МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА

Огляд на книгу спогадів і вражень про Євгена Чикаленка

«Євген Чикаленко: у спогадах, враженнях, оцінках своїх сучасників», упорядниця та авторка передмови: Інна Старовойтенко, обкладинка: Марія Шмуратко, видавництво «Темпора», 2022

Нове видання від видавництва «Темпора» продовжує знайомити українців із Євгеном Чикаленком (1861‒1929) — провідником нашого націєтворення, засновником першої щоденної української газети Наддніпрянщини, благодійником національних проєктів, публіцистом і автором мемуарної й епістолярної спадщини, успішним українським землевласником. 

Походив Євген Чикаленко зі степової Херсонщини. Усе своє життя в Україні, окрім громадської праці на національній ниві, він віддавав хліборобству: десятиліттями вирощував і продавав зерно, яке й стало фінансовим джерелом для розбудови української ідеї, на фундаменті якої відродилась і наша державність у драматичні 1917‒1921 роки.

У новій книжці зібрані різножанрові матеріали про Євгена Чикаленка: спогади, враження, нариси його сучасників — близьких родичів, приятелів, духовних однодумців, авторів різного віку й політичних уподобань. Ці «живі» матеріали накопичувались роками, їх вдавалось виявляти в різних місцях та обставинах: частину — в архівах України та далекого зарубіжжя, інші потрапили в поле зору в ході дослідницької праці над спадщиною Чикаленка, а на якісь вдалось вийти цілком випадково, опрацьовуючи рідкісні часописи минулої доби. Вони стали справжніми несподіванками і відкриттями для знайомств із невідомими авторами, які комунікували із Чикаленком і зберегли про нього щонайкращі враження.

Отож матеріали, що увійшли до збірника, написані різними авторами й стилями, у різний час і в різних життєвих обставинах. Але їх обʼєднала спільна тема — памʼять про Євгена Чикаленка, його подвижницьку працю на ниві відродження української нації, яка 100 років тому опинилась під черговою загрозою імперського знищення. Для цього підступного задуму були обрані безпрецедентні циркуляри й укази, які вилучили українське слово з видавничої та освітньої сфер, цензурні утиски і переслідування ідейного українства. Їхні заходи і культурна праця імперськими чиновниками маркувались як сепаратизм, або «мазепинство».

Проте протиукраїнська політика традиційно давала протилежні результати. В умовах переслідувань, інсинуацій і заборон в Україні формується ідейна течія, яка взяла на себе місію відстояти і зберегти українську ідентичність: відродити друковане слово в національній періодиці, історичній, художній і популярній літературі, публіцистиці, заохотити до праці на національному полі українських письменників, повернути належний статус українській мові, сформувати власне культурно-громадське середовище тощо.

Євген Чикаленко став одним із яскравих провідників цього складного історичного процесу. Це один із тих українців, які мало говорили, небагато обіцяли, але натхненно і сумлінно працювали на ниві національного відродження української літератури, історії, мови, культури, видавничої справи, громадського життя, агрономії тощо.

Євген Чикаленко

Чикаленко був наділений тією дієвою ідейністю, яка щороку втілювалася в історичні видавничі проєкти, величезну організаційну роботу та важливі благодійницькі справи, на яких трималося національне життя початку минулого століття. Він справді «любив Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені».

Збірник відкриває нам нові грані великого українця, відображає різні періоди його життя, формує виразні особисті характеристики. 

Так, Аркадій Вержбицький, давній приятель родини Чикаленків, у своїх спогадах згадав знайомство ще з юним Євгеном у Єлисаветграді, у якому обидва хлопці в 1870-ті роки стали студентами Єлисаветградського реального земського училища. Після Єлисаветграда юнаки перебрались до Харкова, ставши вільними слухачами Харківського університету. Автор згадував Євгена-студента, їхні спільні інтереси до української книжки, світогляду старшого покоління українофілів: Панаса Михалевича в Єлисаветграді, Дмитра Пильчикова, Петра Єфименка, Михайла Лободовського та Марка Кропивницького в Харкові. Саме останній вклав у душі молодих українців незабутній вислів: «Бережіться чужого впливу, держіться своєї рідної ідейності!». Така порада була актуальною в умовах пануючих серед тогочасного студентства російських революційних настроїв. Спогади  Вержбицького підтверджують, що українська ідейність Чикаленка сформувалась ще в роки його ранньої юності.

У спогадах старших дітей Чикаленка — Ганни й Левка — знаходимо неповторні описи їхнього родинного маєтку у степових Перешорах на Херсонщині. У ньому промайнуло дитинство авторів, наповнене теплими згадками про молодих батьків, їхні захоплення, близьких родичів, родинні традиції, дитячі пригоди. Діти Чикаленка описали й сам маєток: його розташування, забудову, господарство, колоритних робітників, елементи хатнього інтерʼєру, кухні, домашніх заготовок, які мали виключно натуральне походження тощо. Ці джерела додають чимало цінних фактів до історії відомої української родини та маєтку, у якому  Чикаленко проживав до осені 1917 року.

У спогадах сучасників і однодумців — Дмитра Дорошенка, Василя Короліва-Старого, Спиридона Черкасенка, Модеста Левицького, Володимира Леонтовича відображені особисті якості Чикаленка, які вирізняли його в українському соціумі та формували популярність. Виразною особливістю Чикаленка була його непохитна національна позиція. Її відзначили більшість авторів цього збірника, але найвдаліше схарактеризував Василь Королів-Старий такими рядками:

«Ще з дитинства Чикаленко відчув і збагнув, що він — українець. А збагнувши це, зрозумів, що повне життя кожне створіння може знайти лише в своїй питомій стихії. При такій свідомості на його вдачу не мали ваги жодні сторонні національні впливи. І тому аж до смерті був він людиною, котрій усе “не своє”, чужинецьке могло бути лише цікавим, але любим і близьким було тільки “своє”, ”рідне”, українське, і все те ”українське” протягом всього свого досить довгого життя він невтомно плекав у собі самому й не промарнував найменшої можливості плекати у всіх, з ким стикався, у всьому, що його оточувало. На те плекання свого національного він віддав свої сили, здібності й майно. Для тієї ж мети використовував і свої знайомості й свої впливи, знання чужих сторін та людей, свій багатий життєвий досвід практичної людини. Тим то звичаями й поведінкою, смаками й способами думання, способами праці й навіть розвагами був це наскрізь лише українець, непідлеглий ні в чому найменшим чужинецьким впливам чи привабам. Багатства нашої Землі, чарівність нашої природи, виявлені й приховані ще сили нашої національної душі були для нього таким повним і невичерпаним джерелом розкошів життя».

Сучасники відзначали ще одну рідкісну якість Чикаленка, яка вирізняла його у громадському житті: особисту заощадливість і громадську щедрість. Даруючи десятки тисяч рублів на українські проєкти, Чикаленко не дозволяв собі ніякої особистої розкоші.

За словами сучасників, цей незвичний «Пан» мав скромний гардероб «музейного» вигляду, не хизувався він і дорогими брендовими речами та курортами, а часто, подорожуючи залізницею, обирав вагони третього класу.

При цьому його співрозмовниками ставали прості люди, з якими Чикаленко зазвичай заводив просвітницькі бесіди на національні теми. Окремі з них стали сюжетами його популярних книжечок і нарисів.

Євген Чикаленко. Останнє прижиттєве фото. Чехо-Словаччина, Подєбради. 1929 рік

Пояснював же свою заощадливість Чикаленко так:

«Бо ж це все — не моє, а — громадське. Я тільки господарюю на ньому, й не маю права громадського добра розтринькувати».

Чимало думок і міркувань Чикаленка на суспільні теми для нас сьогодні є дуже актуальними. Читаючи його праці, листи, щоденники, часто ловиш себе на тому, що ті чи інші думки висловила не історична особистість, а наш сучасник. Так, Чикаленко все своє життя вважав північного сусіда України та москалів її найнебезпечнішим ворогом, який загрожував національній самобутності, ментальності, культурі, освіченості українців, гальмував їхній економічний розвиток, стримуючи його на століття. Він не просто це розумів, про це говорив, або писав, він демонстрував це власною громадською позицією, безліччю важливих справ і вчинків.

Наприклад, у Чикаленка не було улюблених російських письменників, культурних діячів, політиків, публіцистів. Усім їм він не довіряв, вважаючи кожного росіянина шовіністом у більшій, чи меншій мірі, які дивились на Україну як на «окраїнний край» своєї імперії зі зверхністю та безмежною корисливістю. Сучасники відзначали такий показовий факт: Чикаленко, безмежно люблячи театр, ніколи не відвідував російські спектаклі. Королів-Старий згадував:

«Я не знаю випадку, коли б “пан” бував у опері чи в іншому московському театрі, на всяких концертах московських. Коли ж його одного разу умовляли піти в московську драму, — він відповів, що пішов туди не інакше, як з бомбою в руках».

Чикаленко сто років тому реально розумів і неодноразово писав, що Україна у складі імперії не мала майбутнього. Він підтримував лише європейський вектор її розвитку, бо спостерігав, що європейські народи (німці, австрійці, англійці, чехи) перебували на іншому цивілізаційному рівні, аніж убога Російська імперія, яка, тримаючи народи у своїх кордонах, прирікала їх на економічне й духовне зубожіння, позбавляла їх розвитку. Із цього приводу він висловлював такі міркування:

«Вся річ в тім, що москалі не можуть нас обрусити, а тільки гальмують нашу культуру, просвіту нашого народа і роблять з нього дикуна такого, як вони самі, а може, й гіршого. Всім відомо, що до прилучення до Московщини український народ був грамотніший за московський; по словам Павла Алепського, більшість українського народу в 17 віці була письменна, а тепер у нас 80% неграмотних. Біда не в омосковленню, а в тій дикости, яку вони заводять у недержавних народів Росії. 

Я вже не раз казав, що зиряне, мордва, череміси під російською культурою ще язичники, а народи того ж племени — ести, латиші, фіни — під європейською культурою стали найкультурнішими народами в Росії. Вся економічна політика російського уряду зводиться до оббирання “окраин” на користь “оскудевающаго центра”, а ідеологи російської держави без сорому пишуть по білому чорним, що великоруський народ своїм генієм збудував велику Росію і “нерусскія окраіны” повинні годувати цей народ, бо на йому лежить святий обов’язок обновити “гнилой запад”, тобто пригнітити всі народи Європи, і вони вірять в своє “місініанство” всі від Пуришкевича до Лєніна. Я дожив в російській державі до старости; за 60 років життя я так її пізнав і зненавидів, що волію ліпше не мати маєтків, ніж дістати їх знов з рук “єдиної Росії”; без маєтків я в Україні якось проживу, а в тій проклятій державі, я, буржуй, жив, як в тюрмі: я не мав ніколи просвітку, [бо] я не відмовився від своєї нації, не зрадив своєму народові».

Чикаленко мав принципові погляди й на мовне питання в Україні, яке до сьогодні залишається дискусійним і набирає час від часу гостроти в нинішньому комунікативному просторі. Євген Харлампович вважав мову ознакою національної ідентичності, тому все своє життя він і його родина спілкувались виключно українською мовою, він збирав матеріали і був причетним до народження перших словників української мови Бориса Грінченка й Михайла Комарова.

Повсякчас Чикаленко удосконалював українську мову і долучався різними способами до формування її правопису. Щодо російськомовних українців Чикаленко формулював такі думки:

«Українець, що знає досконало якусь чужу мову, коли не знає своєї, — не патріот», або: «Ті, хто можуть знати всякі чужі мови, а своєї вивчити не можуть, видають собі посвідчення, що вони — не українські патріоти. І таким вірити не можна…».

Чикаленко Левко Євгенович. Фото. Чехо-Словаччина, Прага. 1926 рік
Чикаленко Ганна Євгенівна. Портретне фото. Швейцарія, Лозанна. 1906 рік

Попри складнощі українського націєтворення і певні розчарування, Чикаленко вірив у відродження української нації та державності в історичній перспективі. Про це він писав на початку 1920-х років:

«Мені ясно стало, що Україна не вмерла, що не пропала марно праця над відродженням нашої нації. Я побачив, що жодна нація не виграла від війни стільки, як українська. Бо хто перед війною знав про Україну? Хто чув про неї? Знало про неї лише декілька учених, але й ті вважали українську націю за виміраючу. І раптом увесь світ довідався, що українська нація є, що вона й не думала вмірати, а ще наміряється заняти рівне місце з іншими культурними народами світу. Не тільки ґазети, але й уряди всіх держав почали обмірковувати свої відносини до воскресшої України. 

Анґлія  і Франція перші поспішили визнати в 1917 році самостійність української держави й послали до неї своїх представників (Піктон, Баґґе і Табуї); пізніше в  Бересті її визнають і осередні держави. Се перевищило всі мої мрії дитячих років. Згадалась тоді мені легенда про будування дзвіниці Київо-Печерської Лаври: що збудують муляри за день, те вночі впірне в землю, й так тяглося мало не рік, чи що, поки не поставили хреста й не освятили його — тоді разом вийшла з землі вся величезна дзвіниця. Отаке і з нашим національним відродженням: працювали над ним скілька поколінь, а праця нікому не була видна — вона впірнала в глибину народню. А коли піднялась революція, то разом виявилася на світ Божий уся та праця дідів та батьків наших. І народ наш, який перед війною не знав, хто він, називаючи себе “русином”, “руснаком”, “хохлом”, “малоросом” — раптом од Карпат до Кавказу довідався і проголосив, що він великий 40-міліоновий український нарід, а не хлоп, не бидло, не раб. 

Хоч українська держава, завдячуючи нашим милим сусідам, проістнувала недовго, але й це коротке її істнування має величезне значіння в історичнім життю українського народу. Поляки вже казали: “Нєма Русі, єсть Польска і  Москва!”, а москалі запевняли, що й мови української “не было, нет и быть не может…”. Вже всесвітній трибунал мав затвердити за нашими сусідами право посідання на Україну на підставі давности… І раптом Україна найшлась і перервала оте давностне посідання і тепер знов має право процесуватися з сусідами за своє самостійне істнування. І я тепер певний, що вона ту самостійність виборе собі. Тяжко бути пророком і вгадати, коли саме це здійсниться, але з певністю можна сказати, що в нинішній добі пари, елєктрики та авіяції Ризька умова не триватиме так довго, як тривала Андрусівська, й тепер за самостійну державність України доведеться боротися не сотки років, як досі, а може якийсь десяток».

В умовах суворих випробувань сьогодення ці рядки Чикаленка зміцнюють український дух і віру в те, що Україна перебуває на останньому етапі тривалої боротьби за своє державницьке європейське майбутнє. Вона має виграти цю жорстоку борню, накинуту кремлівськими невігласами нашій державі, яка виборювала століттями свій цивілізаційний вибір, національне буття та історичну справедливість. Про це свідчить уся наша історія і багато думок зі спадщини великого українця Євгена Чикаленка, які читач знайде на сторінках нової книжки.

Фото надані видавництвом

Рубрика: Полиця, Ревю
Facebook
Telegram
Twitter