fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Плекати чисті сумління і чистити зброю: Малхаз Джаджанідзе про грузинсько-абхазьку війну

Плекати чисті сумління і чистити зброю: Малхаз Джаджанідзе про грузинсько-абхазьку війну

Ілюстрації до матеріалу створила Ірина Сажинська
pysaty vijnu 3 cover - Плекати чисті сумління і чистити зброю: Малхаз Джаджанідзе про грузинсько-абхазьку війну
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Задана в романі мізансцена.

Високо в горах за двадцять кілометрів від кордону і за десять кілометрів від окупованої Гагри зустрічаються старий, що прямує до свого села, і четверо озброєних підлітків, які потай тікають із країни. Старий вітається абхазькою, хлопці-грузини абхазької не знають, вони говорять до нього російською, але відрекомендовуються як одноплемінники.

Далі точиться розмова з розряду притч про мудрих старців. Дідусь розказує малятам, що молить Бога не про перемогу, а про закінчення війни, йому байдуже, чи буде його село зватися абхазькою чи грузинською, його робота — плекати в мирі свій сад. На війні — розкаже старий — треба бути мужчиною, що знає: його людяність визначає совість, чисті сумління себто, саме так і велить апсаура (етичний кодекс абхазів). Мудра розмова закінчується, старець прощається з одухотвореними враз юнаками, прощається грузинською і йде геть, осяяний тихим сонцем.

А тепер накладемо на мізансцену потрактування, якого твір не передбачає (правду кажу), але до якого ми самі вже можемо дійти, знаючи умови реальної війни.

Чи є у старого бодай якийсь шанс вижити після зустрічі з нарваними підлітками та їхніми відбитими в партизанській сутичці АКА в якийсь інший спосіб, окрім того, щоб апелювати до кодексу честі, де чільним елементом є безумовна повага до старшого чоловіка? Чи була б та історія інакшою, якби і мудрий старець мав собі поцупленого в мерця автомата?

Один із юнаків у наступній же сцені загине: підірве себе, щоби відволікти від друзів-грузинів увагу абхазького патруля.

Обидві сторони в цій історії знають правила гри, у яку грають. І то «гра на виліт». Ну бо це не притча про мудрість. Це роман про дурну війну.

Зима 1992–1993 років, Грузія й Абхазія.

 

Публікуємо третій матеріал із циклу «Писати війну».

Чому в «Захороненої лози» два автори?

Книжка оприлюднена 2019 року. Оригінал її написаний російською (його видавали і в Україні). Того ж року з’явилася грузинська версія роману (її адаптував Міхо Мосулішвілі — кажуть, чудовий переклад), а Галина Крук і Сергій Грицаєнко переклали роман українською (можна самим упевнитися, наскільки вправний переклад).

На обкладинці «Захороненої лози» вказані два імені. Малхаз Джаджанідзе — тезка й одноліток головного героя, очевидно: саме його біографічний досвід став основою для книжки. Джаджанідзе походить із села Алахадзе, яке розташоване між Гагрою і Підундою. Щоби не пояснювати, де знаходиться його село, Малха з роману всім каже: «Я родом з Гагри». Нині на фейсбук-сторінці Джаджанідзе так само Гагра вказана рідним містом.

Коли почалася війна, Джаджанідзе щойно закінчив школу і вступив в університет у Тбілісі, на осінь мав почати студентське життя у столиці, але не склалося. До Тбілісі він таки потрапив, але вже як біженець (тікав через російський Адлер). Нині Джаджанідзе живе в Тбілісі. Там вони і познайомилися зі співавтором роману «Захоронена лоза».

Артур Юркевич — латиш, близький друг Джаджаніздзе, їхнє знайомство триває з кінця 2000-х. Юркевич — журналіст, приїхав у Грузію за інтерв’ю, а за рекомендацією спільного друга заприятелював із Джаджанідзе. Слово за слово Малхаз розказав Артуру свою історію — розказав свою війну в Абхазії. Власне (судячи з інтерв’ю і виступів на презентаціях), книжку писав Юркевич. Місією Джаджанідзе була побудова сюжету, фактчекінг, фінальне редагування.

Окрім того, латиш Юркевич мав змогу відвідати Абхазію, поки тривала робота над романом. Грузини поїхати в Абхазію не можуть. Юркевич же спілкувався з людьми, які залишилися жити під окупацією: досвід цих розмов зробили глибшими і виразнішими Маху з книжки, який прийняв рішення боротися, а згодом — тікати від небезпеки.

zahoronena loza - Плекати чисті сумління і чистити зброю: Малхаз Джаджанідзе про грузинсько-абхазьку війну
Малхаз Джаджаніздзе, Артур Юркевич «Захоронена лоза», переклад Галини Крук і Сергія Грицаєнка, «Темпора», 2019
pohrebennaia loza - Плекати чисті сумління і чистити зброю: Малхаз Джаджанідзе про грузинсько-абхазьку війну
Малхаз Джаджанидзе, Артур Юркевич «Погребенная лоза», «Фоліо», 2020

Страх який показовий момент: у публічних виступах Юркевич привертає увагу до однієї зі сцен роману, яка б інакше здалася просто прохідною. Ця сцена — перспектива не Малхаза, очевидно, а того «двоєдушного» діалектичного автора, без якого б роману не було.

Отже, Маха вийшов із зони бойових дій, дорогою загинув друг, але він з іншими юнаками дістався Адлера. Вони сидять на лавці посеред мирного міста. І бачать поруч своїх земляків, один із них щойно приїхав автом сюди, бо в рф є бензин і запчастини, і на вечір повертається домів. Він вітається із хлопцями, не питає, звідки вони тут і як дісталися росії. Ніхто не говорить про війну, свідками і безпосередніми учасниками якої вони всі були ще кілька годин і кількадесят кілометрів тому.

Оце і є війна, яку запам’ятав Джаджанідзе і про яку йому допомагає говорити Юркевич: була і не була одночасно, досі триває і давно закінчилась.

Письменницький тандем Джаджанідзе і Юркевича не обмежився белетризованою біографією, разом вони видали ще й пригодницький детектив «Ормедея. Таємниця однієї жінки». Розголос про другу книжку був слабким. Сильним аспектом їхнього першого роману є якраз його документальна основа. У відгуках на грузинських читацьких форумах найвища похвала роману звучить так: «Аж не віриться, що його написав іноземець, який на війні не був».

Що сталося в Абхазії в 1992–1993 роках?

Конфлікт між грузинами й абхазами (за активного втручання рф, фактично — за окупації Абхазії) досі не є врегульованим. Абхази вважають свою незалежність результатом визвольної війни від Грузії, грузини вважають, що історично Абхазія входить до складу Грузії.

У лютому 1992 року Грузія скасувала Конституцію 1978 року і поновила Конституцію 1921 року. Абхазьке керівництво сприйняло відміну радянського закону як де-факто скасування автономного статусу Абхазії.

У липні 1992 року Верховна рада республіки розділилася на проросійську абхазьку і грузинську частини. Перша проголосувала за відновлення Конституції 1925 року, за якої Абхазія є суверенною державою. Це рішення на міжнародному рівні визнане не було. Після заяви уряду про створення абхазької гвардії Грузія ввела в республіку війська. У відповідь рф надала політичну і матеріальну підтримку сепаратистським угрупованням в Абхазії.

У жовтні 1992 року абхази вибороли Гагри, налагодили логістику з постачання зброї з Північного Кавказу і почали готуватися до наступу на Сухумі. Перший наступ на Сухумі був для абхазької сторони неуспішним, після чого було підписано перемир’я (гарантом якого стала росія). Восени 1993-го розпочалася битва за Сухумі, яку Грузія програла. Грузинські війська покинули Абхазію.

У 2012 році Парламентська асамблея ОБСЄ прийняла резолюцію: відокремлена Абхазія, автономність якої 2008 визнала рф, була названа окупованою територією.

За час ведення бойових дій у грузинсько-абхазькій війні та в результаті етнічних чисток з Абхазії було депортовано до 250 тис. грузинів і вбито понад 5 тис. Понад 4 тис. абхазців у списку вбитих і зниклих безвісти. За перші місяці війни Абхазію залишило 80 % її населення.

pysaty vijnu 3 3 - Плекати чисті сумління і чистити зброю: Малхаз Джаджанідзе про грузинсько-абхазьку війну

Про що «Захоронена лоза»?

У назві роману — відзвук одного кавказького звичаю. Коли нема тіла, яке можна поховати, пам’ять полеглого вшановують, ховаючи якусь річ, що йому належала. Коли нема і такої можливості, то ховають виноградну лозу. Малхаз — очима якого ми побачимо грузинсько-абхазьку війну в романі «Захоронена лоза» — здійснить цей обряд. Із похованої ними лози має прорости виноград. Ніхто не знає, чи проросте.

Рання осінь 1992-го — пізня зима 1993-го.

Махо шістнадцять років. Нормальний підліток: він закоханий одночасно у двох дівчат, до яких боїться й заговорити нормально, обожнює старшого брата — взірцевого юного чоловіка, б’ється з одними хлопаками по сусідству і товаришує з іншими, займається східними єдиноборствами, любить американські бойовики, автівки і зброю.

Коли почалася війна, його брат був у Тбілісі (він студент), а батько з великими зусиллями зміг виїхати (він хворий на рак, термінальна стадія). Махо залишився стерегти дім: вони щойно добудували красивий маєток, купили авто. У його дім приходять бойовики — так починаються поневіряння юнака.

Махо і його троє приятелів переховуються від абхазів і чеченців (які воюють на боці абхазів). Переховуються в мандаринових і лаврових посадках у глибині села (нереально іронічний омаж — мандарини символізують благополуччя, лавр — визнання). Часом юнаки роблять вилазки, мріють про партизанську війну. Щось вдається: натикаються на патруль, убивають і забирають собі зброю. Але тепер очевидно, що треба із села вшиватися. Та й Малхаз отримав вісточку від брата — той служить у грузинському війську (у батальйоні «Шавнабада», що десантувався в Гагри) і намагається пробитися до села, щоби врятувати малого. 

Четверо юнаків вирішують йти пішки до кордону з рф, а з Адлера вже пробиватися до Тбілісі. Вкрай небезпечно: державні кордони закриті, тільки високо в горах спокійно, чим нижче — тим кривавіші бої. Хлопцям майже вдається реалізувати свій план: троє доходять до кордону, Махо таки опиняється в Грузії та встигає навіть зустрітися з батьком і попрощатися.

Війна ж тим часом триває. Тбілісі приймає біженців з Абхазії, серед них і Махо. Людей багато — їжі катма. Тут же й організовуються кримінальні «регіональні» угруповання, і розбиратися з ними воліє міліція, так само сотворена з біженців. Саме в Тбілісі Махо стає «абхазом», тепер уже назавжди. Малий намагається зв’язатися з братом, а попутно займається крадіжками і попадається на гарячому.

У фіналі такого роману, очевидно, може бути лише смерть. Той, хто помре у фіналі такого роману, той і буде головним його героєм, тим, чию історію нам увесь час розказували. Під час тортур у міліцейському відділку Махо дізнається про загибель у бою старшого брата.

У передмові до роману, написаного від першої особи (очевидно, це слова Джаджанідзе), є фраза про те, що представлений твір — спроба подовжити(!) життя тим, хто його вже втратив.

Брата звали Тенгізом, Тенго, його історія закінчена. І навіть ще до того, як почалася історія Махо, який лише наприкінці розкаже, що весь час в Абхазії чекав на брата. І навіть ще до того, як нам покажуть перше вбивство на цій війні (а точніше — страту), де фактично буде реалізовано кровну помсту, і так ми дізнаємося, що на цій війні всі озброєні чоловіки найперше шукали своїх «кровників» і вбивали їх. 

Історія Тенгіза почнеться ще до того. У романі є кілька епіграфів, один із них — цитата з «Викрадання Місяця» Костянтина Гамсахурдія: у тій репліці йдеться про те, що навіть сягнувши Місяця, нас тягнуть до Землі гріхи батьків, кров предків у наших жилах не дає відірватися від ґрунту. Син шанованого грузинського класика (він — улюблений письменник Махо, до речі) став першим президентом Грузії, з політичних і управлінських рішень якого і стартувала війна 1992-го.

Гріхи батьків у цьому світі — свого штибу морально-етичний кодекс, дуже схожий на кровну помсту, війна — лише специфічний випадок цього кодексу. Таку війну не можна програти, адже її попросту не можна закінчити.

pysaty vijnu 3 2 - Плекати чисті сумління і чистити зброю: Малхаз Джаджанідзе про грузинсько-абхазьку війну

Чому книжка про війну-з-невизначеним-статусом імітує докупрозу?

Із цією війною в грузинській літературі склалася дещо дивна ситуація: вона не те, щоби не стала предметом художньої рефлексії, ні, творів про цю війну чимало, але от власне щоб писати її як суто війну, тут уже «Захоронена лоза» буде одиночним випадком, либонь. 

Показова штука: «Прогулянка на війну» Ака Морчиладзе (дуже відома проза з розряду «сучасна класика») написана так само про початок 1990-х, хоча війна з назви — то конфлікт у Нагорному Карабаху. Але герой є грузином із Тбілісі й починає свою історію зі згадки про грузинсько-абхазьку війну, що якраз триває. «Тоді в Грузії спалахнула війна поміж своїми (якщо те, що коїлося, можна назвати словом “війна”)». Тільки так грузинсько-абхазьку війну й будуть називати надалі в романі: нібито війна, якщо так можна сказати війна, якась несправжня війна.

Війна в «Захороненій лозі» так само на перших сторінках ще буде зватися «несправжньою»: «Так я залишився один, коли почалася війна. Ну почалася і ладно! Та і не війна ж — так, просто слово. Мало того, що війна та в телевізорі, то ще й нічим не скидається на образ в голові кожного хлопця: де юрмища танків? де бомбардування ворожою авіацією? де руїни? де в кінці-кінців німці?!»

Справжньою війна не стає навіть тоді, коли в дім Махо приходять озброєні люди і погрожують убивством (та й убили б, але малий утік). Навіть не тоді, коли сам він уперше вбиває ворога: «То й що, пару днів постріляють, повбивають один одного і по всьому». Та війна почнеться по-справжньому навіть не тоді, коли головною вулицею починає ганяти танк, що курсує між Гагрою і Піцундою: «Тиждень-другий треба протриматися, а там все й закінчиться»

Справжньою цю війну зробить арта. Підлітки переховуються в лавровому садку, коли їхній район накриває «градами». Тільки після цього Махо скаже, що почалася справжня війна: «Смерть була справжньою, все інше було умовним».

Хлопці наче граються у войнушку, Махо сприймає війну як пригоду, що йому її подарувала доля (саме так, подарунок). Він тепер може бути схожим на улюблених книжкових героїв. Лише один раз через фантазії Махо проб’ється дорослий уже Малхаз і згадає специфічне грузинське поняття (не на рівному місці воно виникло, ясно): чірнахулі — буквально: той, хто бачив чуму, у переносному значенні: людина, яка пізнала війну, голод і любов. В авантюрних книжках хтось останньої миті завжди порятує героя. Історія ж Махо — не авантюрний роман, а документальний, йому треба пройти війну, любов, голод… і щось іще.

Роман, написаний тим, хто до подій стосунку не має, зі слів реальної особи-учасника, — іще чи вже не документ? У випадку романів війни чи є принципова різниця між документністю і фікціональністю, суто функціональна різниця в сенсі? Документ — ми знаємо — потрібний нам тоді, коли між двома сторонами більше не працюють практики персональної довіри.

pysaty vijnu 3 1 - Плекати чисті сумління і чистити зброю: Малхаз Джаджанідзе про грузинсько-абхазьку війну

Наведу три історії, які нам розказує Махо, коли він перестає бути учасником події та бере на себе право свідчити. Це право йому дається важко, адже навіть історію старшого брата йому розказати до кінця відверто не вдається, він її маскує під власну історію.

Дівчина-однокласниця, у яку він був закоханий і боявся роками з нею заговорити (був якийсь випадковий шалений поцілунок і раптова амнезія по тому на двох); він переказує через знайомого до дівчини вітання, вона обіцяє прийти до нього у криївку, він чекає, ледь забуває про зустріч — він убив сокирою людину, він не думає зараз про кохану, він згадає про неї, коли вона не прийде. Ця дівчина — напівкровка, її матір — росіянка, родина тікає, залишаючи все майно, вони не повернуться.

Ніжна підлітка, за якою Махо підглядав кілька місяців в автобусі, а вона виявилася донькою батькового друга, глянув на прекрасну зблизька і ледь глузд не втратив, але так і не зміг до неї заговорити. Це було ще недавно за мирних часів. Зараз у дім Малхазової тітки приїздять троє бойовиків, Махо ледь встигає втекти з дому. 

Бойовики грають весілля, як вони кажуть. На тітчиному ліжку один із них ґвалтує тендітну юнку, яку вони з собою привезли. Крики дівчини чує Махо і, либонь, усе село. На ранок дівча трамбують на заднє сидіння авто і вивозять. Бойовики скидаються Махові одночасно і на чеченців, і на дагестанців, і на абхазів. Дівчину він упізнає останньої миті, за характерним жестом — вона заправляє пасмо за вухо. Дівчина зі змішаної родини: батько в неї грузин, мама абхазка. Про неї більше нічого не буде відомо, зникла.

Хлопці переказують один одному новини: кого з їхніх учителів-грузинів застрелили абхази. Один з убитих — чоловік «географічки» (саме вчительки географії, саме так). «Так їй і треба» — спльовує Махо. Учителька — ревна сепаратистка, не приховувала своїх поглядів на уроках, хлопців зі значками із прапором Грузії не допускала до занять. «Найсмішніше, що учителька взагалі росіянка! Вийшла за грузина і буде тепер розповідати, чого нам треба і чого не треба». Про вдову-вчительку ми знаємо хіба те, що вона в цій війні вижила.

Що спільного в цих історіях, окрім війни? Чому саме їх так ретельно «документує» Малхаз? Ідеться про історії жертв. Либонь, окреслю цю спільність-тотожність словами самого Махи: «Так нас один до одного притиснуло, що нема де й душі розгорнутися, еге ж?». Він називає всіх навколо жертвами, що їх до страшних учинків підштовхнули екстремальні обставини. Жертва у світі «Захованої лози» — це не та людина, на яку скерована дія, це людина, яка діє проти своєї волі, бо не має іншого вибору.

Лише один раз Малхаз із побратимами назвуть себе — на відміну від інших, чиї історії бачать/переповідають, — лише раз юнаки назвуться героями. І той розділ роману буде називатися: «Хлопчики навчилися убивати».

Ганна Улюра

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
pysaty vijnu 3 cover 150x150 - Плекати чисті сумління і чистити зброю: Малхаз Джаджанідзе про грузинсько-абхазьку війну
Плекати чисті сумління і чистити зброю: Малхаз Джаджанідзе про грузинсько-абхазьку війну
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter