fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Географія війни в Україні: очима митців

Географія війни в Україні: очима митців

Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter
ukraiina grekhov - Географія війни в Україні: очима митців

Олаф Клеменсен

коли адам давав імена тваринам
імена схожі на печиво і бутерброди й стаканчики чаю з лимоном
усім тваринам що вижили вийшли і виповзли
з-за ріки
переправились по хитких кладках покладених замість розбомблених вщент мостів
коли він роздав імена
залишилось декілька картонних ящиків імен для тих
хто так і лишився серед розвалених будинків під обгорілими соснами у бомбосховищах нір
залишилось ще стільки чаю
 
можливо ще вийдуть
можливо їх винесуть але напевно що ні
так багато імен навічно залишиться без тварин
а де моя та хто має назватись євою
моє ребро
плоть від плоті моєї?
 
твоє ребро
у тебе більше немає ребра
таке горе
коли ти спав
кадирівіці вирізали його, вивезли до дитячого садочка і зґвалтували
опісля вбили
бачиш там де воно мало бути чорна порожня дірка
настільки чорна й порожня що навіть не допоможе ліхтарик на лобі у Бога
освітити цю порожнечу
принаймні нам всім так здається
принаймні зараз здається нам саме так….и
irpin drachkovska 768x1086 - Географія війни в Україні: очима митців
Оксана Драчковська

Ірина Шувалова

а пам’ятаєш колись у минулому житті

ти прокидалась і неуважно краєм вуха

слухала новини тепер

це здається неймовірним так само як

думаючи про бучу чи ірпінь

уявляти соснові парки

навколо санаторіїв і старих садиб

а не підірвані мости оббіловані будинки вулиці

встелені густо уламками чиїхось життів

здається саме це й називають археологи

культурним шаром хіба ні?

зняту з живої епохи шкіру

розстелену на землі кривавим клаптем

до настання цієї епохи ми

недбало слухали новини жили у містах

із сосновими парками з драматичними театрами ми

були наївні і прекрасні ми не мусили радіти

одинокій капустині дивом впольованій у порожньому супермаркеті ми

були як діти чистячи зранку зуби ми

дізнавалися назви місць

алеппо санаа мекелле

місць де епоха вже звивалася без шкіри

де шкіра її вже лежала стікаючи кров‘ю на землі

чекаючи на своїх майбутніх археологів але ми

незмінно забували ці назви

дочистивши зуби ми вдягали

новенькі конверси купували в кіоску каву

забігали в метро не перечіпаючися

через людей що спали на платформах ми

були істотами зліпленими з іншого тіста

м‘якшого рожевішого ми мусили

пояснювати дітям що таке війна як пояснюють

що таке південний полюс чи планета марс а не так

як пояснюють чому не можна стромляти пальці в розетку чи вилазити

на підвіконня при відчиненому вікні ми

в тому минулому житті

навіть не знали

скільки сталевих сантиметрів болю

можна безперешкодно занурити

у наші м‘які рожеві тіла

Катерина Міхаліцина

(жінка з міста Марії)

 

раніше я відчиняла тобі вікно,

нібито брала в долоні пташиний голос

і ним тебе умивала.

вікно було зовсім не гостре.

не пахло страхом.

а тільки великим небом.

 

потім я відчиняла до тебе стелю.

завалену великим сірим снарядом,

зовсім не схожим на птаха.

нас було багато — там, попід стелею.

та я знала, що маю вийти,

бо ти на мене чекаєш.

 

скільки себе пам’ятаю,

я щось відчиняла — серце, двері, розхристану одіж, атравматичними ножицями, рану,

повну землі.

і тільки землю для тебе, чуєш,

не відчинятиму.

не пущу тебе в неї.

триматиму, прив’язаним за синову колисанку,

за першу ніч разом,

за читану на підлозі книжку —

в гуртожитку, українською, вперше —

за жовті тюльпани…

 

не відчиню тобі землю —

з найглибшої ями виволочу,

з найдальшого рову приведу

за волосінь, схожу на пташиний голос за шибою

у небі, про яке ми думали,

що воно — мирне.

 

але й неба тобі не відчинятиму, чуєш?

бо ти мені тут потрібен.

живим.

Таня Родіонова

кажуть, за 21 день виробляється звичка

і це, на жаль, правда

те, до чого не хотілось звикати,

стає буденністю

я звикла від сирени прокидатись

за дві секунди

вставати

перекривати газ

закривати вікна і двері

йти в коридор

не прислухатись

до шуму літаків

не думати, що якогось разу

це може бути не наш

звикла не виходити на вулицю

без рюкзака

а на прогулянці

тримати мапу укриттів в голові

 

21 раз я губилась у часі,

втрачала лік годинам

і дням

21 день я звикала

 

і ось сьогодні

стався Маріуполь

і я не знаю, як звикнути

до цієї порожнечі

Ірина Мазуренко

під гул сирени…

 
Маріуполь
Герніка
Апокаліпсу вищир
Кров безвинних людей
Сльоза і молитва
Сподівання на Бога
Що діток не покине
Що ковчег цей картонний
Герострат не осилить
Збережи душі басків
І врятуй українців
Наша пам’ять волає
Трикляті ординці
Знов веде Вас до ПЕКЛА
Данте й Гарсія Лорка
Знову з аркуша Пабла
Злітає голубка.

Сергій Мартинюк

Це місто як вирок, ця вулиця як лотерея,

Ненавидиш, любиш, клянеш, викорчовуєш жаль,

Шепочуть обтяті снарядами в парку алеї,

З обпалених вікон сочиться глибока печаль,

І гнів духмяніє в містерії світогоріння,

Тужиш отупіло за світлом тамтого життя,

Тривога, підвал, переправа, стовпотворіння,

Сусіди назавжди лишились в пітьмі укриття

 

За рогом колись була школа, перші цілунки,

І той, кому ніжно здалася, поїхав на схід,

Тяглися вервечкою люди під кулями, клунки

Змішались з дітьми, березневий кришився лід,

Й заснув на плечі ухопившись за шию янгол,

У бога для нас не зосталось неявлених див,

Танки за містом, тріпоче зрешечений прапор,

Як звати героя, котрий мене тілом закрив?..

 

А ввечері місто моє понад міру красиве,

І хочеться пальцем проткнути небесну гладінь,

Відкласти на потім важливе усе й неважливе,

Пускаючи колом цю терпку, солодку теплінь,

Збуваючи час безневинно, щоб якось потому,

На вулицях інших, в обіймах безрадісних міст,

Єдине, чого б нам кортіло — вернутись додому,

Ковтаючи сором, ковтаючи тиху злість

Томаш Деяк

звісно це не на часі
але це ніколи не на часі
всі кажуть що влада покинула Маріуполь
кажуть військові покинули Маріуполь
напризволяще
окрім полку «Азов» що помирає у Маріуполі
окрім людей що помирають у Маріуполі
окрім тварин що помирають у Маріуполі
 
а я сидячи за дві тисячі км від Маріуполя
хочу сказати те що не на часі
що це я покинув Маріуполь
кожен з нас покинув Маріуполь
Леонід Кравчук покинув Маріуполь у 1991
коли віддавав за газ зброю якою знищують Маріуполь
коли залишив у Криму флот з якого знищують Маріуполь
це Леонід Кучма покинув Маріуполь
коли продовжив лінію розпочату Кравчуком
це Віктор Ющенко покинув Маріуполь
коли його бездіяльність породила Віктора Януковича
це Віктор Янукович покинув Маріуполь
розстрілюючи власний народ на Майдані
це Петро Порошенко покинув Маріуполь
не виправдавши сподівань Небесної Сотні
це Володимир Зеленський покинув Маріуполь
два з половиною роки саботуючи збройні сили
якими він тепер так пишається
і звісно говорити про це не на часі
 
але й ми винні у тому що покинули Маріуполь
кожен хто казав «нє всьо так адназначна»
кожен хто обирав депутатів та президентів
не думаючи
не аналізуючи
сподіваючись що пронесе
кожен хто грабує цю країну
кожен хто толерує тих хто грабує цю країну
кожен хто не зміг переконати
не голосувати за чергового грабіжника
всі ми покинули Маріуполь
всі ми зрадили Маріуполь
з 24 лютого у мені щодня помирають люди
вже дві тисячі людей померло у мені
людей, що загинули бо ми покинули Маріуполь
бо я покинув Маріуполь
то ж чи можемо ми звинувачувати світ
у тому що він не допомагає нам
змити цей біль і цей сором

Володимир Арєнєв

КОЛИСКОВА

Поки співаєш їй колискову,

Ці літаки вже летять із Пскова.

Хлопці летять рятувати твій край:

Змирись, піддайся — або вмирай.

 

Хлопці належать до великої нації.

Цій нації найліпше вдаються руйнації,

Урочисті атракції, експроприації,

Терористичні акції.

 

А ти співаєш, співаєш, як дощик іде,

Де ж ти, мій котику, де,

За які поля, за які моря

За тобою бігтиму я —

Туди де щедра, родюча земля,

І де

Ніде

Злих немає людей.

 

Людей не існує, ти точка на карті,

Координати у їхніх наказах.

Знай, вони тебе знайдуть в басейні

В бібліотеці, в театрі, в музеї.

 

Вони завдадуть тобі трохи путіна,

Тільки ж не плутай путіна з пушкіним.

Будуть глаголом палити серця,

Звільнятимуть до кінця.

 

А ти співаєш, співаєш, як скаче коник,

Як калатає самотній дзвоник.

Мамо, по кому ж він калатає,

Мамо, ти знаєш?

Звісно, знаю.

Спи-засинай, а завтра на ранок

Видалять зі стіни уламок,

Дах перестелять,

Засклять віконце.

Спи, моє серце,

Спи, моє сонце.

 

Сонце сідає, де можна сидіти

І не дивитись на напис: «ДІТИ».

Падають зорі на наші міста.

Загадуй бажання, рахуй до ста.

 

Те, що промовлено в темряві ночі,

Втілиться точно, хочеш не хочеш.

Те, що наспівано, те, що не змовлено,

Поглядом, доторком, видихом змореним,

Пострілом, вибухом, сміхом, сльозою —

Втілять, засіють люди — не зорі.

 

Стане склепіння над головою

Небом безкраїм, а не сувоєм.

Плити на грудях — легше пір’їни.

Доброго ранку, ми з України.

Оксана Осмоловська

благословенний апостоле юдо тадею
закрий небо над Україною
пречиста діво маріє
закрий небо над Україною
всемилостивий святий боже
закрий небо над Україною
 
небо одне
вас багато
і кажуть ви всесильні
 
повітряна тривога
всім негайно в укриття
я підходжу до лампи
і закриваю її рядниною
бо поблизу немає ніякого укриття
мені лишається тільки світломаскування
воно діє поки я жива
 
лампа одна
мене одна
ніхто не каже що я всесильна
а я все одно беру й закриваю довбану лампу
хоч мене вже ніхто й не просить
 
небо відкрите як книга
як телефонна книга міста Маріуполя
яка поступово перетворюється на записник
із чистими аркушами

Наталія Маринчак

***
а на п’ятий день розрізняєш відстань на звук
звук снарядів ворожого монстру що хоче крові
і тепер тобі ворог і шерех і свист і стук
і розмову при них обриваємо на півслові
 
і спимо не спимо а дрімаємо наполовину
кожен день ведемо нескінченну свою розмову
як у вас
молоко не пропало годую дитину
був за містом побачив розірвану навпіл корову
бачу черги з вікна всі згуртовані та уважні
я от хліба дістав і везу своїй мамі ліки
що ви де
ми у місті спимо по черзі в підвалі
і пильнуємо прапор аби його не зірвали
плачу з гордості за полеглих дівчат і хлопців
дуже довго не сохне білизна
вмикнули нарешті світло
на вечерю морозиво мультиків поки не буде
я сьогодні второпав що слово війна звичайне
 
як ви там
зварили густого чаю
щось іще
ні
нам цього тепер достатньо
жінка як
тихенько уже не голосить
хліб пече і нашіптує і бурмосить
я дослухався
всіх матерів проклинає
що зростили синів брехливими скнілими псами
все говорить барвінком треба засіять могилу
все хвилюється щоб поминальні свічки не згасали
 
якби знали сволото кого вони розбудили
їм таке і не снилось жінки з автоматами в строї
односельці що зупиняють колони без зброї
збройних сил величні ошатні загони
тисячі і мільйони готових битись до скону
аби тільки ні крихти землі не здавати нікому
й жагуче бажання живим повернутись додому
 
що ти там
допалив
я пізніше стріляють
тут рознесений дім і садочок з малими дітьми
 
і таке вже нікому ніколи ніяк не прощають
 
як у вас
наче цілі електрики досі немає
у сусідньому домі стирчить одоробло від граду
я сьогодні зміняла собачого корму на хліб
ми малюємо вдома
рятуємось тільки піснями
коли сильно гримить то співаю усе голосніше
найстрашніше це що
найстрашнішою стала колись омріяна тиша
28.02.2022.

Олег Каданов

не загадувати більше
аніж на дві думки вперед
не будувати маршрутів
не прощатись
чекати весни
і пам’ятати
заради чого це все
заради кого
за поворотом чорний пес
вигризає хвилини
з розірваного тіла часу
виє на тіні померлих
зализує рани
такого незнайомого міста
в мене немає сили
усе це терпіти
тому моя сила безкінечна

Анатолій Дністровий

* * *
снився мені чернігів
як я гуляю з синочком
і на валу фотографую чорнявих білок
 
снилося місто величне і давнє
із туманною сивою цівкою над рікою
 
снились ракети у хмарах
із віконцями сотень пташиних осель
що голосами дзвінкими
наповнюють день без війни

Олександр Ірванець

***

Як в ці дні березневі

Весь народ об’єднавсь!

На землі і у небі

Суне ворог на нас!

 

Він цілком вже розкрився

У суті своїй.

Але ти не схилився,

Києве мій!

 

Ворог міццю хвалився,

Був підступний, мов змій.

Але ми не здалися,

Ми приймаємо бій!

 

Здатись оркам дебільним?

І думать не смій!

Ти залишишся вільним,

Києве мій!

 

Світ у щирому захваті,

Аж від захвату змок.

Десь далеко на заході

Сплять Париж і Нью-Йорк.

 

Сплять Європа і Штати,

Але ти зрозумій:

Нам тебе захищати,

Києве мій!

 

Ми не будем прощати!

Ми забудем? — Навряд!

Ще побачить Хрещатик

Перемоги Парад!

І у радісну днину, й в скорботі німій

Я тебе не покину, Києве мій!

Іванна Кобєлєва

***
Ось мої квіти, сукні й намиста.
Ось ікони вінчальні, ось лицарів триста.
Ось козацькі могили, замки середньовічні,
Ось наша звитяга і боротьба вічна.
Спалені наші села, міста в облозі,
Тривожні валізи, серця в тривозі.
Ось наша зброя, наші паролі і втрати.
Ми знаєм, для чого жити, за що помирати.
Ми все відбудуємо, посіємо квіти,
Напишемо нові книги, народяться діти.
Ми будем носити в серці усе те, що не вмирає –
Усю цю прекрасну країну, яку захищаєм,
Усі ці гнізда лелечі, співи пташині,
Дружні обійми, небо синє,
Кручі дніпровські,
Довгі дороги,
Рідні пороги,
Рідні пороги.

Мар'яна Савка

Спи, моя ластівко, зіронько, спи,
Сни собі сни, не важкі, не пророчі.
Хай тобі сняться весняні степи
Тихої-тихої-тихої ночі.
 
Хай тобі сняться квітучі міста,
Київ каштановий, Харків бузковий,
І Маріуполя сакура та
Місто Херсон у тюльпанах казкових.
 
Спи, моя ластівко, скоро весна,
Майже весна. І вона неминуча.
Хай тобі сниться рипуча сосна
З міста пахучо-соснового Буча.
 
Спи, моя ластівко, все ще війна,
Що вибухає не цвітом, а тліном.
Тут у підвалі немає вікна.
Але ж весна неминуча, дитино.
 
Все ще колись проросте-розцвіте.
Просто до неї нам треба дожити.
Спи, моє серденько, спи, золоте,
Хай тобі сняться дерева і квіти.

Світлана Дідух-Романенко

Метастази війни проникають в легені моєї країни,

Намагаючись відібрати життя цілого народу.

Найбільше болить зліва.

 

Я знаю всі вогнища ураження поіменно:

Харків, Маріуполь, Ірпінь, Херсон, Гостомель, Чугуїв, Охтирка, Бородянка, Буча, Чернігів…

 

Перераховуючи ускладнення, перебуваю ніч,

Ще одну ніч болю.

«Як ти?» — так звучить нині зізнання в любові.

«Тримаюся. А ти?» — у багатстві і злиднях.

 

Якщо добре потрясти, біле денне світло розпадається лише на два кольори:

Жовтий і блакитний — світло і свобода.

 

«Ты умрешь!» — шепоче мені безумний псевдолікар, який практикує занадто альтернативну медицину,

Проводячи на мені пекельні досліди.

Він вірить лише в інвазивні методи і потужне радіактивне опромінення.

 

Я сміюся крізь сльози, адже він так погано вчив історію моєї країни.

Він не знає: я птаха-фенікс.

В мені мільйони живих українських клітин, що самовідновлюються,

Несучи в хромосомах секретний код:

«Україна — понад усе».

 

Він не вчив моєї мови і літератури,

Інакше знав би,

Що «я не вмру, я буду вічно жити».

 

Тяжко дихати, але я роблю глибокий вдих

І видихаю вогнем в обличчя мучителя:

«Слава нації!»

 

«Смерть ворогам!» — відповідає єдиний український організм, що бореться і неодмінно переможе.

 

«Як роса на сонці…»

Катерина Рудик

bloodland
 
країна моя це рана
на тілі діра роздерта
кривавить брунатним нектаром
з гнилуватих вишéнь коло хати
 
рушники на бинти порвали
плоть зашили рослинним орнаментом
а вона набрякає однаково
териконами і курганами
 
степ двигтить від заліза
земля болить
людським м’ясом перегодована
частоколом довкола хрести стоять
кимсь роковані на оборону
 
в матерів вода мертва тече з очей
а дівчата мовчать поґвалтовані
будуть снити довіку кошмарами
 
пити чорно каліки-герої
мов калини коралями вкрапані
залишивши відкраяні крила
нелегалами і кріпаками
лелеки кульгають у вирій.

Саша Кочубей

Синочку мій, знаю, тебе до такого не готували
Але давай ще трішки посидимо в підвалі
Давай порахуємо з тобою до ста
Поки наш татко звільняє міста
Все буде, ти лічи, не зупиняйся
Твій тато не здається, і ти не здайся
Ще трішки і ми будемо дякувати ЗСУ і Богу
І зникне оце:
«УВАГА! У Києві оголошена повітряна тривога!»
Ще трішки, і нашим домом буде не укриття
Ще трішки, і повернемося до мирного життя
Ще трішки, і відмовимося від салютів
Щоб не дати твоєму тілу знову здригнутись
Ще трішки, синку, ми не маємо права здатися
Після того, скільки до небесної сотні душ приєдналося
Ти лічи, лічи, маленький солдате
Й постарайся хоч трішки сьогодні поспати
А я тихенько поплачу, гортаючи новини
Вірю всім серцем: переможуть наші сили
Знаю, що найтемніший час – перед світанком
І все одно плачу безперестанку
Ще трішки
І всі орки підуть на три слова
Ще трішки і пролунає
УВАГА! В Україні оголошена перемога!
ukraine 1024x537 - Географія війни в Україні: очима митців
Марія Кінович

Павло Коробчук

коли закінчиться війна я буду малювати картини
на обстріляному березі приморського міста
а я буду в поліському лісі збирати малину
обережно, щоб не було розтяжки, розгортатиму листя
 
я буду виховувати дітей — світлими і цікавими
а я буду відновлювати пошкоджені трамвайні лінії
а я як і раніше буду баристою готуватиму каву
коли поверну автомат і якщо кав’ярня вціліє
 
а я лишуся у благодійництві а я продовжу в логістиці
а я і далі повертатиму людей у нормальні психічні стани
а я буду молитися в мені молитва за кожного поміститься
всі ми бачимо себе після війни всі ми — одностайні
 
а я буду дивитися на мою улюблену країну з небес
а я — з глибини століть а я — з зали слухань Божого суду
а я — з купальських багать а я — з прадавніх словес
а я колись народжуся виросту і теж — буду
 
а я буду повторювати прізвища та імена
дякуючи героям які вижили і які ні
 
про те що буде коли закінчиться війна
найвідчайдушніше мріється на війні

Валентина Захабура

Світло, темрява, десь у підвалах

десь у тривозі й жалю,

тонкою билинкою,

мов павутинкою,

проростає лю…

Між нами, між снами,

між серцем і болем,

межі вуст і повік

Любов назавжди й повік,

до зернятка і до поля,

до пташенят

і лю-дей

Я не питаю її «ти де?»,

бо очі зустрічних — її домівка,

Усіх, хто жив і народиться знову,

Любов — це мова,

(тоненька цівка,

котра пробиває стіни),

це Україна.

Зображення на головній: Олександр Грехов

 

Читайте також: Мамо, вони пишуть вірші!

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
ukraiina grekhov 150x150 - Географія війни в Україні: очима митців
Географія війни в Україні: очима митців
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter