fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
/
«Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом

«Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом

Кожне рішення у воєнний час — цінне і важливе. Бути в цей час не вдома, із різних причин, непросто. Бо це втрата того, що було знайомим і рідним. Герої матеріалу — Настя Мельниченко, Лесик Панасюк, Дарина Гладун, Олег Коцарев, Юлія Стахівська, Ольга Купріян, Яна Сотник та Олеся Мамчич — поділилися своїми історіями
cover dim - «Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Війна забирає найдорожче, змінює реальність до невпізнаваності. Приходить у наш дім і нищить його. Як письменники справляються з перебуванням поза домом, його втратою — фізичною та емоційною — читайте у матеріалі Тиктор медіа.

Що для вас дім?

Особливо щемко говорити про дім, адже хтось його втратив фізично, хтось змушений був покинути рідні стіни. Проживати й осмислювати це — непросто.

Дарина Гладун:

24 лютого у мене зникло відчуття дому як простору. Тобто я маю житло, в якому лежать мої речі. Раніше я називала це місце домом. Там було все м’яке, тепле, гарне, затишне й безпечне. Зараз там усе потрощене/перерите/пограбоване.

Коли я думаю про свою бучанську квартиру, то вже не як про дім, а як про місце, де поки що залишилася частина моїх речей.

Місце, де я тепер живу, теж не мій дім.

Це орендована квартира.

Я й раніше жила в гуртожитку та винаймала житло. І вважала ті місця своїм домом. Навіть кімнати літературних резиденцій вважала домом. А от цю квартиру — ні. Як і п’ять попередніх тимчасових біженських помешкань.

imgonline com ua shape tvbug3kkm7 768x768 - «Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом
Дарина Гладун, письменниця, перформерка, дослідниця, перекладачка, авторка книжки «Рубати дерево»

Зараз мені здається, що в мене в цілому світі більше немає простору, який назвала б домом. І ніколи не буде.

Але іноді я почуваюся як вдома — на вулиці чи в супермаркеті, коли чую українську чи спілкуюся українською. Тож українська мова зараз — мій дім. Коли пишу чи говорю нею — я вдома. Але відчуття дому як певного місця зникло.

lesyk 768x768 - «Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом
Лесик Панасюк, поет, перекладач, дизайнер, ілюстратор, перформер. Автор книжок «Крики рук», «Справжнє яблуко»

Лесик Панасюк:

Раніше я жартував, що твій дім — це там, де є твої капці. Але насправді твій дім там, де тебе розуміють, коли ти розмовляєш рідною мовою. Зараз я не маю свого дому, але спілкуюся з поетами з Молдови, Румунії, Польщі, Франції, США, Канади українською, даю інтерв’ю для різних іноземних видань українською. Коли тебе поважають, поважають твою культуру і мову, розуміють тебе без перекладача, то можна почуватися вдома в будь-якій точці світу.

Я народився й виріс у Житомирі, але останні 5 років мешкав у Бучі. Там був мій дім. Усі спогади про Бучу зараз здаються викривленими. Мозок сам усе переінакшує, наче зламаний механізм. Коли згадую щось про дім, то навіть у спогадах я знаходжусь у квартирі з викорчуваними дверима, розбитими вікнами, розкиданими повсюди речами й книжками. 

Але ці спогади кращі, ніж ті, де все відбувається надворі. Тими вулицями, де лежали мертві тіла людей, я ходив мало не щодня. Я знаю всі ті вулиці. Тепер ті люди майже в будь-якому моєму спогаді. Дорогою до магазину, дорогою в кіно, навіть біля будинку під моїми вікнами.

Я час від часу співпрацюю з Бучанською міською радою як дизайнер. Раніше це були якісь вітальні листівки, білборди й сітілайти, брендинг парку, спортивного комплексу, громади тощо. Тепер роблю інформаційні картинки до списків із моргів різних міст, де зараз перебувають тіла загиблих у Бучі й поблизу. Я можу не читати ті списки, бо на картинки винесені лише адреси моргів, але я читаю. Багато бучанських, ірпінських, гостомельських і ворзельських вулиць мені відомі. У мене з ними багато спогадів. Тепер усі ці спогади травматичні. Можливо, це зміниться, коли я повернуся в Бучу. Але досі не певен, що зможу там знову жити

Олег Коцарев:

Мої рідні місця — в Харкові. Найчастіше я згадую або свій дім, де я народився і виріс, або ті місця, в яких щось відбувається, наприклад, обстріл або звільнення від російських окупантів.

Ще один мій дім — у Бучі під Києвом. Там зараз іде налагодження життя міста після жахіть окупації, ми намагаємося розбиратися з усілякими побутовими подробицями. Сумуємо, коли дізнаємося про чергові масові поховання чи трагічні історії або просто бачимо зруйновані об’єкти. Радіємо, коли виявляється, що хтось порятувався, а щось — уціліло. Так, приємно було з’ясувати, що не надто постраждав чудовий Бучанський парк. 

Під час повномасштабної війни багато хто каже, що дім — це місце, де зараз перебуває твій рюкзак.

oleg kotsarev 768x768 - «Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом
Олег Коцарев, поет, прозаїк, журналіст, літературний критик, перекладач. Автор книжок «Мій перший ніж», «Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого», «Котра година», «Люди в гніздах»

Але все-таки для мене дім залишається простором, де затишно, де почуваєшся неначе в центрі власного світу. Для цього, погодьтеся, потрібно щось більше за рюкзак.

nastia melnychenko - «Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом
Настя Мельниченко, письменниця, журналістка, громадська діячка. Авторка книжок «Що знаходять у Хрулях», «Від Хрулів до Зюзюків», «Северин-на-Купі», «#ЯНеБоюсьСказати», «Хільбудій. Позичене ім’я», «А тепер усе інакше»

Настя Мельниченко:

Для мене дім — це пам’ять. Коли дізналася про те, що мій дім зруйновано, то спершу не усвідомила до кінця. Але, приїхавши додому зафіксувати руйнацію, я стикнулася з цим всім… на порозі, наприклад, є відбиток лапи мого улюбленого собаки, який помер цієї зими. І я стою на руїнах дому і думаю: як відколупати цей поріг, адже це один з небагатьох спогадів про живого собаку…

Або всі ці горщики-глечики (потрощені), іграшки-алєбріхес (потрощені), розписані власноруч стіни… Мої особливості в тому, що я майже нічого не пам’ятаю, і бережу спогади в речах. Речі стають місточком між подією в особистій історії і мною, своєрідними ключиками.

Стоячи на руїнах дому в Ірпені, я пригадала, наскільки щасливою була у своєму «кублі» зі своїми дітьми, коханим і дурацькими собаками. То був виплеканий світ лише для нас.

Юлія Стахівська:

Дім, наша квартира — це своєрідне просторове продовження мене. В нас у кожного був свій книжковий стелаж, там стояли найцікавіші для кожного книжки. У мене за минулий рік він поповнився зібраннями про Сковороду, українську шляхту, там зберігалися ілюстрації, листівки, всякі дрібниці. У нас у будинку зупинилися російські окупанти, усі квартири відкриті, пограбовані, я бачила лише відео з під’їзду, у просвіт дверей видно наше фортепіано, світлу кімнату…

Неприємно, звісно, знати, що хтось там хазяйнував, порпався і забирав щось собі. Але знаєте десь у 10-х числах березня я відчула, що в нашій квартирі хтось уже є, і хоч я перебувала за сотні кілометрів від дому — це відчуття було дуже конкретне, фізичне.

julia stakhivska 768x768 - «Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом
Юлія Стахівська, письменниця, ілюстраторка та журналістка, авторка поетичних збірок «Червоні чоловічки», «Verde» та дитячих книжок «Таємниця Могилянки і зниклий ключ», «Місяць над Кінбурном»

І тоді я вирішила внутрішньо все це відпустити, для власного здоров’я, усе це, врешті, дурниці, як там «людське, занадто людське». Але ностальгія, вона нікуди не відпускається.

Буча найперше для мене — це місто-парк, мій «зелений офіс», саме парк, до якого від нас десять хвилин, і який по праву один із найкращих в Україні, я згадую найчастіше. Але і походи в ліс, і «Мрію», яку ми бачили з нашого будинку, що виходить на гостомельський аеропорт. Все буде добре, людина знищила — людина і створить.

Яка ситуація за кордоном?

Зараз дуже важливо доносити світу правду про війну. Олеся Мамчич і Яна Сотник поділилися, як українців сприймають за кордоном і чи доводиться їм пояснювати іноземцям, що відбувається в Україні.

olesia mamchych 768x768 - «Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом
Олеся Мамчич, письменниця, редакторка, пише для дітей та дорослих. Авторка низки поетичних збірок та книжок для дітей «Як правильно ревіти?», «ВосьмиЩОСЬ», «Ким працюватиме Яся»

Олеся Мамчич:

У польському середовищі майже нічого пояснювати не треба, поляки дуже добре пригадують, як совєтські війська мародерили в них. Власне, вони сприйняли цю війну як свою, щодня бачу дуже зворушливі приклади підтримки й тільки дякую та дякую.

Дай їм, Боже, сили — витримати такий наплив українців, це дуже непростий виклик і для економіки, і суто по-людськи.

Яна Сотник:

У перші два тижні я регулярно виходила на демонстрації у своєму місті [Безансон, Франція]. У мене була потреба говорити, сказала б навіть — кричати. На одній із демонстрацій говорила перед повною площею людей. Коли потім переглядала це на стрімі, дуже здивувалась, мені здавалося, це тривало хвилини 3–5, а з’ясувалося, що цілих 15, і я могла б говорити ще, хоча місцевою мовою я володію поки не дуже вільно. Думаю, я була в якомусь зміненому стані свідомості.

Що таке Україна, на щастя, пояснювати вже не треба. Коли я говорила про війну, то тримала плакат із датами усіх воєн, які росія розв’язала в сусідніх державах за останні 30 років. Наголошувала на тому, що це не тільки наша війна, що Європа теж у небезпеці, а тому має включитися і зробити все можливе, щоб зупинити російську агресію.

yana sotnyk 768x768 - «Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом
Яна Сотник, письменниця, перекладачка-синхроністка. Пише казки для дітей та оповідання для дорослих, перекладає книжки. Авторка книжки «Рака така, або Риба, яка співає»

А як у вас зараз із письмом?

Мати силу зараз писати — важливо. Але чи завжди вдається? Часто можна сподіватися саме на вірші як першу емоційну реакцію.

 

«Під час Майдану я писала потоком, а зараз відчуваю якесь довге заціпеніння, воно виявляється і в емоціях, і на письмі. Поезія пишеться, але спорадично, літературу для дітей не можу зараз створювати взагалі. Коли приходять вірші, то лише про війну», — ділиться Олеся Мамчич.

 

«Письмо — одне з небагатьох стабільних речей у моєму житті. Можливо тому, що ненаписані вірші дуже просто було взяти з собою в евакуацію. Втім, саме письмо змінилося. Стало різкішим.
Я тепер публікую вірші одразу після написання. Раніше вони могли відлежуватися роками після написання. А зараз я відчуваю потребу ділитися написаним з іншими, читати те, що п’ять хвилин тому написали мої колеги»
,Дарина Гладун.

 

Писати і говорити важливо, рефлексувати, записувати, бути свідком.

 

«Одразу після евакуації я міг лише читати новини. Кілька днів лежав, бо боліло все тіло (дорога з Бучі була важкою). Але, коли трохи оговтався, письмо і переклад були першими з того, що почав робити. Складно зараз не писати. Ми маємо говорити про те, що відбувається, всюди. І маємо робити це постійно», Лесик Панасюк.

 

«Десь із тиждень після 24 лютого був період абсолютного мовчання. Мабуть, ефект першої хвилі стресу. А потім знову почав доволі активно писати. Нова обстановка, звісно, впливає на письмо, насамперед тематично, але й структурно теж — іноді здається, що тепер трохи по-іншому зважуєш кожне слово: чи на місці воно, чи не варто, наприклад, висловитися стисліше? Якась інакша стала навіть іронія», — розповідає Олег Коцарев.

 

«Саме поезії наразі немає, зате цілком можу писати публіцистику, колонки, готую текст про Бучу. Я не скажу, що не могла цього робити одразу. Пауза виникла через ковід, який поклав мене на три тижні майже одразу після початку війни. Добре, що про нього вже всі забули, може, і він забуде про нас», — сподівається Юлія Стахівська.

 

Одна з можливостей зберегти письменницькі практики — мистецькі резиденції.

olia kupriyan 768x768 - «Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом
Ольга Купріян, письменниця, літературна критикиня, координаторка проєкту BaraBooka. Художню прозу пише для дітей та підлітків. Авторка книжок: «Солоні поцілунки», «Мамонт», «Беркиць проводжає дідуся»

Ольга Купріян:

Уже місяць я перебуваю в мистецькій резиденції «Пограниччя» у Красноґруді (Польща). Тут мені вдалося написати невеличке оповідання про мандрівку до Польщі з дитиною, з точки зору дитини. Це весела історія про те, як діти і їхні мами шукають у потязі кицьку, що втекла.

Цей потяг — евакуаційний, але про це знають лише дорослі, які прислухаються до вибухів.

Деякі письменники не пишуть нічого, вкладаючи сили в інші напрямки.

 

«Проблеми з тим, щоб писати, в мене були й до 24.02. Писання мені загалом дається дуже важко. Мені потрібна можливість повністю сконцентруватися і ні на що не перериватися, а це буває рідко. Зараз не пишу і навіть не намагаюсь»,Яна Сотник.

 

«Я настільки вибита з колії побутовими питаннями та питанням виживання, відсутністю звичної рутини, що писати не можу»,Настя Мельниченко.

Як змінилося ваше читання?

Література залишається в житті, бо проживати чужі досвіди — так само важливо.

 

«Як і з писанням, на початку російського нападу з читанням вийшла “стресова пауза”. А потім я знову взявся до книжок (коли на це є час) — і помітив, наскільки це освіжує, очищує, заспокоює. Останнім часом перечитував “Доктора Фаустуса” Томаса Манна, вперше почав “Андрія Лаговського” Агатангела Кримського. І поезія — переклади Олега Жупанського французьких та німецьких поетів та сьогоднішні переважно українські вірші в соцмережах»,Олег Коцарев.

 

«Я досі багато читаю. Але зовсім інші книжки. Тепер можу читати хіба щоденники та біографічні твори. Прочитала “Світлий шлях” Асєєва, “Жизню” Сенцова. Зараз читаю “Хроніку одного голодування”. Раніше читала переважно поетичні твори.
Я досі організовую літературні заходи та пишу вірші. Але все це роблю в якомусь шаленому ритмі.
Раніше жила і писала, ніби мала цілу вічність попереду. А тепер — так, ніби не знаю, чи настане для мене завтра.
Поступово починаю звикати до себе такої. І до цієї реальності»,Дарина Гладун.

 

Досвіди мистецтва теж дають змогу осмислити важливість культури в цей час. Ольга Купріян розповіла, що з української культури згадує найчастіше:

 

«Про картини Марії Примаченко, які вона писала в часи Другої світової. Так сталося, що в останні “мирні” вихідні в Києві ми з донькою відвідали виставку картин Примаченко в Національному музеї Тараса Шевченка. Малювали разом чудернацьку тварину. Я купила їй там листівку з портретом Шевченка, і дитина чомусь спакувала її у тривожну валізку».

shafky 1024x569 - «Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом
Слухайте також плейлист пісень війни

Чи залишились у теперішньому у житті незмінні речі?

«Я весь час втомлена і стресована, мозок не може рефлексувати, він націлений на вирішення побутових проблем і забезпечення базових потреб. Повільно наступає емоційне вигорання від нон-стоп материнства й невизначеності.

Інший бік медалі: мені не потрібно так багато речей, як колись. І я досі можу сміятися», Ольга Купріян.

 

«Війна вплинула на кожен аспект мого життя так сильно, що спершу думала написати: “нічого” [не змінилося]. І це досить близько до правди: після 24 лютого я не впізнаю людину в дзеркалі. Вона навіть одягається не так, як зазвичай вдягалася я, думає про зовсім інші речі. Говорить по-інакшому.

Ці зміни передусім ціннісні. Ті слова, які все життя я сприймала як належне, ніби “вбудоване у світ” (наприклад, “щастя”, “здоров’я”, “мир”), цій новій людині у дзеркалі видаються надзвичайно крихкими, плинними, непостійними»,Дарина Гладун.

 

Проте саме незмінне допомагає відновлюватися.

 

Ользі Купріян — «ранкова кава і читання вголос перед сном».

Олесі Мамчич «віра, література (радше спроби писати, ніж читання, яке майже не йде), друзі, музика, весна».

Все, що залишилося в Лесика Панасюка, — «це творчість. Єдина річ, у якій я впевнений, за яку можу триматися, бо вона нематеріальна. У будь-який момент можна залишитися без дому, без бібліотеки, яку роками збирав, майже без жодних речей, але творчість ніхто в тебе не забере».

Юлії Стахівській, «Як не дивно — література. Читати, писати, обдумувати, просто торкатися корінців книжок у домашній бібліотеці. Першим, що я отримала посилкою після евакуації з Бучі, — була книжка».

«Мммм, гадаю, лише собака, — міркує Настя Мельниченко. — У мене лишилася собака, і вона нічим не відрізняється від собаки до війни. Так само бігає і хрюкає, “контролює ніздрю” і ходить гуляти на вулицю».

В Олега Коцарева «після лютого змінилося дуже багато, майже все. Але залишаються рідні та близькі люди, наша країна, література. Або, скажімо, зміна пір року — виявилося, що це досить вагомий вияв стабільності».

Що вас підтримує?

Ці відповіді письменників можуть допомогти вам знайти надійну опору та прихисток для себе.

 

«Відчуття готовності до всього. Ні, це не значить, що я все передбачила, а лише те, що я не маю ілюзій. Коли я 21 лютого виходила з квартири в Бучі, за три дні до атаки, — поцілувала стіну, попрощалася. Коли ви самі робите вибір — це дає силу», — впевнена Юлія Стахівська.

 

«Перекладаю вірші про цю війну поетів із різних країн, щоб показати українським читачам, що нас підтримують за кордоном, і показати закордонним поетам, що українці бачать їхню підтримку, і вона важлива. Мої вірші також активно перекладають різними мовами для поважних видань, ставлять на них театральні постановки, навіть пропонують видати книжку, за публікації моїх віршів платять гроші, які потім можна надіслати волонтерам. Усе це дає сили працювати», — ділиться Лесик Панасюк.

 

«Література. В цілому, це з часом не змінилося. Коли мені було 10 років, я часто почувалася покинутою і непотрібною. Тоді мені купили першу частину “Гаррі Поттера”. І ця книжка мене дуже підтримала. Відтоді я стала багато читати. Тепер розумію, що в будь-яких власних переживаннях, я не перша, а отже, не самотня.

Війни у світі вже були. І хтось точно переживав щось подібне до мого теперішнього досвіду. Тому я шукаю цей досвід у літературі про війну.

А коли самотність бере гору, то беру до рук “Гаррі Поттера” і читаю кілька сторінок. Ця книжка мене й тепер дуже підтримує. Через стільки років. Зараз я бачу не просто хлопчика-який-вижив, а дитину, яка на війні втратила обох батьків. Також я бачу друзів Лілі та Джеймса Поттера, ветеранів магічної війни, кожен і кожна з яких мали воєнні досвіди. Вкрай різні.

Хоча, звісно, це не та сама книжка, а чергове перевидання в оригіналі (українською знайти не вдалося, а майже всі книжки з особистої бібліотеки (маю їх понад тисячу) довелося залишити в бучанській квартирі; їхня доля наразі невідома)», — розповідає Дарина Гладун.

 

В Олега Коцарева «таких речей багато — від солідарності значної частини нашого суспільства до провалу ворожого “бліц-кригу”. Додає сили також, приміром, усвідомлення відповідальності, потреби берегти свою дитину, допомагати своїй країні. А ще — читання».

Читайте також: Остап Сливинський: «З війни слова не виходять невинними»

 

Зображення: Віта Віолет

Олеся Богдан

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
cover dim 150x150 - «Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом
«Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter