Зсередини літературознавчої бульбашки здається, що популярність київських «неокласиків» як персонажів і як героїв останнім часом зросла до неймовірних показників — згадаймо хоч би сюжетну лінію Розстріляного відродження в «Амадоці» Софії Андрухович.
Проте «неокласики» вирізняються і на тлі цього строкатого, талановитого й енергійного покоління, знищеного червоним терором. Їхня рафінована концепція «консервативної модернізації» української літератури, європейськість, фундаментальна освіченість і бажання відсторонитися від буремної сучасності роблять їх цікавими для дослідників — і для обізнаних читачів.
Утім, якщо покинути затишний світ поціновувачів української літератури, з’ясується, що перерахувати «неокласиків» на пальцях — досягнення для нефахівця (що, до речі, цілком нормально в сучасному суспільстві, адже широкий і вільний доступ до інформації не означає, що конкретна людина здатна і мусить опанувати весь цей огром на професійному рівні).
Тож назвімо їх ще раз — «гроно п’ятірне нездоланих співців»: Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Юрій Клен (Освальд Бурґгардт), Максим Рильський. Останній завжди був представлений у програмі з літератури — і навіть у пресвятому списку до ЗНО. Микола Зеров з’явився в ньому лиш на кілька років, а потім все ж був вилучений. Решті завжди приділяють менше уваги — не говорячи вже про «сьомого неокласика» Ігоря Качуровського чи його літературного вчителя — Михайла Ореста. До речі, ім’я «шостого неокласика» насправді не за ним, а за прозаїком — і розвідником — Віктором Петровим.
Михайло Орест — це псевдонім Михайла Зерова (1901–1963), молодшого брата метра «неокласиків» Миколи. Між ними одинадцять років різниці — і з творчості й перекладацької діяльності Михайла відчувається, що він «тягнувся» за братом. І, здається, так і не визнав, що його власна поезія самобутня і нічим не слабша. Утім, усі діти зіньківського вчителя Костя Іраклійовича Зерова були обдарованими — Михайло мав на кого рівнятися і з ким себе порівнювати. Можливо, аж надто.
Мені хочеться, щоб ви пізнали його самого, щоб він запав вам у серце з цією стриманістю й відлюдництвом, під якими ховався біль пережитого, тож почнімо зі штрихів до портрета.
Читайте також: Модернізм: журба і боротьба у вежі зі слонової кістки
Яким запам’ятали Михайла Ореста друзі й знайомі? Кажуть, він зовсім не вживав спиртного, а отже, не шукав забуття. Натомість нестримно курив. Працюючи з листами в архівах Інституту літератури, я була вражена його почерком: в охайних чистовиках він бісерно-добірний, ніби віддрукований химерним, але зрозумілим шрифтом. Натомість чернетки, дрібно пописані, із численними закресленнями, розібрати дуже складно, — Михайло Орест став би ідеальним об’єктом для вивчення графологів.
Ерудований, із феноменальною пам’яттю. Пильний у роботі й дуже нещасливий. Самотній, але разом із тим — вихований, здатний підтримати світську бесіду і, ніде правди діти, таки вродливий. Мені здається, що більшу частину життя Михайло Орест свідомо присвятив служінню — європейському вибору української літератури, втіленому в особі репресованого старшого брата. Нічого не знаючи про його долю, не маючи зв’язку з рідними, твердо знаючи, що ніколи не повернеться в Україну, доки вона є частиною СРСР. Вірші Михайла Ореста так і не були видані в Союзі — він пишався цим як виявом свого послідовного неприйняття режиму.
Про життя Михайла Ореста до еміграції — а по Другій світовій він, як чимало українських митців, виїхав до Німеччини, де зрештою облаштувався в баварському Авґсбурґу, — мало що достеменно відомо. Є свідчення, що в Києві в нього була симпатія — майже на десять років молодша від нього студентка Київського інституту народної освіти Ольга Галабудська. Не судилося. Інших відомостей про особисте життя поета катма.
Читайте також: Огляд на книгу спогадів і вражень про Євгена Чикаленка
Після закінчення КІНО Михайло Зеров учителював, із 1924 року остаточно оселився в місті — точніше сказати, саме тут він мешкав, коли був заарештований уперше влітку 1929 року, і вдруге в 1938-му. Миколу Зерова звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною організацією, а Михайлові, за влучним формулюванням Олекси Мусієнка, у цім процесі готували роль Іуди — у Лук’янівській в’язниці протягом дев’яти місяців із нього вибивали свідчення проти брата. Але молодший Зеров виявився заміцним для слідства.
Удруге його заарештували за намір влаштувати замах на Сталіна й Ворошилова. Усі рукописи, зокрема перекладів, були вилучені під час обшуку — частина, з якої не було знято копій завчасно, згинула безповоротно.
Тоді смерть дихнула йому в обличчя вперше — але, на щастя, спроба самогубства не вдалася. Під тортурами Михайло Орест визнав себе винним. Він вижив, щоб пройти це шлях, — болю, темряви і зневіри, — дивом вийти на світло і прислужитися тим, хто цього потребував.
Від найвищої міри покарання врятувала зміна влади — Берія заступив Єжова. Термін ув’язнення й заслання (на будівництві Балтійсько-Біломорського каналу) Михайла Зерова збіг якраз перед нападом Німеччини на СРСР. Він повернувся на Батьківщину — але ненадовго. Далі були штрафбат, полон, життя в окупованій Вінниці (де, працюючи в редакції, «охоче видавав довідки людям, причетним до літературної справи», щоб захистити їх від німецького терору). Перебравшись до Львова, Михайло Орест жив у поета й художника Святослава Гординського — і, за його словами, на самоті цілими днями пригадував поезії брата, щоб зберегти їх для нащадків.
А під час втечі від наступу радянських військ на Захід трапилася моторошна і майже містична історія. У словацькому селі партизани хотіли відібрати в Михайла Ореста цигарковий папір із перекладом «Енеїди» Вергілія. Цей текст дивом передав із табору Микола Зеров, тож, звісно, Михайло боронив рукопис. Партизани вистрілили поетові в голову — але куля креснула черепом. Михайло Орест знову вижив.
Читайте також: Нечуваний і нечитаний: за що любити Володимира Винниченка
Пережити гарантовану смерть — неабиякий другий шанс. Судячи з того, скільки встиг Михайло Орест за два десятиліття після цієї події, він не хотів змарнувати жодної миті.
«Я не смію вмерти, поки не видали всього, написаного братом», — таким було його мотто після другої втечі від смерті.
В еміграції він нарешті опублікував свої вірші. Усього вийшло друком п’ять поетичних збірок: «Луни літ» (1944), «Душа і доля» (1946), «Держава слова», «Гість і господа» (1952), «Пізні вруна» (1965, посмертно підготовлена Ігорем Качуровським). Але в умовах дискусії про «національно органічний стиль», яку вели емігранти, що об’єдналися в Мистецький Український Рух, позбавлені виразного національного колориту, «відірвані від дійсності» поезії Михайла Ореста сприймали далеко не всі.
Його вірші сповнені самоти й порожнечі, болю й трагічної несправедливості буття. Осінь уже тут, зима настане невдовзі. Десь паралельно цій німоті й пустці існує чарівний ліс — втілення спокою, тепла й досконалості буття, гармонії, досягти якої людині серед людей — зась. Дослідниці й дослідники творчості Михайла Ореста говорять про «неабсолютний» символізм його поезії: за матеріальним образом завжди ховається складний духовний вимір, але трактування підтексту не є принципово невичерпним — існує визначений діапазон езотеричних смислів, навіяних буддистською та індуїстською філософією, християнською містикою і власним гірким досвідом.
Спливає на каштан тепло останнє,
На ржу спливає ран тепло останнє.
Яке ти лагідне і миротворне
Для стомлених прочан, тепло останнє!
Ти — дар, який ми прагнемо віддати…
Рвемо тобою бран, тепло останнє!
У вдячній і просвітленій віддачі
Твій стане вищим сан, тепло останнє!
… І корабель надплив. Причал… Ізольді
Віддав його Трістан — тепло останнє.
«Артурівський» цикл міфу з його стрижнем — пошуком Грааля — одна з центральних тем у творчості Михайла Ореста. Не найтиповіший мотив для української літератури, але неймовірно органічний для нашого героя: він шукає досконалості, вишньої краси й чистоти, але довкола — пустеля.
Чи наслідував Михайло Орест «класичну пластику, і контур строгий, і логіки залізну течію» — дорогу, яку визначив для поезії Микола Зеров? І так, і ні. Позірно вірші Ореста ідеально вивірені: жодної какофонії, бідної чи неточної рими, свідоме емоційне самообмеження. У його рядках немає розтерзаності, виставленого на огляд страждання, патетичних сентенцій — але вони все одно болять. За влучною характеристикою Соломії Павличко, «за видимою усталеністю стилю й вивіреністю голосу криються внутрішні конфлікти між об’єктивним і суб’єктивним, між вічністю істини і поривом душі»:
По довгому дні, що скнів у безщасті,
Над парком, над валом дерев німих.
Місяць постав — і тіні сітчасті
Лягли на світючий примарний моріг.
Місяць — його іменують у пісні
Князем — обперся на хмару бліду
І, в світі один, споглядає пізню
Бідну, некняжу мою самоту.
Михайлові Оресту було чуже розуміння «народності» у категоріях фольклорних запозичень і відтворення рустикального духу — передумови примітивної шароварщини. Збереження, розвиток і повноцінне функціонування української як мови однієї з європейських літератур було кінцевою метою його діяльності.
Поет був свідомий того, що працює заради майбутнього, заради елітарного читача, якого ще потрібно виховати. Про це він писав у листі до приятеля, письменника-емігранта Олекси Ізарського:
«… Але хто мав потребу читати, той читає і сьогодні. Таких людей не багато? — Що ж, нічого не вдієш! Але пам’ятайте: кожна еміграційна література працює більше для майбутнього, ніж для теперішнього. <…> Я вірю в майбутнє — в тім розумінні, що більшовизм впаде, а український народ не буде на 100 % знищений. Студенти-філологи будуть читати мої переклади з німецьких і французьких поетів!».
Власне, як перекладач Михайло Орест зробив чи не найбільший внесок у нашу культурну скарбницю.
Його спадщина складає сім перекладних книжок, лише одна з яких, «Сім німецьких новель» (1962), прозова. Решта — поезія: «Вибрані поезії» Стефан Ґеорге (1952), «Р.-М. Рільке, Г. фон Гофмансталь, М. Давтендай. Вибір поезій» (1953), «Антологія німецької поезії» (1954), «Антологія французької поезії» (1954), «Шарль Леконт де Ліль. Поезії» (1956), «Море і мушля» — антологія європейської поезії (1959).
Перекладати німецьких поетів Михайло Орест почав ще з 1920 року, але українські часописи не брали його робіт до друку, незважаючи на протекцію визнаних літераторів — Бориса Антоненка-Давидовича та Павла Филиповича. «За совєтів» він спромігся опублікувати лише один переклад із Рільке, «і то завдяки братові (що вмістив його в своїй антології “Сяйво”)».
Тимчасом в еміграції Орестів талант перекладача поезії розвинувся вповні: він зробив близько 500 перекладів із німецької та французької мов. Самий лише перелік авторів, із яких перекладав Михайло Орест, містить понад сто прізвищ. У доборі матеріалу для перекладу він послуговувався винятково власним естетичним смаком, орієнтуючись на поезію, яка «промовляє» до серця. Звідси й така широка «географія й історія» перекладу: це поезія всіма основними європейськими мовами від часів високого середньовіччя до сучасників.
В усіх перекладах Михайла Ореста відлунює його власний поетичний талант: в окремих словах, у будові рядка, у певних образах. Застарілі й книжні слова, позначені урочистістю, рідковживані діалектні й розмовні, до яких поет вдається й у власних віршах, забарвлюють і перекладені: «бран», «подуга», «імено», «оболоко», «ясирити», «брость», «вишній», «горній», «яскріння», «берло», «благостиня», «юдоль», «персть», «поваб», «піруза» — він кохається в цих перлинах, але вживає їх ощадливо й доречно. Зараз, коли після століть зросійщення читачам-неофітам здаються заскладними питомо українські слова, ця робота видається особливо значущою.
Михайло Зеров помер 12 березня 1963 року від інфаркту. Його третя — остаточна — смерть овіяна загадковістю: зі слів друзів, в останні місяці життя він спілкувався із якимось невідомим, що безслідно зник після раптової смерті поета. З житла Михайла Ореста, двері якого були відчинені, зникло особисте листування.
1994 року прах поета повернувся на Батьківщину — його перепоховали на Байковому кладовищі в Києві поруч із братом Дмитром, академіком.
І в перекладацькій праці Михайло Орест був свідомий того, що докладає зусиль — не для сучасників: «Антології чужої поезії складаються для власної національної літератури, впливаються в її річище і ні в яке інше. Перекладна література <…> входить до складу національної літератури тому, що основною і глибоко інтимною ознакою останньої є мова. <…> мені ішлося не про те, щоб шум моря в мушлі був по змозі повнішим, сонорнішим, багатшим, а про те, щоб дати моїй національній літературі 120 нових віршів» (із післямови до антології «Море і мушля»). Попри загальну «депресивність» його поезії, попри розчарування в людстві й особисті трагедії, цілком очевидно: так уперто гарувати заради майбутнього могла лише людина, яка вірила в людство — зокрема в українство.
Це ми — майбутнє. І, здається, ми нарешті готові оцінити те, що для нас залишено.
Нагадаємо, що ми оголосили жовтень Місяцем українського модернізму й запрошуємо разом відкривати для себе, читати й обговорювати тексти вітчизняних модерністів.
Також пропонуємо всім охочим взяти участь у книжковому челенджі та прочитати цього місяця п’ять книжок. Умови та шаблони зображень для поширення в соцмережах шукайте тут, а підказки до пунктів — за лінками: пункт № 1, № 2, №3, № 4 і № 5 — тут.
