МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА

Мамо, вони пишуть вірші!

Поезія не потребує обґрунтування. Вона сама собі є підставою. Пристрасть не має розчулювати. Поезія так само не мусить. Деякі вірші складають із такою пристрастю, що їм випадає стати програмовими, знаковими, культовими, як-завгодно-назвіть. За такими віршами (з перших же їхніх рядків) упізнаємо якусь Подію, бачимо якусь Добу. Такі вірші надають метафори, яким ми відтоді й мислимо ту Подію і ту Епоху. В соціальних кризах, в індивідуальних і колективних екстремах саме поезія першою знаходить мову, яку можуть почути і зрозуміти одночасно чимало людей. Такі вірші уже виходять за категорії «високо художні» чи «майстерно технічні» і навіть за межі «політичного висловлювання» і «гуманістичної відповідальності автора». Вони стають за свідків і сучасників події.

Я розкажу про кілька таких творів: масштаб їхній різниться, безперечно, але суть — ні. І попрошу вас звернути увагу на один із них — новонароджений.

Джон Мак-Крей, «В полях фламандських»

1915 рік. Канадський лікар, підполковник Джон Мак-Крей пише вірші «В полях фламандських квітне мак». Це найвідоміший вірш Першої світової, саме починаючи з цього твору мак стає символом утрат на тій війні, а відтак «мак пам’яті» — символ на пошану пам’яті всіх загиблих у воєнних конфліктах. Вірш Мак-Крея присвячений другові, який загинув на битві при Іпрі, де застосували хімічну зброю — нове слово у винищенні; вперше цей твір прозвучав на похороні близької людини. Найінтимніше з послань стало дуже потужним пропаганда-текстом (ніц поганого в цьому нема, до речі). Перша редакція вірша була оприлюднена саме тоді, друга постала уже по смерті поета в 1918 році, її з пам’яті відновили його товариші. В різних версіях вірша маки на фламандських полях то ростуть, то квітнуть: розрив у часі мізерний — на добре розпушеній і удобреній землі мак зацвітає дуже швидко.

Вірш Мак-Крея — рондо, коло себто, в ньому «по рядках» синхронізуються перший і останній стовпчик: тече розповідь від імені тих, хто загинув і на чиїх могилах виросли квіти — звучить заклик до тих, хто уцілів, оплакати, помститися і не забувати. Вірш написаний від імені полеглих. Між цими двома симетричними фрагментами є ще фрагмент-зв’язка, ось він:

 

«Бо ми, полеглі в цих полях,

Ми, що кохали, нині — прах,

Жили — і прийняли удар

В полях фламандських» 

[переклад Оксани Самари].

 

Це фама як вона є. Це сама пам’ять про померлих, завдяки яким ми нині можемо жити. І це туга мертвих за живими, де уже не можна розрізнити Я і Ми, та і не треба того робити. Ми, що кохали.

Аманда Ґорман, «Гора, на яку ми деремося»

2021 рік. Вірш Аманди Ґорман прозвучав на інавгурації президента США Джо Байдена, по суті ж він означав кінець доби Трампа, підсумовував шкоду, якої завдали демократичним інституціям і фіксував рекордне падіння довіри до інститутів влади по всьому світу. Напередодні виступу в інтерв’ю поетка висловила сподівання, що її твір стане точкою єднання нації. Її твір став приводом для шаленого скандалу з апропріацією культур, бо його взялися перекладали іншими мовами не темношкірі поети, і не жінки-поети. І «Гора, на яку ми деремося» запустила чергову хвилю міркувань про те, хто має за нас розказувати наші історії і чомусь це хтось має за нас розказувати наші історії. Але сам вірш прозвучав і означив собою кінець доби Трампа.

Безкінечна тінь, в якій ми шукаємо світла. Ми відчули в собі тінь звіра. Ми почали розуміти, що тиша і мовчання — це не спокій. Ми уціліли, щоби стати свідками нації, яка не зламалася, хоча і не встигли вчасно схаменутися і пропустили свій світанок. Ми недосконалі, але можемо створювати ідеальні союзи. І не питай, як подолати цю катастрофу. Спитай, як катастрофі не здолати тебе. Не зруйновані люди, просто ще не закінчили будівництво… Цей вірш — декламація і декларація, він рясніє відсилками на найвідоміші промови в історії США, від Кеннеді до Малколма Х, але найбільше (судячи з читацьких реакцій) відгукнулася в цій довгій поезії одна коротка біблійна алюзія: благо — то, аби кожен сидів під своєю смоківницею і не знав страху. І не знав страху. І не знав страху.

Патрісія Локвуд, «Жарт про зґвалтування»

2013 рік. Американська поетка Патрісія Локвуд на той момент була відома незвичною формою своїх віршів, якщо так можна сказати, вона була відомою твіттер-поетесою. Тоді Локвуд виклала на ресурсі The Awl вірш (радше коротку поему), що називався «Жарт про зґвалтування». Вірш тут же став вірусним, він написаний у такий начебто дуже простий лінійний наративний спосіб, це сприяло його миттєвої популярності. До #MeToo ще було чотири роки, наразі прогресивне людство роздумувало, чи можна жартувати над сексуальним насиллям, чи культура зґвалтування настільки уже проросла через порно в мейнстрим, що ми перестали її помічали, чи той, хто озвучує проблему зґвалтування чи не стає частиною проблеми. Все ці розмови точилися суто на теоретичному рівні, залучати свідчення досвіду ще ніхто не був готовим. Голоси жертв губилися в академічних дискусіях. Тому вірш Локвуд шокував і привабив, він автобіографічний і при тому настільки саркастичний, щоби той автобіографізм бив якомога болісніше.

Їй було дев’ятнадцять, він був другом дитинства, учнем батька, що викладав у нього релігієзнавство. Він провів її додому. Після того вони разом посміялися з того, що сталося. За рік вона розказала батькові, що сталося, і той відпустив їй гріх. Жінка жартує над тим, як її зґвалтували. Не подобається читати? А от змиріться. Вона спитала ґвалтівника, чому він це зробив. Не знаю, — сказав той, — то був жарт нібито. «Жарт полягає в тому, що мене зґвалтували». Потужний вірш про волю і силу свідчити.

 

«Тобі не треба нікому ніколи про це розповідати.

Але якщо волієш розповісти,

роби це так,

як сама хочеш».

Пауль Целан, «Фуга смерті»

1944. Поетичний шедевр Целана є найвідомішою поезією про Голокост. Чорне молоко світання — оксюморон, що є центральним у творі (молоко є речовиною, яке підтримує життя немовляти, але чорне — це смерть) — стала поетичним шифром на позначення Шоа. Це поезія, яка існує після Аушвіцу, коли слова безсилі, заражені злом, спаплюженні, нажахані та зґвалтовані. «Фугу» Целан публікував 1947-го, потім 1948-го, але помітили вірш тільки після 1952-го. Треба була хоча б така мізерна дистанція в часі, щоби вірш нарешті прочитати і не сконали б від болю. У «Фузі» є занадто очевидний сюжет, від нього не сховаєшся під навалою надсильних образів. Сюжет про музику, яка гримить щосили з гучномовців, поки за наказом чоловіка, що живе «в цій хаті», євреї копають могили. І самі уже грають жваві мелодії, поки їх же до тих могил вкладають. Замальовка з концтабірного побуту… От так слова і втрачають свій зміст.

У вірші — 36 рядків, розділених на чотири частини. Кожна частина починається з «чорного молока світання». Щоразу «чорне молоко» фігурує поруч із різним часом — «увечері», «опівдні», «зранку», «вночі». Але це не природні ритми доби: це ритмічна робота машини, ритм автомата — машина-з-убивств не зупиняється ні на мить, від ранку до ночі. Смерть як така ще не стала автоматизмом, убивство — уже ним є. Щоразу за «чорним молоком» слідує «ми п’ємо ми п’ємо». Тричі. І тільки в фіналі замість «п’ємо» буде «смерть це з Німеччини майстер».

Слова втрачають зміст. Змістом стає натомість сам ритм — той, в якому б’ється серце. І зупиняється.

Фото: Українська правда

Збіґнєв Герберт, «Звіт з обложеного Міста»

1981 рік. У Польщі оголошений воєнний стан. Збіґнєв Герберт пише «Звіт з обложеного Міста». Цей вірш враз став одним із маніфестів польської опозиції, за два роки був виданий в Парижі. Герберт не писав вірші, він відразу створював міфи — з пантеоном героїв і епічних сюжетів. Його звіт — це гомерівський сюжет, де занадто старий чоловік і занадто «сліпий», щоби воювати, виконує місію свідка-літописця. І свідок має сили назвати евфемізм «воєнний стан» прямим словом «облога». Це не перша облога в його житті, він уміє виживати, бо мусить розказувати свої історії тим, хто лише учиться, як уціліти. Історію ж облоги ззовні не пишуть, от в чому сенс. У Герберта була літературна маска для таких випадків — Пан Когіто (!), від його імені «Звіт» і написаний. Мислити — обов’язок літописця.

Облога триває двісті років. Він детально фіксує один тиждень: від порожніх крамниць у понеділок до не стало води в неділю. Він переконаний, що просто пише про факти, стримуючи емоції. Він час від часу переходить на ми: «ми досі захищаємо руїни храмів привиди садів і будинків / якщо ми втратимо руїни, нічого не залишиться» [переклад Максима Стріхи]. Це історія про праведників, на яких тримається Місто. Скільки там їх треба таких? Тільки-от в чому біда, він не годен праведників порахувати, і те «ми» зводиться нанівець у фіналі — до праведного Я, котре не рятує місто, а оплакує втрати. А це вже забагато як на одну людину, навіть якщо й міфічного героя.

 

«і якщо Місто впаде, а один заціліє

він понесе Місто в собі шляхами вигнання

він буде Містом»

 

Олександр Ірванець, «Субота, 5 березня»

2022 рік. Напередодні Прощенної неділі Олександр Ірванець, який тоді перебував в Ірпені (треба щось пояснювати?), написав вірш про прощення. Точніше — про НЕпрощення. Така проста назва — 5 березня — вона насправді проста, Ірванець часто викладає у своєму фейсбуці вірші, названі за датою створення. Ця проста назва стає частиною емоційно складного повідомлення, це одне з чисел, які більше не існують. 5 березня — десятий день. Не буду, не треба цей вірш аналізувати, слід просто чути…

Ви ж знаєте, що Прощена Неділя завершує Тиждень Страшного Суду?

 

З міста, що ракетами розтрощене,

До усього світу прокричу:

Цього року у Неділю Прощену

Я, здається, не усіх прощу!

 

Світе-світе, гарно ж ти нас кинув!

Та у пеклі цих страждань-терпінь

Все ж стоїть золотоверхий Київ,

Буча, і Гостомель, і Ірпінь.

 

Ми усе здолаємо і вистоїм!

Потім ще і рештки приберем

Тих усіх, котрі були тут прислані

Вузькооким лисим упирем.

 

З вами й я і вистою, й вцілію,

Як у землю рідну міцно впрусь.

Я ніколи не прощу Росію.

… Чом відводиш очі, Білорусь?

 

Рубрика: Добірка, Полиця
Facebook
Telegram
Twitter