МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
/
«Я не хочу відбутися в українській мові, я хочу відбутися в українській державі»: Віталій Портников у проєкті «Антитеза»

«Я не хочу відбутися в українській мові, я хочу відбутися в українській державі»: Віталій Портников у проєкті «Антитеза»

Про значення культури під час війни, український вибір і творчу реалізацію в есеїстиці

Стартував другий сезон проєкту «Антитеза» від Souspilnist Foundation. Він об’єднав серію відеорозмов із чільними українськими інтелектуалами, фахівцями та лідерами громадської думки. Мета проєкту — через рефлексію та аналітику протидіяти російській дезінформації та говорити про українські перемоги.

Тиктор медіа законспектувало першу зустріч, гостем якої став журналіст, політичний аналітик і публіцист Віталій Портников. Розмовляв ведучий програми «Антитези» — журналіст, письменник і представник Станіславівського феномену Іван Ципердюк.

Про значення культури під час війни

Якщо ми не збережемо українську культуру під час війни — ми не збережемо Україну. Так само з фундаментальною наукою. Однак зараз пріоритетними мають бути питання безпеки та виживання нації. Маємо зберегти спадщину нації й можливості її культурного розвитку в майбутньому.

Адже нація, яка виходить із війни без культури, програє цивілізаційне змагання з переможеним. У нас є прекрасні приклади того, як країни, що перемагали у війнах і не створювали ефективного демократичного ладу й ефективного цивілізаційного надбання, програвали країнам, які зазнавали поразок у війнах, але робили висновки. Серед країн, які зазнали поразки у Другій світовій війні, — Німеччина, Японія та Італія.

З іншого боку — Радянський Союз, який тоді переміг, але залишився авторитарною країною з кастрованою культурою і наукою, підкореними інтересам військового-політичного комплексу. Це призвело до цивілізаційної катастрофи росіян як нації. Нас врятувало проголошення незалежності 1991 року. Якби ми залишилися разом із росіянами, гниття і деградація продовжилися б.

Чим небезпечна культурна співпраця з «хорошими росіянами»

Що означає «шукати хороших росіян»? Під час більшовизму українською мовою були написані людиноненависницькі гасла й заяви комуністичної партії, як і будь-якою іншою мовою народів Радянського Союзу!

Усе, що було написано українською мовою, — наше. Ми тепер маємо давати чіткі оцінки кожному українському політику, поету, письменнику і композитору. Усім, хто боровся за вільну й незалежну Україну, і тим, хто боровся проти неї. Коли ми починаємо полемізувати з нашими європейськими колегами із приводу того, з ким нам розмовляти, знову опиняємося щодо росіян у різних наративах. Європейці думають, що пропонують нам діалог із представниками чужої культури, а декотрі наші земляки сприймають російську культуру як свою. Вона їм болить, як відрізана рука.

Українське — російське — своє

Я думаю, що багато українців, які не хочуть мати нічого спільного з російським, раніше сприймали його як своє. Мені легко про це говорити, тому що я ніколи не сприймав російське за своє. Я почав розмовляти російською мовою ще зі своїми батьками та родичами, хоча моя бабуся говорила їдишем. Я ніколи не вважав російську рідною, тому що рідна для мене — це мова мого роду. Мій рід десятиріччями розмовляв івритом, арамейською, а мої бабусі з батьками розмовляли їдишем. Я належу до першого русифікованого покоління. Мої бабусі розмовляли українською зі своїми сусідами на Черкащині, а дідусь розмовляв українською із сусідами на Житомирщині. 

Тоді чому мова, якою я володію як літературною, раптом стала моєю рідною? Мова — це ж не тільки джерело спілкування, ти ще читаєш літературу. Я з дитинства читав книжки, бачив, що в книжках єврейських письменників, як-от Шолом-Алейхема, Ашема, Бергельсона, Агнона, Зінгера, — те саме, що відбувається в моїй сім’ї, у моєму середовищі. Коли я читав українських письменників, то бачив, що вони пишуть про тих людей, поруч із якими я живу і з якими спілкуюся. А коли читав російських, то розумів, що вони говорять про інший світ, як німецькі чи французькі, наприклад. Я можу любити якогось російського чи французького письменника, але це — не моє рідне.

Про називання українських вулиць іменами російських діячів

Я абсолютно впевнений, що в українських містах не має бути вулиць російських письменників, поетів чи політичних діячів, які не мають стосунку до нашої цивілізації. Наявність у Львові вулиці академіка Сахарова — це данина діячеві, який захищав українську національну ідею. Однак де має бути вулиця Герцена, захисника честі російського народу — у Львові чи Києві? У москві, тому що Герцен захищав честь росіян! У нас достатньо власних орієнтирів і спадщин.

А є ще важливі культурні персонажі, які не мають стосунку до нашого розвитку. Олександр Пушкін — великий російський поет, ну і що? А Джордж Гордон Байрон — великий британський поет, а Ґьоте — німецький. Але чому ми маємо називати їхніми іменами вулиці та створювати таку топоніміку, якщо ці люди не мали ніякого відношення до наших міст?

Очевидно, що в росії мають бути вулиці Пушкіна, Лермонтова, Толстого, Достоєвського. А в нас — вулиці Шевченка, Марка Вовчка, Стефаника, Ревуцького, Лисенка, Содомори — людей, які створювали Україну. Чиї прізвища ви побачите на вулицях Тель-Авіву? Людей, які створювали державу Ізраїль та сіонський рух. Там упізнаєш, де знаходишся за назвами. А в якомусь українському місті може виникнути враження, що ти в обласному центрі російської федерації.

Чи варто українцям читати російську літературу

Те, що справді має цивілізаційне значення, — ми зможемо і будемо читати. Тільки не під час війни. І обов’язково в перекладах українською мовою. 

Якщо етнічні росіяни, які живуть серед нас як національна меншина, захочуть вчити власні літературу та культуру своєю мовою, потрібно буде складати шкільні програми російської літератури, інакші, ніж у путінській росії, які будуть відповідати реальному культурному розвитку російської літератури в не ідеологізованому минулому. Щоби вони мали можливість бачити, що їхня культура також була волелюбною, мала традиції та постаті. Для сучасної російської держави це не актуально. А в радянський час була збірка вільної російської поезії, яка зараз може бути заборонена, бо вона не для путіна.

Про «велич» російської культури та взаємодію з нею

Не розумію, чому російська література з Толстим, Достоєвським, Чеховим і Гоголем є великою, а чеська література із Чапеком, Кундерою, Грабалом — є маленькою. Якщо такий нечисленний народ може дати стільки літературних геніїв за одне сторіччя, то в чому велич великого народу, який дає майже таку ж кількість за всю свою історію?

Російська культура — іноземна. Ми маємо право брати з будь-якої іноземної культури те, що нам вважається за потрібне для розвитку власної, тому що ми створюємо україноцентричний світ.

Українська культура — повносправна

Не розумію, чому українці не хочуть побачити те, що вони не є меншовартісним народом із культурної та будь-якої іншої точки зору. В українській літературі є все, що є в інших літературах народів Східної Європи: великі письменники, блискучі поети-лірики й усі ознаки розвитку літератури з давніх-давен до сучасності, а ще — літературні експерименти. У музиці в нас є такий оперний доробок, який є у чехів чи поляків, і яким вони пишаються.

Про український вибір

Єдиний нобелівський лауреат у літературі, який народився в Україні, писав їдишем та івритом — це Шмуель Йосеф Агнон. Але це ж єврейська культура, тобто на українській землі була єврейська культура. Були й російські письменники, які тут писали, вони — частина російської культури, й вони зробили свій вибір — це Булгаков, Ахматова, Гоголь. А геній британської літератури Конрад виріс у Бердичеві.

Якщо ви хочете назвати їх усіх українськими, не просто частиною культури українських земель, а українською культурою, ви свідомо ображаєте всіх, хто зробив український вибір. Тому що кожна людина, яка робила оцей вибір, була білінгвом. Ольга Кобилянська могла бути німецькою письменницею, Іван Франко — польським, а Тарас Шевченко — російським письменником. Марко Вовчок взагалі писала російською і була етнічною росіянкою. Леся Українка могла писати російською мовою, як і Михайло Коцюбинський. Юрій Федькович, який творив українську поезію на Буковині, міг би писати німецькою. Усі вони могли б писати іншими мовами.

Я вирішив, що маю працювати українською мовою в Україні, і розвивати українську публіцистику. Це мій вибір, тому що я хочу бути частиною українського світу. Однак я міг би зробити інший вибір, коли був молодим. Переді мною було кілька шляхів — зануритись у власну єврейську культуру, я писав для єврейської преси та вивчав їдиш, але потім я подумав, що допомогти Україні стати незалежною і культурно повноцінною важливіше. Зрештою, я міг би зробити російський культурний вибір — зараз зі мною розмовляли б як із якимось Дмитром Биковим.

Треба розуміти, що українське — це вибір, і ми маємо працювати, щоб у наших нащадків не було такого вибору, щоб вони просто знали російську, польську чи англійську мови як іноземні. А доти — це питання вибору, і всі творці української культури сторіччями робили вибір, який зараз маємо поважати.

Творча реалізація в есеїстиці

Шолом-Алейхем теж зробив вибір: він писав їдишем, хоча міг бути українським або російським письменником, бо блискуче володів цими мовами. Я погоджуюся з Володимиром Жаботинським (одеський публіцист, ідеолог і практик сіонізму; роки життя 1880–1940, — ред.), який сказав, що людина звучить у творчості саме тією мовою, з якою вона пов’язана внутрішньо. У статті, присвяченій 100-річному ювілею Шевченка, він розповідав, як зникає смак слова, коли людина починає писати невластивою мовою, навіть якщо цією мовою вона розмовляла з дитинства.

Можливо, з есеїв на «Збручі» вийде книжка. Я розпочав писати їх у довоєнний час, бо мені не вистачало есеїстики. Політика (політична журналістика — ред.) для мене є роботою, а не натхненням. Політичний текст — це радше математична задача, а не добірка образів. Есеїстика — це щось інше. У мене є потреба іншого творчого саморозвитку, тому я почав писати есеїстику. Це сталося під час мого перебування на грецькому острові Андрос, де я побачив красиву картину морського життя, незворушну впродовж сторіч: жінки капітанів, сім’ї моряків…

Сподіваюсь, що після закінчення війни я зможу повернутися до не актуалізованої есеїстики. Щодо великої прози, яку я намагався писати — усе-таки я починав із віршів, а коли людина починає з поезії, вона тяжіє до коротких форм.

Я живу не в мові — я живу в державі, і для мене мова — це один з інструментів держави. Я не хочу відбутися в українській мові, я хочу відбутися в українській державі.

Фото надані Souspilnist Foundation

Висловлювання героя можуть не збігатися з поглядами редакції

Facebook
Telegram
Twitter
Схожі статті