fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
У дні, коли бракує світла

У дні, коли бракує світла

Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter
gerbish 14.02.2022 cover - У дні, коли бракує світла

Здається, чим похмуріші часи, тим більше у людські взаємини пробирається простої ніжності. Найщемкіші історії кохання написали письменники, які навіть не писали про кохання, а радше про війну.

Може, тому, що книжки про кохання (як і пісні, зрештою) — то нерідко історії поневолення, втрати особистої свободи, розчинення в іншому, бажанні володіти, потребі будувати спільні плани, а також біль там, де щось іде не так. Натомість у воєнні періоди немає жодного завтра, немає особливої прагматичності, але є гостре відчуття сьогодні і невитравне воління встигнути виявити любов. Інколи те воління настільки міцне, що притлумлює здоровий глузд і навіть інстинкт самозбереження, але з того й виходять потім усі ті найпроникливіші історії, що радше про війну, а не про кохання, але про кохання все одно.

Коли починалася Перша світова, моя прабабуся поїхала до чоловіка аж в Уфу — із Тернопільщини. Він був офіцером царської армії, проходив там вишкіл і звідтіля ж мав іти на фронт. Утім, його дружина не збиралася відпускати чоловіка на війну без поцілунку. Вона була молодшою за нього, зовсім ще юнкою, і в неї на руках була їхня тримісячна дитина. Шмат дороги прабабуся проїхала з немовлям на руках, але це було безнадійно складно. Повернулася, віддала дитину своїм батькам, а сама вирушила знову. Про фізіологічні деталі тієї подорожі мій дідусь нічого не розповідав, але можу припустити, що прабабуся все ще годувала грудьми. А припинивши так різко, мабуть, дістала лихоманку; думаю, їй було дуже боляче. І все ж вона добралася до Уфи, здивувавши і чоловіка, і його денщика. На війну відправила з поцілунком. З їхньою донькою теж усе було добре. Чоловік повернувся з фронту, і в них згодом народилося ще троє дітей. Між найстаршою і наймолодшим — 20 років різниці. А це, здається, теж про щось говорить.

До речі, прадідуся звали Іван, прабабусю — Параскева.

Якщо аналізувати ту історію згідно з «материнськими знаннями», якими ми зараз розкидаємося наліво й направо, вчинок моєї прабабусі можна назвати немудрим: залишити тримісячну дитину означало вкластися в порушення прив’язаності, травмувати, закласти страх покинутості і що там іще. Зрештою, вона могла б і не повернутися, і лишила б дитину сиротою. Краще було сидіти вдома і тихо чекати, пильнувати господарку і немовля і викинути з голови всі ті шалені ідеї. Ну бо що таке той поцілунок, зрештою?

У ситі, спокійні часи люди схильні «думати головою» і діяти відповідно — і їм то часом навіть вдається. Але, може, якраз за це я так сильно люблю «тодішніх» людей: вони не керувалися теоріями, хай навіть найкращими. Там, тоді, рушився світ, починалася війна, а в них була любов, і любов тоді-і-там важила так багато, що переважувала будь-які аргументи. І люблячи за це їх-тодішніх, також думаю: добре, що ми всі стаємо трохи схожі на них, коли настають непевні часи і у взаємини знову пробирається проста, непродумана ніжність.

 

gerbish 1 1024x683 - У дні, коли бракує світла

 

Читайте також: Надійка Гербіш. Стежки непомітних

 

У ці сірі дні, коли мало світла і багато тривожних новин, так виразно відчуваються любов і радість.

Ми купили донечці телескоп на день народження — і я щовечора вглядаюся в небо з надією, що нарешті розступляться хмари і ми будемо дивитися на зірки і місяць, і нам буде радісно просто знати, що найкраще у світі — триває. І ще, що найкращий час втілювати мрії — якраз у дні, коли бракує світла. Усе так просто: втілені мрії приносять радість. А радість дає силу — не боятися, не здаватися, встигати любити, не забувати сіяти насіння і вірити, що воно проросте.

Але ще про телескоп. Мій дідусь, наймолодша дитина Івана і Параскеви, передав мені багато своїх любовей. Серед них і ця любов до нічного неба. Малою я гортала товстелезну дідусеву енциклопедію космосу і мріяла про телескоп. Якось, майже випадково прилетівши до Лондона (тоді якраз одружувалися принц Вільям і Кейт Міддлтон), я поїхала у Гринвіч, на нульовий меридіан. Мала небагато часу і ще менше готівки, тож до славнозвісної королівської обсерваторії так і не потрапила — але саме там мрія про телескоп увиразнилася. Тільки що часи були спокійні, і ми інвестували в інші, потрібніші речі, відкладаючи непрагматичні мрії на «колись».

Уже навчаючись у Лодзі, роки потому, раптом згадала ту пригоду і написала своїй малій донечці про Гринвіч книжку (вона згодом вийшла у Видавництві Старого Лева). У той період мені бракувало спільноти «своїх», тож смуток я «лікувала» в красивенних лодзьких музеях, ботанічному саду і антикварних магазинах. Або ж губилася в дощ у тамтешній бібліотеці і розглядала старі книжки про кораблебудування. Зрештою, усе це — зірки, кораблі, астролябії, компаси, канали і квіти у доглянутих парках — те, що мене там цікавило і розраджувало, оселилося в тій книжці. Моя, тоді дворічна, донечка, щиро розділяла кожне з моїх захоплень, нітрохи не переймалася прагматизмом і вимагала купити їй «телепоп». Рік тому, коли їй виповнилася сім, Богдана отримала в подарунок бінокля і паперового листа від одного з улюблених письменників про те, як і коли дивитися на місяць, Юпітер і Плеяди — і з тим наша спільна мрія стала ще сильнішою. А коли настали особливо тривожні часи, ми нарешті перестали її відкладати на потім.

 

gerbish 2 1024x684 - У дні, коли бракує світла

 

Читайте також: Надійка Гербіш. Маленькі деталі людяності

 

У ці дні, коли так сильно бракує світла, ми багато часу проводимо всі разом. Читаємо, обіймаємося, сміємося. Палимо свічки. Робимо одне одному гарячі напої — щоби кашель пошвидше минав. Годуємо пташок і тішимося, що одна й та сама сойка прилітає до годівнички приблизно в той самий час щодня. Чоловік називає її моєю коліжанкою — і, чекаючи на неї, я кладу в годівничку сало й насіння. Вона мене, здається, не особливо боїться. Міжнародні партнери починають свої робочі листи зі слів про Україну: що слідкують за новинами, що хвилюються і думають про нас; запитують, чим допомогти. Я висилаю у відповідь підготовану аналітику, але також завжди додаю, що в нас тут усе добре: маємо спокій, маємо достатньо снаги, не збираємося здаватися і опускати рук. Читаю спогади людей із періоду Першої й Другої світових воєн, подумки дякую їм за тепло, людяність і життєстійкість, які вони зберегли і які залишили нам у спадок.

А ще ми посадили дерево (саме таке, яке висаджують взимку) — на спротив безнадії. Але то вже інша історія.

 

Фото Надійки Гербіш

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
gerbish 14.02.2022 cover 150x150 - У дні, коли бракує світла
У дні, коли бракує світла
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter