МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
Юрій Шевельов, відчуття часу і ведмедики

Юрій Шевельов, відчуття часу і ведмедики

Оповідь про теплі (і пристрасні) почуття між Юрієм Шевельовим та Оксаною Линтварьовою, в історію яких закрадаються специфічне відчуття часу Шевельова та ведмедики з інтелектуального роману В. Домонтовича

Якось, коли я поскаржилася на відчуття втраченого часу, мій друг написав: «Оксано, ми щодня щось втрачаємо, іноді знаходимо, але переважно втрачаємо». 

У день свого п’ятдесятого народження американський і український мовознавець, літературознавець, літературний і театральний критик Юрій Шевельов відчув глибоку втрату, а разом із втратою йому явився час. За його словами, він самотньо просиджував у своєму ньюйоркському помешканні, змагаючись із пусткою і мовчанням, які підступно накидали нав’язливу думку, що нічого з того, що він зробив за пів століття, не існувало. І тоді, на зламі життя і смерті, йому відкрився час. Хоча, не до кінця впевнений, Шевельов називає ще одну (ймовірну) дату — ближчу до його сорокаріччя.

Часу в нашій свідомості не існує, доки ми залишаємося ним і є в ньому. Час народжується в нашій свідомості з бажання володіти. Як і об’єкти, він постає, щойно ми виокремлюємо його з-поміж інших форм існування матерії і називаємо. Ті, хто «винайшли» слово час, повинні були відчути скінченність. Мовознавці пов’язують праслов’янське значення цього слова з нарізкою або поспіхом. Згубивши, людина береться четвертувати час, ділити його і вкладати в перші годинникові механізми. 

Поява часу, вочевидь, змінює уявлення про смерть, назву якої виводять із ранішого (праіндоєвропейського) походження. Вписана в час, смерть набирає вигляду конечного існування. Тимчасом неіснування часу прирівнюється до відсутності смерті. У стані відсутності смерті Шевельов проводить обидві світові війни (він називає цей стан перебуванням у дитинності позачасовості) — для нього існує лише незмінність буття і вічність, немає усвідомлення конечності існування власного, всього живого й неживого. 

Дитинно-позачасове сприйняття життя (світовідчуття до відкриття смерті як конечності) можна порівняти з безпечним дозріванням в утробі матері. У час постійних соціально-історичних хитавиць і жорстокості воно допомагає вистояти психологічно, стає укриттям від світу поза домом. Позачасове сприйняття допомогло Шевельову легше пережити Другу світову війну: 

«Стабільність світу, як я її тоді бачив, відсутність часу, а отже, відсутність смерти мені допомагали в трудні часи, коли світ кришився й розсипався навкруги в роки війни й повоєння. […] Тут варт тільки сказати, що хоча розумово я знав, що кожного разу втікачі можуть потрапити до радянських рук, що ніхто не забезпечений від бомб, але я не переживав цього надто глибоко, бож я був центром світу, світ був незмінний і я був незмінний, і мені нічого не могло статися такого, що могло б припинити моє буття. Я міг утратити все матеріяльне, що посідав, міг бути поранений і ушкоджений, міг потрапити в найгірші обставини, але я був безконечний».

Це несподівано наштовхує мене на думку про те, що напрям історії пам’яті неодмінно повинен був народитися з благоговіння людини перед смертю…

Під час фулбрайтівського перебування в Нью-Йорку мені пощастило зробити запит в архів бібліотеки Колумбійського університету за сприяння мого наукового керівника, а на той час ще й керівника на стипендії професора Андрія Даниленка.

Була пандемійна весна 2021 року, архів обмежував фізичний доступ до приміщень, а дозволена кількість сканів сягала 250. 

Юрій Шевельов, 1931 рік. Джерело: Архів-музей УВАН ім. Дмитра Антоновича

Я скористалася можливістю і замовила все листування Шевельова з Оксаною Линтварьовою (каталогізоване під прізвищем Чикаленко), яке мені вдалося віднайти у відділі рідкісних книг і рукописів, де зберігається архів Шевельова. Серед усіх підписів «ОЛ», тобто Оксана Линтварьова, трапляється найчастіше і послідовно до 1954 року включно.

Йдеться про 184 копії — листи здебільшого за 1950-ті роки, значно менше — за 1960-ті та 1970-ті роки, адресовані Шевельову, за винятком чи не одинокого листа Шевельова до Линтварьової. Це далеко не все листування за той період, адже листувалися Шевельов і Линтварьова часто, та в деяких листах бракує сторінок. Описати його мені довго не давав інтимний характер цього листування. Я не знала, як підступитися до цієї теми, і, водночас, відчувала нагальну потребу це зробити. 

Оксана Линтварьова народилася 16 листопада 1908 в Харкові у шлюбі Оксани Литварьової з дворянського роду Бекарюкових і поміщика Георгія Линтварьова. Як згадує Шевельов, «дома вона була Ксенія Ґеорґієвна; мати її була тільки і виключно Ксенія Васільєвна Бекарюкова». На відміну від Шевельова, який був представником службового дворянства, Линтварьова походила із дворянства маєткового. 

6 лютого 1943 року, під час офіційної евакуації із Харкова, Линтварьова сіла в потяг разом зі своєю матір’ю та двома дітьми від попереднього шлюбу. Покликавши в потяг Шевельова та його матір, вона врятувала їхні життя; на Шевельова з матір’ю, які стояли на пероні, увагу Линтварьової звернув Олег Куліков — представник «російської меншости в міській управі». Пізніше Оксана Линтварьова одружилася з українським археологом Левком Чикаленком, сином мецената Євгена Чикаленка.

«Любий, може, це і краще, що я не застала Вас. У мене все ще тримається радісний спокій, порушений лише сном, від нашого останнього вечора. Ще два ступені до ідеалу. […] Я міцно обняла Вас, як не наважуюся ніколи, бо мені все здається, що Ви мою ніжність сприймаєте, як щось інше. А тепер я тепло-тепло поцілувала Ваші очі, Ваші скроні і твої губи, тільки з двох куточків. Поцілувала так тепло, так ніжно, як люблю. […] Цьом у ніс. / Ведмедику, я уже скучила». 

Оксана Линтварьова. Джерело: UVAN

Окрім Ведмедику, Линтварьова (з 1955 року і до 1970-х років) звертається до Шевельова Ку, Кукі, Куксі, Кукіньки та часто підписує свої повідомлення «К.» або «Кс.», тобто КсеняСлово Ведмедик відсилає до добре знаного Шевельову роману В. Домонтовича «Дівчина з ведмедиком». У романі є порівняння серця вчителя Іполіта Миколайовича із сірим патлатим ведмедиком «в руках» задерикуватої дівчинки Зини, до якої Іполіт Миколайович спалахує коханням. 

17 грудня 1953 року, у день свого народження, Шевельов напише:

«Спасибі. / Я знаю все, і все-таки — спасибі. / Я думаю бути в Нью-Йорку між Різдвом і Новим Роком, і хотів би дуже провести день з Вами або навіть у Вас». 

13 березня 1954 року Линтварьова подякує за фіалки:

«Я так давно їх не мала. Саме таких, просто фіалок, просто тому, що є людина, яка хоче, щоб у мене сьогодні були фіалки. Спасибі».

Рушій динаміки, внутрішній конфлікт вирує в них обох. Шевельов час від часу випадає з листування, і Линтварьова надсилає листи в «порожнечу». Її невдоволення перетворюється у вичитування великої дитини (розумного хлопчика, золотої голівоньки зі світовим ім’ям, як у листі від 26 квітня 1954). Шевельов же прибирає зверхньої пози.

«Що ж до того, що Ви дуже радієте зустрічі зо мною, бо я можу передрукувати Ваші великі твори, то це, звичайно, свинство з Вашого боку. Але передрукувати все ж зможу», — відписує Линтварьова 9 лютого 1952 року. Слово свинство щодо Шевельова вилітає з її уст не раз, до цього долучається брехло. Усе це має грайливо-іронічний відтінок. Грайлива іронія, проте, готова, здається, за необхідності кинутися образою в лице. Триває боротьба із собою.

Шевельов зверхній, і Линтварьова приймає його таким: «Ви зволили наказати писати 4-го. Отже, щодо дати слухняність стовідсоткова» (4 липня 1975). Свою покору вона компенсує тоном матері, яка, дбаючи, трохи лає свою дитину: «Тільки, якщо замкнулися в своєму логові — як з їжею, чи є кому купити, чи примираєте від голоду?» (15 липня 1954); «Мені моторошно думати про засунутість Вашого логова» (29 липня 1954). Линтварьова горда. 

Їхні стосунки виливаються у промовистий лист (до Шевельова, 20 січня 1955):

«Позавчора Ви сказали: я не люблю, коли мені говорять неправду. Це був напівжарт в напівжартівливій “розмові”. Але цей жарт ще раз опік наболіле за останній час місце: неправда. Де межа між неправдою і недоговореністю? Чи є вона? Це болить мені з тої неділі “Вашого концерту”, коли дорогою до subway’ю Ви спитали мені (sic!) щось в дусі, чи я збираюся доживати віку “в амазонському стані”. Може, це теж був напів- чи й зовсім жарт. Але ці слова Ваші збудили таку силу почуттів, думок, спогадів і так глибоко образили мене тої хвилини: як могли Ви спитати мене про це. Навіть жартома. І це після тої розмови увечорі, на вулиці, десь коло Вашого дому, яка, мабуть, рішила все. Після тої розмови, коли Ви так виразно сказали мені, щоб я не розраховувала на Вас в своїх планах на майбутнє (чи не у мене в житті коли-небуть (написання через дефіс нечітке, — О. Л.) бували “розрахунки”!) і тоді ж сказали мені ще, що мій вчинок не пошкодить Вашому майбутньому. А це останнє було єдине, що могло спинити мене.

І з цієї розмови почалося це ходіння по межі між правдою і недоговореністю (неправдою?). Того вечора причиною того, що сказала я (у відповідь) було ущіплене самолюбство. Того вечора я сказала Вам, що Ви потрібні мені, щоб могла “триматися на поверхні”. Це правда, але це лише частина правди. І тоді я уже знала це.  

Мені було б легше говорити, як би Ви були прочитали уже Еренбурга. У нього про це добре. У нього про це: не можу лишатися з іншим не через те, що “розраховую”, а через те що люблю, через те що не можу — в ім’я цієї своєї любови — бути нечесною з собою. 

Чи вертатися в далеке чи недалеке? Хай буде ближче перше.

Як довго я “не хотіла коритись весні” Ви мабуть бачили. То був стан, коли людина ховає од самої себе не лише думки, а і власні почуття. Як не виривалися вони — я глушила їх. Хоч — не в підсвідомості, а в захованій власною волею свідомості — знала (чи не з того вечора виставки Гніздовського? (імовірно, відвідали в понеділок ввечері, 5 квітня 1954 року, — О. Л.), коли (ні, це було, колись, коли ми йшли по 5-ій Ave, чи не на Empire bldg?) в розмові про Мар’янку (йдеться про Мар’яну Чикаленко — доньку Линтварьової та Левка Чикаленка, нар. у квітні 1945 року, — О. Л.) Ви сказали про неї “бідна вона” і мені од цих слів земля під ногами захиталася — знала, що моя доля вирішена. Знала, але ховала од себе. 

У вересні Ви поїхали на тиждень. Залишили ключи (sic!). Ішов дощ. Я прийшла полити травички. Знайшла на столі фото. Того дня я наважилася сказати правду собі. І з того дня я уже твердо знала, що подвоювати душу не зможу. Я в той день уже твердо знала, що те, що з таким трудом ліпила 10 років, ламатиму власними руками. Ламатиму не для Вас і не із-за Вас, а для себе і із-за себе. Ви не хотіли, щоб ламалося, Ви повторювали, немов вивчені, слова: все мусить лишатися, як воно є. І я на словах згоджувалася з Вами, я чесно з Вами (і без Вас) повторювала ці слова. Я сама не знала, як, говорячи одне, зможу зробити інше. Але знала, що не зможу не зробити навпаки Вашій волі. Чи доля помогла мені, чи діяли не мої слова, а сила мого бажання? — Не знаю. Але поза моїми словами, поза моїми діями (майже) сталося те, що сталося. Може страшне, може дике і безглузде. Але я цього хотіла. Це моя перша правда.

Я хотіла цього з тої хвилини, коли наважилася признатися собі, що люблю Вас, люблю всім кращим, що є в мені. Не для того, щоб бути з Вами, а для того, щоб нічим не затемнити того, що знайшла в собі, щоб нічим не принизити себе перед цим, щоб бути достойною цього — останнього почуття такої великої і глибокої, такої (може це звучить безглуздо!) вірної любови. Тої, що прокинулася колись в Києві, коли одної ночі, прокинувшись, я сіла в ліжку, простягла руки вперед і ще напівсонна прошепотіла: Юра! а тоді п’яно-щаслива врилася головою в подушку і заснула. Тоді почалася наша перша весна. Тоді, з Вами, вперше після десяти років безнадій, я відчула себе молодою.

Але за весною прийшла осінь. Біля Вас стала інша, молодша, вільна. Я од всього серця любила Вашу маму, я знала, якою драмою було б для неї як би я залишалася близько од Вас, я, жінка з двома дітьми. Я не почувала себе в праві лишатися біля Вас. І я втекла. Допомогла мені думка (психоз?) про невиконаний заповіт (народити доньку? — О. Л.). І я втекла. Втекла так, щоб не могло бути повороту. Але, втікши од Вас, я втекла і від себе, я, втративши Вас, втратила себе саму, я лишилася уламком людини. 

Ще пригадую один день. В таборі. Сиділа за машинкою, коли прийшов Вол. Вар. і розповів про Вашу хворобу. Може я закричала, може застогнала — не пам’ятаю. Знаю тільки, що надо мною, обнявши мене, стояла Оксана М. (вочевидь, Оксана Міяковська, — О. Л.) і чимсь потішала. Пам’ятаю ту страшну ніч без сну. Була буря, на ранок — падав сніг, ішов дощ – не знаю, лише було пекло навколо і пекло в мені. Мама, Оксана умовляли мене не їхати в таку погоду (хтось чув, що десь стояли поїзди), але для мене нічого, крім Вас, не було ніде. Вас хворого там, в Мюнхені, може вмираючого. І я поїхала. Ви лежали такий блідий, з напів-заплющеними очима. Я погладила Вас по голові, я провела рукою по Вашому лобі. А потім, вночі, плачучи над собою, над Вами, над життям я притискала до щоки ту руку, що торкалася Вашого лоба. 

І ще. Ви були в Швеції . Я прокинулася рано і, засвітивши коло ліжка лампу, взяла книжечку Блока з полиці. Вона розгорнулася на словах: «И твой портрет в такой простой оправе своей рукой убрал я со стола» (відсилання до вірша Алєксандра Блока «О доблестях, о подвигах, о славе…» — О. Л.). Я думала: чи дійсно “убрал”? Я знала, що ні, що в мені тільки і є живого те, що тягне до Вас. І тоді ж я наказала собі сховати це, сховати і забути. Сховати так, як в 1934 сховала од себе фота (наважилася їх витягти лише наприкінці вересня 54-го, коли все уже було напевне мертве). Але фота — картон, а почуття? Але я чесно ховала їх до того вересневого дощу, який немов змив все те, під чим вони були заховані, під шум якого я почула саму себе непереможно і непоборно. І знову я простягла руки вперед і голосно — я була сама у Вашій квартирі — я сказала: Юра!

Це моя друга правда.

І через те так болюче вразило мене тої неділі Ваше питання. Невже Ви (Ви ж не могли не бачити, як я боролася з собою, як я дурила себе) можете думати, що для мене може існувати ще хтось чи щось поза Вами?

— ты и блаженство и безнадежность (цитата з вірша Фьодора Тютчєва «Последняя любовь», — О. Л.)».

Шевельов працював у Люндському університеті (Швеція) з 1950 до 1952 року. У листах із так званого швецького періоду Линтварьова, котра на той час перебувала в Штатах, ділиться із Шевельовом своїми спостереженнями про Нью-Йорк зокрема і Штати загалом, англійську мову, літературу й еміграційне літературно-культурне життя. Вона залишає в собі лише дружні почуття до нього. 

За листом від 20 січня йде наступний, від 21 числа цього місяця:

«Це лише криха лірики.

Я чогось так скучила за Вами, Ю! А подзвонити не можу, бо вчора ще трохи, трохи говорила, а сьогодні зовсім захрипла. 

Юрій Шевельов з Оксаною Линтварьовою (крайня справа) і двома її синами (зліва в нижньому ряду) від двох її попередніх чоловіків, Львівщина, Великдень 1943 рік. Джерело: Facebook-сторінка Оксани Забужко

Ви працюєте. Може сьогодні уже кінчили статтю? Я хотіла б стежити за Вами думкою. А ось — не знаю.

Скучаю, бо нема чого робити? Зовсім ні, праці через горло. Увесь час занята (sic!). Але Ви через і понад. Сумно думати, що завтра приїдуть родичі і знову Ви будете далеко.

А зараз зовсім з Вами

Кс.

21.1.55

1810

P.O. 25».

Чи цей останній лист був відповіддю на відповідь Шевельова на попередній лист, чи він надійшов як post scriptum — невідомо.

Входячи в інтерпретацію, ми направду стрибаємо у прірву ризику, потрапляємо на поле гри і здогаду, намагаємося аналізувати, озброївшись скальпелем знання та досвіду, але прагнемо синтезувати, щоб наблизитись до первинної цілісності. 

За однією з версій, 1955 року Шевельов усе ще перебував у позачасовості — відчуванні вічності власного існування, відсутності потреби «хапатися» за людей, події й об’єкти, бо вони плинуть і відходять. Якщо у своєму листі Линтварьова демонструє не лише відвертість, а, насамперед, відповідальність за свої почуття, зводячи рахунки із собою, то як сприймає її почуття Шевельов у цьому та попередньому часі? Вочевидь, до моменту усвідомлення часу і власної скінченності Шевельов дозволяє собі вагатися. І поки він не може визначитися, він ставить світ «на паузу». А світ не зупиняється… 

Про свої погляди на дружбу між чоловіком і жінкою, між ним і Линтварьовою Шевельов написав так: 

«Товариші? Давно відома істина, що чоловік і жінка товаришувати не можуть. Ідилія моєї уяви закінчилася, правда, вже в кінці нашого львівського часу її заявою, що їй зробив пропозицію Левко Чикаленко. Вона дала зрозуміти, що не була ним захоплена. Але, казала вона, вона мусить одружитися, бо конче хоче мати дочку. Тож у виборі між Чикаленком і мною вона воліла б мене, але коли ні — вона піде за Чикаленка. Цинізм пропозиції зробитися бугаєм-розплідником мене обурив. Я порадив їй одружитися з Чикаленком». 

Мабуть, саме цей момент Линтварьова пізніше визначить як втечу у процитованому вище листі від 20 січня 1955 року. А зараз вона жадає, аби він її відштовхнув — цинічно і прагматично, — і домагається свого. Однак, закриваючи себе від себе, вона (неждано для себе) шкодить собі: 

«Але, втікши од Вас, я втекла і від себе, я, втративши Вас, втратила себе саму, я лишилася уламком людини» (лист від 20 січня 1955). Водночас у цій «холодній» пропозиції одружитися жевріє сентиментальне — чи не остання надія отримати у відповідь протилежне, — щось на зразок: «Дурниці, я люблю тебе і хочу бути з тобою»

У якийсь момент до «прагматизму» Шевельова, що витікає з відчуття власної безконечності, незмінності себе та світу, у центрі якого розташоване його Я, — долучається вражена гордість. І він відштовхує. Що тоді, у Львові 1943–1944 років, так і тепер, у Нью-Йорку 1955 року в його уяві, вочевидь, не існує помилки як незворотності. Шевельов вимагає від себе і світу послідовності ходів — задля безпечної змінної сталості, якою він не готовий жертвувати. 

Є спокуса думати, що Шевельов реагує на виказані листом почуття Линтварьової трохи, як Іполіт Миколайович — на кохання Зини: як її на химеру, відокремленість її бажань, заплутаність «в шуканнях неправдоподібного», тобто не подоби правди, а самої правди. Чи справді так було? А якщо так, то чи це сприйняття випливало з перебування в позачасовості?  Юрій Шевельов, аналізуючи кохання Іполіта Миколайовича та Зини у своєму есеї, писав: 

«Це тема двох, що хочуть стати одним і не можуть. […] Але найбільше хвилює Домонтовича інша ситуація, коли притягання й відштовхування визначають, і визначають трагічно — ціле життя двох людей. І це — головна тема “Дівчини з ведмедиком”…». 

Правда, можливо, річ насамперед у «дуалізмі», двох єствах, які співіснують у Шевельові: одне прагне глибоких романтичних стосунків, друге боїться їх як хаосу, що руйнує впорядкований і запланований світ; одне тяжіє до, друге відштовхує від. Імовірно, ця двоїстість випливає з ототоження себе з батьками, подружнє життя яких, як відомо, Шевельов не трактував як щасливе. Звідси — острах повторення. Існує думка, що ми відтворюємо життєві сюжети наших рідних лише тією мірою, якою це собі дозволяємо. І доки ми хоча б одним оком дивимося на батька-матір із позиції нас-дітей, доти почуваємося в полоні детермінізму, доти залишаємося частиною долі своїх батьків, яку несемо в собі. 

Юрій Шевельов (третій зліва) і Оксана Линтварьова (дивиться в його бік), 1999 рік. Джерело: УВАН. Світлина з приватного архіву проф. Даниленка (він сидить по праву руку від Шевельова), надала її йому Тамара Скрипка

Коли, гортаючи копії листів Линтварьової до Шевельова, я натрапляю на прояв ніжності — фрагмент, за яким криється позірна незмінність, — мені несподівано легшає. Я оглядаюся навколо. Цієї миті в моїй кімнаті тихо і порожньо. Раптово хочеться щасливого фіналу, як я собі його уявляю. Фінал уже відбувся, але хочеться все переграти, не питаючи головних персонажів. 

Усе починається з крику маленької дівчинки, яка безліч разів вигукує настирливе «Чому, чому не вдалося?», немов очікуючи, що її щира емоція щось змінить. На диво, цей вибрик приносить бажане звільнення, умиротворення і прийняття. Я переводжу погляд у себе, в історії, які, мов маскувальна сітка, зяють отворами. А тоді розмірковую про те, що, як би не тривала й не завершилася історія Шевельова та Линтварьової, все відбулося правильно, насамперед із перспективи їхньої готовності й відчуття  часу. Від цього мій розтривожений спокій повертає втрачену цілісність, а я (нарешті) видихаю.

За матеріалами Columbia University. Rare Book & Manuscript Library Collections. George Y. Shevelov Papers, 1922–2001. Series I.1: Correspondence with Individuals, 1950–2001. Box 2, Folder 9: Chykalenko, Oksana, various places, undated, 1951–1975.

Список використаних джерел

  • Вакуленко С. Прекраснодушність посеред жахіття. Юрій Шевельов і його спогади. (15.12.2019). https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/01/15/153523/
  • Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. За апробацією Миколи Зерова. Київ: Сяйво. 1928. 200 с.
  • Етимологічний словник української мови. Укл. Болдирєв Р. В., Коломієць В. Т., Лукінова Т. Б., Мельничук О. С., Півторак Г. П., Пономарів А. Д., Родзевич Н. С. … Шамота А. М. Т. 3: Кора-М. Київ: Наукова думка. 1989.
  • Етимологічний словник української мови. Укл. Півторак Г. П., Пономарів О. Д., Стоянов І. А., Ткаченко О. Б., Шамота А. М. Т. 6: У-Я. Київ: Наукова думка. 2012.
  • Забужко О. Оксана Забужко: Пам’яті Оксани Радиш (частина третя). (28.09.2020). https://www.dw.com/uk/оксана-забужко-памяті-оксани-радиш-про-трьох-оксан-з-планети-ді-пі-частина-третя/a-54927786
  • Ксенія Линтварьова: бібліографічний дайджест. Укл. Клімачова Л. Суми: Сумська міська центральна бібліотека. 2021.
  • Шевельов, Ю. Я-мене-мені… (і довкруги). Т. 1: В Україні; т. 2: В Европі. Харків – Нью-Йорк: Видавець Олександр Савчук. 2017, 2021.
  • Шерех Ю. Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози. Поза книжками і з книжок. Упор. Шевчук В., Корогодський Р., Тарнавський М. Київ: Час. 1998. с. 77–114.
  • Smoczyński W. Lietuvių kalbos etimologinis žodynas. Vilnius: Vilniaus Universitetas. 2007.
Рубрика: Колонка, Ктитор
Facebook
Telegram
Twitter