fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
«А для цього болю в мене для вас нема назв»: вірші та ілюстрації

«А для цього болю в мене для вас нема назв»: вірші та ілюстрації

palenko - «А для цього болю в мене для вас нема назв»: вірші та ілюстрації
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Павло Коробчук

не можу говорити не хочу говорити

бо слова продовжують існувати

а вбиті російськими покидьками люди — ні

 

як виміняти слова на тих людей

щоб вони знову почали жити

а ми — не говорити деяких слів

 

я готовий замінити на людей найкрасивіші слова, наприклад:

прикраса

акупунктура

жимолость

астролябія

пестощі

 

бо нащо нам слова

коли нема кому їх казати

 

хочу радісно говорити до ожилих так:

………………

Галина Крук

а для цього болю в мене для вас нема назв

а для цього болю в мене для вас нема сліз

і куди б ми не йшли тепер, він за нами скрізь

як підшкірний жах, як застиглий крик, як один із нас…

 

я жона Лота, яка востаннє озирнулась на світ

Катерина Калитко

Всі квитки старої мови погашено,

лишився один:

чесне слово «вбивати».

Всім і кажіть:

не молитися і не плакати,

не підписувати петиції,

не посвячувати цю землю

всеможливим богам —

лише вбивати за неї.

 

Хто почує?

 

А як прийде хто, і стане поруч, і скаже —

убиватиму разом із тобою, для тебе,

несімо цю війну, цей мішок із тілами,

спільно, або

я принаймні не відвертатимусь

од очей твоїх мертвих,

од страшної відплати за них —

 

то хіба з таким

говорити й далі

КАТЕХИЗИС

 

Що відбувається?

 

Нас прийшли вбивати.

Нас убивають просто зараз.

Нас убиватимуть далі.

Нас ніколи не вб’ють.

 

Чому нас хочуть убити?

 

Ми антитеза

украденої історії, білий камінь,

об який не змикається коло пітьми,

зерна, що їх намагаються поховати,

а вони проростають щоразу

сильнішою мовою,

красивішими дітьми.

 

Що я обираю?

 

Бути тромбоцитом у в’язкій крові країни.

Поміж сотень інших кидатися

рубцювати розтяту рану,

зрощувати перебиту жилу.

Безіменна, важка і чесна робота.

 

Що мене годує?

 

Чорна лють залізними пальцями

торкається моїх вуст,

пальцями, що пахнуть стервом —

бо вивертала

посеред поля

ворожі нутрощі.

Поки не прийде, я не годна заснути.

 

Кому я вірю?

 

Близьким, що стали ще ближчими,

ніби стиснулися в кулак,

аж роблять боляче одне одному.

Щоранку цим болем

повертаюся до життя.

Щовечора у молитві

перелічую імена.

Не знаю іншого бога, крім війська.

 

Як я молюся?

 

Нехай тобі

ніхто нічого ніколи не заподіє.

І цілую фото у телефоні.

 

Кого перекреслюю?

 

Тих, що

стартують з війни, як з трампліну,

летять високо, так високо,

що й кров’ю майже не пахне.

Тих, що

вираховують, скільки можна витиснути

із цієї війни: статусу, посиленого інтересу, шани або жалю.

Тих, що

стають упевнено, професійно

коментаторами війни,

поки інші несуть на хребтах

найбруднішу її роботу.

 

Від чого застерігаю?

 

Коли звертаєтеся на обтічне «ви»

до уявленої спільноти,

аби розбудити емпатію —

лють поточується і вихиляє стегнами,

ніби портова дівка.

Мертві цивільні робляться двічі мертвими,

якщо не сказати, що їх

саме убито,

і як,

і ким.

 

Яка буде відповідь?

 

Надішлють блок

дорослих памперсів, ляльку,

трамадолу почату пачку —

три пігулки у блістері.

 

Що нам робити?

 

Ми мусимо убивати.

Довге двадцяте століття

закінчилося саме цим.

Це тепер наш хліб щоденний.

Захиститися, помститися. Убивати.

Допомагати вбивати.

Подивіться, на що нас перетворили.

 

Що говорити всім?

 

Промовляйте слово «вбивати»,

хай прописується в свідомості.

Нікому не залишили бодай ілюзії вибору:

нас прийшли вбивати

вчергове

лютневого ранку.

Всі квитки старої мови погашено,

лишився один:

чесне слово «вбивати».

Всім і кажіть:

не молитися і не плакати,

не підписувати петиції,

не посвячувати цю землю

всеможливим богам —

лише вбивати за неї.

 

Хто почує?

 

А як прийде хто, і стане поруч, і скаже —

убиватиму разом із тобою, для тебе,

несімо цю війну, цей мішок із тілами,

спільно, або

я принаймні не відвертатимусь

од очей твоїх мертвих,

од страшної відплати за них —

 

то хіба з таким

говорити й далі.

Олаф Клеменсен

є військові

яких не беруть у полон

є підрозділи

солдатів яких не беруть у полон ні за яких обставин

роти бригади армії

навіть країни

країни які не беруть у полон

 

також спогади

спогади

що не беруть у полон

їх ставлять до стінки й розстрілюють

аби не згадувати

аби ніколи не повертатися

у це місто

не вдихати

ці запахи

не бачити

ці тіла

 

спати ночами

гуляти з собакою

читати книжку

дивитися у вікно

пити чай

сік

вино

так

начебто все відбулося із кимось а не з тобою

колись не тепер на іншій планеті в іншій галактиці не в цьому місті…

буча…
весна…
 
я тихесенько відійду відповзу
у власну тінь
розчинюся у власній тіні
можливо вони пройдуть повз тінь
повз кинуту кимось брудну сорочку тіні людської
пройдуть і лишень пнуть чоботом
пройдуть не побачать
пройдуть не помітять
сіру на сірому
сіра лежить на асфальті серед мерців
жива і неушкоджена тінь
 
віднині тінь моя більш об’ємна і більш жива
аніж я
віднині й до скону я лишень тінь
у місті тіней…

Михайло Жаржайло

не розгортаю місто чутливого характеру

ми приховали місто щоб ви могли вирішити

чи хочете його бачити

 

закреслене око

все одно бачить

як я заплющую очі

і продовжую бачити

крізь

 

око закреслене

як знак на виїзді з міста чутливого характеру

 

я бачу

 

диявола вбраного у постправду

як у крадений nft килим

Тетяна Власова

«Дорогая, привет, мы тут зашли в Гостомель.

Ну, скажу тебе, очень весело тут ходить.

Нам сказали хуярить укропов, они тут стонут.

Ты скажи, дорогая, что тебе прихватить?

 

Мы с ребятами тут, дорогая, засели на точке.

Извини, отвлекусь, попрошу кого-то долить мне».

Дорогая сидить удома з малим синочком,

поки татко в Бучі ґвалтує неповнолітніх.

 

Дорогая готує їсти, працює в школі.

Із екрану їй кажуть, що «скоро грядет парад».

«Дорогая, я тут застрелил одного Мыколу.

Выходил погулять с собакой — прикинь, дурак».

 

Дорогая сміється: «А как там вообще обстановка?».

«Да стреляем тут помаленьку который день.

Проезжаю сейчас мимо мертвых на остановке —

Нехуево, родная, мы тут разнесли Ирпень».

 

«Молодцы, — радіє Родная. — Вали их дальше.

Кстати, что там вообще по технике, по вещам?».

«Привезу, дорогая, будешь как генеральша —

Я ж тебе обещал.

 

Я нашел тут тебе и косметику, и стиралку.

Щас немножечко только укропов еще накроем».

Дорогая словам сміливця радіє палко.

Дорогая чекає додому свого героя.

 

І герой героїчно привозить додому блендер

і жіночу білизну — з будинку в Бучі на розі,

подушки, простирадла, каструлі, багато пледів.

І зелені везе кросівки, дитячий розмір.

 

І Родная вже пахне ірпінським парфумом пряним.

Діти граються краденим, мліють старі родітєлі.

І згорають усі від іскри цигарки п’яного

героїчного руского воїна-освободітєля.

potapenko - «А для цього болю в мене для вас нема назв»: вірші та ілюстрації
Ірина Потапенко

Назар Назаров

пісня мертвих дітей

 

тремтіло серце наче зайченя

коли ми утікали з Ірпеня

 

туман здіймався з лісу і яруг

і спало поле спало все довкруг

 

спинилось серце і чогось чека

спинився час і більше не втіка

 

лежить дитина більше не жива

росте із тіла м’ята й кропива

 

дитина мертва плаче уночі

ніхто не чує мертвого плачі

 

гойда дитину мати між могил

спи спи дитя бо ми з тобою пил

 

вогонь тебе уже не обпече

тому схилися на моє плече

 

тобі страшні вже не насняться сни

бо ми померли в перші дні весни

 

бо в наше серце тихо крадькома

прокралася зажурлива пітьма

 

сирени зазвучали угорі

на вулиці погасли ліхтарі

 

з натуги жили рвалися зі скронь

довкола нас палав їдкий вогонь

 

над містом пролітав вогнений змій

на містом вив кривавий буревій

 

із неба знов кривава і гірка

спадала навісна полин-ріка

 

ви знаєте мою прадавню лють

боги великі демони безлюдь

 

ви болесті нашлете на нікчем

скараєте негідників мечем

 

ви знаєте мою прадавню лють

боги великі демони безлюдь

 

хай спуститься в оселю без дверей

страшного царства підлий ієрей

 

дощі криваві хай над ними йдуть

ви знаєте мою прадавню лють

 

хай діти царства голі й без їди

їдять його війни сухі плоди

 

а в їхніх храмах гірших аніж хлів

ридають хай ікони без голів

 

ви знаєте мою прадавню лють

боги великі демони безлюдь

 

3/4 квітня 2022

Що лишилося в Ірпені. Фотографії мене малого. Фотографії малої мами. Фотографії малої бабусі. Фотографії прапрапрадіда і прапрапрабаби. Колекція монет. Вишивки на мішковині. Піаніно. Сосни за вікном. Вікно в даху, засипане снігом два тижні підряд. Бабуся з четвертого поверху, що їздила велосипедом на город. Сусід через коридор, що приїхав із Маріуполя, ще коли місто не зруйнували загарбники. Дитячий майданчик із містками і маленькими ялинами. Магазин у підвалі дому, де продавали фрукти і сир. Автомат із водою у підвалу будинку навпроти. Колись у підвалах люди не ховалися. Вулиця Полтавська поряд із вулицею Котляревського, бо їм так краще. Будинок Григорія Кочура, де я був двічі, а коли переїхав до Ірпеня, то так і не пішов утретє. Кав’ярні зі смачною кавою. Привітна літня медсестра, яка робила укол в амбулаторії за рогом, і ми їй писали подяку в журналі відгуків. Сквер імені Стельмаха, яким завжди було затишно йти гуляти до поля. Парк письменників зі штучним озером і смішними дерев’яними скульптурами. Стежки із гравієм. Набережна з піаніно під мостом. Квартира батьків, де я був кілька разів. Стежка вздовж річки, якою можна було вийти в центр. Дитяча музична школа, де мені дозволяли грати. Зимові сосни, припорошені снігом. Спокійний сон. Життя до війни.

Олександра Мазур

Привіт, моя мила! Як там,

Усе ще не можеш піднятись?

Усе ще в чарівній країні,

Де кожна людина хороша?

 

Там не бомблять країни,

Там не звучать гармати.

Там не ґвалтують жінок

та дітей окупанти.

 

Очі розкрий та дивися,

Поки не з’їдеш з глузду.

Запам’ятай у подробицях,

Щоб не забути ніколи.

 

Вони не підуть до школи.

Не любитимуть більше нікого.

Не зможуть сказати «я вдома»,

Не встануть ніколи знову.

 

А кóли замкнеться коло,

Вставай та пали все, що бачиш.

Нікого уже не жаль,

Бо настануть жнива, моя мила.

 

Хай винищить голуб миру

Отих бездушних вар’ятів,

Хай спалить їх заживо, як

Ольга колись помстилась.

 

З їх праху виростуть квіти,

Які ти вплетеш у віночок.

Червоні, мов кров загиблих,

Яку ніколи не змити.

sazhynska 768x1086 - «А для цього болю в мене для вас нема назв»: вірші та ілюстрації
Ірина Сажинська "Попросили не везти дитяче харчування. Ірпінь, Буча, Гостомель"

Жак Жаб'є

На вулиці Пушкіна в Бучі

Вмирало невинне дитя…

Чобіт солдата скрипучий

На горло життю наступа…

 

Російський солдат, що на танку

Культуру несе з бодуна

На вулиці Пушкіна в Бучі

Російська культура вбива…

 

У тиші дзвінкій і холодній,

Де мати убита лежить

На вулиці Пушкіна в Бучі

Рахманінов знову звучить.

 

А он де Толстой і Булгаков,

Обпершись на власний багнет,

На вулиці Пушкіна в Бучі

В столиці планують бенкет…

 

Ковент гардн, Ла Скала, Сан Карло,

Рояль І Гран опера,

На вулиці Пушкіна в Бучі

Чайковського в гості чека…

 

Прийде він звичайно на танку

із позначкою «На Берлін»,

Звучатиме свистом до ранку,

А потім прийде Бородін…

 

Звучатиме млісно й пекуче,

Ґвалтуючи мати й дитя…

На вулиці Пушкіна в Бучі

Настане прекрасне життя.

rudska 04.04 768x1234 - «А для цього болю в мене для вас нема назв»: вірші та ілюстрації
Марися Рудська

Віктор Лукін

Кожна вбита дитина — моя донечка

Але проклинати тебе не буду

Просто візьму за руку

І відведу туди, де на тебе чекають

Там розітнуть твоє згниле хворе черево

 

Не відвернуся. Просто візьму те срібло

Що моя бабка циганка просила покласти в гроб

Але я сховав його

Так, я сховав його

 

Просто візьму те срібло і ним поріжу руки

Щоб моя кров циганська текла в твою душу

Щоб моя чорна кров текла в твій род, в твій рот

Щоб кажани на цвинтарі відспівали тебе

 

За всіх жінок моїх, за всіх моїх донечок

За всіх, хто плаче. За всіх, хто не має світла

Там, куди відведу тебе, ти не знайдеш надії

Я не залишу тебе ніколи. Дай мені руку

Катерина Міхаліцина

я живу на війні.

 

мию руки, читаю новини.

збираю у чайник воду із ринви

(раніше був сніг, за ним ми ходили до парку і двох з нас убили),

молюся про дощ наш насущний

і незвично вологу весну.

 

я живу на війні.

вию з псом на сусіднього місяця.

я — без жодного звуку.

він — на всю свою широку собачу душу.

йому, бідоласі, страшніше.

його можуть з’їсти — і він це знає.

а мене лише згвалтували.

тому я — тихо.

тому я — налисо.

тому я.

кому яке, зрештою, діло —

хіба мене це врятує?

 

я живу на війні.

мені кажуть, я божевільна.

бо ділюся крупинками замість їх одбирати.

в сойки й двох посірілих горобців.

сорока була та десь зникла.

 

«дура» — ляскає вітер порожніми стулками вікон.

«психічка» — шипить, догораючи, фосфор.

аби не «а глянь-ка, хохлушка» —

думаю я.

і виходжу надвечір

поклонитися крокусам,

тобто шафрану — найдорожчій приправі

до смерті.

 

я живу на війні.

gaidamaka bucha 768x972 - «А для цього болю в мене для вас нема назв»: вірші та ілюстрації
Євгенія Гайдамака

що ти береш із собою туди?

 

слова.

 

не писані на папері, вкладені в душу.

навіть якщо душа моя — в п’ятках.

навіть якщо ніхто не відає, скільки в ній грамів: більше чи менше, ніж в кулі.

навіть якщо куля — шалена.

 

беру слово «мама» — бо хто б сумнівався.

і «пташка» — тому що воно крилате.

і «дерево», дерево теж заберу з собою.

бо воно про рід і про гойдалку,

і про можливість саду.

а сад — це те, що тебе тримає.

бо ти корінь і яблуко,

плід і початок,

земля.

вона, зрештою, теж про можливість.

точніш, неможливість без.

 

і тому я беру з собою туди слова.

і несу їх на шкірі як обереги.

Вікторія Фещук

***
стільки птахів як цієї весни
я й не пригадую
 
позліталися всі кого чули
і ті кому ймення немає
 
півні горобці сойки гиндики
чайки жайворонки голуби шпаки
сови гуси лебеді щиглики
дрозди ворони граки боцюни
сороки синиці дятли качки
і інші і інші
і всі по черзі відспівують
 
по випалених гніздах
містах і селах
 
і голосять наскрізно
небо мов решето
землю мов решето
у відбитках багатьох багатьох чобіт
 
та хто я щоб усе це запам’ятати
 
запитаєте краще цибульки тюльпанів
бачте
вони відростають.
maria lonuik 768x961 - «А для цього болю в мене для вас нема назв»: вірші та ілюстрації
Марія Лонюк

Максим Кривцов

Хто не помер сьогодні

Народиться завтра зранку

 

Білі полотна чорніють

Ти ідеш тут тіла і тіла

 

Чорна весна

Її чорне волосся з вугілля

Чорні дощі

Чорні руки її

 

Місто кричить

Його шматує минуле

Місто лежить

По місту ходить Господь

Місто кричить

Від падіння бетонних зірок

 

Тут Марко

Тут Марія чергує

Тут Петро

Підриває понтонні мости

 

Херувими

Байрактари

Ангели

Попіл і сонце

 

Тінь впаде

Наче яблуко стигле у серпні

Підбери

Й відкуси той шматочок гіркий

 

Ходить містом

Роз’ятрена тінь

Тих дітей

Що могли б народитись

 

Ходить слово

І блики його

Бачить ворог

І рушає у наступ

 

Тут Матвій

Заряджає гармату

І пророки кажуть: стріляй

 

Хто на слово наступить

Той від слова помре

 

Гіркоту, що в очах,

Вже не виведеш, наче плямку

 

Тут пустелями міст

Виє вітер

І повзе та змія непокори

Повз караван

Сталевих верблюдів

Крізь діри у танках

Бігають скорпіони

 

Таємниця металу

Переходить між чергуваннями

Як чаша причастя

Чи родинна каблучка й намисто

 

Жити сьогодні це розкіш

Дихати — нафта часу нового

Розраховуйсь з своїми

 

Виє вітер

І виє Господь

Бо розбили ту ферму

Де мав народитись

 

Тож плаче Маля

На постах і в окопах

І порох, і броник й саперку

Несуть три царі

 

Березень догора

Березень догора

Тож бери і підкурюй вже квітень

 

Тут на вулицях

Чорних і тихих

Хтось комусь лиш на вушко шепоче:

війна.

Анна Луцюк

невинно вбиті

набирають у пригорщі снігу квітневого

кидають у братську могилу

 

на межі Раю і проклятого світу

голосить вітер

знає всіх поіменно

на відміну від нас

 

ні журби ні зітхань

а життя безконечне

 

ні журби ні зітхань

а життя безконечне

 

з ридань постали скелі

пустелі оплакують

на пастелях війни

то тут то там вибухають квіти

 

на віки вічні

незламні нерушимі кордони Твої Країно

мертві вишикувались у Лінію Життя

 

39 день війни, 3 квітня 2022

Богдан-Олег Горобчук

світ обертається довкола зв’язаних рук

як пробачити снігу його білість

яку він забрав у тканини закрученої на зап’ястях

 

час твердий суцільний

випечений як пиріг

вріж його — і потече кров

 

тиша — пісня закатованих

яку неможливо розчути

 

світ обертається як подряпана платівка

з коловими траншеями повними тіл

і вирвами на яких спотикається голка уваги

 

обвуглені рештки поезії

чекають на поховання

 

ворона

зчорніла матір

аж згинається від крику

Дарина Гладун

на смерть російського солдата

 

1

у місті наровлі торгують війною від самого ранку продають і купують наші сльози каліцтва і смерті

продають і купують дитячий одяг взуття та іграшки

а також килими меблі побутову техніку вимикачі розетки з окупованих українських провінцій

щоб у наровлі знали про доблесть російської армії і те як багато може вкрасти один боєць

2

із міста мозира надсилають додому війну російські військові пакують в картон і поліетиленову плівку наші сльози каліцтва і смерті

надсилають своїм рідним дитячий одяг взуття та іграшки

а також килими меблі каструлі сковорідки кухонні плити кавоварки блендери ноутбуки плазмові телевізори вимикачі розетки теплі вовняні пальта шовкові хустки ношені кросівки і золоті сережки з окупованих українських провінцій

щоб вдома знали про доблесть російської армії і те як багато може вкрасти один боєць

3

їде в росію війна автобусами й ешелонами

повертає батькам російських солдатів акуратно складених у цинкові труни

дарує натомість їм наші сльози каліцтва і смерті

дитячий одяг взуття та іграшки

а також килими меблі каструлі сковорідки кухонні плити кавоварки блендери ноутбуки плазмові телевізори вимикачі розетки теплі вовняні пальта шовкові хустки ношені кросівки і золоті сережки з окупованих українських провінцій

4

над могилою солдата стоятиме стара мати

і скаже

/так/мало/дзвонив/цей/байстрюк/останнім/часом/ні/стида/ні/совісті/а/міг/би/у/когось/із/місцевих/вкрасти/телефон/і/дзвонити/частіше/

і мати солдата гірко заплаче

 

над могилою солдата друзі стоятимуть один із них врешті скаже

/сиділи/за/однією/партою/таким/світлим/хлопчиком/був/таким/добрим/

і друг солдата гірко заплаче

 

над могилою стоятиме тихо дружина солдата

і буде мовчати-мовчати-мовчати

і плакати-плакати-плакати

 

тільки їхні сльози — не наші сльози

і горе їхнє — не наше горе

5

у кожному кутку дому загиблого російського солдата — війна

 

чужим одягом взуттям та іграшками у шафі його сиріт

килимом на підлозі вітальні

кавоваркою блендером і плитою на кухні

каструлею і сковорідкою на плиті

телевізором на стіні

столом у кімнаті вдови

ноутбуком на столі у кімнаті вдови

золотими сережками у вухах вдови

у шафі вдови вовняним пальтом шовковою хусткою ношеними кросівками

 

і куди вже не кинеш оком — скрізь наше горе

 

02–03.04.2022

Надія Гармазій

СТІНА

 

Місто, де ми так недовго були щасливими, нині знищено вщент.

Ці вулиці, які ти бачиш у новинах, кровоточать, мов стигми, іще.

Пам’ятаєш будинок, що був нам куполом, — впасти б йому на плече…

І заридати-заголосити, але йому відірвало пів тіла — і рана пече.

Цей будинок — як справжній воїн — не став на коліна, хоч пав на порох…

Від нього лишилась єдина стіна, але він пам’ятає ще підвіконня,

І балкон, де щоранку пили ми чай, і дивились на Болдині гори…

Тому й зараз чує ще наші кроки в кімнаті, і все, про що ми говоримо…

І якби не війна, то ця стіна могла б стати стіною маленького храму,

Бо ця стіна бачила, як ми кохались — тому встояла перед градами.

І ти по той бік монітору відчуваєш, як я читаю новини, і як тремчу…

Бо стіни, в яких зародилось життя, стають стіною плачу́.

Юлія Максимейко

Колись ми ділили один велосипед,

Це ще давно — до вистрілів і ракет,

Це ще давно: до Бучі та Ірпеня, —

Це ще тоді ти паспорт не поміняв.

 

Разом тоді ми слухали з усіма,

Як узяла німців наша зима

А дідуся — ні гангрена, ні малярія

Власне тому ми й існуємо взагалі.

 

Через Журавку, кладки, по лимонад,

Школа Червона до цвинтаря і назад,

Ножик згубив дорогою з Бабаїв,

Це ж ми тоді ще ніби були свої?

 

Наші святі вознесуться на небеса

Їхні стигмати загояться,

а роса

Далі по тексту ти пам‘ятаєш сам.

 

В пеклі чорти не знали таких тортур

Як принесли носії «великой» культури,

Велик ділили. Вивернуті нутрощі.

Нащо мені припекло до тебе звернутися?

 

В квітні сніги лютневі вже швидше тануть,

Чорного попелу хмари понад містами,

Братські могили стають святими мощами,

Пробач мені, Боже, що я його захищала.

sarvira 768x960 - «А для цього болю в мене для вас нема назв»: вірші та ілюстрації
Анна Сарвіра

Дарина Мізіна

Одягайся

Вони принесли

Чорну траурну рясу

Що тепер назавжди з тобою

 

Це тобі друга шкіра

Малюнок по всьому тілу

Венозне сузір’я із п’яти літер

 

Війна.

 

Одягайся

Це тобі ряса

Що тепер замість свята

Завжди з тобою

 

Вимітай свої шафи

Позбувайся мережив

Розплавляй своє золото

Плачем

 

Інше слово тепер

Висічене на скронях нації

 

Війна.

 

Прокидайся

Більше не буде нічних жахіть

Кожне з них — у твоєму рідному місті

 

Як ітимеш до сну

Як підеш до вінця

Як виходитимеш

у люди

Одягай свою рясу

 

Війна.

 

Підіймайся

Більше немає молебень

Всі боги тепер на землі

Носять зброю

І ряси воєнних

 

Роздягайся

Здирай всю себе до крові

Ми тепер

Маєм одну на всіх

Кров

 

Війна

Лесик Панасюк

ІЗ ДНІВ ЖУРБИ

 

І

Сьогодні ми на тих світлинах із минулого невідомого й невтямного

усе чорно-біле в сепії всі обличчя знайомі

 

Ми разом зі своїми прадідусями й прабабусями дізнаємося про війну залишаємо свої будинки втрачаємо родичів і знайомих допомагаємо постраждалим і фронту йдемо на фронт ховаємося в укриттях блякнемо в окупації

народжуємо наших дідусів і бабусь на залізничних станціях у полях

народжуємо всюди аби тільки народилися наші батьки аби тільки потім самим народитися

ІІ

Сьогодні коли кричали сирени

ми поховалися зі своїми пра і прапра у книжки на столі

 

Закривалися палітурки як двері бомбосховищ

ІІІ

Вірші як люди

можуть витримати що-завгодно

 

Пишу вам із днів журби

зі сторінок перевидання 1922 року

 

Тут дерева бовваніють немов копиці пітьми

темні-темні місця хіба обриси видно

 

Бо вірші це негативи фотографій які проявляєш а вони щоразу інші

 

Тут ми і ховаємося

у негативах наших міст із нашими людьми

 

Хтось гукає

виходьте з днів журби

ІV

Відкриваю палітурку вже у 2022 році

виходить із бомбосховища козак-невмирака що чекав сотню літ

 

Виходьте з днів журби відкривайте наші книжки палітурка за палітуркою обкладинка за обкладинкою

 

Там українці що століттями б’ються за свободу

і не заборонить їх не зашле в сибіри не спалить їх ніколи-ніколи не знищить їх жодна росія

Зображення на головній: Максим Паленко

 

Читайте також: Мамо, вони пишуть вірші!
Мар'яна Хемій

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
palenko 150x150 - «А для цього болю в мене для вас нема назв»: вірші та ілюстрації
«А для цього болю в мене для вас нема назв»: вірші та ілюстрації
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter