А ще — художник, соціяліст, утопіст, веган, декадент, «еротоман» — своєрідний у такій різнорідності, Володимир Кирилович Винниченко. Це ім’я варто вимовляти повністю не заради патосу, а вже хоча б задля повноголосого смакування закладеної в нього алітерації. А от невизначеність дати цього знакового дня напускає туману й на без того суперечливу біографію нашого героя.
Загадка дня народження
Енциклопедійну дату його народження — 28 липня — підтверджує запис у метричній книзі єлисаветградської Грецької церкви, мовляв, у цьому місті такого-то дня з’явився на світ Винниченко Володимир, по батькові — Кирилович. Але версій цієї дати є цілих три, і кожна якось обґрунтована.
![](https://tyktor.media/wp-content/uploads/2022/07/vynnychenko-muzhen.png)
Як 26 липня її наводить дружина письменника Розалія. Сама вона точно народилася цього дня, а от чому чоловікові приписала 26 — загадка…
27 липня — день, коли сам Володимир Кирилович зробив запис у своєму «Щоденнику» про свій-таки день народження. Саме цю дату викарбувано і на його надгробку в Мужені. Здавалося б, які можуть бути сумніви після цього? А все-таки згадками про народини Винниченка інфополе рясніє від 26-го по 28 липня включно.
І коли вже святкуємо три дні, то добре б згадувати Винниченка рівноцінно у всіх його яскравих іпостасях, а не лише з акцентом на провальній, політичній, — як це прикро повелося серед усезнавців-суддів нашої сучасности.
Нечуваний Винниченко
«Бути українцем — значить бути постійно в стані доказування свого права на існування», — цей щоденниковий запис Володимира Кириловича не процитував хіба що лінивий. Однак мало хто знає, що зробив він його в обуренні й сприкренні після однієї некомпліментарної у свій бік статті, у 1923-ім — у рік терзальних особистих пертурбацій, і то на всіх фронтах: у здоров’ї, літературі, політиці.
Це сталося вже після розбитих на друзки фантазій про домовленості з більшовиками, після опритомнювальної та нищівної водночас поїздки до Москви. Зрештою, після оголошення Володимира Кириловича «ворогом народу», суб’єктом «поза законом».
У такому світлі ця його цитата звучить, погодьтеся, не так патетично-патріотично — а радше інтимно. І як не гірко, письменник, чиїм талантом свого часу захоплювалися метри на взір Франка й Коцюбинського, нині мусить доводити читачеві право на власне літературне існування, продираючися крізь кілометри в’їдливих колонок, статей і коментарів.
Є ще один ухил оцінки Винниченка — у стилі Нечуя-Левицького, що прозвав його еротоманом. Адепти цього погляду фокусуються на любовних пригодах Винниченка.
![](https://tyktor.media/wp-content/uploads/2022/07/vynnychenko-1.png)
Читайте також: Українська фантастика у 20–30-х роках XX століття
Нечитаний Винниченко
Ми ж пропонуємо на якусь хвилю перестати шпетити Володимира Кириловича за наївну політичну діяльність чи бурхливу сексуальну біографію, а пригледітися натомість до його творчости і, можливо, навіть полюбити її. На щастя, сучасна молодь у школярстві вже читала програмову новелу «Момент». А багато хто — і науково-фантастичний роман «Сонячна машина». Але це не єдине, чим Володимир Винниченко може звабити читача.
![](https://tyktor.media/wp-content/uploads/2022/07/zapysky-kyrpatoho-mefistofelia.jpg)
«Записки кирпатого Мефістофеля»
Роман, 1917 р.
Аморальний для моралістів, але дуже чесний роман Володимира Винниченка — один з найкращих у його доробку. На позір, це історія про те, як один адвокат — «гравець у життя» — заплутується у павутинні власних інтриг і все-таки програє.
Та за уважнішим прочитанням викриваються вади почесних суспільних ролей, як батьківство і шлюб; інтеліґентність проявляється у вельми дивних відтінках; діти стають ураз дуже спірним благом; розумні люди облаштовують життя інстинктами, а моральність узагалі є нічим іншим як «рожевою пудрою на законах природи».
«Лепрозорій»
Роман, 1938 р.
Винниченко-белетрист знаний, зокрема, тим, що ніколи не зраджує Винниченка-людину. Особливо це помітно у його великій прозі, де точно знайдеться бодай один герой, підозріло схожий чимось на автора. У «Лепрозорії» це «крюдіворочка» (тобто веганка, сироїдка) Івонна, що в надії заробити на трактор зголошується на чудернацьку пропозицію роботи від професора Матура.
До речі, прізвище її Вольвен (Volvin), утворене з французької транскрипції імени автора — Volodymyr Vinnychenko. Детективні події з наївною героїнею відбуваються в зіпсутому спокусами Парижі, а роман цей, властиво, був написаний у містечку Мужен, де пан Володимир довго жив, творив, засмагав голяка і вирощував собі овочі.
![](https://tyktor.media/wp-content/uploads/2022/07/leprozorij.jpg)
«Олаф Стефензон»
Оповідання, 1913 р.
Насамперед, це дуже красиве оповідання про будні митців. Наратор, на прізвисько Укрен, бреде собі вечоровим французьким бульваром і раптом стає жертвою спочатку елеґантної панянки, потім якогось підозріливого молодика — невдовзі спонтанно опиняється в ательє художника Олафа Стефензона і стає його сусідом.
У них часто гостює екстраваґантна парочка артистів — Емма та дон Дієго. А батько Емми, знаний буржуа й невизнаний ґеній малярства, проводить конкурс для молодих художників, у якому розігрує купу грошей і власну дочку.
Довкола цієї події та в незмінному інтер’єрі студії й розгортаються пригодницькі будні квартирантів. Але мистецтво у їхньому житті набуває вельми підступних форм…
Читайте також: Суперпоганці українських 1920-х. Пригоди й детективи Юрія Смолича
«Малорос-європеєць»
Оповідання, 1907 р.
За сюжетні спойлери читач читача може справедливо закатрупити, але це той випадок, де якраз не згадати про кінцівку було б злочином. Власне, заради неї цю новелу й варто читати.
У двох словах, один юнак просто їде на село вчителювати для панської дитини та нараз потрапляє у дивне й загрозливе чортзна-що. Спочатку йому розказують про «людей нової формації» та як «Азія дає дорогу Європі». А потім велять ушиватися або лишатися ціною життя… І це не детектив, а несподівано жорстка й жорстока соціяльна драма.
![](https://tyktor.media/wp-content/uploads/2022/07/maloros-ievropeiets-1.jpg)
![](https://tyktor.media/wp-content/uploads/2022/07/kontrasty-1.jpg)
«Контрасти»
Новела, 1904 р.
Понад сто років тому ця благенька книжечка на одну новелу розійшлася по читацьких руках накладом 25 000 примірників! Для сучасних українських авторів це абсолютна фантастика, для Володимира Винниченка — звична річ.
У «Контрастах», новелі пройнятій естетизмом, натуралізмом і занепадництвом, дуже відчутні декадентські нахили автора. Так, у руки молодим героям-шляхтичам він дає вино та хліб. А в уста їм укладає «філософію моралі й краси», яку вони мляво розмусолюють на манірному пікніку.
Однак дуже скоро і характери, і філософія, і бутлі вина розбиваються об злиденну реальність чужого життя. А головна героїня Гликерія горить у конфлікті краси й бридоти, спокою та шквалів… «Ні, ти дай таку філософію, щоб я міг навчити цих людей бути щасливими… А їх мільйони, тисячі мільйонів!..», — каже її супутник і зразу ж про те шкодує.
«Чорна Пантера і Білий Медвідь»
П’єса, 1911 р.
Українська драма, що з успіхом прогриміла на сценах Європи, зокрема й у київському «Молодому театрі» Курбаса. Взагалі, Володимир Винниченко свого часу зазнав слави «найрепертуарнішого» серед драматургів нової хвилі. Запорукою такого успіху почасти були й порушувані у творах теми.
Наприклад, п’єсу «Чорна Пантера і Білий Медвідь» можна читати як багатогранний конфлікт, накладання проблем мистецтва й материнства, знову ж таки, невиправної тяги сім’янина до перелюбу, а митця — до цинізму в ім’я естетизму. А можна побачити цю історію й цілком інакше, і це привілей, даний читачеві майстерністю автора.
«Відродження нації. Заповіт борцям за визволення»
Спогади, 1920 р.
Усе-таки не залишимо без уваги тих читачів, для кого Володимир Винниченко важить насамперед як політична фіґура. Публіцистичні праці «Відродження нації» та «Заповіт борцям за визволення» — це рефлексії навколо поразки Української революції 1917–1920 у спогадах безпосереднього її творця й винуватця.
Зрадофіли знайдуть тут для себе чимало несподіваного, зокрема й про погляди Володимира Винниченка на армію. Історики зауважують, що міліційна організація збройних сил, на яку орієнтувалися лідери УЦР, не була аж такою шкідливою і є навіть застосовуваною сьогодні в розвинених країнах. Але так, вона була недалекоглядною, наївною й цілком непридатною для тогочасних обставин. Чому так склалося, голова Генерального секретаріяту пояснює доступно й доладно — з добрим розмахом свого письменницького хисту.
![](https://tyktor.media/wp-content/uploads/2022/07/vidrodzhennia-natsii.-zapovit-bortsiam-za-vyzvolennia.png)
І наостанок — мова Володимира Кириловича, це пружне письмо — ще одна з вагомих причин його читати й любити. Грайливе плетиво сенсів, наскрізна афористичність його текстів увиразнюються ще й формами, за якими впізнаєш епоху і які дуже важливо зберігати в сучасних перевиданнях: ґарсон, блюзка, жалько, сей пан, мент, піяніно — слова, що для нас тепер звучать як пікантні мелізми й дуже увиразнюють шармовиту мелодику текстів Винниченка — насамперед українського майстра слова, а вже потім усі «але».