МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА

«Книжка не випала зі споживчого кошика українця попри те, що він став бідніший. А це — про цінності»: Мар’яна Савка у проєкті «Антитеза»

Про книжковий ринок під час війни, промоцію української книжки за кордоном і конкурентність України на світовому видавничому ринку

Презентуємо конспект ще однієї розмови, яка відбулася в рамках проєкту «Антитеза» від Souspilnist Foundation. Гостя програми — головна редакторка і співзасновниця «Видавництва Старого Лева», письменниця та перекладачка Мар’яна Савка. Розмову традиційно вів журналіст і письменник, представник Станіславівського феномену Іван Ципердюк.

Про книжковий ринок та роботу ВСЛ під час війни

Війна зробила акценти у ситуації книжкового ринку та проявила його  проблеми. А перед тим — пандемія. У перший період ізоляції закрилися книгарні, нічого не продавалося. Малим і незахищеним видавцям залишалося залягти на дно, набрати вегетативної форми й перечекати погані часи. 

Найскладніше середнім видавництвам — тим, хто вже має певний колектив, зобов’язання перед працівниками у виплаті зарплат. Коли настає критична ситуація, а в них замалі ресурси, немає своїх інтернет-каналів збуту, постійної активної роботи у продажах, вони мусять розпускати колективи.

На початку пандемії та в перші місяці війни ми працювали дистанційно, а потім побачили, що мусимо виходити на роботу — вона організовує, створює умову нормальності та повертає мотивацію. Ми розуміли, що зараз маємо працювати ще активніше, бо якщо провалимо бізнес-процеси та закриємося, то перестанемо бути ресурсом. 

Із початку війни ми віддали чимало коштів на допомогу армії. У нашому офісі був гуманітарний склад — привозили й передавали на Харків коробки із ліками. Працівниці наших книгарень, особливо на вулиці Галицькій, влаштували такі собі гуманітарні штаби — збирали різну допомогу для військових.

Книгарні стали місцями розмов, зустрічей людей, які приїхали зі Сходу й втратили домівки, наших авторів, які вимушено приїхали до Львова та харківських друкарів.

Ми зрозуміли, що книгарні дуже потрібні. Відкрили ще одну на вулиці Бандери. Коли закриті книгарні, постає питання: «Що робити з людьми?». Деякі видавці поскорочували працівників, а ми нікого не скоротили, навпаки намагалися мотивувати — організовували онлайн-обговорення книжок. Зробили понад 100 зустрічей у такому форматі, і коли консультанти вийшли на роботу у свої книгарні, вони прекрасно володіли репертуаром — ліпше за будь-кого у видавництві, навіть редакторів!

Також додали книжки інших видавництв, окремими стендами за принципом «Старий Лев рекомендує» і ці книжки теж купують.

З’явилися несподівані інструменти вирівнювання ринку — волонтери купували книжки для дітей за кордоном. Спочатку ми роздавали книжки, а потім з’являлися люди, які купували їх. Електронні книжки можна було завантажити безплатно на сайті

Про промоцію книжок, продаж і купівлю прав

У нас ніколи не було якихось дуже гучних акцій навколо певних книжок. Деякі видавництва мали, як на мене, успішніші кейси. Маленьке видавництво «Віхола» зросло видаючи Катю Бльостку. Та й загалом було чимало потужних кейсів від інших видавців. Цікаво, що в наших книгарнях найкраще продається книжка матері Ілона Маска, видана не «Видавництвом Старого Лева». Вона мала чудовий піар й промоційну складову. 

Ми намагаємося робити довкола своїх книжок довготривалий процес промоції, який би мав охопити різні аудиторії, знайти свого читача. Процес видання і продажу книжок у сучасних реаліях потребує великої винахідливості працівників і пошуку, сучасної комунікації, яка є мистецтвом об’єднувати різні бульбашки.

Чимало книжок продаємо в якийсь кластер, наприклад, в IT-кластер, бо айтівці рідко кудись ходять, а проте читають. Люди купують гарні книжки для дітей. 

На лекції для студентів Києво-Могилянської академії я розповідала, як продавати книжки у ХХІ столітті. Найважливіше у цьому — любов. Треба реально любити свою справу, але всім колективом, щоб усі працівники були включені у процес й отримували задоволення. Бо інакше — воно як мокре горить.

Про зміну видавничих планів ВСЛ

За цей рік деякі книжки ми мусили відтермінувати — із сегменту «Висока полиця», наприклад. Досі не видали книжку Володимира Єрмоленка. Він — дуже крутий есеїст, і я думаю, що ми точно невдовзі все-таки продовжимо роботу над цим виданням. 

Збираємося віддати в друк книжку Філіпа Сендса «Щурячий лаз» — продовження «Східно-Західної вулиці». Книжка виявилась трохи заскладна в роботі над довідковим матеріалом, примітками, а наш перекладач — на фронті, тому він був змушений призупинити роботу. Так само й Ілларіон Павлюк припинив роботу над своїм романом. Але ми видаємо книжку затятого вояка Андрія Гуменюка, якого я знаю із часів, коли він був театральним художником у театрі Леся Курбаса, де я зовсім юною, починала свою робочу діяльність.

Війна вплинула на продаж і купівлю прав. Українських авторів чимало купують за кордоном, набагато більше, ніж до війни. Права на книжку «Війна, що змінила Рондо» Романи Романишин і Андрія Лесіва з 2015-го року ми продали в 11 країн, і за період із 24-го лютого — у ще 11 країн. 

Через законодавство ускладнилася робота українського ринку у сфері купівлі іноземних прав. Національні банки не люблять слово «роялті». Щоб купити права, мусимо заплатити за них аванс, але не маємо змоги, бо неможливо здійснити перекази за кордон. Тож ми як шахраї — продаємо книжки іноземних авторів, але за них не можемо виплатити гроші. Сподіваюся, що все-таки знайдемо спосіб.

Україна має показувати світові рівень своєї цивілізованості. Ми ж маємо бути країною високих стандартів, говорити про цінності, які для нас є живими, а не декларованими.

Українські книжки у світі — це свідчення того, що український книжковий ринок став високоякісним порівняно з тим, що було 15 років тому.

Як бути власницею видавництва та поеткою водночас

Богу дякувати, я не займаюся ні розрахунками, ні підписанням контрактів. Це робить директор Микола Шейко, і він прекрасно із цим справляється. Я собі доручила функцію бути натхненням «Видавництва Старого Лева». Так я займаюся якимись іншими речами, які не дозволяють загинути поету всередині мене. Редагування та організаційні моменти я доручила моїм працівницям. Я керую зовнішніми процесами в редакції, а внутрішніми керують відповідальні редактори. 

Маємо п’ять редакцій, окремих підрозділів — редакція художньої літератури, нонфікшн, дві редакції дитячої літератури та редакцію спецпроєктів. Кожну з них можна вважати маленьким видавництвом. Кожен редактор має величезну кількість завдань і книжок на рік. Думаю, маленький видавець стільки за день не встигає. Підготувати книжку до друку допомагає артдиректор. Але я все одно залишаю за собою останнє слово. Технічний директор організовує усі технічні процеси. А далі підхоплюють роботу логістичний відділ, відділ збуту та промоції — усе мусить працювати в певній зв’язці. Координувати процеси допомагають комп’ютерні програми. Тепер це інакше, ніж було, коли я починала.

Треба бути сучасним, інакше станеш старим і нецікавим зі своїм «аналоговим телефоном».

Про друкарні

На щастя, більшість друкарень все-таки вціліли — навіть ті, котрі знаходилися неподалік воєнного заводу, були лише якісь незначні пошкодження. На жаль, втратили людей. На початках друкували книжки в Тернополі, Білій Церкві, у Києві, а потім повернулися в Харків. У Львові немає де друкувати. У західному регіоні немає жодної великої друкарні повного циклу. Це нонсенс — розташовувати найбільші українські друкарні під російським кордоном. Нам завжди бракувало людей із масштабним, стратегічним мисленням, які наперед усе продумали б, запросили б інвесторів тощо.

Тішить, що книжка не випала зі споживчого кошика українця попри те, що він став бідніший. А це — про цінності.

Про актуальність доробку Гемінґвея 

Ми видали майже все, що могли, у красивій дизайнерській серії, над якою працювали Назар Гайдучик, Слава Шульц, Аґрафки, Оксана Йориш та інші. Створили видання, яке має залишитись на полиці. Серію ми переклали заново. Гемінґвей завжди залишається актуальним. Я собі уявляю, що було б із дядьком Гемом, якби він жив у цей час. Він був би не просто кореспондентом, він би взявся за зброю, бо був дуже гарячий.

Майкл Катакіс, розпорядник творів Ернеста Гемінґвея й автор книжки «Ернест Гемінґвей. Артефакти», був такий здивований, коли приїздив до нас на презентацію книжки. Він не уявляв, що в нас за країна, розмовляв із журналістками, які чудово володіють англійською. 

Нещодавно я розповідала Міністру оборони про приїзд Катакіса і про те, як він сказав: «Я бував у багатьох країнах Європи й у кожній із цих країн я бачив минуле, це — перша країна, у якій я бачу майбутнє».

Про життя в Україні

Наша нація переживає ренесанс. Ми ніколи не мали шансів розслаблятися — завжди жартували про часи змін, які в нас ніколи не закінчуються. Мої друзі повертаються з-за кордону в Україну і хочуть жити тільки тут. Я ніколи не хотіла жити деінде. Коли почалася війна, у мене навіть думки такої не було. Це моє місце сили, і найважливіше бути там, де відчуваєш себе на своєму місці. Коли приїжджаю до Києва, відчуваю себе там, де треба, і так у Франківську чи Львові. Це все — моє, це моя країна. Я хочу знати більше про неї, хочу більше бачити. Я так багато втратила, не побачивши тих міст, які зараз є розбомбленими. Деяких речей не зробити, тому що їх вже не існує.

Про єдину книжку російською, видану у видавництві

Це була книжка Зої Казанжи з Одеси. Видана російською й українською одночасно. Це був 2014-й. Зоя Казанжи була дуже активною учасницею одеського Євромайдану. Ми таким чином реалізували її приватне бажання, щоб книжка виходила мовою оригіналу. Оксана Думанська зробила переклад українською. Це був складний момент, коли обговорювали мовне питання — тоді багато російськомовних обстоювали ідею України й Майдану. Зоя в побуті абсолютно україномовна.

Наш автор Ілларіон Павлюк пише російською, а ми всі його тексти перекладали українською. Ми ніколи не видавали його в оригіналі. Зараз ми видаємо книжку українсько-татарського автора Рустема Халілова. Він пише російською, а текст вийде в перекладі. Це буде не про Крим. Це така фантасмагорична повість про людину, яка заздрить успішним людям і хотіла б прожити їхній успіх. І робить це завдяки джину.

Про українських кримських татар

Кримських татар зараз страшенно притісняють. Вони у важкій ситуації в Криму під російською окупацією. Величезна кількість кримськотатарських чоловіків  зараз за ґратами. Один із них — Руслан Сулейманов, у нього великий термін. Він якось написав у листі, мовляв, краще сидіти у в’язниці, ніж співпрацювати з російським урядом. Тож кримськотатарські хлопці — ще ті українці.

Про конкурентність України на світовому видавничому ринку 

У «Видавництва Старого Лева» є конкуренти, ми завжди в конкуренції. Величезне видавництво «Vivat» — наш прямий конкурент, ми водночас конкуренти й колеги. Я дуже радію, коли в них щось складається.

На нашому книжковому ринку довгий час все було печально: не було консенсусу між гравцями — кожен, як лебідь, рак і щука, намагався тягнути у свій бік і розв’язувати проблему з якоюсь конкретною книжковою мережею одноосібно. Але для того, щоб цілому ринку вижити, ми маємо йти одним курсом і цей курс називається «Україна».

Ми маємо зробити український книжковий ринок настільки прогресивним, щоб у світі за нашими книжками цитували Україну як лідера думки — інтелектуальну країну, яка творить сенси, усвідомлює важливі речі, вміє їх артикулювати та має класний смак. 

Це завдання було провалено на державному рівні, тому що Україна навіть жодного разу не була почесним гостем у Франкфурті, наприклад. Для цього ми потребуємо правильної книжкової інфраструктури, достатньої кількості майданчиків для промоції, проданих прав за кордон тощо. Якось на Франкфуртському ярмарку мене вразив стенд Аргентини. Я бувала в Аргентині — це небагата країна, але вона вміє себе показати. Це — країна, яка читає, у них є фантастичні книгарні, аргентинці цінують власні літературні надбання. 

Зацікавленість світу до нас висока, активізувався ринок прав — важливо не втратити це і пропонувати той продукт, який буде цікавий іноземній аудиторії. 

Далеко не все, що створюється на заході, має такий самий успіх в Україні. Скажімо, у нас значно менше живуть європейські тренди. Сучасні світові бестселери є успішними в Україні, але не завжди. Халед Госсейні, Салман Рушді чи Кадзуо Ішіґуро не мають тої популярності у нас, як у Європі. Автори на кшталт Елізабет Ґілберт гарно заходять і мають великі наклади, але це література для широкого кола читачів. Не так добре продається література вищої полиці. Наша інтелектуальна бульбашка читачів менша, ніж закордоном, маємо її розвивати. Це стратегічна гра із цілим суспільством — розвивати інтелектуальну читацьку спільноту.

Про майбутнє книговидання

Якби я мала опиратися на пройдений досвід, я б сказала, що книговидання не розвиватиметься, але оптимістка в мені завжди перемагає, і я думаю, що все буде. Я не розумію, яким є ринок людських ресурсів, але бачу, як підростає покоління культурних менеджерів.

Нам дуже бракує літературних критиків. Прикро, що у нас майже не залишилось людей, які можуть написати глибокий есей про роман. Ніхто не пише про поезію. Критика майже переродилася у блогерство. Книжковий блогінг — це чудовий феномен, ми тісно співпрацюємо з блогерами, вони — наші активні промоутери. Та через відсутність фінансової підтримки критики майже не залишилося літературних журналів. Люди пішли в якісь інші сфери діяльності, може, в IT-сферу.

Коли бачу молодь, яка освоїла діджитал-технології, нові світи, і ставить питання, яких я не розумію, але все одно читає книжку, розумію, що надія є. 

Фото надані Souspilnist Foundation

Висловлювання героїні можуть не збігатися з поглядами редакції

Facebook
Telegram
Twitter
Схожі статті