fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
/
Оксана Забужко. «Ваш дєдушка, Ю. Ш.»

Оксана Забужко. «Ваш дєдушка, Ю. Ш.»

Есей із книги Оксани Забужко «Планета Полин». Видавництво «Комора», 2020
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter
zabuzhko tm 2 - Оксана Забужко. «Ваш дєдушка, Ю. Ш.»

З Юрієм Володимировичем Шевельовим я познайомилася влітку 1990-го, коли він, уперше по 47 роках еміґрації, приїхав в Україну — на той час іще підрадянську «республіку», що їй у такому статусі лишалося, втім, трохи менше року. Суспільна атмосфера тоді була гарячково піднесена, наелектризована передчуттям близьких історичних зрушень, завдяки чому й приїзд Шевельова зробивсь можливим: Берлінський мур уже впав, «залізна завіса» текла тріщинами, і вчорашні орвеллівські «неособи» — «буржуазні вчені», за читання чиїх праць іще недавно КҐБ роздавав українцям по 7 років таборів і 5 заслання, стали отримувати з Києва запрошення на фахові конференції. Конференції, з незвички, відбувалися бучно й святково, наче вуличні мітинґи; публіка стояла в проходах і сиділа на приступках. Пам’ятаю, яка вибухла овація, коли на трибуні з’явився Шевельов (його «Друга черга», видана в Нью-Йорку, в мене на той час уже була настільною книжкою) — і спокійним, глухуватим голосом, без тіні пози чи хизування промовив свою першу на батьківщині, по 47 роках «вимкненого мікрофона», публічну фразу: 

— Дорогі друзі, шановні вороги!.. 

І одною тою фразою (що негайно перетворилась на міську леґенду) — скасував нам СРСР. 

Я не перебільшую: нині справді важко доцінити, до якої міри то для нас був культурний шок, привіт від інопланетної цивілізації. В СРСР-бо, подібно як у сучасній РФ, ворог за визначенням не міг бути «шановним» — він міг бути єдино лиш об’єктом ненависти й презирства, призначеним на «ліквідацію», байдуже якими засобами, принаймні доки не покається (не «визнає своїх помилок»). Саме так поводилася радянська розвідка з Юрієм Шевельовим у США — намагаючись спеціальною дифамаційною кампанією знищити бодай його політичну репутацію, якщо вже не можна було наукової, і так само на дванадцятий рік по його смерті, у вересні 2013-го, в його рідному Харкові проросійські терористи серед білого дня збивали кувалдами тільки-но встановлену на будинку, де він виріс, меморіальну йому дошку — трощачи її на друзки, щоб не далося відновити. (По суті, це вже був початок російсько-української війни — за кремлівським планом «бліцкриґу-2014» Харків мав був, разом з Донецьком і Луганськом, «увійти в Росію», тож його заздалегідь «зачищали» від надто явних ознак української культурної присутности, як то потім, увійшовши в Донбас, робили російські війська навіть із надгробками на могилах українських діячів.) Але й безвідносно до конкретних воєнних планів — «держава ЧК», хай їй на ім’я СРСР чи РФ, не могла не вважати професора Шевельова своїм персональним ворогом: мало того, що він в остаточному підсумку так і не визнав її «права сильного» диктувати науковцям, щó вважати за істину,— він ще й зумів прожити довге й плідне життя так і не розкаяним у своїй незгинності, а це вже з погляду терористичної держави є удар по самих її підвалинах: усе одно як коли б Орвеллів Вінстон Сміт під час допиту встав, сказав катові, що йому пора за письмовий стіл, попрощався й вийшов у відчинені двері. 

Припускаю, саме ця друга обставина зразу й піднесла Юрія Шевельова в Україні 1990-х на висоту безумовного для молоді морального авторитета — що він був, кажучи цитатою з якраз тоді культових «Польових досліджень з українського сексу», «одночасно українець і переможець». На початку незалежности українське суспільство було особливо виголодніле, як зекцинготник на вітаміни, на «позитивні приклади» — на героїв, яким вдалося зробити для України щось конструктивне, окрім як героїчно за неї загинути,— і треба визнати, що цього вітаміна нам бракує й досі. Двадцяте століття залишило нам у спадок нескінченну, здатну кого завгодно вкинути в депресію ґалерею мучеників і жертв; навіть тих, хто просто зумів вижити в лабетах радянської системи, не зрадивши собі (що теж вважалося перемогою!), заледве набиралось числом настільки, щоб забезпечити нації душевне здоров’я, але й із тих зацілілих — десятиліттями відлучених від професії, від світових культурних течій і трендів — мало хто міг похвалитися реалізованим життям (у справі занапащення людського ресурсу Росія завжди відзначалась якоюсь сливе китайською марнотратністю!). Зате нас із колиски було годовано питомим для радянської людини переконанням, що його найвідвертіше сформулював, устами свого персонажа, російський прозаїк Сергій Довлатов: «Та хіба ж можна виграти в КҐБ?!» (на цьому переконанні — що не можна, дарма й думати,— багато літ держиться вся російська пропаґанда, і в дещо перетвореному вигляді я нині впізнаю його і в західних політиків, певних, що «не можна воювати з Росією», навіть коли вона відкрито на вас нападає). Шевельов же, всією своєю персоною й біографією, навіч показував нам, що, виявляється, можна, можна, чорт забирай! — і собою лишитись, і свої життєві плани-мрії втілити, обігравши тупу орвеллівську м’ясорубку (з Орвеллом він, до речі, якраз у цьому пункті полемізував зразу ж по виході «1984»: доводив, що кімнати 101 не існує, система нищить людину в зовсім інший спосіб). Головне ж — для такої перемоги зовсім не конче бути суперменом, Джеймсом Бондом, тою масофікованою версією ніцшевської надлюдини, що її невтомно пропаґували російський і німецький тоталітаризми: сам Юрій Володимирович бачив себе радше академічною версією Гашекового Швейка, таким і змалював себе в спогаді-сповіді про свою втечу від НКВД крізь фронти Другої світової… Але в тому, щоб у фіналі ще й врочисто оголосити своїх невдах-убивць «шановними», так, наче мова йшла про лицарський герць, мені виразно вчувається голос уже не Швейка, а Дон Кіхота,— і от на цього другого він насправді подобав куди більше (навіть іззовні!). 

Чи може в історії виграти Вінстон Сміт — питання все-таки ще, вважати, відкрите, але — Дон Кіхот?.. Істота, здавалось би, з засади непрактична, «не від світу цього», — а отже, банально непридатна до існування в умовах переможного соціалдарвінізму? 

А однак перемога Юрія Володимировича була безсумнівна: професор Колумбійського університету, світового класу лінґвіст (творець, подейкували, якоїсь надзвичайно революційної — фонологічної — теорії походження східнослов’янських мов, про яку фахівці говорили з побожним захватом), мислитель із розряду тих, кого французи називають «специфічний інтелектуал» (чия «неспецифічна» бібліографія — все те, що він сам, під псевдо «Юрій Шерех», сукупно описував як «Література. Театр. Мистецтво. Ідеології»,— налічувала майже пів тисячі позицій: першорядна есеїстика, варта включення в східноєвропейську скарбницю поруч із Гавелом та Колаковським, хто з підрадянських авторів хоч близько здобувся на щось подібне?!),— і, о чудо, все те, навіть таємнича фонологія,—  під українським маркером (а нас же десятиліттями, від дитсадка і школи, було переконувано, ніби українське може бути тільки «провінційним»!),— Юрій Шевельов у готовому вигляді явив нам ту рольову модель, котрої моє покоління якраз було пошукувало: понад усе ми прагнули бути одночасно українцями і європейцями, але вже не знали, як таке поєднання виглядає на практиці. До нас дійшов тільки невиразний переказ, що «колись таке було» — і дуже виразна осторога, що ще недавно за таке розстрілювали. А тут майже-дев’яностолітній дід розгулював нам перед очима нерозстріляний, дотепний та іронічний (геть несхожий на вигаслих та ображених на ввесь світ радянських стариків!),— і самим своїм видом збурював довкілля, немов ходяча, в одному екземплярі, Революція гідности: літав собі туди-сюди через Атлантику, виступав на конференціях із несамовито цікавими доповідями, подорожував Україною й Румунією, досліджував старовинні дерев’яні церкви, з апетитом ласував найсмачнішими в Києві хрещатицькими борщами, з ентузіазмом писав відгуки на вистави молодих режисерів і книжки молодих письменників (які його відгуками страх пишалися, по собі знаю!), а ще — брав участь у купі наукових і культурних проєктів, щедро консультував молодших колеґ, ділився нью-йоркськими мистецькими новинками — і щоразу, відлітаючи, просив йому докладно писати про всі наші новини, бо його цікавило геть-чисто все, до цін у магазинах включно (радянських «живих класиків» зазвичай не цікавило вже геть-чисто нічого, крім виписаних на папері доказів їхньої величі!)… Можна зрозуміти лють КҐБ (чи пак, у згадуваний час — вже ФСБ): на території, яку вони хотіли контролювати, такої форми життя не повинно було бути — навіть у вигляді посмертної меморіальної дошки. 

Щодо його «європейськости» я не обмовилась: попри 50 років, прожитих у США, та короткочасне повоєнне захоплення новою супердержавою як «визволителем» — переможцем нацизму й антаґоністом СРСР (таку «моду на штатництво» застало ще й моє покоління: що більше нам офіційна пропаґанда лаяла «американський імперіалізм», то більше ми, дистанційно, в нього закохувались!), «американцем» він, властиво, так і не став. І чесно визнавав, що шкодує про ту свою «другу еміґрацію», з Лунда до Гарварду, як про одну з найбільших життєвих помилок: духом і вихованням він був усе-таки європеєць, з дому вирослий на міфі Belle Epoque, і старосвітськи-затишна, не зачеплена жодною зі світових воєн південна Швеція мусила бути куди більш на його мірку. «Їдьте до Люнду»,— півжартом (перифразом із мого вірша) радив мені в листі від 26.06.1998 року, і щоразу згадував Швецію як острівець здорового глузду («країну з максимумом „обустроенности“ і мінімумом недоремонтованости») у світі наростаючого хаосу. Щойно після його смерти, коли було опубліковано їхнє повоєнне листування з Дмитром Чижевським, я упритомнила собі, до якої міри за океан його (і сотні тисяч інших утікачів) гнав не тільки й не стільки потяг до «світових столиць» чи професійна амбіція (зрештою, Гарвардська славістика на той час стояла не вище од Лундської!), скільки банальна «травма діпі» — поширений тоді серед біженців страх, що Сталін не зупиниться на Берліні, а посуне далі, загарбувати решту Європи (страх, як з’ясувалося вже з початком нинішньої «гібридної» війни, далеко не безпідставний: проєкт Орвеллової «Євразії», або ж путінської «Європи від Лісабона до Владивостока», десь тоді й замишлявся, але, на щастя для мільйонів, був відкладений на дальню мету; нині Кремль реалізує його за допомогою вже не танків, а газопроводів — з «бонусом» у вигляді пакета спецоперацій для їх підтримки, — і наші з професором Шевельовим геополітичні дискусії, що в 1990-ті здавались мені анахронічними — яка там Росія, які чекісти, минулосяне-вернеться! — пригадуються в форматі вже не так минулого, як того, що по-англійському зветься Present Perfect Continious Tense: ніби «дєдушка», як я його, з його подачі, звикла подумки називати, звідкись зоддалеки й далі спостерігає за нашими новинами, нічому не дивуючись, — він же попереджав! — і знай лиш посміхається своєю всерозуміючою іронічною посмішкою…). 

При тому, підкреслю ще раз, особливо важило для нас те, що його європейськість була не «набута», а таки питома, українська — родом із наших «розстріляних 1920-х» (чиїм продуктом він, значною мірою, був навіть у своїх лінґвістичних відкриттях — продовжувачем пошуків репресованих В. Ґанцова й О. Курило): із тодішнього буремного Харкова, столиці «червоної України», яка до самого Голодомору офіційно ще вважала себе «самостійною» (а СРСР — наддержавним утворенням на кшталт ЄС) і в якій був стрімко розвивався один з найцікавіших на європейському континенті національних різновидів аванґарду — невдовзі знищений на пню разом зі своїми творцями, але і в тих перших своїх проявах здатний зачарувати російськомовного хлопчика із сім’ї імперських «служивих» німців настільки, щоб той вирішив присягнути на вірність розстріляним — і всенький свій вік, до останнього подиху невідступно й сумлінно служив у культурі їхнім «послом». 

Це не могло не заворожувати — що він їх усіх знав, бачив на живо (бігав школярем і студентом на всі вистави Курбасового «Березоля», на диспути за участю Хвильового, навіть наївно пробував їх боронити, коли на них почались офіційні нагінки…) — і от тепер, під кінець століття, міг про них свідчити нам, неофітам цієї вийшлої з катакомб церкви, як її катакомбний первосвященник (що до того ж раз уже й пробував був її воскресити — на еміґрації, в МУРі, зараз по війні, а теперот отримав од долі шанс на «третю спробу»!). Хай як пафосно це звучить, але саме так воно відчувалося. (Ті з його покоління, хто залишився в СРСР, свідчити не поспішали, навіть коли мали про що,— і переважно так і відходили, нічого не розказавши, не забезпечивши того єдиного, що винні діди онукам: трансмісії культурної пам’яті.) Запропонувавши себе на роль мого «дєдушки» (більшість його листів до мене цією формулкою й підписано: «Ваш дєдушка, Ю. Ш.»), він точно вцілив в один з моїх головних «духовних авітамінозів»: своїх дідів я не застала — жоден із них не дожив до мого народження, двох бабусиних братів було розстріляно в тому-таки Харкові у грудні 1934-го, і ця відсутність живого зв’язку з епохою нашого найвищого творчого підйому — коли ми ще, за всіма показниками, могли вважати себе культурною нацією,— завжди мучила мене як свого роду недокрів’я, дистрофія, що її не усунувши — годі сподіватися стати письменником «вищої ліґи». Тож появу в моєму житті, хай і на четвертому десятку (краще пізно, ніж ніколи!), такого добровільно зголошеного «дєдушки» я сприйняла нестак навіть за подарунок долі, як, радше, за належну мені «духовну реституцію» — компенсацію разом за все, на що мене історія XX століття була обікрала, та й просто шанс поправити й підлатати свою, за Д. Волкотом кажучи, «ґрунтовну колоніальну освіту» до, нарешті, алмазного блиску… І так і ставилась до Юрія Володимировича всі дванадцять років нашого знайомства — як до «живого університету». 

У принципі, як тепер розумію, я цим несвідомо повторювала «родинний паттерн»: мій батько, перший в родині, хто отримував уже радянську освіту й у 1950 році був заарештований і висланий до Сибіру, повернувшись в Україну на хвилі хрущовської відлиги, завжди потім згадував, що ті шість років заслання під оглядом студій дали йому більше, ніж сталінський університет: його було вивезено разом з рештками вищого кліру репресованої УГКЦ, людьми, що вчилися в Римі й Ґраці, Празі й Фрайбурґу, і в себе в бараку зорганізували щось на кшталт «таємного університету» — читали для всіх охочих лекції з різних галузей знання і опікувались молоддю з правдивим душпастирським завзяттям. Саме «дубль» цього сюжету я, з проєкцією на змінені за сорок років історичні декорації, й відтворювала у своїх стосунках з Юрієм Володимировичем, тільки що його «барак» (підвищеної, сказати б, комфортности!) містився в Нью-Йорку на Клермонт-авеню, і «навчання» моє було переважно дистанційним — як не рахувати його візитів до Києва і моїх до Нью-Йорка (в 1990-х я кілька семестрів викладала в США як Фулбрайтівський стипендіат та запрошений письменник, і Юрій Володимирович, серед іншого, відкривав мені й світ американської академії з його вельми непростою «внутрішньою кухнею»). Я звикла думати про нього як про одного з моїх «перших читачів» (тих, кому першому показуєш написане, бо й пишеться воно з потаємною думкою, що він це прочитає: у кожного письменника є такі читачі, а в кого нема, той собі їх вигадує!) — і щедро закидала його свіжовикінченими рукописами, нетерпляче чекаючи на відгуки й зауваження. Ми сперечались (у листах і наживо), «сварились» і «мирились», по ходу обговорювали речі, варті ширшої публічної уваги, аж мені шкода часом робилось, що цей «театрик» грається всього для двох,— і щойно в 2010 р., готуючи до друку наше листування і вперше перечитуючи його все підряд, від 1992-го по 2002-й (останнього листа Юрій Володимирович написав мені, нетвердою рукою, вже з лікарні): як щоденник на два голоси, або, за його визначенням, «роман на дому»,— я з запізненням розгледіла, наскільки йому й справді хотілося в моїй особі душевно рідної «внучки», а не лише «учениці»-«співдумальниці»: скільки в нього накопичилося, за роки еміґрації, своїх власних «авітамінозів» — і мовний голод, невідлучний від всякої еміґрації (і нестерпний для всякого літератора!), був з-поміж них далеко не єдиним клопотом (якраз тут ми з ним були на одній хвилі: мовна гра була його улюбленою стихією, і він купався в ній, мов молодий дельфін,— радісно переймав від мене не чувані доти арґотизми, анекдоти, сленґові слівця, мішав їх зі своїми, пів віку як вивезеними з Харкова, і з чужомовними — з тих мов, які й мені були відомі, — і нарікав тільки, що нема вже в нього часу на ще одну фундаментальну лінґвістичну працю — про сленґ та його роль у творенні європейських національних літератур,— а як же кортить таке дослідити!..). Побачила, як хотілось йому — попри всю його настанову «громадянина світу» — визнання на батьківщині, і таки насамперед фахового (а отут я йому нічим допомогти не могла: в лінґвістиці я тямила десь стільки, скільки в алгебрі чи ядерній фізиці…), і учнів хотілось — не в переносному-«сократичному» сенсі, а в щонайпрямішому, буквальному: тих, що продовжили б його студії над походженням слов’янських мов, що пішли б далі прокладеною ним дорогою — популяризуючи його відкриття, розсуваючи далі намічені ним перспективи, міняючи в головах мільйонів забетоновану сталінськими «мовознавчими декретами» картину світу (яка принесла людству стільки зла, горя й сліз!) — на розгледжену (і описану ж!) ним —  живу, справжню і, о Господи, яку ж цікаву… 

Сьогодні я далеко краще розумію його передсмертну гіркоту (як стовідсотковий, до шпіку кісток, джентльмен старої школи, він примудрявся її більш-менш креативно маскувати, але вона однак проривалася): як усі донкіхоти — всі, хто присвятив своє життя служінню істині, — він хотів, бодай у дев’яносто, «світу по вірі своїй»: хотів устигнути побачити, як його відкриття (фундаментальність і вагу якого він чудово розумів!) — змінює світ на краще. Рятує, авжеж, як написали б романтики,— сьогодні таке можна написати хіба іронічно, і Юрій Володимирович теж так писав (наприклад, про одного зі своїх давніх опонентів: «і він не спас людство, і я ні»), але смисл за тим однаково лишається той самий, гранітноспоконвічний, хоч би які хвилі чергових «ізмів» його омивали: раз знайдена — істина має осявати людям шлях, а не ховатись по неприступних закамарках для жменьки втаємничених. Бо «не запалюють свічки, щоб ставити її під посудину, але на свічник» (Матв, 5:13). 

І, страх сказати, інколи мені думається (з тою самою шевельовською гіркотою), що якби в 1990-ті гіпотетичне «людство», в особі свого інтелектуального прошарку, повелося трохи далекоглядніше і, замість легковажно святкувати Фукуямин «кінець історії», всерйоз застановилось би над тими, закладеними історією XX століття, «бомбами сповільненої дії», котрих воліло не помічати й аж тільки, коли вони стали вибухати після 2014-го, сказало «ой!» — то в курікулюмах провідних світових університетів, поруч із «попередженнями» від (наприклад) Умберто Еко й Алена Безансона, знайшлося б місце і на теорію походження східнослов’янських мов від Юрія Шевельова: вона б дуже-таки придалася для очищення сучасної європейської свідомости від застарілого «чару» імперських концептів. Саме тим, що не лишає каменя на камені від колись сконструйованого російськими лінґвістами фантома «давньоруської мовної єдности», котрий дотепер забезпечує (і в очах Заходу також!) моральну леґітимацію російському імперському ресентиментові,— вона, серед багатьох інших істин, зневажених або випханих людством на марґінеси, могла б — ні, не врятувати, звісно ж, а все-таки, бачиться, «підіпхнути» людство вперед, геть із «зони ризику», допомогти йому «перейти в інший клас»: туди, де нарешті остаточно неможливим стане відкат «назад до Орвелла». Неможливим — новий переділ світу за мапами мертвих імперій… 

Якщо «дєдушка» це все бачив і не мав кому розтлумачити, думаю з мимовільним холодком за плечима,— який же він був самотній! Як Кассандра, як Еклезіаст… Але от чого не знайти ні в Кассандри, ні в Еклезіаста, і взагалі не знаю таких культурних прецедентів,— то це до останку, попри всю «втому від людської глупоти» (як він сам це визначав), усе-таки невбитої довіри життю, трепетного перед ним, невичерпним і незглибимим, захвату (зрештою, хіба не всякий великий учений починається з захвату дитини, котра вперше завважила геометричну правильність сніжинки чи узору на крильцях метелика?..). Тільки такий, пронесений крізь життя, modus vivendi має силу знову й знову провокувати наділеного знанням на спроби достукатися до нетямущих, як це до останку робив Юрій Володимирович: обережно, любовно-делікатно, щоб не завадити народженню в нетямущого власної думки, а тільки «по-акушерському», як учив Сократ, допомогти їй народитися (у відповідь на мій щенячий ентузіазм 1991-го в передчутті української незалежности, — коли ще наївно вірилося, що це розв’язок всіх проблем, а не початок нових,— пів натяком укидав, мені на роздум, автоцитату-заголовок зі свого есею про Ісландію: «незалежність — і що завтра?»; у відповідь на мою полум’яну тираду про те, яким жахливим було XX століття, зауважував: «Століттячко наше було сумнувате, але чи краще буде наступне?..» — ніби ненав’язливо підказував, у який бік подивитися, щоб не стратити з поля зору те, чого годі розгледіти за короткочасним «бенкетом Фукуями»,—  в тім, що той бенкет виявився короткочасним, він ще встиг пересвідчитися 11 вересня 2001-го, але про це ми вже з ним поговорити не встигли, і останній його лист — той лікарняний, телеграфного стилю, — закінчується загадковим питанням: «Як довго?»). 

Останні слова людини завжди здаються багатозначними, як шифр до втраченого заповіту. Що значить, «як довго»? Як довго — щó? Як довго йому, «бідному Йорику» (в цьому листі він одягає маску шекспірівського «Йорика» і — вперше за багато років — не підписується «дєдушкою»), чекати на мого листа? На мій приїзд? На прихід смерти?.. А чи, ближче до тексту,— як довго лежатиме сніг, під яким, як він пише, Йорику судилося «краще збереження»? В кожному разі, це питання, адресоване до живих — людиною, що приготувалася до відходу і вже навіть упорядкувала всі свої земні справи, аж до відсилки бенефіціарові (університетові Хоккайдо) своєї бібліотеки включно: здала баґаж, пройшла скринінґ, сидить в аеропорту, чекаючи на рейс, і виходить, що ніби тільки це одне останнє питання — через плече — і лишилося в неї — не до диспетчерів, які десь там баряться, а до живих, що лишились махати їй за бар’єрами: як довго у нас тут лежатиме сніг?.. І чому — продовжую я тепер додумувати його думку — нам в Україні конче потрібна була аж ціла «гаряча» війна для того, щоб ми нарешті прочитали Шевельова — і зрозуміли, що він, власне, ціле життя намагався нас про неї попередити (якщо не прямо підготувати!)?.. 

І чи вистачить решті людства — того самого, яке він так і «не спас»,— глузду не чекати «Буків» і «Градів» для того, щоб провести інтелектуальну інвентаризацію — і пошукати в запханих «під посудини» відкриттях і теоріях відповідей на питання, від яких нам, уже ж очевидно, все одно не вдасться втекти?.. Як довго лежатиме цей сніг?.. 

Січень 2018 р.

 


planeta polyn tm 234x300 - Оксана Забужко. «Ваш дєдушка, Ю. Ш.»

Δ Книжка «Планета Полин» — переможниця премії Книга року ВВС — 2020 у номінації  «Есеїстика». Тут уміщені найважливіші есеї Оксани Забужко останніх двох десятиліть, присвячені постатям і подіям, які авторка вважає культурно знаковими для сьогоднішньої епохи кризи гуманізму. «Жіночі», «чоловічі» й «колективні», всі ці «портрети» об’єднує глибоко особисте переживання авторкою біжучої історії, в яку вона вписує своїх героїв — і цим виявляє в ній, хоч якій на позір катастрофічній, невидимий раніше життєствердний смисл.


 

Раніше ми також писали, що книжка спогадів Юрія Шевельова «Я — мене — мені… (і довкруги): Спогади. У двох томах. Т.1. В Україні. Т. 2. В Європі», видана Видавцем Олександром Савчуком, здобула нагороду BookForum Best Book Award 2021 у категорії Non-fiction. 

 

Фото на головній надане видавництвом «Комора» 

 

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
zabuzhko tm 2 150x150 - Оксана Забужко. «Ваш дєдушка, Ю. Ш.»
Оксана Забужко. «Ваш дєдушка, Ю. Ш.»
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter