fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
День Нептуна. Фантастичне оповідання Остапа Українця

День Нептуна. Фантастичне оповідання Остапа Українця

Ілюстрації Дарії Луцишиної
neptun 1 - День Нептуна. Фантастичне оповідання Остапа Українця
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

1.0

Двадцятирічний строковик Ванька Ванюхін загинув опівночі, саме коли 13-те квітня змінилося 14-им. Він піднімався на верхню палубу, щоб подихати холодним нічним повітрям, яке прочищало голову від масних машинних випарів, що ними просякли трюми старезного крейсера. Подумки він уже смакував солоний бриз, звично переставляючи ноги сходами, з яких осипались десятки шарів однаково сірої фарби, коли це вогонь, що з’явився водночас з усіх сторін, поглинув його і забрав за собою. Ванька Ванюхін перетворився на дрібний пил у поривах солоного бризу і прокинувся на своїй койці.

Дав собі кілька хвилин, щоб відійти від шоку і дочекатись, поки холодний піт у животворній атмосфері залізного трюму перетвориться на просто піт. Тоді опустив босі ноги на вже рідну шорстку іржу підлоги і сів. За пересічкою лунали голоси його співслужбовців, Ваньки і Ваньки, котрим залишалось два дні до дембеля. Звісно ж, вони обговорювали майбутню акцію «Безсмертний полк» і радісно ділилися планами.

— Та пиздец, у меня дедов даже в армию не взяли, — сумно скаржився Ванька. — У одного плоскостопие, у второго гайморит нахуй. Я, значит, подумал-подумал и решил идти с портретом Якова Миллерова.

— А это, бля, кто такой? — з непідробним здивуванням запитав Ванька. Було ясно, що він справді не знає.

— Да ты чё, бля! — вжахнувся Ванька. — Легендарный советский капитан, о нем, бля, даже кино сняли. Проводил операцию в глубоком тылу, получил ранение. И тут, бля, на него, значит, прёт новёхонький «Тигр». А оружия — один ТТ и пять патронов. И вот, бля, он этим ТТ, бля, уничтожил две бронетанковые дивизии СС, а рикошетом, бля, случайно убил снайпера в соседней деревне.

— Бля, пиздец, нихуя себе… — тільки й вичавив з себе Ванька.

У повітрі повисла вражена тиша, насичена розважаннями про подвиг Якова Міллєрова. Але нутром Ванька розумів, що тут щось не так. У голові крутились погано змащені коліщатка, думки бігали як таргани в їхньому кубрику, намагаючись відшукати рідковживане слово.

Дежа вю.

Так, саме дежа вю («сбой в Матрице, когда кто-то ломает систему» — підказував глядацький досвід) крижаними пальцями стискало серце Ваньки. Він уже чув діалог. У тому своєму сні, де він загинув. Зразу після того, як прокинувся. Але чи був то сон?

Ванька обмацав руками обличчя з м’яким юнацьким пушком, обняв себе за плечі, кілька разів відкрив і закрив рота. Тоді звичним жестом просунув руку між сідниць, перевіряючи, чи на місці заначена пляшка горілки. Остання виконувала для нього функцію тотема (цей прийом він підглянув у «Началі» Нолана) і міцно трималася саме в такому положенні, як він її зафіксував. Тобто не сон. А перед цим?

Розмова Ваньок за пересічкою тривала.

— Бля, представь, если про наш крейсер тоже снимут фильм! — замріяно протягнув Ванька, — Как тогда, значит, бля, про Крым.

— Конечно снимут, бля, — відповів Ванька, — Мы же флагман, ёпта. Гордость флота, нахуй!

— Бля, я бы хотел, чтобы меня сыграл Козловский. Или Безруков…

— Ёбана, какой нахуй Безруков? Он же Актёр! С большой буквы нахуй! Безрукову только крейсер играть… — втрутився Ванька в розмову.

— Бля, Вань, ну ты умеешь испугать, конечно, — вхопився за серце Ванька, — Но я это и хотел сказать, слово в слово, бля буду. Кто мы в жопу такие, чтобы нас играл Безруков? Это ж, бля, героем надо быть.

— Я знаю, что ты хотел сказать именно это, — змовницьки прошепотів Ванька.

— В смысле?

— В коромысле, это уже было, — ще більш таємничим голосом відповів Ванька і значуще підняв пальця вгору, — Дежа вю!

— Вань, какое ещё нахуй дежа вю? — відмахнувся Ванька, — Чё ты тут паришь, бля? Тебе на пост не пора, бля?

— Ещё нет, — буркнув Ванька, глянувши на циферблат дідового годинника.

На відміну від Ваньки і Ваньки, дід Ваньки справді воював і залишив онукові у спадок п’ять справжніх фронтових годинників, чоловічих і жіночих. Тому Ванька небезпідставно вважав себе кращим за двох сусідів по кубрику. І тому їхня зневага так сильно ображала. Він же все робив, як слід — як тільки запідозрив часову петлю, відразу спробував переконати інших у тому, що знає події наперед. І що вони йому відповіли? Підари бездідовні.

Ванька ображено бродив темним трюмом, забувши навіть про те, що хотів піднятись на верхню палубу, щоби подихати прохолодним нічним повітрям. Кілька разів промірявши корабель із кінця в кінець, він нарешті зрозумів, чому його так тягне до кормової частини, де зберігався артилерійський боєкомплект. Там у коридорах витав легенький запах тютюнового диму. Майже забутий запах — у нього самого цигарки закінчилися кілька тижнів тому. В решти, наскільки він знав, також. Це був перший запах тютюнового диму, який він відчув за багато днів.

Він пробував відчинити всі двері, одні за одними, а кілька разів навіть ломився у звичайну стіну, на якій розійшовся зварювальний шов, від чого вона здавалася привідчиненою. Ніде нічого.

Ванька вже почав переконувати себе, що запах диму йому й геть здався, що він сам уже здурів зі своїми дежа вю і кількома тижнями без курева, коли це нарешті одні з дверей піддалися. На високому ящику снарядів до корабельної артилерії сидів іменний капітан крейсера Антон Купрін. Помітивши Ваньку, він за звичкою винувато викинув недопалок через плече і став на струнко — старі армійські рефлекси ніколи не минають. Але, зрозумівши, що перед ним звичайний рядовий Ванька, злісно примружив очі та почав сичати «Так, бля…»

Але не договорив. Вогонь, що раптом спалахнув у нього за спиною, вже за секунду виявився з усіх боків, поглинув капітана з Ванькою і забрав за собою.

 

2.0

Двадцятирічний строковик Ванька Ванюхін загинув опівночі, саме коли 13-те квітня змінилося 14-им, а наступної миті прокинувся на своїй койці. Кораблем хитало, геть не так, як минулого разу, але цього разу Ванька вже не сумнівався, що це не дежа вю. Це новий виток часової петлі.

Треба було діяти розумніше. Цього разу треба застати Ваньок ще більше зненацька, сказати щось, що змусить відразу йому повірити. Бо те, що він зробив минулого разу, отак нізвідки вскочив зі своїм Безруковим — то дійсно якась дурниця.

— Та пиздец, у меня дедов даже в армию не взяли, — сумно скаржився Ванька. — В одного плоскостопие, у второго гайморит нахуй. Я, значит, подумал-подумал и решил идти…

— С портретом Якова Миллерова! — гаркнув до них Ванька.

— Да… — здивувався Ванька, — Ёбана, откуда знаешь?

— Так это, ебать, это всё уже было! — вигукнув Ванька, — Миллеров с ТТ уничтожил две СС и убил снайпера, ты хочешь, чтобы тебя сыграл Безруков, а ты, Ваня, думаешь, что Безруков должен играть крейсер. Верно, бля?

— Охуеть, да… — протягли Ваньки, як Бобчинський і Добчинський.

— А Безруков играет только героев. Значит так, бля, хотите быть героями — пиздуйте за мной!

— А чё там, бля?

— Капитан, педрила, курит в трюме возле боеприпасов. Времени мало, если его не остановить — весь корабль разъебёт нахуй!

— Курит?! — з однаковим обуренням скрикнули Ваньки, — Вот уебан, творог подзалупный! Веди!

І три Ваньки помчали коридорами. Один раз мало не зіткнулися з замполітом, але він лише гмикнув і пішов своєю дорогою, навіть нічого не запитавши. Через хитавицю на морі бігти було важче, куди важче, ніж минулого разу. Проте й часу вони не гаяли. Коли Ваньки забігли до рубки, там іще нікого не було.

— Ну и где, бля, твой капитан?

— Наш капитан, — обурено відповів Ванька, — Ща, пару сек, я в прошлый раз позже пришел.

— В смысле, бля, в прошлый раз?

— Да забей хуй. Вон давай за ящиками спрячемся.

І всі троє Ваньок залізли за коробки і принишкли, чекаючи. Ванька дивився на циферблат дідового годинника. 23:30… 23:35… Це означало, що від його пробудження до вибуху минуло не так багато часу, пів години в найкращому разі. Значно менше, ніж у більшості фільмів про часову петлю. О 23:36:02 двері відчинились і до рубки зайшов іменний капітан крейсера Антон Купрін. О 23:36:30 він всівся на ящику і дістав з кишені помнуту пачку «Бєломорканала». О 23:36:32 цигарка опинилася в його зубах, а рука потяглася в кишеню, по запальничку. І в цю мить Ванька скомандував:

— Так, держи его, бля!

Ванька і Ванька вихопилися з-за ящиків і вхопили свого капітана попід руки. Ванька відчинив їм двері рубки і пішов наперед, вигукуючи:

— Алё, ребята! Идите сюда, мы капитана поймали! Этот пиздоглазый хуесос сиги зашкерил!

Почувши новини, матроси почали вискакувати до них, покидаючи свої пости. Кожен уважав своїм обов’язком плюнути в лице чи дати ляпаса іменному капітану крейсера Антону Купріну. Замполіт спостерігав за екзекуцією з тіні коридору, але не втручався — зрештою, це був давній морський звичай.

Іменного капітана крейсера Антона Купріна витягли на палубу і, добряче розхитавши, пожбурили в схвильоване море. Один із Ваньок не втримав рівновагу і полетів за ним, але до цього вже нікому не було діла — Ванька тріумфально стояв на палубі, тримаючи в руках почату упаковку «Бєломорканалу». Один-два Ваньки — мала ціна за упаковку сигарет. Це була мить тріумфу.

Кілька хвилин Ваньки так і стояли на палубі, борючись зі шквальним вітром, і пускали по колу кілька «Бєломорів». Щасливці на повні груди дихали тютюновим димом. Менш щасливі та опущені вдовольнялися вторяками, які в їхні обличчя жбурляв холодний морський вітер, зриваючи маленькі клуби з червоногарячих кінчиків трофейних сигарет. Тоді старпом, котрий за статутом перебрав контроль над трофейними сигаретами, обвів усіх суворим поглядом і гаркнув:

— Значит так, бля! Порадовались, бля, и хватит, теперь быстро съебались по своим постам! Ванька, заступаешь в наряд, тебе и так через пять минут.

— Но я…

— Говно ты! Я — последняя буква в алфавите, нахуй! Пиздуй на пост и в оба глаза высматривать мне ракеты от укропов! Быстро, бля!

— Да нахуй нам это надо? — обурився Ванька, котрий ще не перестав почуватись героєм, — Какие в пизду ракеты от укропов, бля, если Крест Господень нас бережёт, ну ёбана в рот!

— Ебало закрой и пиздуй на пост, а то я и у тебя щас сиги найду!

Старпом, явно задоволений добре зробленою роботою, повернувся і пішов униз. Ванька, ковтаючи гіркі сльози образи, побрів до корми, де знаходився його спостережний пост. Закріплена за дві реї клітка звисала просто над морем і зловісно похитувалася в такт загальній хитавиці корабля. Всівшись на двох зварених навхрест арматуринах, ГОСТ 8732–78, «Стул военный сверхпрочный», Ванька спробував втупитися в далину, звідки могли прилетіти ракети укропів.

До горла підкочував гіркий клубок. Виснажений незмінними щами і залупянкою шлунок бунтував проти всього двох затяжок цигарки, хитавиця збовтувала все нутро і, замість дивитись на невидимий обрій десь на півночі, він дивився на дно старого відра (ГОСТ 20558–82), об котре розбивалися бризки тягучої капустяно-крохмальної блювоти, здобрені тютюновим духом.

Відірвався від свого улюбленого вахтенного заняття лише на мить, вдихнути повітря. Відірвався рівно настільки, щоб побачити два сліди, які стрімко наближались до кормової частини. А тоді вогонь, що з’явився водночас з усіх сторін, поглинув його і забрав за собою.

 

3.0

Двадцятирічний строковик Ванька Ванюхін загинув опівночі, саме коли 13-те квітня змінилося 14-им, а наступної миті прокинувся на своїй койці. Корабель сидів спокійно, хитавиці практично не було. Ваньки за пересічкою мали ось-ось почати свій діалог, але цього разу Ванька вирішив не втручатися. Ракети таки вдарили. Отже, справа й не в капітані. Як задуматись, то ж не міг найсучасніший боєкомплект до найсучасніших гармат здетонувати від одного недопалка «Бєломорканалу».

Ванька сів і вперше у своєму житті спробував серйозно обдумати своє становище.

Спроба була невдалою. Як не крути, а думки поверталися до цього химерного циклу, петлі, в якій він опинився. Опинився, здається, сам-один з усього корабля. Чому?

У відчаї Ванька почав молитися і зразу ж прикусив язика. Молитва! Молитва, з якою він вчора звертався до чудотворного Хреста Господнього, також просив стати героєм. Хіба що нікому про те не розповідав, бо ж сам був розумний, не те що інші Ваньки-імбецили. І це ж, певно, Бог відповідає на його молитви, так? Бог дає йому змогу стати героєм одному, без допомоги інших Ваньок, тепер, коли він точно знає, звідки і коли прилетять ракети, тому може відвернути катастрофу, і всі побачать, і всі знатимуть, що це він, і це ж на березі гарантовано медаль дадуть, а якщо пощастить — капітан у подяку поділиться своїм «Бєломором», може й дві штуки дасть, дві цілі сигарети проти жалюгідних двох затяжок! Богообраний! — пульсувало в голові Ваньки, поки він стрімко біг сходами на палубу, визирати страшні ракети. З радісних думок вирвала тільки залізна рука замполіта, що обценьками схопила за передпліччя.

— Куда такой счастливый, бля? — з огидою і недовірою запитав замполіт.

— Так, бля, я тут это, бля, подумал… — впевнено і бадьоро почав Ванька.

— Не твоё, Ванька, это дело, думать, — погрозив замполіт і знову розчинився в тіні корабля. Лише білки його очей підозріливо блискали вслід Ваньці.

Ванька теж розумів, що замполіт його в чомусь підозрює, але не міг збагнути, в чому саме. Можливо, замполіт відчував його богообраність? Як-не-як, саме його, замполіта, завданням, було пильнувати, щоб усе на борту йшло за Планом, вигаданим Богом і затвердженим путіном. Мабуть, і богообраних він відчуває. В кожному разі, скоро це все не матиме значення. Скоро він відверне ракетний удар по крейсеру, і тоді вже нічого не матиме значення.

Так він думав, міряючи поглядом спокій Чорного моря. Забувши, що думати — не його справа. Переводив погляд із морської гладіні на циферблат і назад. Ось-ось мають летіти ракети. Ось-ось, головне — вчасно помітити. Але замість ракет на обрії з’явилась чорна цятка. Тоді виросла до чорної плямки. Збільшувалась тихесенько, геть не так, як наближається ракета. І повільніше. Ванька, як заворожений, дивився на темну пляму, боячись поворухнутися. І лише коли з ночі проступила щогла із туго напнутим камуфляжним вітрилом, Ванька збагнув, що на них насувається. Збагнув, перехрестився і, як йому здавалося, миттю посивів. Натовський вітрильний бриґ-камікадзе. Цілком безшумний і абсолютно смертоносний.

Ванька спробував закричати, попередити екіпаж, стати-таки героєм. Але зараз, у найвідповідальніший момент, у легенях бракувало повітря. Голова розуміла, що це вже не має сенсу, що вже пізно, але щелепа ще німо рухалась, намагаючись промовити хоч слово. В цю мить бриґ-камікадзе протаранив борт крейсера і в пробоїну ринула вода, гасячи свічки і гасові лампи в цілодобовому кабінеті політінформації, підмочуючи запали снарядів і ракет. Тоді детонував бронебійний заряд антиматерії, закладений у носову частину бриґа і кормову частину «Москви» водномить рознесло на друзки. Ударна хвиля викинула його за борт, у холодне, чорне Чорне море. Вогонь, що охопив крейсер, наздогнав Ваньку, ще перш ніж той торкнувся води. Поглинув його і забрав за собою. Звісно, все це не сховалося від пильного погляду замполіта.

 

4.0

Двадцятирічний строковик Ванька Ванюхін загинув опівночі, саме коли 13-те квітня змінилося 14-им, а наступної миті прокинувся на своїй койці. Тепер він знав, що робити. Втішаючись богообраністю, Ванька вилетів з рубки і помчав коридорами. Петляючи, щоб уникнути замполіта, відомого своєю звичкою з’являтися в найнесподіваніших місцях. Біг саме туди, до його, замполітового, кабінету.

Ванька витратив зо дві хвилини, щоби прочитати табличку «Ванюхин В.В.» на дверях каюти, пересвідчитись, що так, вона дійсно належить замполіту, одному з небагатьох ініційованих членів екіпажу. Загалом, подумав про себе Ванька, непогано впорався. У каюті ледве було куди поставити ногу, але численні Псалтирі, статути ВМС та кримінальні кодекси рф Ваньку не цікавили. Він цілився на письмовий стіл, де, у верхній шухляді, зберігався мобільний телефон з виходом в інтернет. Якщо хтось щось і знає, міркував Ванька, то це укропи. Це вони посилають на них ракети, бриґи-камікадзе і Бог його знає, що ще.

На щастя, телефон був незаблокований. Ванька кинувся на пошуки українських новин. Від замполіта він знав, що укропи не вирізняються інтелектом, тому, звісно, інформацію про удар по крейсеру опублікують за кілька хвилин до самого удару. Замполіт має стежити за їхніми найважливішими каналами зв’язку. Проте в новинах не було нічого. У більшості слів траплялися незнайомі букви, які Ванька не міг прочитати, а від самого погляду на деякі з них починала боліти голова. Лише один зрозумілий заголовок у теці «Совершенно секретно»: «Русские, вы застряли в петле собственной пропаганды!»

Попри те, що всі слова були зрозумілі, Ваньці чомусь здавалося, що далі краще не читати. Що там можуть бути страшні таємниці, не призначені для його обмеженого розуму. Нічого. Ніяких відповідей. А тоді, вже ховаючи телефон до кишені, Ванька помітив у шухляді звичайну, паперову теку. Ні, не так. Теку. З такої само великої літери, як Безруков, котрому одного дня судилося зіграти їхній крейсер. «Плановые мероприятия по оптимизации пользования кислородом среди экипажа крейсера «Москва» в условиях отрицательного всплытия. Отчет хронозамполита Ванюхина В.В.»

Ніби заворожений, Ванька перегорнув першу сторінку:

Итерация 0.0, 14.04, 00:00 — поражение дозвуковыми маловысотными противокорабельными ракетами;

Итерация 1.0, 14.04, 00:00 — поражение вследствии взрыва БК по вине именного капитана крейсера Антона Куприна;

Итерация 2.0, 14.04, 00:00 — поражение сверхзвуковыми маловысотными противокорабельными ракетами;

Итерация 3.0, 14.04, 00:00 — поражение натовским парусным бригом-камикадзе с боезарядом из антивещества;

Итерация 4.0, 14.04, 00:00 — поражение пластиковой взрывчаткой вследствии атаки подводной штурмовой бригады нацбата «Азов».

Текущий отчёт: изменение нарратива в СМИ не приводит к существенным изменениях в наблюдаемых результатах оптимизации пользования кислородом среди экипажа крейсера «Москва» в условиях отрицательного всплытия; наблюдения утрудняются сложными погодными условиями, по всей видимости, зависящими от нарратива внутри итерации. Для более надежных результатов всё ещё необходимы дальнейшие исследования с изменением исходных причин планового погружения. Индивидуальные результаты см. дальше.

Ванька відчував, як голосно в його грудях гупає серце. Зненацька заголовок української статті став набагато змістовнішим, ніж досі. «Застряли в петле собственной пропаганды»… «плановые мероприятия по оптимизации пользования кислородом»… «нарратив внутри итерации»… Тепер усе ставало на свої місця. Замполіт, у своїй безмежній турботі про екіпаж, намагався оптимізувати катастрофу і мінімізувати втрати. Для цього штаб раз за разом запускав сценарій подій, котрий мав усе пояснити публіці. Поки що, судячи зі звіту, всі сценарії давали однаковий результат.

Ванька розумів, що мусить щось зробити. Але, зміркував, глянувши на циферблат, що на це буде шанс хіба в наступній ітерації. До вибуху пластикових зарядів, закладених підводною штурмовою бригадою полку «Азов», залишались лічені секунди. Якби ж було хоч трохи більше часу, Ванька міг би усвідомити, що це відкриття ставить хрест на його богообраності. А тоді, звісно, вогонь, що охопив крейсер, поглинув Ваньку і забрав його з собою.

 

neptun 2 1024x722 - День Нептуна. Фантастичне оповідання Остапа Українця

 

5.0

Ванька закінчував останню ітерацію з чітким розумінням, що робити в наступній. Відразу пробратися в рубку замполіта, дізнатися причину загибелі корабля і запобігти їй у своїй хронології. Але цього разу його збудив пронизливий сигнал тривоги.

«Москва» метушилась як вулик, всі бігли нагору, і Ванька, вихований в дусі російського братерства, робив як усі. На палубі панував переляк упереміш зі збудженням. Всі, роззявивши роти, дивилися в північному напрямку. Звідти, зі сторони укропів, до них бойовим клином наближався ескадрон стратегічних бомбардувальників НАТО. Вони заклали круте півколо над «Москвою» і почали пікірувати вниз. Тепер уже всі могли розібрати закутих у тактичну броню польських крилатих гусарів, що сиділи верхи. Крила тріпотіли на вітрі, вселяючи жах у серця матросів; у кожній руці гусар тримав по «джавеліну», з яких вони цілили просто в палубу.

Передній гусар набрав повні груди повітря, і Ванька приголомшено зрозумів, що зараз почує легендарний бойовий клич гусарів, від якого навіть кадировці не раз тікали з поля бою, кидаючи свої калаші з айфонами напризволяще.

— Гуси-гуси! — гукнув гусар, що летів на чолі ескадрильї.

— Га-га-га? — відгукнулась решта, випускаючи ракети в палубу крейсера.

Ванька скорчився від багатократно повтореного страшного укропського звука, які його намолені російські вуха нездатні були розібрати.

Палуба спалахнула вогнем. У відповідь гримнули корабельні системи ППО, але, здається, ні в кого не влучили. Бойовий клин гусарів на стратегічних бомбардувальниках заклав іще одне широке коло, щоби бійці встигли перезарядити «джавеліни». Скориставшись хвилиною затишшя, Ванька знову пірнув у трюм.

Це вже виходило поза всякі межі. Немислимо! Ванька не проти був помирати стільки разів, скільки буде треба, якщо це допоможе Генштабу знайти правильний наратив. Але цей сценарій здавався останньою краплею. Ванька не проти був помирати, але битися? Робити щось? Він біг порожніми коридорами крейсера, гнаний єдиною думкою — добігти до рубки зв’язку і висловити Генштабу все, що він про них думає. У кораблі трусилась, певно, кожнісінька деталь, але Ваньку було не зупинити.

На його щастя, рубка була незамкнена. Трубка зв’язку з Генштабом висіла на чільному місці, між іконкою Семистрільної Богоматері та портретом путіна. Червоний бакеліт тьмяно полискував у світлі старої сороківки, що шкварчала на низькій стелі, обсмалюючи волосся кожному, хто заходив до рубки. Ванька схопив слухавку і встиг прокричати «Да вы, бля, охуели там!», перш ніж його пронизав гострий біль.

Випустивши слухавку з руки, Ванька повалився на підлогу. Двері рубки заступала кремезна тінь замполіта. Або, якщо вживати його справжній титул, хронозамполіта.

— Да бля, ещё один Ванька в минус. Одно говно в личном составе, ни в пизду ни в красную армию. Оно тебе надо было, Вань? — майже співчутливо, як велить статут, запитав хронозамполіт.

Чё, бля? — прохрипів Ванька.

Ну, это, бля, дезертировать.

Куда в пизду дезертировать с лодки, бля? — до кривавої піни на губах обурився Ванька.

Из петли, Вань. Ты, говна кусок, должен был верить в своё начальство, бля. Или ты, бля, тупой, наши двадцатиминутки до тебя не дошли?

Дошли… — вичавив Ванька, відчуваючи, як щоки зрадницьки палають від сорому.

Если командование приказало умирать, бля, ты должен спросить «сколько раз», нахуй. Пока ты умираешь, штаб рассчитывает оптимальное объяснение всей этой хуйни!

Но я хотел…

Да не ебёт меня, что ты там хотел! — хронозамполіт продовжував відповідати за уставом, але кожна наступна репліка давалася все природніше, — Хотеть вообще не в твоёй природе, бля!

Ванька розумів, що живим із цієї рубки не вийде. На це натякав і безжальний голос хронозамполіта, і тьмяне залізо пістолета в його руці, і дві кулі в життєво важливих органах. Глядацький досвід підказував Ваньці, що це кульмінація, тому залишалось тільки одне:

Передайте маме…

Пиздец ты тупой, я ебу. Никакого передай. Оффициально на крейсере никто не погиб. Ты просто отправишься в другую итерацию. Она от нас не зависит, так что мы сбрасываем туда всех деффектных Вань. А отсюда исчезнешь, — обличчя хронозамполіта раптом стало надзвичайно серйозне, ніби він оголошував, що присвоює Ваньці нове звання, — Героически Пропавший Без Вести.

 

6.0

Під звук останнього пострілу Ванька заплющив очі, а розплющив уже в новому світі. Десь віддалік у степу несміливо співав наполоханий жайворонок. Нічна роса вкривала однострій Ваньки ситими, круглими перлинами крапель. За лівим плечем із подзьобаного снарядами бетону курився дим — навколо вирви громадився технічний брухт, що в минулому житті міг належати хоч танку, хоч вертольоту. Ванька не розбирався в цьому, але воно йому й було байдуже.

Місця пострілів досі саднили. А ще він не прокинувся в ліжку, а вже на посту, ніби посеред кадру вселився в якусь іншу людину. Ванька все пам’ятав. Звісно, все, що було далі ніж годину тому, вже було у звичному тумані, але що було секунду тому — пам’ятав. Пам’ятав, що він досі в петлі. Тому звичним рухом зсунув рукав із зап’ястя і глянув на годинник.

Через тридцять секунд перші стрільна РСЗВ «Верба» почали опадати на пост Ваньки посеред військового аеродрому в Чорнобаївці.

 

 

Читайте також: Юрчик. Оповідання Владислава Івченка
«Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом
Тиктор медіа

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
neptun 1 150x150 - День Нептуна. Фантастичне оповідання Остапа Українця
День Нептуна. Фантастичне оповідання Остапа Українця
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter