fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Хліб виграє війни: Сергій Сингаївський про ефіопсько-еритрейську війну

Хліб виграє війни: Сергій Сингаївський про ефіопсько-еритрейську війну

Ілюстрації до матеріалу створила Ірина Сажинська
doroha na asmaru obkladynka - Хліб виграє війни: Сергій Сингаївський про ефіопсько-еритрейську війну
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

«Учора в усіх на очах наклав на себе руки десятирічний хлопчина ― виліз на скелю й кинувся сторч головою. Він дві доби йшов до табору, насилу відбився од гієн, а якась чиновницька погань прилюдно заявила, що він бреше про смерть батьків, аби обманом дістати пайок… Поки він летів, довгий чорний піджак із чужого плеча лопотів на ньому, мов сутана. Найстрашніше було в реакції людей ― ніхто навіть не схлипнув».

doroha na asmaru - Хліб виграє війни: Сергій Сингаївський про ефіопсько-еритрейську війну
Сергій Сингаївський «Дорога на Асмару», «Кліо», 2016

Коли ми читаємо про таку смерть, чи важить знати, з якої країни була та дитина, люди якого народу так призвичаїлися до щоденного жаху війни, що не спроможні на складні емоції? То треба знати таке чи ні?

Більшість із нас назву африканської країни Еритрея почули лише у 2022 році. Хтось із нас пожартував, що чого було чекати від злиденної держави, яка навіть мови своєї не має, окрім як міжнародної підтримки рашистів. Хтось більш-менш уїдливо порівняв Еритрею з «днр/лнр». Та й по всьому.

Між тим про ефіопсько-еритрейські війни, які 2020 року знову увійшли в гарячу фазу, написаний один із найкращих наших панорамних романів — «Дорога на Асмару» Сергія Сингаївського. Україна брала участь у цій війні — на правах колонізованого народу за вказівкою імперського центру. Інтернаціональні війни Радянського Союзу — війни здебільшого медійно невидимі, вони стосуються дуже недавнього нашого минулого, але нібито не передбачають ревізії — нас там тоді не було і зараз нас там немає. А там натомість увесь час хтось воює — без нас. 

Публікуємо четвертий матеріал із циклу «Писати війну».

Хто такий Сергій Сингаївський?

Сергій Сингаївський — український перекладач-англофон. Народився в Києві наприкінці 1950-х. Закінчив Київський Державний університет імені Т. Шевченка. Працював на українському Іномовленні — «Радіо Київ», в англомовному журналі «Юкрейн», у видавництві «Дніпро». Подався за контрактом до армії. Так у 1980-х потрапив до Ефіопії: у 1984‒1987 роках служив військовим перекладачем транспортного загону, акурат під час війни Ефіопії й Еритреї. 

У 2016 році Сергій Сингаївський дебютував як прозаїк — видав роман «Дорога на Асмару». За згадкою автора на презентації, робота над романом тривала понад тридцять років, і справа навіть не в безперечно складній суто літературній вправі.

В одному з інтерв’ю Сингаївський слушно міркує:

«Українську позицію жертви довго плекали і державники, і націоналісти. Але без нас — невідомо, чи існувала б Російська імперія. Тисячі українців своїм розумом, інтелектом, умінням зробили це можливим. Ми не відчували себе чимось окремим. Любов до рідної землі, до народу, розуміння, що ти — українець, було задушене. Знадобився час, щоб національне кристалізувалося в систему поглядів. Я про це не думав 1985 року, як і герой мого роману. Аж доки йому не спадає на думку, що голод в Ефіопії — штучний, що це — політична й етнічна зброя».

31singayivskiy2 - Хліб виграє війни: Сергій Сингаївський про ефіопсько-еритрейську війну
Сергій Сингаївський

Один із героїв роману явно позичив у автора досвід радянського перекладача в Африці, але не головний герой. 

Андрій прийшов зі своїми колегами «приміряти» африканські країни і захопився місією аж до створення там штучного голоду. Та це не його історія, а історія Нікіти. Молодий киянин-архітектор походить із привілейованої родини радянського офіцера. Військовий не є його біологічним батьком. Але про це хлопець дізнається вже дорослим, йому в цьому перед смертю зізнається матір. І от він читає щоденники свого справжнього батька — українського перекладача. 

Таке у прозі називають «китайською скринькою»: від того, хто пережив подію, до того, хто про неї розказує, мусить бути кілька захисних шарів-«коробок». Я — мій несправжній тато — мій справжній тато — ще там хтось. Так формують зазвичай оповідь про події занадто болісні для того, кому їх випало пережити, так пишуть про щось, чому не можна дати однозначну морально-етичну оцінку. Досвід, пережитий в Ефіопії, автор позичає головному герою роману (мертвому до того ж), але до його історії ще треба дістатися, сам факт існування Андрія приховує навіть матір його дитини. Він забутий (і так, саме цей герой у книжці — автобіографічний: забутий і мертвий). 

Перед тим, як ми почуємо правду про цю війну, мають померти всі, зацікавлені в її результатах, і тоді постануть діти, годні взяти на себе гріхи батьків. 

Ок, уже зрозуміло, наскільки складні трансформації — з позиції етики — переживатимуть у романі біографічні досвіди автора і досвіди його героїв? Так отож. 

Ця війна ставала темою для художньої прози, але прози нам малодоступної. У довідниках і розвідках є згадки, що сучасна література на тигриньї та амхарською мовою пишеться саме про безкінечні воєнні часи. Нема підстав цьому не вірити, позаяк тема цієї війни посідає чільне місце в творчості й тих ефіопських, скажімо, письменників, які працюють англійською: Мааза Менгисте (вона з родини біженців: дитиною втекла з Ефіопії) у «Погляді лева» чи Абрагам Вергезе (так само політичний біженець з Ефіопії) у «Розсікти камінь» опрацьовують той самий період і ті самі події, що «Дорога на Асмару». Різниця звісно що є, принципова різниця, вона полягає в перспективі оповідача. Герой Сингаївського на цій війні — непроханий чужинець, він не мусить тут бути на відміну від героїв Менгисте і Вергезе. Ця війна — його добровільний вибір, а отож і його персональна відповідальність за зроблений вибір.

Ефіопсько-еритрейські війни від 1980-х до 2020-х: як у тому розібратися?

Час події в «Дорозі на Асмару» закінчується пізньою осінню 2012 року. В Україні все ще триває період «безнадійного януковича» (тут: митці поволі прокидаються, в одній із фінальних сцен нам покажуть, як мистецька акція переростає в громадянських протест — ще рано для вибуху, але ватра вже зайнялася). В Ефіопії помер Зенаві, уряд, що тримався ідеї федерації за етнічною ознакою, нагло закінчив свою роботу; стабільний період у політиці завершився боротьбою партій. В Еритреї готуються до чергової війни. 

Еритрея й Ефіопія були об’єднані в федерацію 1952 року за резолюцією ООН. Буквально відразу Еритрея починає боротьбу за незалежність, а імператор позбавляє її автономії.

1974 року в Ефіопії стався державний переворот. На тлі перевороту і наступного встановлення комуністичного режиму посилюються автономістські рухи, про свою незалежність заявили Еритрея і Тиграй. Проти повстанців виступила армія Менгісту за активної підтримки Східного блоку, насамперед Совєтів і Куби. Кілька спроб мирних перемовин були невдалі, повстанці — група неоднорідна (хоча і мали всі переважно марксистське спрямування). Там діяло щонайменше чотири сили, які суперничали і між собою. На першому етапі війни стояла мета «приборкати» Еритрею, щоби не допустити «розчленування» Ефіопії. За неофіційними даними протягом двох років на початку 1980-х від бойових дій загинуло 80 тис. еритрейців. 

У першій половині 1980-х в обох країнах починається економічна криза і масштабний голод. Несприятливі погодні умови, а ще більше — штучний голод, який мав би вплинути на бунтівні провінції. Під прикриттям голоду, окрім іншого, відбувалися масові депортації.. Голод в Ефіопії 1983‒1986 року привернув увагу всього світу: відбувся легендарний уже Live Aid, Ефіопія отримала підтримку і гуманітарну допомогу. СРСР допомагав із транспортуванням їжі, яка прибувала із заходу, і вивозив людей із районів засухи. А війна тим часом інтенсифікувалася. Ефіопи роблять кілька спроб наступу (один із них мав кодову назву «Червона зірка»), зазнають поразки й ініціатива переходить до повстанців. У 1989 році Народний фронт визволення Еритреї (група повстанців, найбільш тісно пов’язана із Совєтами) контролював майже всю провінцію. 

1991 року був повалений режим Менгісти (за дипломатичного втручання США), 1993 року Еритрея оголосила незалежність, її визнали. Незалежна Еритрея дуже швидко стає диктаторською країною. У 2006 році примусовий голод у Східній Африці визнали геноцидом. За більш ніж тридцять років війни фіксують понад 250 тис. загиблих. Війна в регіоні (між Ефіопією, Еритреєю і Тиграєм) продовжується донині — як міжетнічний і міжрегіональний конфлікт.

doroha na asmaru iliustratsiia 1 1024x538 - Хліб виграє війни: Сергій Сингаївський про ефіопсько-еритрейську війну

Про що «Дорога на Асмару»?

У світовій літературі Еритрея — це насамперед перший роман на мові тигринья. Його писали наприкінці 1920-х, а світ побачив лише в 1950-х, щоби відразу ж стати центром національного канону. «Історія призовника» Гебрейєсуса Хайлу. Хлопець насильно мобілізований до війська, він змушений воювати в Лівії на боці Італії, коли повертається до свого села, там на нього очікує звістка про смерть матері, жінка померла у злиднях. Я не беруся стверджувати, що Андрій Волинський із роману «Дорога на Асмару» знає цей текст (а найімовірніше, що він його знає, адже Андрій — вправний філолог), але на рівні типології роман Сингаївського з романом Хайлу дуже активно перегукується. Такий інтертекст справляє дуже сильне враження. 

Андрію Волинському двадцять вісім. Залишив у Києві дружину Катрю, а на Житомирщині батьків-пенсіонерів і поїхав заробляти валютні чеки на кооперативну квартиру: молоде подружжя планує дитину, тож їм треба власне житло. Андрій згоджується піти не в діюче військо (Афган уже триває, дурних нема повертатися з екзотичних країв у цинкових трунах); чоловік стає частиною гуманітарної місії, що доставляє в Ефіопію їжу та ліки, транспортує людей із недоступних посушливих регіонів. 

Андрій володіє англійською, опановує амхарську і поволі вчить тигринья, що стає в пригоді, адже всі навколо майстерно блудять словами. Параноя здається масово покосила і колег Андрія, і начальників, і місцевих, і представників інших місій. Та параноя небезпідставна: люди зникають, місцевих активістів катують і знищують, на військових базах відбуваються диверсії, неблагонадійних надто цікавих військових швиденько відправляють назад до Совєтів. І це ще треба врахувати контрабанду кавою, що нею промишляють радянські військові. Занадто ініціативний Андрій явно шукає пригод на свою дупу (і знаходить, ясна річ). 

Андрій стає помічником спецпризначенця Ельдара Нефьодова (людини, що має владу і вкрай небезпечної). А щоби мало не здалося, то стає ще й коханцем молодої дружини Нефьодова Ірини. З Африки Андрій не повернеться.

Подружжя Нефьодових і їхній син Нікіта, котрий народився акурат після повернення батьків із Африки, житимуть у Києві. Нікіта є вже дорослим юнаком, коли помирає матір і перед смертю повідомляє: Нікіта є сином Андрія, а не Ельдара. І от усю цю африканську історію Нікіта буде читати в щоденниках Андрія, буквально спостерігаючи момент свого зачаття.

Щоденники Андрія спочатку Сингаївський пише від Я, як і годиться щоденникам, але дуже скоро і текст Нікіти, і текст Андрія будуть писатися від усезнаючого Він, від спостерігача, що може піднятися над ситуацією. Стається це той момент, коли в сюжет зайде Ніла — кохана Нікити, зв’язок із якою загрожує його життю (як зв’язок з Іриною загрожував життю Андрія) і дитину якої зрештою буде виховувати Нікіта, попередньо зробивши малу напів-сиротою (так само, як його самого виховав Ельдар, убивши біологічного батька хлопця). З появою Ніли в Нікіті сюжетно поєднаються обидва його батьки (первородні гріхи подвоюються), а роман починає говорити голосом великого всезнаючого справедливого… ну так, бога (хіба що таки з маленької літери). 

doroha na asmaru iliustratsiia 2 1024x538 - Хліб виграє війни: Сергій Сингаївський про ефіопсько-еритрейську війну

Радянські колонізатори в Африці: хто їх туди кликав?

Радянські солдати дають клички вуличним песикам: усі в них «душмани». 

Офіцери і солдати з Андрійового оточення весь час згадують про досвід війни в Афганістані: від порад, як торгувати наркотою і магнітофонами, до саркастичних дотепів, що домагання інтернаціоналізму припинялися з першими бойовими втратами. 

Перша бойова втрата в «Дорозі на Асмару» — пілот гвинтокрила, який евакуював людей із районів критичного голоду. Читай: примусово депортував. Після цієї смерті Андрій піде шукати розради в чорношкірого православного священника, що навчався в Ленінградській духовній семінарії (при тому, що Ефіопія має значно посутнішу історію християнства) та якого скоро ліквідують за вільнодумство спецслужби Ефіопії. Нічого тут — в Африці — з першою бойовою втратою не припиняється, все тільки починається. Стіни церкви, де намагається сховатися від смерті побратима Андрій, прикрашені сценами з попередньої війни — італо-абіссінської: на малюнку воду та їжу кидають оточеним аборигенам, щойно стративши їхніх племінних вождів. «Гуманітарні місії військовим протипоказані». Власне, саме до такого висновку приводить героїв Сингаївський (він узагалі до них безжальний, ніякого дворушництва не дозволяє). 

Але важить інше: всі дійові особи порівнюють Ефіопію з Афганістаном, їм очевидна типологічна подібність цих війн. Серед солдатів багато казахів і калмиків, батальйон Андрія сформований у Північнокавказькому військовому окрузі, серед молодших офіцерів — чимало українців. Це колоніальні війни, що ведуть руками раніше колонізованих народів (згадка ж про абіссінські війни була невипадковою, там була та сама стратегія).

Радянські солдати дають клички один одному: покотом тут «басмачі» та «абрекі» — от піднялися і пласти колоніальних війн на Кавказі та в Середній Азії. 

В одній зі сцен Андрій запрошений у гості до ефіопського активіста. Вони зблизилися, чоловік трішки розслабився, але не аж так, щоби бути з Андрієм відвертим. Андрій згадує, як сам говорив із гостями із Заходу, побоюючись підслуховування: уникав того, що може бути небезпечним. Так тепер із ними говорять африканці. Андрій фіксує свої відчуття при цьому: «Він — такий саме зек, як вони». Але є один нюанс. Співтрапезники Андрія скоро-скоро зникнуть невідь-куди всією родиною, а Андрій перейде на службу до радянської спецури. Як це буде зеківською мовою? Ссучився, так? 

«За Афган соромно й страшно, але втрати на афганській війні зробили її своєю. А війни в Ефіопії ніби й нема, адже на ній гинуть інші». Це слова Андрія, одні з найжорсткіших у романі, бо він таки на тій війні загине і вб’ють його свої. А тепер — одна з найкрасивіших сцен у романі. Нікіта — Андріїв син — спокушає жінку. Він влаштовує справжню кавову церемонію: заварює за інструкцією зі щоденників Андрія трофейну каву з Асмари, що збереглася в речах покійної матері. Красиво ж? А де поділося «соромно і страшно»? 

Війна, яку пише Сигнаївський, тужлива — саме це слово. Іде мова про тугу за славною смертю (доста як у лицарських романах), яка жодному в цьому романі не випаде. Волинського поховають у закритій труні, коли його могилу знайде Нікіта, там навіть фото не буде.

Бо це не війна, а геноцид, славної смерті не передбачено. Андрій дійде до думки, що Друга світова почалася голодомором в Україні. Тепер нам самим думати, що саме почалося голодомором в Ефіопії в 1980-х?

Елегантний момент: Андрій у якомусь із фрагментів щоденника згадує, що саме тут, в Ефіопії — точніше, в Гадарі — знайшли жіночий кістяк, що належав одному з найдавніших гомінідів. Афарський австралопітек Люсі знайшлася в 1974 році, ця наукова сенсація в актуальний час роману ще була неперевершеною. Спекуляції про «матір людства» ясно що не забарилися. Чому ця згадка так пасує «Дорозі на Асмару», направду скупу на «туристичні» довідки про малознаний регіон? Люсі, як кажуть, було років двадцять п’ять, коли вона загинула, не померла, а загинула. А щодо власне її раси, то припускають: вони не асимілювалися почасти (як неандертальці), їх знищили інші види homo. Ця панянка — ідеальний символ «припустимих жертв на війні», що про ту війну і про ті жертви ніхто нічого достеменно не знає і не дізнається, але готові на її матеріалі творити повномасштабні міфи.

doroha na asmaru iliustratsiia 3 1024x538 - Хліб виграє війни: Сергій Сингаївський про ефіопсько-еритрейську війну

Кохання під час війни: оксюморон?

«Іди за грошима» й «іди за сексом» — два чіткі дороговкази колоніального роману. 

Спокус в Андрія в Африці було кілька. 

Місцева жінка пропонує своє тіло, щоби він врятував її дитину. У дитини нема шансів вижити. Але відмовляється він від сексу не через це, він боїться, він побачив смерть на власні очі.

Андрій зустрічає в Африці українку з канадської діаспори (вона приїхала у складі християнської місії), вони говорять українською, говорять про українську культуру, вони говорять про Голодомор, про який Андрій має нечіткі уявлення, а вона вже у школі вивчала як факт історії. Після вечора «обміну ідентичностями» вона пропонує йому піднятися в готельний номер. Він відмовляється. Те, що сталося між ними, прирівняло би секс до інцесту. 

Андрій втікає від переслідування і ховається в центрі для біженців. Там йому допомагає жінка, з якою раптово якось складається секс-довіра. Він відчуває жінку як «свою», він навіть порівнює її з дружиною (чого в контактах із Іриною не було). Ця жінка — біженка із Судану. У Судані щойно почалася Друга громадянська і вона триватиме до середини 2000-х (Андрій цього не знає, та знаємо ми). Його із цією жінкою поєднання життя-у-безкінечній-війні. Це союз жертв. 

І нарешті роман з Іриною починається не в Ефіопії, де обоє живуть, а саме в Еритреї. У країні, яку вони приїхали знищити. Це секс спільників за злочином.

Цілком колоніальний, знаєте, сюжет: білий чоловік рятує кольорову жінку від кольорового чоловіка. Тільки сюжет цей Сингаївський вивертає швами назовні, позбавляє його байронічного лоску. Зрештою, чоловік Ірини (яка є українкою) — росіянин, він білий, даруйте, він «хохлушку»-Ірину теж рятує. 

В Андрія є добрий друг — ленінградський поет Прахов (ой, яке прізвище ловке). Його історія варта окремого роману, але стала й прикрасою «Дороги на Асмару». Ніжний юнак із богемної родини, аматор орієнталістських віршів Ніколая Ґумільова, сам непоганий версифікатор. Він закохується в медсестру з Італії, вона приїхала з місією Червоного хреста. Починається роман — спочатку несміливий, потім палкий. Одна лише ніч разом у таборі для біженців. На певному етапі хлопця «накриють» і відправлять назад до Росії. Пара коханців ще побачиться — на черговій війні під час чергового загострення в Африці. 2001-го Джоанна, яка вже керує італійським Червоних хрестом і виховує всиновлених сомалійських дітей, сміялася при зустрічі: «Тепер ми точно по різні боки барикад». Та воно і зрозуміло: ніжний поет давно вже — високий чин із розвідки Росії. А його інтрижка — помилка юності. Ну, молодець же, вижив же, не те, що Андрій. Любовна історія аматора поезій Ґумільова — трішки кривувате дзеркало стосунків Андрія та Ірини (які не мали змоги розгорнутися природно), ба більше: це одна з версій Андрієвого майбутнього (що не настало з неприродних причин). 

Зберегти себе в цьому світі — це вчасно померти. Велике кохання — не найгірший зі способів самогубства. 

У якому випадку про війну, пережиту безпосередньо, пишуть із позиції нащадків?

Коли це не твоя війна. І ти ні за яких умов не годен визнати себе її частиною.

Питання, яке мені не дає спокою: чому Сингаївський передає свій непересічний біографічний досвід герою-батьку, а не герою-сину, чому він потребує для писання-війни дистанції в одне покоління? Війна в Еритреї написана винятково з позиції нащадка, ніяк не учасника (тому і форма щоденника швидко губиться і оповідь від Я втрачається — несила її вести). І це при тому, що війна ця фактично триває і результатів її не видно, що вже про наслідки казати. 

Припущу: справа в тому, що йдеться саме про колоніальну війну і про колоніальну свідомість головного героя (попри те, що він — на боці імперії). Досвід колонії — ніколи не про тожсамість. Він про ідентичність як процес і важку роботу. 

І от у фіналі Нікіта дізнається, що він — син мертвого батька (як більшість Героїв у чарівних казках, удовий син) і перше, що він робить — міняє прізвище. Він бере собі прізвище діда по материнській лінії, стає Сулимою. Історію, яку нам розказує Нікіта Нефьодов, фіналізує Микита Сулима. Чомусь для набуття ідентичності нащадка славного козацького роду йому довелося обнулити наразі досвід батька-окупанта і батька-колонізованого. Колоніальні досвіди обнуляються разом зі зміною поколінь, так виходить? Інакше ніяк?.. 

Йой, а це ж скільки генерацій змінилося з початком війни за відділення Еритреї від Ефіопії? 

Читайте також: Мамо, вони пишуть вірші!
Ганна Улюра

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
doroha na asmaru obkladynka 150x150 - Хліб виграє війни: Сергій Сингаївський про ефіопсько-еритрейську війну
Хліб виграє війни: Сергій Сингаївський про ефіопсько-еритрейську війну
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter