fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
/
«Все надто швидко змінюється»: друга ковідна зима і проза про пандемію

«Все надто швидко змінюється»: друга ковідна зима і проза про пандемію

Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter
engin akyurt - «Все надто швидко змінюється»: друга ковідна зима і проза про пандемію

 

Обіцяли силу-силенну романів про ковід

 

Наприкінці зими 2020-го в шанованому бізнес-виданні вийшла дотепна стаття: мовляв, за пів року слід очікувати навали художніх книжок, сюжети яких виникли в головах зморених ізоляцією літераторів. Наприклад? Безумний науковець от-от винайде вакцину, але його убивають засланці з країни, що продає фейкові ліки, а як знаряддя вбивства застосовують цифровий термометр. Жіночка з вікна своєї квартири спостерігає за сусідом у вікні напроти, а він за нею, згодом синхронізують графіки, дистанційно пізнають (в біблійному сенсі) одне одного і народжують дистанційно дитинку, що виявляється Спасителем. Це таки смішно, бо відразу видно: сюжети вигадували без відчуття масштабу пандемії, нудні якісь сюжети, без азарту. Але посил в тій статті був серйозним, і до цієї думки схилялися ледь не всі аналітики книжкового ринку і літературні критики. Протягом 2021-го від літа і до безконечності нас всіх завалять романами про ковід.

І от давно минуло те літо, і от майже минула зима 2022-го (друга пандемічна зима, між іншим). І де наші романи про ковід, питається? Стівен Кінг ще на початку 2020-го на шоу Опри онлайн нишком розказав, що пише роман про саме цю пандемію (від автора тисячі сторінок «Протистояння» таке, ясна річ, безцінно). Передумав Кінг? А інші теж передумали? Натомість знову і знову в письменницьких інтерв’ю чути: «Я відмовся від твору, над яким працював на початку пандемії. Я не знаю, як роман тепер закінчиться. Все надто швидко змінюється».

І то правда як закінчиться те, що й ми ще не починали, га?

 

Література поглинула пандемію

 

Винаходити нову мову для опису нової соціальної реальності. Це є неймовірно складним процесом (його літературознавці інколи називають «поглинанням травми») і дуже нешвидким. Запізнювання художньої прози від реактивної есеїстики в міркуваннях про доленосні події фіксують зазвичай років у п’ять-шість. Але розкажіть про це прогнозоване п’ятирічне відставання нашій прозі про Майдан і про перші роки війни; вона саме цим і займалася, винаходила нову мову просто під час історичних трансформацій, і то здебільшого успішно винаходила. Корпус книжок про війну на Сході уже в перший рік війни був чималим, зараз і поготів. З ковід-пандемією цього не вдалося, так нині здається, навіть якщо ми таки врахуємо це припущення про гальмування художньої прози. Немає книжок про пандемію, написаних мовою нової соціальної реальності може, тому нема, що немає ніякої нової соціальної реальності, а значить, і оновлення художньої мови проза, прецінь, і не потребує?

От такою є одна з перших художніх книжок про ковід (софтпорно, до речі) — «Замкнена зі своїм колишнім» Лії Сиціліано. Щойно болісно розлучилися, колишній чоловік повернувся за собакою, а тут локдаун, прописаний він у колись їхній спільній квартирі, тож сидять вони вдвох під замком: і не простити, і не убити. А на що ще, як не на карантин, схожий час відразу по болісному розриву стосунків, поки ще не поділені порівну песики-квартири-спогади? Саме життя підкидає белетристиці очевидні метафори, белетристика подачками не гребує.

runi 198x300 - «Все надто швидко змінюється»: друга ковідна зима і проза про пандеміюА от Саллі Руні у «Де ж ти дівся, світе мій прекрасний» завершує митарства героїні початком пандемії. Еліс стала раптом успішною літераторкою, їй почали накидати месіанство і відповідальну роль «совісті людства», «голосу покоління». Еліс втекла до усамітненої хатинки на узбережжі і намагається порятувати себе в хаосі вимушеної публічності. А тут карантин і зовсім не парадоксальне спостереження Еліс: «Виявилося, що різниця між карантином і нормальним життям є (гнітюче?) мінімальною». Ми добре знаємо, що авторка «Нормальних людей» геть вільно поводиться зі словом «нормальний», але тут воно якраз на своєму місці. «Карантинне» дорівнює «нормальне», щоправда, дорівнює не без залишку, якийсь «гнітючий» шанс на розбіжність залишається. Не факт, що той шанс використають.

martyniuk 195x300 - «Все надто швидко змінюється»: друга ковідна зима і проза про пандеміюБо от, скажімо, Сергій Мартинюк у «Королі дощу» доручає герою від початку повідомити: «Я й без цього особливих планів не мав». Мар’яна і Костя живуть разом, вона — студентка-режисерка, він — бармен. Під час першого локдауну вони мусять роз’їхатися, кожен — до свого батька. Костя усиновлений, мати недавно померла, батько люто пиячить. Мати Мар’яни від батька втекла, той пиячить помірковано і заробляє грубі гроші. Пандемія ставить молодих людей в умови, коли вони змушені чітко оцінити і відтак змінити свої стосунки з батьками, позаяк родинні сценарії впливають уже на їхні взаємини. Генерацію зумерів примусить дорослішати «можливо, трішки невчасно» хіба загроза світового масштабу. Обоє герої певні: коли все це закінчиться, вони стануть іншими людьми. Все це триває, закінчується перша ковідна весна.

 

Читайте також фрагмент із роману «Король Дощу»

 

Здавалося, ще минулої зими так здавалося, що пандемія розкрила нас одне перед одним з новою різкістю — в позитивному і негативному змісті (є ж от уже документальна книжка про «Ковідіотів» Наталі Альварес і Стівена Гарісазбірник дурниць, котрі коїли люди на ізоляції). А виявилося: страх і нудьга. Гостра криза і стагнація. Тривога. Роз’єднаність. Добровільна відмова від прав і свобод. Себто, виявився перед нами повний набір тем художньої прози останніх років ста. Для художньої літератури ковід не став перезапуском, вона уже була готова до подібних потрясінь, вона їх просто не помітила.

Одна з перших книжок про ковід — «Ми вийшли на вулицю і знову побачили зірки» за редакцією Ілона Ставанса. Це альманах, тридцять різних авторів писали про досвід пандемії короткі оповідання. Книжка страшне як читачів розчулила, особливо, оповідка про батька, який намагається заспокоїти страхи сина, котрий не розуміє, що раптом сталося з Парижем; чи, скажімо, історія лікаря, котрий працює в Нью-Йоркській «швидкій» і піклується про близьких одночасно в режимі тихого подвигу. Чомусь не викликало такого захвату оповідання про те, як пандемія зупинила політичні протести в Чилі; от не знаю, чому те оповідання не сподобалося згуртованому проти хвороби мудрому людству, добре ж оповідання.

 

Чуєте шарудіння? Боккаччо в труні перевертається

 

Століттями цей сюжет працював: група людей втікає від епідемії, ладнають собі безпечний простір й імітують нормальне безжурне життя, втішаючи одне одного як тільки можуть — байками, коханням, їжею, молитвою. Уже де Сад з його «120 днями Содому» натякнув, що не такий безжурний цей ескапістський сюжет, але ж де там. «Декамерон» 2020-го дістали з полиць: більшість сюжетів нинішніх романів про ковід взорують саме його рамку.

Кетрін Райян Говард у «56 днів» не залишає місця для ілюзій вже від першої сцени. Поліція знайшла у квартирі тіло, що розкладалося там пару тижнів. А все так добре починалося, наче в чарівній казці (за авторством згаданого не проти ночі Едгара Алана По). Дублінці Олівер і Сіара знайомляться в супермаркеті, куди вийшли на закупи перед ізоляцією. І раптом вирішують: то знак долі, то треба разом заселитися в його шикарній квартирі, то слід готуватися до заселення землі новою расою людей… Не склалася байка про Ноя, не спарувалися спасителі.

Гарі Штайнграт пише «Наші сільські друзі»: на півночі штату Нью-Йорк кілька приятелів збираються, щоби перечекати пандемію. Вісім людей «реанімують» на пів року заміський маєток із чотирма бунгало поблизу (він належить одному з героїв) та ізолюються там. Майже дахи Монматру, бо туберкульозної богеми тут хватає. Кореєць-багатій, що заробляє на додатках для побачень, письменник із розряду «голодний художник», який береться адаптувати для кіно свій найвдаліший роман, дівчина-підліток, одержима K-pop, актор, який має за рольову модель нью-йоркських невротиків Вуді Алена, психіаторка-росіянка, ще один письменник на цей раз індус-антиглобаліст… Назвали вони свій притулок Будинком Дружби Народів. Аби створити систему, що буде працювати і підтримувати себе, треба семеро, так кажуть. Один серед «друзів» тут точно зайвий, адекватних тут точно бракує. «Наші сільські друзі» сатира. А найбільше перепадає найдостовірнішому з героїв (героїні, точніше) — тій, хто вимагає притримуватися соціальної дистанції. Друзки!

kaminer 204x300 - «Все надто швидко змінюється»: друга ковідна зима і проза про пандеміюВ есе (яке радше є новелою) «Втрачене літо» Владімір Камінер розказує, як отримав завдання зафіксувати порожнечу: він має зняти репортажі про фестивалі, що скасували через пандемію. Стартом був Монтре, де не відбувся вперше з 1967 року великий джазовий фестиваль, котрий приймав зірок масштабу Джоні Кеша і Сантани. Для Камінера Монтре — місто, де помер Набоков, мізантроп і відлюдник. Раз на рік Монтре перетворювався на шалено залюднене місто, простір любові-агапе, але не цього року. Камінер дивиться на крихітний готельний номер, де жив Набоков, що віддавав перевагу метеликам над людьми, і слухає тишу замість музики. Другим фестивалем мала б бути містерія на тему Страстей Христових, що її раз на декаду проводять мешканці невеличкого села. За тим фестивалем люди в селі навіть відраховують час: рік по Страстях, за два роки до Страстей. Цього року актор, який мав би грати Христа, залишився без ролі. Доста прозорий текст, правда? Про цінність усамітнення і самотність. Про масштаби доленосних подій, які не нам, їхнім сучасникам, фіксувати. Про рух історії за правилами іронічного повтору.

Та треба, либонь, поглянути уважніше на самий початок прозорих алегорій Камінера:

«— Та ви сміливець, — сказав кондуктор, коли я дозволив собі натрохи зняти респіратор.

Я не сміливець, я задихаюся» [переклад Оксани Щур і Сергія Жадана].

 

Ковід як дежавю

 

На початку 2020-го Джорджо Аґамбена масово зненавиділи. Італійський філософ виступив із текстом про самоізоляцію. Він (залучившись ідеєю дисциплінарних практик Фуко) обмірковував парадокс: чому нині громадська відповідальність полягає в кардинальному ослабленні, аж до повного розриву соціальних зв’язків. Ми учимося сприймати те, що нас роз’єднує, в ролі того, що нас об’єднує. І це колосальна небезпека для самої ідеї соціального життя, до уявлення про цілісність спільнот. Аґамбена краще б почули, звісно, аби він не закликав просто ігнорувати карантинні заходи. Не можна сказати, що він не врахував масштабу небезпеки від ковіду, бо говорив таке в найгарячіші пандемічні дні в Італії. Вочевидь, його більше лякав масштаб світоглядних трансформацій, що очікують на наше соціальне життя.

Сара Мосс писала роман «Падіння» під час першого локдауну. Написала книжку про жінку, яка в ізоляції поступово божеволіє. В хаті замкненні двоє: Кейт (мати-одиначка без грошей, надій і перспектив) і Метт (проблемний син-підліток). За два тижні ці двоє доводять одне одного до межі; мати втікає з дому, нібито погуляти, в результаті її шукають служби порятунку, друзі і син. Ніякого блага самопізнання, що її обіцяло усамітнення, ніякого зміцнення родини, що її було передбачали. З самого початку героїв лякає ізоляція, а не хвороба. Роман любовно згадує і перераховує, що ми втратили під час пандемії і що може й не повернутися. Ми узгоджуємо між собою наші щоденні дії не мало, як до того здавалося, а занадто, як виявилося. «Падіння» осмислення співзалежності, з якої вихід тільки один в дурку, перепрошую. А назва книжки відсилає до відомої вправи на довіру: «Хто нас спіймає, коли ми падатимемо?». Хтозна.

Під час ізоляції, мовляв, люди стали самими собою… Інший бік примусового ставання собою перегляд того, що здається нормальним із позиції суспільного договору, а не індивідуальної потреби. Виявилося (подивіться на нинішні соціальні мережі хоча б): комунікація стала більш екстремальною, суспільно схваленим є демонстрація нав’язливих ідей і тривог на публіці, до якої література і так рухалася квантовими стрибками, але фейсбук-твітер пристрибали першими, либонь.

Галина Крук у «Карантинних хроніках Марії» заселяє в одну карантин-квартиру подружжя, тещу, двійко дітей. Позбавляє мати кави зранку, стратегічного запасу харчів для вічно голодної родини, часу на прибирання і самоудосконалення, грошей на лекції з тайм-менеджменту і дає своїм героям свободу псувати одне одному життя. (Сцена, де родина тягне по черзі сірники, шукаючи надламаного, щоби вирішити, хто піде в магазин, сподіватимемося за рік-два потребуватимемо уже розлого коментаря від редактора). На певному етапі ізоляції Марії починає здаватися, що от-от має вискочити зі сховку знімальна група якогось дивного кіна і повідомити про кінець фільму. Хіба ідеться про «Сімейку Адамсів», тільки замість чорного гумору — антигумор, який дотепного пачлайну не передбачає.

 

Читайте також фрагмент із книжки «Для стосунків потрібні двоє» Володимира Станчишина

 

Ковід як галюцинація

 

Здається, я знайшла відповідь на питання про ковід-романи, що так і не з’явилися. Саме така проза мені і дала відповідь, бо література самостійна пані: сама ламає, сама лагодить. Я це пояснення прочитала в оповіданні англійської поетки Патрісії Локвуд «Безум після корони?» (невимовно прекрасному оповіданні, написаному на замовлення London Review of Books літом 2020-го). 

«Хто цей хлопець?», питає Патрісія, яка приїхала з виступом до Гарварду, про бронзове погруддя в бібліотеці. «То Джон Гарвард», пояснюють їй, дивуючи, що той був людиною перед тим як стати пам’ятником й університетом. І це була остання нормальна річ, яку зробила героїня (як сама зазначає). Вірус не передався їй від Гарварда, ясно, але і це б не здивувало, адже вона певна, що заразилася від кішки, що поцілувала її в губи.

Почалася хвороба, високі температури, що супроводжувалися мареннями і галюцинаціями. Хворіла Патрісія одночасно з чоловіком, ізолювалися в різних кімнатах. Вона була певна, що чоловік прикидається (бо його кашель здавався надто штучний), а насправді планує якусь страшну річ щодо неї. Свої здогадки вона тут же повідомляла друзям мейлами. Так само від щедрот «корони» розсилала їм скріни без супровідних пояснень: жабенятка Керміта, що задовольняється на міс Пігі, Шинед О’Конор, яка просить ідентифікувати її як мусульманку. Чоловік Патрісії в цей час скуповував і скачував десятки відеоігор із героями-котами та складав щодня новий заповіт, до речі.

Патрісія під час хвороби намагалася працювати писала нотатки до нової книжки. Згодом, уже здоровою, відкрила той файл. В ньому було півтори сотні слів, які нічого посутнього не значили (на її ж здоровий погляд): Маска Червоної Смерті. Статуя Перикла. Тигри… Хіба що лукавить Патрісія, оповідання По про тих, хто покараний на смерть, бо влаштував бенкет під час епідемії, та Перикл, якому завоювати світ завадила епідемія, ясно ще невипадкові тут «маячки». Так само глибоко культурною відсилкою є запит у пошуковику, який із подивом виявила здорова Патрісія: «Які штуки використовують, щоби оживляти людей струмом». Вона на себе приміряла роль доктора Франкенштайна і збиралася зшивати з клаптиків людство, що загнулося від масової хвороби.

Книжки з тих ковідних нотаток Патрісії не постало. Локвуд написала оце оповідання смішне, страшне, дуже-дуже розумне. Втрата концентрації уваги й ослаблення короткострокової пам’яті, що є наслідком хвороби, фрагментація сприйняття, химерність фізичних відчуттів, що є симптомами ковіду все це мало б стати ідеальною технікою для письма-в-часи-пандемії. Зрештою, на приладі саме цього оповідання видно, якою могло б бути і стати «ковідне письмо». Але наприкінці свого твору Патрісія вчиться наново читати в здоровій/нормальній логіці причини і наслідку, якої їй так бракувало в ковідних мареннях. Вона повертається до норми і втрачає свою постковідну суперсилу безум, необхідних для творення радикально нового.

 

І що?

 

На початках пандемії Penguin провів опитування читачів. З тисячі-з-чимсь британських книжників більш ніж половина (майже 60 %) зазначили, що воліли б взагалі нічого про ковід не читати, ніколи. Мали б ми відсвяткувати цю благу мить. Здається, нарешті читачі і письменники повністю синхронізувалися: більша частина з нас ні читати, ні писати про ковід не воліють.

Амітагав Кумар у «Часах за межами цього часу» за головного героя взяв американського письменника індійського походження. Той, поки триває пандемія, уважно дивиться новини, шаленіє від обсягу і різноманітності фейків, замикається в письменницькій резиденції. З вікна героя видно маєток Джорджа Клуні, так само як Сару Пейлін зі свого вікна на Алясці споглядає Москву. Сатія починає роман «Вороги народу».

Кумар книжку перфектно монтажує. Історія його Сатії перемішана з цитат із промов Трампа, посиланнями на новини типу «Прем’єр-міністр Індії просив людей бити ложками по баняках щодня в певний час, аби вірус відступив», потоками іншої постправди, неправди і напівправди. Написався складний роман про колосальні обсяги неперевіреної інформації, під якими поховали нас разом і наодинці з хворобою… До речі, у Кумара вийшов на диво переконливий роман про ковід, тож не читайте його, не треба. Скільки там її залишилося тієї другої ковідної зими.

 

Читайте також колонку Надійки Гербіш «У дні, коли бракує світла»

 

Фото на головній: Engin Akyurt / Unsplash

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
engin akyurt 150x150 - «Все надто швидко змінюється»: друга ковідна зима і проза про пандемію
«Все надто швидко змінюється»: друга ковідна зима і проза про пандемію
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter