fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Остап Сливинський: «З війни слова не виходять невинними»

Остап Сливинський: «З війни слова не виходять невинними»

Війна триває і на фронті, і в тилу. Люди культури чутливо і гостро реагують на нові обставини — коли діють уже інші закони, а довоєнне життя здається геть далеким. Розповідаємо у матеріалі про #словниквійни — проєкт, що його ініціював поет та перекладач Остап Сливинський, а пізніше до нього долучилися інші автори
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter
alycha - Остап Сливинський: «З війни слова не виходять невинними»

Війна змінює звичний лад, змушує змінювати ролі, професії — аби не гірше. Але писати й осмислювати війну словом — не тільки помічна практика, а й важливий інструмент для збереження пам’яті й надання голосу кожному. Бо в цих історіях — люди, їхні внутрішні зміни, світогляд, миттєві враження від побаченого, згадки колишнього життя, надії на майбутнє. Війна змінює значення звичних нам слів. І саме тому це потрібно фіксувати. Остап Сливинський ініціював збір таких слів та історій за гештегом #словниквійни. Вони розчулюють, змушують лютувати, надихають, зміцнюють бойовий дух. Вони — різні, але всі про війну.

Ідея

 

У Чеслава Мілоша є такий цикл віршів — «Світ», туди входять поезії «Тривога», «Любов», «Надія», «Хвіртка», «Ґанок», «Дорога», «Сходи». Кожна з них описує прості та знайомі речі — і саме їх хочеться пам’ятати у складні часи. Цей поетичний цикл написаний в окупованій Варшаві у 1943 році. Він наштовхнув Остапа Сливинського на ідею про #словниквійни — проєкт, що не тільки осмислює нову реальність, а й допомагає наочно побачити, як ця реальність змінилася.

 

«Бо війна змінює значення слів. Деякі значення притуплюються, і треба їх гострити, як ніж каменем. Деякі, навпаки, стають такими гострими, що на них неможливо дивитися. Деякі слова взагалі відмирають і опадають. Деякі виринають з якогось минулого і починають знов означати, стають важливими», — Остап Сливинський.

 

Проте той факт, що саме поезії дали поштовх цій ідеї, не означає, що #словниквійни — це теж вірші. Це історії, думки, випадкові діалоги — почуті від близьких і далеких, від тих, хто втратив дім і хто не втратив надію. Це намагання осягнути словесний простір тут-і-зараз, перебуваючи в самому епіцентрі подій. І така документалістика цілком має літературну вагу і сама стає літературою.

 

«Ми мусимо розповісти цю війну. Інакше це зроблять за нас інші, не про те і не так, як потрібно», — Остап Сливинський.

 

Важливо не втрачати слова, а фіксувати їх, бо вони формують почуття єдності цілої нації, почуття близькості з тими, кого до 24 лютого навіть не знав, почуття підтримки та довіри, на які тільки здатне людське серце.

 

«Словник війни — це лише вузли, найсильніші місця розповідей, які мені доводиться чути або читати. Вони зосереджені довкола слів, які ще недавно означали щось інше, не були пов’язані з остаточними речами. З війни слова не виходять невинними», — Остап Сливинський.

Алича

(Віка, Маріуполь)

Коли хлопці почали дерева рубати — а це вже було дня десятого, коли спалили все, що лежало, якісь старі меблі з підвалу, коробки, ящики — з криками вибігла одна наша сусідка, бабулька років вісімдесяти. Почала кричати, що не дасть аличу зрубати. Ми навіть не знали, що то алича, вона не родила ніколи. Та й рубати її ніхто не збирався, дерево таке хирляве. Але вона взялася його сторожити і так стояла до вечора. То був ще час, коли я ночувала вдома, хоча ночі холодні були. І ось зранку прокидаюся, на самому світанку, дивлюся через вікно — а вона далі там, біля дерева, але вже на землі лежить. Хтось до неї виходить із під’їзду. Я й не питала потім, що з нею сталося. Не хотілося питати. Деякі речі вже просто в серце не вміщалися.

Грім

(Катерина, Київ)

 

— Коли все почалося, у нас з‘явилася нова гра, — каже жінка з Харкова, гойдаючи на гойдалці трирічну доню.

— Яка?

— Коли чуєш грім — біжи у підвал. Меншій подобається. А старший не розуміє, чому раніше ми від грому не ховалися.

Зірка

(Вікторія, Харків)

 

Якось ми подумали, що в нас у родині немає хорошої традиції. І зробили собі зірку різдвяну. Велику таку, високу. Таку високу, що до наших квартир у п’ятиповерхівках треба було заносити її, як спис. І лампочки електричні в неї вкрутили. Навчилися колядок — ні в кого ж, крім українців, немає колядок? Ну гаразд, але не таких. І пішли колядувати. За перший рік заробили стільки, що пошили собі ще й костюми довгі. І нас навіть замовляти почали. І родичі, і друзі, і навіть чужі. Замовляли собі вертеп на свята. А зірку я на балконі лишила.

hrim 1024x724 - Остап Сливинський: «З війни слова не виходять невинними»
Надія Кушнір, ілюстрація до слова «Грім»

Хто долучився

 

Не всі історії Остап записує сам, зараз серед співавторів та співавторок Анна Процук, Євген Клімакін, Оксана Курило, Дмитро Ткачук, Богдана Романцова, Олександр Моцар, Станіслав Туріна, Лариса Денисенко, Вікторія Черняхівська, Катерина Єгорушкіна.

Також користувачі долучаються за гештегом і публікують на своїх сторінках власні тексти.

Свої історії записала культурна менеджерка, психотерапевтка Дзвінка Пінчук. Ось що вона говорить про #словниквійни:

 

«Остап Сливинський запропонував цікавий погляд на видозміну мови у ці складні часи. Адже вже можна спостерігати, як слова набувають нових, незнаних досі конотацій.

З початком війни я почала волонтерити у центрі психологічної допомоги. Тому мені цей словник новотворів відкривається у розповідях людей, яких консультую. Чую якусь тривку внутрішню потребу запам’ятовувати ці нові значення, зберігати їх, ніби загинати кутики сторінок у книжках. Наша мова ніколи вже не буде такою, як була до війни. І мені хочеться бодай трошки документувати таким чином ці зміни».

 

Письменниця, вчителька КЗСОР «Сумської обласної гімназії-інтернату для талановитих та творчо обдарованих дітей» Анна Коршунова:

«Не могла не долучитися, бо працюю зі словом — я дитяча письменниця, тому колекціонування цікавих слів — то вже на все життя. А слово “повітрянка” написала в повідомленні моя учениця Вероніка Шевич (10-В клас), коли, в перервах між обстрілами Сум, ілюструвала казку, яку я теж писала між побігеньками в підвал. Просто з першого дня війни я намагалася “не розгубити” своїх учнів, ми підтримували одне одного, спілкувалися. А потім вийшла казка — щоб пояснити малятам події навколо, причини й наслідки, а мої старшокласники намалювали, змонтували…»

 

Киянин, художник, куратор і волонтер Станіслав Туріна:

 

«Я з “Відкритої групи”. Не є там, але був звідти. Мене завжди цікавив збір даних, вражень, знань від різних людей. Тематичний чи об’єднаний загальною конструкцією. Тут не можна не згадати групу “Коллективные действия”, це був і їхній метод.

Словник, що започаткував Остап, мені захотілось доповнити чимось. Зараз я думаю про ще кілька слів.

Чому він важливий саме зараз, дещо відповідають слова Михайля Зятіна (днями він, до речі, опублікував “Українську теорему”). Я думаю, нам потрібно говорити, думати, йти у думці вперед. Михайло ж звертає увагу на те, що багато з нас не може нічого сказати. Не знає, як назвати те, що відбувається. Він, вслід за Прімо Леві, запитує “Чи людина це?”. Це питання цікавить і Ларису Венедіктову, яка писала, що слова втрачають сенс (бо ми нічого не можемо пояснити, приміром, німцям). Я казав, що навпаки, слова набувають сенсу, саме тому ними все важче оперувати.

Зараз я скажу, що є низка слів, які набули своїх значень, а є слова, які переходять свої значення разом із нами у нові. Думаю, “Словник” — якраз про такі слова. Взагалі він про слова».

 

Письменниця Катерина Єгорушкіна:

 

«Правду кажучи, я не знала, що долучаюся до проєкту. Просто записала кілька історій і поставила гештег #словниквійни. Мені написав Остап, сказав, що історії дуже гарні й спитав, чи можна їх передати на переклад закордон. Відтоді я написала більш як 30 слів-історій і, схоже, це ще не кінець: я дуже люблю малі прозові форми, вони органічні для мене, я так мислю.

Війна — це хаос, у тому числі емоційний, смисловий, ціннісний. Смуток, гнів, страх, невпевненість… Емоції дуже інтенсивні, та бракує осмислення. Історії для мене — це спосіб упорядкувати хаос, ословити пітьму та світло, які вирують в нас і довкола.

Я прислухаюся до своїх історій та історій людей довкола: у потягах, чергах, крамницях… Шукаю в них ключові точки, які є водночас особистими й виходять за межі особистого. Ці точки можуть бути болючими, і саме записування історій сприятиме зціленню, пошуку сенсу, утвердженню в цінностях».

 

Ілюстраторка Надія Кушнір:

 

«Наш мозок працює так, що він не може пам’ятати всі звірства і погані речі, які відбуваються з нами чи з нашими рідними, близькими, знайомими. Як не старатися, з часом історії будуть забуватися, стиратися, а люди відходити, забираючи з собою частину цієї історії. Тому важливо було зібрати це все, задокументувати. І, звісно, для мене немає більшої честі, ніж, зі свого боку, проілюструвати, допомогти людям ще краще поширити ці важливі маленькі пазлики, які складуться в голові нас самих, наших дітей і всіх навколо в одну велику картину».

Календар

(Лариса, Київ)

 

Давно зникли вихідні та свята, але те, коли починалася субота, чи коли починався понеділок, чи на який день тижня припадає мій день народження, чи на який день розплановані важливі події, я знала. Навіть у відпустці я легко говорила близьким: сьогодні середа. Я не пам’ятаю, яким днем тижня було 24 лютого, і сьогодні не знаю, який день тижня. Це густий ядучий часопростір, який має свої особливості, який можна рахувати днями війни, комендантськими годинами, денними та нічними повітряними тривогами, але він не розкладається на календарні дні тижня.

Печера

(Роман, Чернігів)

 

Я все життя займався спелеологією. Тільки-но випадали якісь вихідні, я збирав спорядження і їхав кудись на печери.

У нас на районі є велике бомбосховище під школою, у перші дні там ще не було світла. І ось я заходжу туди з налобним ліхтариком, усередині тихо, здається, що нікого нема. І раптом бачу: всюди попід стінами люди, діти. Повертаю в наступний коридор — те саме. Люди — ніби якісь сталагміти і сталактити. Ніби вони тут уже тисячі років. Таке щось війна робить із часом.

Тетріс

(Анна, Київ)

Темний-темний потяг, повний світлих надій. Тільки десятки тьмяних екранів — усі читають новини. Зрідка пошепки перемовляються, вкладають дітей, гладять чужих котів.

Усі свої.

У дитинстві ми грали в тетріс, щоб тепер могти розмістити дев’ятьох людей і трьох тварин в одному купе.

zirka 1024x724 - Остап Сливинський: «З війни слова не виходять невинними»
Надія Кушнір, ілюстрація до слова «Зірка»

Подальший розвиток проєкту 

 

Проєкт уже переріс із публікацій за гештегом у соцмережах у майбутню книжку. Українською мовою «Словник війни» вийде друком видавництво Vivat, він стане частиною серії «Бібліотека Українського ПЕН». Також книжка з’явиться в перекладі німецькою мовою, а окремі історії уже перекладені кількома мовами. 

16 квітня відбулася онлайн-презентація проєкту, в якій взяли участь Остап Сливинський, Катерина Міхаліцина, Павло Коробчук, Олена Степаненко, Борис Херсонський, Гаська Шиян, Олег Коцарев, Богдана Романцова, Катерина Єгорушкіна, Станіслав Туріна, Анастасія Левкова. Запрошені учасники зачитали свої та почуті від різних людей історії. Модератор зустрічі та ініціатор #словниквійни, Остап Сливинський наголосив, що проєкт досі відкритий і запросив усіх охочих записувати та надсилати свої напрацювання.

Тож долучайтеся до проєкту своїми історіями, щоб осмислити світ, що змінився, і стати частиною історії. Надсилати їх можна на адресу dictionaryofwar2022@gmail.com

 

Зображення на головній: Надія Кушнір, ілюстрація до слова «Алича» 

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
alycha 150x150 - Остап Сливинський: «З війни слова не виходять невинними»
Остап Сливинський: «З війни слова не виходять невинними»
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter