Головне для «Мережива» — познайомити читачів маленьких містечок із сучасними письменниками, розвинути в них інтерес до літературних подій і спонукати до організації власних. Як українські письменники зустрічаються із читачами в регіонах — у матеріалі Тиктор медіа.
Як з'явився проєкт «Мереживо»
Анастасія Левкова, кураторка проєкту, розповіла, що задум з’явився ще у 2018 році — тоді вони з Тетяною Терен, виконавчою директоркою ПЕН, обговорювали, що важливо їздити з подіями не тільки в обласні центри, а й у невеличкі містечка.
Уже у 2019 році в межах Українського ПЕН утворилося «Мереживо», що об’єднало різні населені пункти по всій Україні.
«Містечка вибираємо за кількома критеріями. Один із них логістичний — щоб ми могли доїхати туди в першій половині дня і того ж дня провести захід. Їздимо ми автобусами чи потягами. Також намагаємося дізнатися, чи містечко має більш-менш напрацьовану аудиторію книжкових заходів, чи, може, воно і без нас суперактивне в довколалітературних заходах», — розповіла кураторка проєкту «Мереживо» Анастасія Левкова.
Звісно, буває, що Анастасії або Тетяні приходять запити з різних містечок, мовляв, готові прийняти письменників і запрошують у гості. Але також важливо, щоб усім було зручно туди дістатися. Кураторка припускає, що наступні сезони, можливо, пройдуть інакше, й учасники користуватимуться автомобілем, а не громадським транспортом, тож логістика стане простішою.
Анастасія Левкова зауважує: у 2022 році видно, що багато місцевих менеджерів мають досвід в організації таких заходів, бо у 2019-му таких було менше — тоді ще реформа децентралізації не працювала так, як у наступні роки.
Що вже вдалося зробити
У 2019 році вдалося провести два сезони проєкту, а письменники відвідали 19 містечок у 9 регіонах: Берегове й Мукачево Закарпатської області, Ізмаїл та Кілію на Одещині, Ізюм і Чугуїв на Харківщині, Генічеськ і Новоолексіївку Херсонської області, Бердянськ та Мелітополь на Запорожжі, Бахмач і Батурин на Чернігівщині, Козельщину, Кобеляки та Кременець на Полтавщині, Вознесенськ і Первомайськ у Миколаївській області, Новомосковськ і Кам’янське на Дніпропетровщині.
Потім «Мереживо» призупинили через пандемію коронавірусу, а вже у 2022 році відновили поїздки. Письменники вже побували на Хмельниччині, Закарпатті, Тернопільщині, Прикарпатті, Львівщині та Вінниччині. До кінця року «Мереживо» планує зустрітися із читачами на Буковині, Кіровоградщині, Черкащині, Київщині та Рівненщині.
Та поки не вдалося відвідати всі області України:
«Ми не встигли з’їздити в Сумську, Житомирську й Волинську області. Я думаю, що після нашої перемоги зможемо продовжити проєкт — насамперед відвідаємо ті регіони, що зараз окуповані», — поділилася планами Анастасія Левкова.
Що про «Мереживо» кажуть письменники
Вахтанґ Кебуладзе, філософ, публіцист, перекладач, лавреат премії імені Юрія Шевельова (2016): «Погодився на участь у проєкті, бо, на мою думку, він допомагає “зшивати” Україну, посилюючи мистецькими й інтелектуальними практиками солідарність громадян і громадянок України».
Він побував на Франківщині — у Рогатині та Калуші.
«Культурне життя в обласних центрах зазвичай доволі бурхливе, у них відбувається багато культурних подій. Натомість у маленьких містечках, попри помітний запит на культурні події, їх не так багато», — вважає Вахтанґ Кебуладзе.
Каже, що на зустрічах у невеликих містечках письменники та читачі говорять:
«Про класичну та сучасну українську та світову літературу; про українські Майдани як простори свободи та довіри; про Росію як загрозу всьому цивілізованому людству; про війну Росії проти України, про вимушених переселенців; про європейські цінності свободи, гідності та солідарності як питомі цінності народу України».
А найбільше йому запам’яталося запитання учасників зустрічей про те, як поводитися і що нам робити з вимушено переміщеними людьми.
Максим Беспалов, письменник, журналіст, мандрівник, блогер, відвідав Хмельницьку область — міста Старокостянтинів і Шепетівку.
«Кураторка проєкту запросила мене, і я не знайшов причин відмовитися. Ця поїздка мала відбутися ще в березні, тому я був готовий до неї давно, і зрадів, коли попри війну проєкт врешті розпочався», — каже Максим Беспалов.
На зустрічах говорили про те, що наболіло:
«Звісно, зараз багато розмов про війну — у кожного свій досвід стосунків із нею, свої рефлексії. Проте головна тема — література».
Тож і запитання про творчість люди охоче ставлять.
«У Шепетівці одна пані спитала, чому ми взагалі вирішили, що можемо стати письменниками. Зазвичай письменниками стають не тому, що так вирішили після довгих роздумів, зваживши всі “за” і “проти”. Це стається природно, бо людина не може не писати, її “розпирає” зсередини, і протистояти цьому поклику неможливо», — поділився Максим Беспалов.
Їздити однозначно потрібно не тільки в обласні центри, вважає Максим Беспалов, адже запит аудиторії є, відвідувачів приходить багато:
«Вони раді, що нарешті в їхньому містечку відбувалася книжкова подія, адже часто там навіть книгарень немає».
Зоя Казанжи, журналістка, письменниця, блогерка і громадська активістка, розповіла, що мала нагоду взяти участь у «Мереживі» ще у 2019 році, але тоді через зайнятість не змогла.
«Рада, що змогла “реабілітуватися” цьогоріч, коли Мереживо відновилось. Тому що ідея дуже крута і своєчасна — підвищення інтересу до читання в райцентрах нашої країни та знайомство із сучасною українською літературою через зустрічі з письменниками. І втілення ідеї чудове — такі “літературні десанти” надихають і авторів, і слухачів. Є змога послухати і почути одне одного», — поділилася Зоя Казанжи.
Письменниця цьогоріч побувала на Тернопільщині:
«Люблю цей край, тут у мене свого часу відбувались “Школи журналістики для медіа” корпорації РіА. Але далі міста та приміських селищ я не вибиралась. А тут була нагоді поїхати в Копичинці, Збараж та Чортків.
Копичинці вразили своїм театральним музеєм, про який я багато чула, але лише зараз змогла побачити на власні очі та подякувати директорці Руслані Савці.
До речі, Копичинці — мала батьківщина поетки та головної редакторки Видавництва Старого Лева Мар’яни Савки. А Руслана — братова Мар’яни. Музей, як і театральний колектив у цьому райцентрі, створив батько Мар’яни — Орест Савка. Він, на жаль, пішов із життя буквально за кілька днів до нашого приїзду в Копичинці. Тому це спілкування, музей і зустріч із Мар’яною, яка приїхала спеціально, щоб побачитися з нами, були тихим вшануванням пам’яті пана Ореста.
Збараж вразив замком, — я багато чула про нього, але ніколи тут не була. Відреставрований, відновлений, із цікавими екскурсіями та залюбленими у свою роботу працівниками. Гарний приклад збереження минулого та робота з проєкціями майбутнього.
Чортків нам подарував прекрасних знайомих — місцевих жителів. Гарне місто, привітні люди. Ми викроїли час, щоб подивитись місто і дуже спішили до настання комендантської години. За кілька днів до нашого приїзду Чортків обстріляли росіяни, було багато потерпілих, зокрема й дитина. І наша поїздка в той час була своєрідною підтримкою містян», — розповіла Зоя Казанжи.
На зустрічах говорять про важливе:
«Коли ми починаємо говорити про Одесу, а я родом із півдня Одещини і вже 32 роки живу у своєму місті, то мене часто дивує, як мало Україна знає, наприклад, про 2014 рік і спротив Одеси сепаратистам. Про 2 травня і вплив цього дня на подальшу долю нашого міста. Натомість є багато стереотипів про нас і чуток, які не мають нічого спільного з містом і тими, хто тут живе. До речі, це є добрим викликом. Сучасна Одеса мало описана в літературі. Є над чим працювати».
Потреба говорити і потреба слухати — ось що поділяють письменники, що їдуть на зустрічі, та місцеві, які їх зустрічають.
«Наша країна — це не лише Київ, Львів, Дніпро, Одеса. Наша країна — це тисячі населених пунктів, де живе величезна кількість людей, які спрагло потребують не лише робочих місць і грошей — це очевидно і зрозуміло. Але точно так потребують розмов, розуміння, книжок, дискусій. Тим більше зараз, коли війна. І тим більше, коли війна закінчиться».
Анастасія Левкова, письменниця, редакторка, кураторка літературних проєктів, розповіла про формат зустрічей:
«Спершу ми відповідаємо на більш особисті запитання. Місцеві бачать перед собою живих, не забронзовілих письменників, — і їм цікаво дізнатися про них як про людей.
Звичайно, ми прив’язуємося і до книжок, але людей цікавить і те, коли і як ми почали писати, що нас надихає. Потім ми обов’язково говоримо про війну, про те, як письменники долучаються до майбутньої перемоги. У якихось містечках авдиторія підхоплює саме цю тему, ставлять багато питань саме про це (наприклад, “Що робити з російськими авторами у шкільній програмі?”). А десь — прив’язуються до особистих тем.
Звісно, приходять люди, які й самі пишуть, їм може бути цікаво, чи дають письменники комусь читати власні твори перед публікацією. Ось у Перечині на Закарпаті була дев’ятирічна дівчинка, вона хотіла поставити запитання, розгубилася, а тоді написала записку з приблизно отаким запитанням: “Я дописую свою першу книжку під назвою “Все про Україну”, а як ви писали свої перші книжки?”. І це було дуже зворушливо».
Читайте також колонку Анастасії Левкової Інші шляхи: досвід резиденції у тбіліському Домі письменника
Загалом Анастасія зауважує, як люди реагують на письменників і як потребують спілкування з ними:
«На Харківщину — в Ізюм і Чугуїв — ми їздили з Павлом Коробчуком та Олегом Коцаревим (мова про 2019 рік), і хлопці-підлітки в Ізюмі підходили і просили підписати на руках автографи. Ставилися до письменників як до зірок».
Анастасія побувала у багатьох містах в рамках «Мережива». Перед поїздками завжди шукає цікаві місця в містечку, щоб обов’язково відвідати, але й радо прислухається до порад мешканців.
«Дуже цікаво подорожувати цими місцями, ми дізнаємося стільки нового, такого, що й не подумали б. Наприклад, їдучи в Батурин, ми знали, що там є палац, але не знали, що він такий класний. Він став для мене одним із місць сили і, мені здається, що кожен українець має побувати в Батурині.
Також відкриттям став Збараж — там дуже гарний замок. У Копичинцях немає замків чи палаців, але є чудовий музей театрального мистецтва, теж було цікаво побачити, як вони розповідають зокрема про Леся Курбаса, бо його шлях починався якраз звідтіля. І так у кожному містечку. У Перечині теж гарний краєзнавчий музей — директорка їздила в архіви, збирала спогади людей про місто. Місцеві мешканці вкладають багато своїх сил і ентузіазму в музеї рідних містечок», — поділилася Анастасія Левкова.
Проєкт «Мереживо» об’єднує Україну і показує її масштаб, доводить, що література потрібна всюди — тож письменники готуються до нових поїздок, щоб і надалі налагоджувати діалог із читачами в різних регіонах.
Фото надані героями, зображення на головній — Мирослави Мохнацької
