У моєму дитинстві в рідному Кам’янці-Подільському було три кінотеатри: довгий, захований за деревами імені Войкова, куди нас водили п’ятницями після уроків, невиразна «Дружба», куди водили часом теж — і розкішна «Юність». Вона була найдалі. Сюди вже ходила не із класом, а з мамою — і перед сеансом мені завжди купували м’яке морозиво, посипане шоколадними крихтами. А потім можна було подивитися на місто з велетенських вікон другого поверху. «Юність» була крутіша за інші кіношки. І це була найкраща модерністська споруда міста. Тільки зрозуміла я це вже тоді, коли її жорстоко зґвалтували перебудовами.
Типовий проєкт 264–13–14
Походи в кіно були одним із головних видів дозвілля в радянські часи: тоді ще не лежало в кожного в кишені потужне джерело ендорфінів — смартфон. І якщо в перші роки існування сінематографа свіжу комедію чи драму можна було подивитися лише в центрах міст, із часом архітектори почали планувати зведення кінотеатрів у кожному житловому масиві.
У СРСР була велика потреба в подібних спорудах. Оскільки радянська економіка мала бути економною, процес здешевлювали за допомогою типових проєктів. За типовими зразками будували лікарні та вокзали, міськради та будинки побуту. Ну, і кінотеатри теж.
Перші типові кінотеатри будували ще у стилі так званого сталінського ампіру (він же — сталінське бароко) — і їх було не відрізнити від театрів чи будинків культури. Але наприкінці 1960-х, після відлиги, і до СРСР дійшла мода на модернізм. Відтепер оборочок із ліпнини на фасадах уникали, а бетон перестали ховати за тинькуванням чи фарбою. Архітектори змогли шукати нові рішення і творити.
Красивий асиметричний кінотеатр на два зали (на 800 та 300 глядачів) спроєктували в 1968 році в Центральному науково-дослідному інституті експериментального тестування видовищних будівель та спортивних споруд (був тоді такий у москві — ЦНІІГП). Назва проєкту — 264–13–14 з цегли.
У проєкту були варіанти для будівництва в різних будівельно-кліматичних зонах. Кінотеатр мав засклений другий поверх, підкреслений геометричним ритмом вертикальних бетонних деталей. Об’єм будівлі біля входу був скруглений, а з іншого боку фасаду розміщувалися експресивні за абрисами сходи. Дах був скошеним. Контраст глухих стін і великих вікон — типові ознаки архітектури модернізму.
Подібні проєкти мали допрацьовуватися на місцях — адже споруди могли стояти на різних ділянках, посеред різної забудови тощо.
Архітектурно-планувальне рішення кам’янецької «Юності» виконав головний архітектор будівлі — 43-річний Микола Калинюк. За свою роботу він отримав диплом І ступеня на всеукраїнському конкурсі на кращі житлові та цивільні будинки, зведені в 1972 та 1975 роках. Заклад був розрахований на 1100 місць.
Родичі в країні-агресорі
Справді, повний клон «Юності» був у російській Тюмені, тільки називався «Ювілейним». Збудувати його хотіли до 1977 року — чергової ленінської круглої дати. Але не встигли: здали в експлуатацію через рік. Будівля, прикрашена клумбами та фонтаном, стояла посеред робітничого селища з убогими дерев’яними халупами — красень-кінотеатр виглядав Гулівером між ліліпутів. Та із часом одноповерхові будинки знесли, а навколо спроєктували площу ім. 400-річчя Тюмені.
Кінотеатр був найпрестижнішим у місті, але деструктивні дев’яності розвіяли колишню славу. Через кілька років занепаду тюменський брат «Юності» був повністю розібраний. На його місці зараз сквер.
У столиці Чувашії Чебоксарах повний близнюк «Юності» називався «Сеспель» — за прізвищем місцевого поета. Його зводили з 1970 року, а здали в експлуатацію 6 листопада 1973-го. Зараз там Театр юного глядача.
Ідентичний проєкт кінотеатру на 1100 глядачів був також реалізований у російських містах Володимирі (кінець 1970-х, зараз перебудований), Архангельську (1977) та Желєзногорську. Усі три заклади називаються «Русь».
У Набережних Челнах до цього часу діє кінотеатр «Батир». У Петрозаводську — «Калевала». В Люберцях, Калінінграді та Їжевську назвою був «Октябрь» (останній із трьох уже знесли). У Челябінську назвали «Побєдою».
А ще де?
Та по всьому екс-СРСР. У Казахстані такий кінотеатр збудували в місті Семей — під назвою «Жовтень» («Октябрь», здача в експлуатацію — 30 грудня 1974-го, архітектор П. Губанов). Зараз це розважальний центр «Дастан» — і споруда має статус пам’ятки історії та культури (!).
У білоруському Гомелі в 1979 році звели за «нашим» проєктом кінотеатр «Ювілейний», прикрашений вітражами. На місці «Ювілейного» у 1940-х стояла стаціонарна шибениця, де страчували зрадників радянської влади. У 2018 році кінотеатр виставили на аукціон: стартова ціна була лише 147 білоруських рублів. Нові власники зберегли напрямок споруди, хоча й пофарбували її в рожевий. Тепер це дитячий розважальний центр та кінотеатр Misteria Cinema.
Українські клони «Юності»
Клонів «Юності» багато і в Україні.
Почнемо з Києва. У Святошинському районі, на проспекті Леся Курбаса, 8 все ще діє «Лейпциг» на 929 місць, зведений за тим самим проєктом. Адаптацією проєкту до київських реалій займалися Всеволод Суворов та Ігор Шпара. Це єдиний кінотеатр на Борщагівці. Відкрили заклад, названий на честь німецького міста-побратима Києва, 30 жовтня 1974 року — майже на рік раніше за кам’янецький. До 1991 року кінотеатр носив звання «Зразкового підприємства міста Києва», але наступну декаду практично не діяв. Дочекався у 2005-му реставрації — і далі працює за профілем. Його «Червона зала» на 548 глядачів — одна з найбільших кінозалів столиці у форматі 3D.
Окрім «Лейпцига», у Києві є ще два закордонних топоніми: «Братислава» та «Кіото». Ці кінотеатри теж були зведені за аналогічним із «Юністю» проєктом. Збудована в 1976-му на Оболоні «Братислава» працює, хоча й пережила період бездіяльності в 1990-ті. Її зводили ті самі київські архітектори, що і «Лейпциг», — Суворов і Шпара.
Розташований на Лісовому масиві «Кіото» до 2016-го називався «Росією» і заслужив на власну сторінку у «Вікіпедії» (як і «Братислава»). Автором проєкту тут був Петро Петрушенко, а звели заклад на чотири зали в 1981 році. Три з чотирьох залів працюють і понині.
Найпізніше з усіх клонів-кінотеатрів з’явилася «Дружба» у Лисичанську — її ввели в експлуатацію аж 24 серпня 1989 року. Сама споруда вийшла досить неоковирною, кудись зникли і цікаві бічні сходи. Донедавна «Дружба» була єдиним діючим кінотеатром у підконтрольній Україні частині Луганщини. У Саках у Криму кінотеатр почали будувати, та так і лишили незакінченим.
5 грудня 2020 року попри протести захисників і активістів знесли замучений безгосподарністю криворізький кінотеатр «Сучасник» (1972), збудований за тим самим проєктом. Споруду прикрашало панно в техніці сграффіто, яке зображало технічний і науковий прогрес, дружбу народів і символи миру. «Сучасник» не діяв із 1997 року. Зараз на його місці торговий центр. Заокруглена бетонна стіна дійсно так і просилася під монументальне мистецтво — в Архангельську, наприклад, там була мозаїка авторства Якова Солодаря, у Набережних Челнах — велетенський вітраж. У казахів був величезний фриз авторства алматинського художника Сенченка.
Нашу ж «Юність» із 2014-го прикрашали два мурали. І якщо «Запальний танок» на північній стіні зберігся, хоча й частково закритий незрозумілою прибудовою, то мурал на даху комплексу вже не побачити через надбудований третій поверх. Гроші на «Запальний танок», інспірований Майданом і виконаний у вересні 2014 року збирали спільнокоштом. Мурал є на стіні споруди і в Лисичанську.
Фасади більшості будівель, що вціліли, як і в Кам’янці, завішані рекламними банерами та афішами, тому монументальна архітектура зчитується погано. А потім ми дивуємося, що модернізм ніхто не любить і не розуміє…
Світлини надані авторкою
