fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
/
Від «Тіней забутих предків» до «Вавилону XX»: чотири іпостасі Івана Миколайчука

Від «Тіней забутих предків» до «Вавилону XX»: чотири іпостасі Івана Миколайчука

Коли говоримо про українське кіно, неодмінно згадуємо про Івана Миколайчука — обличчя і душу нашого кінематографа 60‒80-х років минулого століття. Актор, режисер і сценарист народився 15 червня 1941 року. До цього дня щороку присвячують покази фільмів за його участі, а в родинній хаті в Чорториї більшає відвідувачів — і тих, хто знали Миколайчука особисто, й тих, хто бачили його тільки в кіно
mykolajchuk cover - Від «Тіней забутих предків» до «Вавилону XX»: чотири іпостасі Івана Миколайчука
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Пам’ять про митців живе перш за все в їхніх роботах — тож згадайте чи відкрийте для себе Івана Миколайчука завдяки перегляду фільмів із нашої добірки. У матеріалі Тиктор медіа згадаємо його найвідоміші роботи, а також поділимося цікавими фактами зі зйомок і деталями до портрета українського кіномитця.

Іван Миколайчук

Народився в селі Чортория на Буковині

Освіта: Чернівецьке музичне училище, театр-студія при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської, Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Івана Карпенка-Карого

Дебют у кіно: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова

  • 34 акторські роботи
  • 4 музичні оформлення фільмів
  • 9 сценаріїв
  • 2 режисерські роботи
portret mykolajchuk 768x1120 - Від «Тіней забутих предків» до «Вавилону XX»: чотири іпостасі Івана Миколайчука
Іван Миколайчук

Миколайчук-актор

Акторська кар’єра Івана Миколайчука була різною — шалено успішний дебют, світове визнання, режисери навперебій запрошували актора у свої фільми. А тоді — вимушена перерва й негласна заборона зніматися. Держкіно не повідомило актору і про те, що його запрошували до Голлівуду. У світі захоплювалися талантом українця, але радянська влада не випускала Миколайчука зі своїх лещат.

Перед вступом до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого Марічка, майбутня дружина Івана, подарувала йому дві книжки — «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського і «Художник» Тараса Шевченка. 

Цей подарунок став пророчим, бо ролі у фільмах «Тіні забутих предків» та «Сон» про Шевченка стали першими в доробку Миколайчука. Саме вони сформували його образ і стали своєрідним тріумфом. Потім були й інші ролі — головні й епізодичні, та де б не з’являвся Миколайчук, він робив фільм по-своєму особливим.

«Тіні забутих предків» (1965)

Режисер: Сергій Параджанов, Іван Миколайчук — Іван Палійчук

Шедевр про Карпати — за мотивами однойменної повісті Михайла Коцюбинського — і досі захоплює глядачів. Тужлива і романтична історія кохання Івана та Марічки, які не могли бути разом через ворожнечу їхніх родин — яскравий приклад поетичного кіно.

Для Миколайчука роль Івана Палійчука стала дебютною й одразу зробила його помітним і відомим. Бо хоч на роль і був затверджений інший актор, ексцентричний Параджанов за кілька днів до початку зйомок усе змінює — і бере у фільм юного Івана.

«Злякавшись, що я пішов, Іван побілів. Йому здалося, що він мені не сподобався. Він зачарував нас. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були вражені. Забули про все, навіть про те, що вже затверджено іншого актора», — згадував режисер Сергій Параджанов.

«Тіні забутих предків» увійшли до Книги рекордів Гіннеса за кількістю нагород — 28 призів на фестивалях і 39 міжнародних нагород.

Зараз фільм відреставрували і показують в українських кінотеатрах.

Радимо дивитися поціновувачам поетичного кіно, любителям драматичних любовних історій і тим, хто давно мріє поїхати в Карпати.

«Анничка» (1968)

Режисер: Борис Івченко, Іван Миколайчук — Роман

Дія фільму відбувається в 1943 році. Настрої населення різні — у село приходить німецька влада і дехто переходить на її бік. Серед таких людей — Роман, проте його наречена Анничка відвертається від новонаверненого поліцая. У лісі вона знаходить пораненого партизана і закохується в нього.

Під час зйомок фільму в Яремчі трапився конфлікт — Миколайчук не перевдягнувся з ролі німецького поліцая і пішов обідати. У закладі хтось із відвідувачів спровокував актора, обізвав його націоналістом (можливо, через те, що у фільмі актор носив мазепинку із тризубом). Іван не витримав і сказав усе, що думав. Закінчилося все доносом у Київ, і Миколайчука кваліфікували як людину ворожої ідеології.

У Верховині є хата, де знімали багато сцен. Це була, власне, хата Аннички. Зараз там музей. Його власниця, теж Анничка — Ласкурійчук-Тимчук — проводить екскурсії та розповідає цікаві історії про зйомки.

«Знімали епізод, де Миколайчук йде з конем і Анничка коло нього. А нижче від того місця жив такий старший чоловік. І він собі на них уваги не звертає, йде до тата сюди [хата Аннички], а ті кричать йому: “Вуйку, вийдіть з кадру”. Дідо собі подивився на них і йде далі. Ті знову: “Ну, вуйку, вийдіть з кадру”. А він: “А що мені ваша кадра, я собі йду до кума в гості”», — розповідала власниця музею Анничка Ласкурійчук-Тимчук.

Радимо дивитися, щоб побачити неймовірну сцену аркана — танцю Миколайчука і Гаврилюка. А потім ще один аркан — на склі.

Миколайчук-звукорежисер

Так-так, його таланти не обмежувалися акторським колом. Друзі та рідні згадують, що Іван любив співати, у дитинстві знав багато українських пісень і на прохання виконував гімн України на сімейних святах. Пізніше здобув музичну освіту в Чернівцях.

Юрій Іллєнко, режисер, кінооператор, сценарист:

«Не беруся стверджувати, чого раніше навчився Іван — співати чи говорити… І якось само собою сталося, що грати він уміє на всьому, що буде під рукою: сопілка, рояль, цимбали, скрипка, баян, труба. Одного разу бачив навіть, як Іван грав на арфі. Їй-богу, не обманюю».

Саме Миколайчук дав старт тріо «Золоті ключі», у якому співали його дружина Марія Миколайчук, Ніна Матвієнко та Валентина Ковальська. І саме це тріо записало пісні для музичного супроводу «Пропалої грамоти» — фільму Бориса Івченка, де Миколайчук виконав роль козака Василя. 

Тут він був не тільки актором, а й відповідав за музичне оформлення. Миколайчук дуже тонко підійшов до цієї роботи, адже пісні записували, наприклад, прямо на березі річки, під кумкання жаб і клекотіння води. Без курйозних моментів теж не обійшлося.

«Ми втрьох записували пісню “Розпрягайте, хлопці, коні”, а Іван був нашим композитором, це він змусив нас повірити, що ця пісня починається з “Ой, розпрягайте…”. Ми з собою ще мали сало (підживлювали від утоми голос), то закопали біля води, в березнику. І раптом на високих нотах пісні ми почули обертонове звучання: чийсь голос чисто-чисто завив. І крик звукооператора з машини: “Іване Васильовичу! Чого ж ви не сказали, що будете співати, ми б четвертий мікрофон поставили!” Регіт розлігся! Бо то вив пес, який з’їв наше сало, і в нього “прорізався” голос», — згадує співачка Ніна Матвієнко.

На початку фільму звучить пісня «Чорна рілля ізорана» — її за кадром проспівав Миколайчук із Федором Стригуном. А «Козацький марш», підібраний Миколайчуком, став лейтмотивом фільму.

«Пропала грамота» (1972)

Режисер: Борис Івченко, Іван Миколайчук — козак Василь

У центрі сюжету — подорож козаків Василя та Андрія до цариці, щоб доставити їй гетьманську грамоту. Мандрівка ця сповнена витівок і небилиць, перешкод  і небезпек, які герої все ж долають і повертаються додому. Сміливі, винахідливі й гострі на язик козаки, відьма, чорти, гра в карти на душу, відра горілки — чого в цьому фільмі тільки немає!

Федір Стригун, який зіграв Андрія, згадує, що під час зйомок у Петербурзі люди запитували його та Івана, у що вони вбрані. Актори прогулювалися у своїх сценічних костюмах і жартували, що в Україні всі саме так ходять, — і люди їм вірили.

Проте глядачі змогли відкрити для себе цю кінострічку значно пізніше, адже фільм пролежав на полицях 17 років. Чиновники з Держкіно забракували «замилування козацькою минувшиною» та «насмішки з цариці» — так шедевр, який і досі викликає захват, став забороненим.

Радимо дивитися у веселій компанії й обов’язково запам’ятати з фільму кілька фраз, щоб завжди влучно жартувати!

Миколайчук також створив музичне оформлення для своєї першої режисерської роботи — фільму «Вавилон XX». Кожна композиція вдало доповнює дію на екрані, наприклад, у сцені свята на гойдалці чуємо запальну мелодію — це троїста музика. Миколайчук добирав оформлення дуже ретельно, тут трапляються пісні з різних регіонів України, є також і молдавська. Режисер сам їздив селами і записував музику для фільму.

«Вавилон XX» (1979)

Іван Миколайчук — сільський філософ Фабіан

Фільм створений за мотивами повісті Василя Земляка «Лебедина зграя». Сценарій до нього Миколайчук написав за три дні й три ночі. Стрічка сповнена красномовних деталей, має вертепну, барокову естетику — річ навіть не в сюжеті, а в колоритних образах і духові всього фільму.

«За “Вавілон” я взявся тому, що мені здалося, що в цьому романі є можливість витягти те, що я називаю народним бароко. Де зовні стилі ніби сплутані, різні, а придивишся — стиль оригінальний, чистий. Ось мене питають: який жанр “Вавілона”? Це не жанр — це стиль, тому що жанр у кіно для мене — це взагалі складно, я не хочу про це говорити, я не вірю в нього. Та й чи потрібний він, чистий жанр, у кіно? Як буває у житті? Гуде весілля, а повз вікна проносять людину на той світ. Усе просто в одному кадрі. Хронікальному. Який це жанр? Життя», — розповідав Іван Миколайчук.

І справді — тут поруч зі смертю чубляться брати, а бджоли кружляють біля квітів у руках померлої. Герої часом грайливі, часом самотні й жахливо тужні, але таке от містечко Вавилон.

Дружина Івана Миколайчука згадує, що під час зйомок, коли в кадрі філософ копав могилу, лопата вперлася в щось тверде. Це була труна. Так група дізналася, що на цьому місці колись був цвинтар.

Стрічку відреставрували й почали показувати у кіно, тож є шанс побачити «Вавилон XX» на великих екранах.

Радимо дивитися тим, хто вміє вишукувати на екрані непомітні для інших символи та деталі, а ще — тим, хто любить читати Ґабріеля Ґарсіа Маркеса (Миколайчук його теж любив, тож магічного реалізму у фільмі вистачає).

Миколайчук-сценарист

Миколайчук мав добре чуття літератури, про це згадують його друзі. Перший кіносценарій написав у 17 років. Потім створив ще кілька, проте не всі з них стали фільмами.

Завершені кіносценарії «Украденого щастя» та «Камінної душі» цензура заборонила за націоналізм. Ще одна нездійснена робота — спільний фільм із французькою режисеркою Еліані Сабате під назвою «Острів сліз». У сценарії йшлося про долю української емігрантки Катерини у США. Проте стрічка так і не з’явилася.

А створений у дуеті з Юрієм Іллєнком сценарій «На поклони!» переробили настільки, що Миколайчук відмовився зніматися, хоч головна роль була для нього. Це мав бути фільм про самотність, конформізм і неможливість творчо реалізуватися, проте Держкіно не схвалило таку тематику. Пізніше цензурований і значно перероблений сценарій екранізували під назвою «Мріяти і жити».

Інша спільна робота з Іллєнком таки стала фільмом — кінострічка «Білий птах з чорною ознакою».

«Білий птах з чорною ознакою» (1971)

Режисер: Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук — Петро Дзвонар

У центрі сюжету — сім’я Дзвонарів у буковинському селі на тлі Другої світової війни. Старий Дзвонар, батько сімейства, вирішує продати синів у наймити, щоб його сім’я вижила. Проте доля розділить братів — один піде в Червону армію, один — в УПА, а третій залишиться осторонь подій.

Миколайчук хотів зіграти упівця Ореста, але йому не дозволили — так Іван зіграв іншого Дзвонаря — Петра. Фільм забороняли, відтягували зйомки. Саме після прем’єри цієї кінострічки в Миколайчука почалися заборони зніматися, а самого його вважали «неблагонадійним». 

«Характерний епізод. Ідемо якось Хрещатиком, аж за нами дві постаті. Куди ми, туди й вони. Врешті Іван не витримав, зупинився різко, підскочив до них і виговорив просто в обличчя: “Передайте своєму начальству, що ставлю вам двійку! Некваліфіковано працюєте”. Дуже можливо, що то були звичайні хлопці, які ув’язалися за артистами. Але ж і така от хвороблива реакція Миколайчука не була випадковістю», — згадував друг Миколайчука, актор Іван Гаврилюк.

Не обійшлося тут і без музики: у фільму немає композитора, всю музику для нього укладав Іван Миколайчук. Кінокритикиня Лариса Брюховецька пише про це:

«Прониклива пісня “Налетіли журавлі” у виконанні Марічки Миколайчук зазвучала на самому початку за кадром як камертон для осмислення людської долі. Далі музичну тканину розцвічували глининські музиканти. Глиниця — село на Буковині, де музиканти уславилися ще наприкінці XIX століття. Глининських музикантів чула Ольга Кобилянська та інші письменники цього краю. В кадрі самих музикантів не було, звучала їхня музика у “виконанні” родини Дзвонарів».

Радимо дивитися прихильникам і Миколайчука, і Богдана Ступки (він зіграв Ореста), а також тим, хто любить досліджувати історію через мистецтво.

Миколайчук-режисер

Навіть деякі колеги сумнівалися, що актор Миколайчук може стати добрим режисером. Але творення власних фільмів — це органічне продовження Миколайчука-митця. Адже ще під час роботи над «Пропалою грамотою» він допомагав режисерові, подавав ідеї та знаходив незвичні рішення. Його колеги по знімальному майданчику згадують, що без Миколайчука фільм навряд чи вийшов би таким.

«Така пізня, така тепла осінь» (1981)

Іван Миколайчук — сільський красень Григір

Сценарій цього фільму чекав затвердження 8 років. А зйомки затримувалися, бо Миколайчук-режисер дуже ретельно підбирав сцени, на нього тиснули обставини й цензура.

«Група не виконувала плану, нас весь час підганяли, погода сказилась. Іван не міг знімати абияк. Якось у чеканні погоди я сказав: “А, може, знімемо?” Він навіть образився: “Невже ти не розумієш? Це ж шопенівський стан природи, а мені потрібен моцартівський”. І не знімав, ждав, і боляче було дивитися на нього», — згадував актор Лесь Сердюк, який зіграв у фільмі роль Мелетія.

У центрі фільму — історія Михайла Руснака, що переїхав до Канади, а тепер вирішує повернутися в рідні місця зі своєю онукою Орисею. Це стрічка про пошук власної національної ідентичності, про пошук власного місця і приналежності до країни. Чи може Орися знайти себе на далекій буковинській землі, з якою її пов’язує тільки походження мами та дідуся?

Радимо дивитися тим, хто сумує за рідною землею, хоче побачити буковинські традиції та молоду Наталю Сумську в ролі Орисиної суперниці.

За життя режисерові вдалося створити два фільми («Така пізня, така тепла осінь» та «Вавилон XX») й задумати ще один — «Небилиці про Івана». Проте смерть виявилася швидшою, тому останній задум Миколайчукові втілити не вдалося. Він помер у віці 46 років, 3 серпня 1987 року, від раку.

festyval mykolajchuk open 768x337 - Від «Тіней забутих предків» до «Вавилону XX»: чотири іпостасі Івана Миколайчука

З 15 по 19 червня у Чернівцях відбудеться фестиваль глядацького кіно Миколайчук OPEN. У межах його програми покажуть і фільм буковинського режисера — «Така пізня, така тепла осінь», і низку інших кінострічок: «Маріуполіс» режисера Мантаса Квадаравічюса, «Будинок “Слово”. Нескінченний роман» режисера Тараса Томенка, «Королі репу» режисера Мирослава Латика, «Я працюю на цвинтарі» режисера Олексія Тараненка та інші.

Олеся Богдан

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
mykolajchuk cover 150x150 - Від «Тіней забутих предків» до «Вавилону XX»: чотири іпостасі Івана Миколайчука
Від «Тіней забутих предків» до «Вавилону XX»: чотири іпостасі Івана Миколайчука
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter