття. Вона пригадує, як на перших гостинах удома в Кості випадково підслухала з туалету його розмову з батьком. Старий радив синові з панянками не водитися, бо ті можуть занапастити життя так, що не оклигаєш. Костя гнівно відповів, що ніяка вона не панянка й ліпше йому не пхати носа в їхнє життя. Мар’яна ледь змусила себе вийти з туалету. Там так тхнуло старими вологими рушниками і прогнилим металом труб, що вибору в неї просто не лишалося.

 

Читайте також: 10 детективів 2021-го, що варті вашої уваги

 

Видано у співпраці з Літературною агенцією OVO

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
korol doshchu cover 150x150 - Фрагмент із роману «Король Дощу» Сергія «Колоса» Мартинюка
Фрагмент із роману «Король Дощу» Сергія «Колоса» Мартинюка
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter