Ірина із сином переїхала з Одеси на Хмельниччину, де прожила понад три місяці. Героїня розповіла Тиктор медіа, як їх прихистив Кам’янець-Подільський, із якими труднощами зіткнулася та які переваги невеликого західного міста відкрила для себе.
Якою була дорога з Одеси? Як знайшли прихисток у Кам’янці-Подільському?
24 лютого чоловік (Валерій Пузік, письменник, художник, сценарист, автор книжок «Моноліт», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим» та низки інших, — ред.) уже говорив, що нам із сином варто їхати з Одеси. Того дня ми пішли до найближчих укриттів і в жодне не змогли потрапити. Було гнітюче відчуття покинутості й завмирання міста. Місцева влада в перші дні мовчала, тому ми прийняли однозначне рішення не залишатися в Одесі.
Чоловік узяв квитки до Хмельницького на 26 лютого, але стався збій системи і вони не прийшли на пошту. Пізніше викупив нові, на 28 лютого. Так у перший день березня ми із сином Орестом і кішкою Йоко опинилися у Хмельницькому. Їхали на звичайному потязі, але вокзал був переповнений — люди чекали евакуаційних. На вокзал треба було дістатися завчасно через упроваджену ранню комендантську годину.
Очікування на вокзалі було важчим за саму дорогу. Чоловік на той час ночами патрулював місто з поліцією (брали добровольців) і був волонтером-інструктором для військових. Тож зміг дістатися додому в комендантську годину, коли ми поїхали. Потяг запізнився на дві години, що на краще — адже у Хмельницький дісталися, коли комендантська вже закінчилась.
Дорогою бачила численні блокпости (в Одесі вони тільки з’являлися). Вокзал у Хмельницькому кардинально відрізнявся від одеського. Одеса була панічна, переповнена, агресивна (задавити дитину ще й нагиркати у відповідь там норма). А на виході з потяга у Хмельницькому чекали волонтери, пропонували чай. Того разу я відмовилася від допомоги, а в наступні місяці вчилася приймати та бути вдячною. Вокзал патрулювали військові зі зброєю, це було ще незвично. Але відчуття безпеки мене знайшло саме там.
Нас зустріли родичі чоловіка і відвезли в маленьке містечко в області до його батьків. Два тижні ми жили в батьків чоловіка. У хаті нас було багато — дві невістки, дочка, п’ятеро дітей і господарі. Коли зрозуміла, що перебування не вдома буде довгим, то попросила дозволу в родичів чоловіка пожити в їхній квартирі в Кам’янці-Подільському.
У вересні 2021 року я вперше потрапила до Кам’янця й була в захваті від міста, гостювала в тій квартирі, тож знала, як туди дістатися. Власниця квартири, Тетяна, дозволила нам жити в неї вдома стільки, скільки треба, й відмовилася від оплати. Вона подарувала нам три місяці спокою, стала для нас ангелом-охоронцем. І готова прийняти ще, якщо нам знову доведеться поїхати з дому.
Як влаштувалися?
Ми приїхали в Кам’янець-Подільський 14 березня й місто огорнуло нас теплом і ще більшим відчуттям безпеки. Адже в маленькому містечку Хмельниччини (рідному місті чоловіка — Старій Синяві) війна була більш відчутною. Низько літали наші винищувачі, ми бачили автобуси з мобілізованими людьми. Згодом, звісно, я зрозуміла, що й Кам’янець живе і працює на допомогу військовим. Місто мирне зовнішньо, але майже кожна родина чи то волонтерить, чи чекає своїх рідних із війни.
До батьків чоловіка ми приїхали в шоковому стані, син плакав уві сні, до того ж у них чи не весь час були ввімкнені новини. А в Кам’янці вдалося знайти більше спокою й тиші, які були нам необхідні.
Тиждень ми жили як гості, але потім я наважилася зробити статус внутрішньо переміщеної особи, один раз отримала допомогу. То були продукти для довгого зберігання, й мене накрило відчуття сорому. Що це не повинно було мені потрапити в руки, та їжа потрібна в Маріуполі й інших розбомблених містах. Сину не вистачало одягу для вулиці, я пішла в гуманітарний центр. Але обирати синові штани з купи на підлозі було не для мене. Відчувала, що можу і повинна купувати сама.
Проте в місті дуже потужна волонтерська допомога. Хто потребував — міг отримати все, що треба. Сусіди допомогли зорієнтуватися, де найближчий магазин чи де зробити дублікат ключа. Натоді чоловік уже був добровольцем у лавах ЗСУ і згодом зміг надіслати нам із дому одяг та іграшки.
Як із переїздом змінився побут? Як переїзд вплинув на роботу?
В Одесі я працювала в книгарні-кав’ярні «Видавництва Старого Лева», з початком повномасштабної війни ми її не відчиняли, адже всі співробітники поїхали з Одеси. Проте щомісяця видавництво надсилає нам заробітну платню, за що я їм дуже вдячна.
Наш побут дуже змінився. Останнім часом про сина більше піклувався чоловік, оскільки він працював удома. А тут ми двоє з Орестом цілодобово, треба було адаптуватися до того, що Валерія немає поруч. Орестик звик до їхніх ігор, тож дуже сумував за татом. Навіть у ті рідкісні моменти, коли чоловік мав вечір удома, вони гралися по відеозв’язку. Валерій записував на аудіо історії, які складав зазвичай дорогою до моря, — вони весь рік ходили ловити драконів на пляжі (у Валерія вийшла книжка «Делфі й чарівники», її писав якраз з історій для сина).
Як Кам’янець-Подільський вас прийняв? Чи швидко вдалось освоїтись? Чи мали змогу його вивчати, прогулюючись?
Збираючись у дорогу до Кам’янця, я обіцяла синові фортецю. Коли весною ми вперше завітали до неї, то побачили повні родини, чоловіків, які несуть на плечах своїх дітей, просто багато чоловіків поруч із дітьми. Син спитав, чому його тато не може бути з нами. Довелося звикнути до думки, що не в усіх повністю змінилося життя. Було складно усвідомити, що родини виїздили повним складом, і це нормально.
Місто зняло більше напруги, ніж гостювання в батьків чоловіка. Ми почали жити, дихаючи вільно. Війна відчувалася менше, бо Кам’янець — місто естетичне, воно лікувало нас своїм виглядом.
Моєю задачею було дати синові жити якомога нормальніше, це я й робила більшість часу. Ми багато гуляли, відвідували екскурсії, музеї, знайомилися з каньйоном і багато ходили до Старого замку. Найприємніше місце для нас — Руська брама. Якось нас застала там повітряна тривога, та було відчуття цілковитої безпеки. Неймовірно атмосферне місце.
Кам’янець-Подільський багатий своєю історією, збереженими пам’ятками, прекрасними заходами сонця. Це затишне місто, зручне для дітей. Мені було дуже комфортно там перебувати. Жити там дешевше — наприклад, лазалка для дітей в Одесі коштує 100 грн, а в Кам’янці 40 грн (ще й безпечніше облаштована тарзанка із більшою протяжністю). Та головне — це україномовне місто, для нас це подарунок і справжнє диво.
Як загалом на вас вплинув цей переїзд?
Якби не було Кам’янця, мені було би складніше допомогти Валерію з амуніцією. Думаю, в Одесі я мала б менше ресурсів і навіть можливостей. У березні я ще не розуміла, що потрібно вже шукати все, сподівалася, що на місці він отримає необхідне. Валерин брат Богдан із дружиною Дариною взимку, ще до вторгнення, переїхали у США. З початком повномасштабного нападу вони почали збирати волонтерську допомогу, Дарина постійно мене питала, що треба шукати Валерію. Врешті її регулярні нагадування мене мобілізували, й ми почали збирати необхідне.
В Одесі йому допомогли мої дорогі жінки — викладачки й подруги Світлана Бондар та Ірина Нечиталюк: придбали взуття, каску, знайшли бронежилет. Ірина регулярно приносила смаколики й на початку все доставляла чоловікові. Як тільки я почала просити про допомогу — отримала величезний відгук. Поступово ми стали отримувати від Дарини волонтерські посилки зі США — для Валерія і його товаришів.
Згодом Дарина відправляла більше валіз, які треба було розбирати і розсилати в різні куточки України. Дуже помічним було близьке розміщення Нової Пошти. Також у Кам’янці-Подільському є гарний військовий магазин, де теж знайшлося немало речей. Усе це допомогло за два місяці зібрати необхідне для багатьох захисників. Пізніше серйозні придбання Валері знаходила одеська блогерка і письменниця Зоя Казанжи.
Багато дорогих мені людей перебували або в інших містах, або захищали країну. Знаходила ресурс, щоб написати їм кілька слів. Моя сестра поїхала в Німеччину, відстань між нами нас лише зблизила. З нею та Валерієм спілкувалася найбільше. І з невтомною Дариною, яка знаходила важливі речі для захисників і відправляла в Україну.
Чи з’явилися в Кам’янці нові знайомі, коло однодумців? Заприятелювали з кимось?
Ми жили у великому дворі на кілька багатоповерхівок і, здається, з більшістю жителів познайомилися. Деякі сусіди ділилися продуктами — яйцями, картоплею. Деякі щодня питали, коли збираюся їхати додому. Доводилося виправдовуватися, що в Одесі не тихо, хоч із новин це не було очевидно. Взагалі із хвилею внутрішнього переселення з’явилося багато легенд і оповідок про невдячних переселенців. Та ми не відчули неприйняття кам’янчанами, до нас добре ставилися.
Та попри гарне ставлення, мені було важко. Навіть трапився момент, коли не могла прийти до тями. Тоді Валерій вирішив мене порятувати. Єдиний спосіб приїхати до нас — на одруження. Так ми після семи років союзу узаконили наші стосунки. Одружилися в Кам’янці, єдиним гостем на церемонії був син. Святкували смачною кавою, львівськими круасанами (у закладі є акваріум, раджу з дітками там побувати) і грою в настільний футбол. Валерію дали відпустку на шість днів. Це врятувало мій емоційний стан і дало сил іще побути не вдома.
Ореста місцеві діти прийняли гарно. А наскільки йому було комфортніше — складно переказати. Він був щасливим, що дітки розуміють його українську, що він не відрізняється мовою і не потрібна мама-перекладачка. Можна було легко знайомитися та придумувати спільну гру. Тож Орест знайшов собі друзів і всі три місяці розвивав із ними вміння дружити. Я теж знайшла близьку подругу, Ірину, і не збираюся її втрачати. Кам’янець-Подільський подарував нам багато радості.
Як син відреагував на переїзд? Чи сподобалося йому місто?
Син бачив, як сильно мені сподобалося жити в Кам’янці, аж трохи боявся, що не захочу повертатися в Одесу. Але, звісно, ми щодня говорили про швидке повернення додому, до тата, до улюблених книжок й іграшок, до нашого парку й моря. Він любить фортецю і це спочатку допомагало мені його тішити.
У перший місяць щотижня ходили гуляти Старим замком. Знаходив друзів, багато грався на вулиці й жив без постійних повітряних тривог. Він також полюбив місто.
Чи живе Кам’янець культурним життям під час війни? Чи вдалось ознайомитися з місцевими культурними ініціативами, відвідувати події?
Місцева влада дуже багато провела роботи для інтеграції ВПО в місто, особливо дітей-переселенців. Для сина щодня можна було знайти заняття. Ми записалися у дві бібліотеки, відвідували тематичні зустрічі, заняття із шахів, безкоштовні екскурсії містом. У парку влаштували наметове містечко для дітей, де щодня проходили різні активності. Туди ми також ходили кілька разів. Ще одна чудова ініціатива місцевих — щосуботи запрошували дітей-переселенців пограти з їхніми собаками на стадіоні. У місті проводили фестиваль кіно, та його ми, на жаль, не відвідували. Натомість потрапили на виставу для дітей.
В Одесі наше дозвілля зовсім не таке насичене. Наприклад, після повернення хотіла повести сина в ляльковий театр. Зателефонувала спитати, якою мовою відбудеться прем’єра. На що отримала відповідь «поки невідомо, актори вчать ролі й російською, й українською, зателефонуйте пізніше». Удома мене це завжди зупиняє, важко знайти йому заняття. До вторгнення було неможливо знайти україномовне середовище.
У Кам’янці є чудесна Юлія Гіцина, яка знайомить з історією міста. Завдяки їй ми відвідали кілька безкоштовних екскурсій, а також вельми захоплюючу подорож каньйоном для дітей — майбутніх геологів. На згадку про наше перебування в Кам’янці я придбала прикрасу, що їх геологи відшліфовують із каменів із каньйону. Ми навіть стали свідками відкриття — хлопчик знайшов камінь із відбитком невідомої істоти.
Як прийняли рішення про повернення в Одесу?
Чоловіка мали перевести в інше місце, тож ми їхали, щоб встигнути його побачити. Також хотіла бути поруч на його день народження. Батьки наполягали, що час повертатися, адже все спокійно. Та на другий день нашого приїзду на Одесу випустили шість ракет. Увесь перший тиждень був гучним. Потім стало тихіше, а тоді знову. Але, повернувшись додому, ставила собі все вищі вимоги до повторного виїзду. Тому ще не прилетіла ракета, яка б змусила мене знов покинути домівку.
Син теж адаптується до такої дійсності. Роботу ми відновили, працюємо у книгарні малим складом, син виходить зі мною на роботу.
У перший день після повернення до Одеси я відчувала велику різницю між нашим психологічним станом і тих людей, які залишилися. Вони були переважно із «замороженими» емоціями, дисоціативні, замкнені, водночас більше вибухали агресією. Але за тиждень я перестала відчувати себе відокремлено, увійшла в такий самий стан. Інакше тут і не жити.
За день буває до десяти повітряних тривог, постійно чути роботу ППО, раз на сім днів напишуть новину про приліт в області чи на околицях. Небайдужі відразу питають, як ми і чи все гаразд. У відповідь хочеться злісно написати, що вчора теж вибухало, а позавчора дрижали двері. Ця травмованість, звісно, не лише тут. Але досвід Одеси, на мій погляд, по-своєму унікальний. Близькість до моря, стіна у вигляді Миколаєва.
Миколаїв став найбільшим другом, тим, хто прикриває і бере удар на себе. За нього хвилюються і готові все зробити для допомоги сусідній області. Я так само, повернувшись в Одесу, одразу підписалася на новини з Миколаєва. Тут після прильотів сусіди, може, кілька хвилин поговорять про ситуацію, але надалі будуть вдавати, що нічого не трапилося, все окей.
Та щось навіть змінюється на краще. У торговому центрі чула пісню гурту «Тінь Сонця» «Їхали козаки» — таке не було притаманно Одесі до повномасштабного вторгнення. Місто в прапорах, якась кількість працівників у сфері обслуговування переходить у відповідь на українську мову. Та це не закономірність, а скоріше виняток.
Але для сина, мабуть, нічого не змінилося: діти не знають мови, не розуміють його. У Кам’янці він мав друзів, цікаві ігри, купу дозвілля й розвитку. Тут за місяць, може, раз вдалося гарно пограти з дитиною. Його можуть висміяти за патріотичну пісню, яку звик співати вголос. Називають його англійцем, не розуміють його імені й часто не розуміють, що він говорить.
Чи розглядаєте для себе можливість повернутися в Кам’янець? Якщо так, що б цьому посприяло? А що завадило б?
Я з Одеської області, приїхала навчатися в університеті й відтоді жила в Одесі. Вважаю її своєю домівкою. У мене там квартира, робота, рідний уже більш як десять років район, море. І чоловік, звісно, який залишився захищати південь країни, хоч сам із Хмельниччини. З початку війни на сході у 2015 році він переїхав до мене і відтоді залишився. Рідна сестра з родиною також живе в Одесі, але зараз вона із сином тимчасово в Німеччині.
Якщо треба буде знову їхати, то ми повернемося в Кам’янець-Подільський. Нас готові прихистити, я підтримую зв’язок із сусідкою й подругою, з радістю повернула б заняття з кам’янецькою логопединею. Можливо, після перемоги, як відчуємо, що Одеса не зможе швидко змінюватися (війна з росією наразі не допомагає швидше українізуватися), то будемо розглядати переїзд. Гарно жити серед людей зі схожим світоглядом, спільною мовою, поруч із такою красою. На заваді лиш те, що я родом з Одещини, мені дороге море, степ і Одеса насправді все ж рідна.
Усі фото надані героїнею
Матеріал створено за підтримки проєкту «Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7», який реалізується Американською Асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI.
Читайте інші історії проєкту «(Не)свої у місті» тут:
