fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
«Походження тисне вагою трупів»: Ґаель Фай про війну в Бурунді та геноцид у Руанді

«Походження тисне вагою трупів»: Ґаель Фай про війну в Бурунді та геноцид у Руанді

Ілюстрації до матеріалу створила Ірина Сажинська
iryna sazhynska cover 1 - «Походження тисне вагою трупів»: Ґаель Фай про війну в Бурунді та геноцид у Руанді
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Кожна війна має свою мову, точніше: кожна війна обнуляє мову, змушує перевинаходити її наново, створює з уламків і скалок. Письменники, які пишуть війну (не про війну, а війну — це різні підходи), виробляють смисли: вони розказують конкретні приватні «небатальні» історії й так руйнують уявлення про війну як про абстрактне неперсоніфіковане зло.

Писати-війну не передбачає права розказувати чужі історії (писати про війну — то уже так, можна і треба), така ж різниця є в тому, щоби писати травму і писати про травму. Це значить розказувати свою історію — історію своєї війни, це значить не мати можливості відсторонитися від неї й відокремити людину від події. Таких книжок у світовій літературі безліч, прірва, безодня таких книжок — шокує, скільки літераторів мають безпосередній досвід війни. У сучасній літературі таких книжок забагато.

Чи ви пробували порахувати, скільки війн відбулося лише за останні, скажімо, тридцять років? А скільки книжок про них написані?.. Ми поговоримо про деякі з сучасних романів, що пишуть війну. Вони написані різними мовами, з різних досвідів, кожна книжка присвячена одному конкретному конфлікту на різних кінцях світу. Кожна війна вимагає своєї мови. Та зрештою, здається, формується з цих книжок одне таке пекуче «есперанто», на жаль, зрозуміле всім свідкам-учасникам війни.

 

Публікуємо перший матеріал із циклу «Писати війну».

«У щасливі часи, якщо мене запитували: “Як справи?”, я завжди відповідав: “Добре!” Не замислюючись. Щастя, це коли не замислюєшся. Згодом я почав обмірковувати запитання. Зважувати “за” і “проти”. Ухилятися, туманно приставати на думку інших. До речі, вся країна почала. Люди відповідали тепер тільки “Так-сяк”. Тому що життя не могло йти зовсім добре після всього того, що з нами сталося».

Звучить якось дуже актуально і переконливо, правда? Бо як же складно нарешті та й знайти адекватну відповідь на те турботливо-інтимне «як ти?». Нормально? — Не нормально. Добре? — Не добре. Так-сяк.

Це цитата з роману 2016 року, написаного французькою мовою автором-напівкровкою про війну в Бурунді та геноцид у Руанді, що їх він пережив 11-річним підлітком. Автору виповнилося символічні тридцять три, та він готовий нарешті розказати свою історію.

Хто такий Ґаель Фай?

Ґаель Фай народився від матері-руандійки та батька-француза. До тринадцяти років жив у Бурунді, потім врятувався втечею до Франції. Нині Фаю тридцять дев’ять, він розказує в інтерв’ю, що перші кілька років не міг розпакувати свої валізи, брав щось необхідне і знову запаковував, бо ж доведеться терміново зриватися з місця.

Вони з молодшою сестрою довго жили в родині опікунів, потім до них приєдналася мати, батько залишився в Африці. Фай має ґрунтовну привілейовану бізнес-освіту (він походить із заможної родини), але захопився музикою і будував кар’єру в цьому напрямку. Він репер, непогано “вистрелив” на початку 2010-х і продовжує записувати альбоми, нині їх три.

Але судилося Фаю стати відомим як письменнику. «Маленька країна» (Petit pays, 2016) була видана престижним Grasset і номінована на Гонкурівську премію, увійшла до коротких списків усіх «прозових» французьких премій, стала лауреатом ліцейної Гонкурівки. Нині книжка перекладена 36 мовами, англійський переклад книжки став фіналістом Медалі Ендрю Карнегі.

2020 року в Руанді зняли кіно за книжкою, сценарій адаптував сам Фай, кіно теж помітили. А із самого початку «Маленька країна» була піснею, вона і зараз є така в репертуарі Фая. Романів він більше не писав, хоча і планує вже кілька років наступний твір.

З 2015 року Фай із дружиною (вона теж напівкровка, так само руандійка по матері) і двома доньками живе в Руанді.

malenka kraina cover 1 - «Походження тисне вагою трупів»: Ґаель Фай про війну в Бурунді та геноцид у Руанді
Ґаель Фай «Маленька країна», переклад Марини Марченко, видавництво «К.І.С.», 2017

Про що «Маленька країна»?

1994 рік. Ґабі виповнилося одинадцять. Він із татом і молодшою сестрою живуть у заможному районі Бужумбури, столиці Бурунді. Поруч — родини дипломатів, бізнесменів (таких, як татусь), держслужбовців вищого рівня. Мати недавно переїхала від них у простіший район, вони з батьком розійшлися після того, як той принизив її на людях: купа африканок, мовляв, мала би бути щасливою на її місті, на місці матері дітей від білого колонізатора.

Батько Ґабі — француз із Бельгії. Мати походить із Руанди, вона тутсі, її родина втекла з Руанди на хвилі чергового загострення воєнного конфлікту. Матір Ґабріеля, його бабуся, його дядько — усі вони є біженцями: марять поверненням додому і мають зв’язки з руандійським патріотичним фронтом. Пацифік (зверніть увагу на ім’я) — дядько Ґабі — повертається в Руанду, повертається як боєць РПФ. Його стратять за військовий злочин.

Тим часом у Бурунді, яка щойно і вперше вибрала собі президента, стається військовий переворот, починається війна — наразі між біднотою і заможними, але все частіше звучать заклики «міряти носи», такі популярні також у сусідній Руанді, що «убиває тарганів». Тарганами тут звуть тутсі. «У тутсі, — ремствує батько-бельгієць, — ніколи не ясно, що коїться в голові». Що коїться в голові Ґабі, ми знаємо точно, книжка написана від його імені. Він воліє любові матері, він боїться за життя дядька, він тусується з друзяками, він убиває, він не розуміє, що то за війна і до чого він тут узагалі.

Почався рік, який повністю змінить життя підлітка, докорінно. Ми це знаємо, він — наразі ні.

Часом у роман вклинюється дорослий Ґабріель, чий голос коректує і глушить Ґабі. Він знає щось, чого не знаємо навіть ми.

У 2015–2016 роках Бурунді опинилася в центрі міжнародного занепокоєння, знову: у країні сталася спроба воєнного перевороту, припускають, хисткий баланс, що встановився після «повзучого геноциду» 1990-х от-от буде порушеним. Саме в цей час у фіналі «Маленької країни» до Бурунді повертається дорослий Ґабріель, щоби знайти там свою божевільну від горя матір, про яку і думати нібито не гадав.

Причинна ходить до місцевої кав’ярні, де в темному куті щовечора розказує, як ховала своїх убитих племінників у Руанді, переносила їхні розчленовані рештки по шматочку в могилу, вириту у дворі самими руками; її ніхто-ніхто не слухає, нема сил уже це чути, в усіх тут сила-силенна таких же історій. Вона свого сина не впізнає.

iryna sazhynska 1 2 - «Походження тисне вагою трупів»: Ґаель Фай про війну в Бурунді та геноцид у Руанді

Чому про геноцид в Руанді та елітацид у Бурунді пише метис середнього класу?

Найсильніший фрагмент «Маленької країни» — самий початок, передмова. Батько пояснює Ґабі й Ані, чому хуту і тутсі є ворогами. У них той самий бог, вони живуть на спільній території, розуміють мову одне одного, але в них різні носи. Маленькі з товстим носом — то хуту. Худі з тонким носом — то тутсі. Ґабі робить із тієї розмови припущення, що в Сірано де Бержерака з кіна проблеми: він — тутсі.

Хуту і тутсі — не етноси, радше касти: одні — землероби, інші — скотарі. Етнічну ідентичність на основі каст сформували, коли Руанда і Бурунді стали колоніями: це типовий підхід колонізаторів призначати собі «улюбленців» із якоїсь меншини і робити в такий спосіб її зброєю «на місцях». Геноцид тутсі — колоніальний сюжет, саме він; так він розгортається і в «Маленькій країні».

Фай на початках осмислює його як можливість расового конфлікту (а так цей геноцид досі мислить «стара Європа»). Тіло його героя стає поверхнею, де не можна виокремити якусь одну расу. Маленькі французи з оливковою шкірою. Маленькі африканці, народжені від французького батька. І це тіло буквально стане поверхнею, щоби писати війну. Змішай усі раси — не буде расових конфліктів, — така настанова імпліцитно в «Маленькій країні» звучить, щоби зрештою довести свою повну ідейну неспроможність.

На кутку, де живе Ґабі, хлопчаки-однолітки збилися у ватагу: крадуть по садках манго, захоплюються голлівудськими кінами, карають на смерть того, хто вбив батька одного з них. Ніхто з цих підлітків не є «чистокровним», вони метиси чи французи, двоє з них — тутсі, один бурундійський, інший руандійський. Лише ці двоє мають чітку ідентичність, і пов’язана вона із втратою: їхні матері були вбиті в попередніх конфліктах із хуту. Ким у цьому гурті є Ґабі? — «Маленький французом», так сам себе визначає, таким його бачить матір, яка воліє, щоби її діти не були тутсі. Принаймні, син не був би. Бути хлопцем-тутсі — значить померти.

Ґабі і його сестра говорять лише французькою, ні кірунді (мова Бурунді), ні кінья-руанди (мова Руанди) вони не знають. Бабуня по матері говорить кінья-руандою, але коли малі намагаються говорити тієї ж мовою, то їхня матір страшне кепкує, глузує навіть із їхнього французького акценту. Так само вона перериває будь-які спроби бабуні розказати онукам про королів Руанди, про її історію, про її покатоличення.

Для матері, — коментує дорослий Ґабі, — «ми були маленьким білими, з трохи карамельною шкірою, але все-таки білими». Відтак маленьким білим французом почувається і Ґабі, коли постає питання вибору сторони — за тутсі чи за хуту. Він оголошує себе пацифістом: не-моя-війна, бач, а спати можна і на підлозі в коридорі, щоби куля не влучила… Білий батько Ґабріеля загине в Бурунді.

iryna sazhynska 1 3 - «Походження тисне вагою трупів»: Ґаель Фай про війну в Бурунді та геноцид у Руанді

Чому історію про війну в Бурунді розказує француз?

Дорослий Ґабі живе у Франції. Він говорить французькою без акценту, це його рідна і єдина мова. Але карамельний колір шкіри змушує нових знайомих знову і знову питати: «Хто ти?». На що юнак відповідає: «Я — людина». Його відповідь нікому не подобається, але іншої в нього нема. Спогад про своє дитинство Ґабі починає з того, що повідомляє нам: він відмовляється себе визначати — у сенсі обґрунтовувати своє існування через приналежність до якоїсь групи, у сенсі воліє не розважати тих, хто все одно не зрозуміє, своїми найгіршими спогадами. Інколи під час знайомства він підпускає таємничості (сам так каже): «Моє походження тисне вагою трупів». Після цього всі питання зникають.

Насправді жодного разу в романі Ґабі не скаже про себе: руандієць, бурундієць, француз, тутсі, метис. Він заявляє: «Я говорю з позиції людини»… Ні, це не працює.

Виживання «улюблених» меншин залежить від сили імперії та стабільності імперської влади. Керівництво Руанди було переконане: що б вони не чинили всередині країни, на допомогу прийдуть французи. Зрештою, вони були праві. Франція режим хуту підтримала. Поки весь світ не знав, що робити, не спромігся розібратися в строкатій політичний картині регіону і захоплювався першими демократичними виборами в ПАР, французькі війська ввійшли в регіон, але лише тоді, коли в Бурунді в таборах для хуту почалися вбивства, коли місцеві тутсі мстилися за рідних. Від інтервенції Франції виграли виконавці геноциду: європейці їх попросту не відрізняли від жертв.

У «Маленькій країні» є декілька відсилань на інші книжки, з них особливо мають значення дві: африканська і європейська. Фай у такий спосіб іронічно підважує прагнення свого героя не належати до певної групи, а відразу «влитися» у глобальне людство.

Перша ремінісценція: Ґабі описує зустріч батьків на початку 1970-х, у період певної стабілізації — двоє молодих людей «із серцями, сповненими надії, мов сонця незалежностей». Це відсилка до культового «Сонця незалежностей» Ахмаду Куруми. Курума — івуарієць, який писав французькою про постколоніальні війни у своїй країні. Закінчилася війна, країна здобула свою незалежність (насправді встановили маріонетковий режим, а війни тільки почалися), головний герой роману — нащадок вождів малінке — живе піднесенням; та він не має дітей, ніхто з його роду не побачить вільною свою землю.

Друга ремінісценція: тривають уже кілька місяців обстріли району, геноцид «переповзає» у Бурунді, Ґабі намагається якомога рідше виходити з дому, сусідка-голландка дає йому книжку — почитати та відволіктися. Це військовий щоденник дівчинки, родину якої хотіли вбити тільки за те, що вони належать до іншого етносу, і дівчина писала свій щоденник з укриття. То є відсилка до «Укриття» Анни Франк. Ґабі цю книжку не дочитав, він не знає її фіналу.

iryna sazhynska 1 4 - «Походження тисне вагою трупів»: Ґаель Фай про війну в Бурунді та геноцид у Руанді

Чому твір про геноцид є ретроспекцією?

Війна як одна медійна «картинка», що надійно закріплюється в нашій пам’яті саме на правах «картинки», — це не новітня практика. Є й у Руанди такий «стоп-кадр»: розважальний ранковий ефір на Радіо 106FM — RTLM, «Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів», його переказ облетів увесь світ і змусив жахнутися тим, яке буденне очевидне зло призводить до геноцидів.

Фай вписує той радіоефір у роман. Родина Ґабі приїхала на весілля Пацифіка в Руанду. Ранком вони автом тітки рушають на гостину і слухають радіо. Пацифік служить у РПФ, а повстанський фронт і є ідеальним ворогом для пропагандистів Вільного радіо. Діти і жінки їдуть на свято, це добрий день і настрій відповідний: вони разом підспівують запальній пісеньці і сміються із жартів діджея. Діджей між пісеньками бажає гарного настрою і вправності у «винищенні тарганів». Сміх в авто зникає. За мить на блокпості їх зупиняють і перевіряють паспорти дорослих. У паспортах вказано, що вони — тутсі.

Це документальний факт, Фай переказує реальну трансляцію RTLM. Двоє з працівників того радіо були засуджені за використання ЗМІ як інструменту геноциду — у 2015 році. Коли дорослий Ґабі повертається в Бурунді, там більше не грає радіо, що звучало на тлі всього роману доти, тепер там співають люди на вулицях — підлітки репують, старші жінки щось муркочать під ніс… Певно, це добра новина.

Усе, що робить у романі Ґабі й усе, що робить із романом Фай, підпорядковується одному завданню: уникнути спокуси знайти відповідь на питання, чому стався геноцид. Це достеменно роман не про причини, а про наслідки: як жити вцілілим і виконавцям із тим, що сталося. Так-сяк жити.

Очевидно, що для такого треба була форма спогаду і «плаваюча» позиція героя: він одночасно в самій події як учасник (той, хто не може оцінювати через брак перспективи) і поза нею як нащадок (той, хто воліє не оцінювати через тугу і провину). Зверніть увагу, Фай в автобіографічному романі робить Ґабі на два роки молодшим за себе, він потребує бодай своєму герою накинути пару років виправдано інфантильного нерозуміння того, що сталося. Такого-сякого нерозуміння.

Один із рецензентів англійської версії «Маленької країни», дуже шанований британський критик, дорікнув злегка Ґаелю Фаю, мовляв, той упустив драматичний потенціал, який мала б мати книжка про братовбивчу війну, побачену очима дитини, автор, бачите, обходить травматичні сцени, не піддає жару, оберігаючи від чогось своїх героїв. Це автобіографічна книжка, на яку автор спромігся тільки через двадцять років після події. Либонь, драми вже в цьому досить. Чи все ще мало, га?

Ганна Улюра

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
iryna sazhynska cover 1 150x150 - «Походження тисне вагою трупів»: Ґаель Фай про війну в Бурунді та геноцид у Руанді
«Походження тисне вагою трупів»: Ґаель Фай про війну в Бурунді та геноцид у Руанді
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter