Ось уже більше як пів року вся країна живе в зовсім іншій реальності. Війна, яку російська федерація брутально веде проти нашої країни, торкнулася кожного українця, кожну інституцію, не оминула вона і культуру й мистецтво. Всі ми знаємо, як російські ракети нищать українські театри, музеї, бібліотеки й університети. Знаємо, як окупанти вивозять коштовності й важливі мистецькі артефакти з українських фондів.
Але паралельно із цим, із 9–19 жовтня відбулася важлива міжнародна подія у світі мистецтва. Це — Тбіліське бієнале сценічного дизайну 2022. І не менш важливим для нас є те, що там також представлена й Україна. Українська громадська організація «Галерея сценографії» виступила не тільки організатором українського національного павільйону на Тбіліському бієнале, але також і партнером цьогорічної події.
Подібні події існують у різних країнах, і вони зазвичай отримують назву з огляду на свою періодичність. Скажімо, Празьке квадрієнале сценографії відбувається раз на чотири роки, відповідно Тбіліське бієнале сценічного дизайну – раз на два. До слова, кілька років тому в Україні, командою «Галереї сценографії» було започатковане міжнародне Львівське квадрієнале сценографії.
Суть таких подій — збір у єдиному просторі представників певного мистецтва з різних країн, насичена виставкова програма і ціла низка різнопланових супутніх івентів. Це різноманітні офлайн і онлайн події, симпозіуми, круглі столи, перформанси, майстер-класи й інші цікаві формати. Зрештою, на таких подіях кожна країна презентує себе окремою експозицією — павільйоном, знайомить аудиторію з тими цікавинками і зрушеннями, які відбулися в мистецтві сценічного дизайну за певний час.
Тбіліське бієнале відбувається вже вчетверте. Окрім України свої павільйони цього року анонсували Грузія, Канада, Польща, Італія, Кіпр, Сербія, Китай та Азербайджан.
Окрім самих виставок у рамках Бієнале, за підтримки міжнародної організації OISTAT, відбувається вже традиційний міжнародний симпозіум. У програмі симпозіуму також є спікери з України, зокрема театрознавиця Лілія Волошина.
Якщо казати про сам український павільйон, куратором якого мені випала честь бути, варто почати з Резиденції українських сценографок у Грузії. Цю чудову ідею — організувати тримісячну резиденцію для українських художниць, нам запропонувала директорка Тбіліського бієнале сценічного дизайну Ніно Гунія. Я, як куратор з українського боку, мав зібрати справді потужну і цікаву команду резиденток. Одним із завдань було представити сценографок різних міст і регіонів України, представниць різних поколінь, шкіл і стилів. Зрештою, я задоволений результатом, адже це шестеро активних, професійних і дуже різних художниць.
Любов Душина — сценографка із Харкова, Тетяна Чухрій — із Миколаєва. Людмила Нагорна, Юлія Заулична, Марія Погребняк і Ольга Новікова представляють Київ. Учасниці співпрацюють із театрами по всій Україні.
Одразу впадає в очі факт, що українську сценографію цього року представляють винятково жінки. Це точно не є паразитуванням на кон’юктурі гендерного питання. Певен, це цілком природна ситуація. Сьогодні українська культура (і сценографія) має жіноче обличчя. Війна диктує свою реальність. Навіть ситуація з перетином кордону для чоловіків впливає на такі речі. Хоч я і є куратором українського павільйону, все ж не приїхав на відкриття — доволі складний процес отримання дозволу на виїзд за кордон. Натомість «Галерею сценографії» на відкритті в Тбілісі представляла Валентина Вусата, новенька в нашій команді. Це, можна сказати, її перше бойове хрещення.
11 сценографок. Що це за цифра, і хто представлений на Тбіліському бієнале?
Вище я згадував «Резиденцію українських сценографок» у Грузії. Ідея полягала в тому, щоби дати можливість українським сценографкам творчо попрацювати, перебуваючи в безпеці. Резиденція тривала впродовж трьох місяців у різних містах Грузії.
Я запропонував художницям зосередитися на театральному костюмі. Створити артоб’єкт, театральний костюм із матеріалу. Самодостатній мистецький твір у формі театрального костюму, не прив’язаний до якоїсь драматургії чи чітко визначеного технічного завдання. Основними тезами були: рефлексія на війну, українська ідентичність, самобутність і актуальність нашої культури, і віра в перемогу.
Ідея сфокусуватися на театральному костюмі теж виникла органічно. Театральний костюм мене цікавить давно, але минулого року інтерес до нього сформувався в чітко визначений вектор. Так, у рамках нашого Львівського квадрієнале сценографії 2021, ми спільно з Музеєм театрального, музичного і кіномистецтва України та видавцем Олександром Савчуком видали книжку «Український театральний костюм XX-XXI ст. Ескізи». Ми також організували кілька подій — як виставок, так і «показів» театрального костюму.
Костюм — квінтесенція вистави та образів. Інструмент, який дає можливість перетворення в будь-якому просторі. Це лаконічність і мобільність візуального рішення. У час, коли не вистачає фінансування, а занадто дорогі видовища є недоречними навіть із моральних принципів, коли кожен театр перебуває під загрозою ракетного обстрілу та неочікувано вимушених «гастролей», ця мобільність є як ніколи актуальною.
Учасниці резиденції також фінально сформулювали і втілили дизайн самого виставкового простору нашого павільйону.
Вся підлога затягнута чорною плівкою, на тлі якої вирізняються великі чорні мішки, своїм об’ємом і формою вони одразу викликають непорушну асоціацію з тілами людей, які тисячами лежать на українській землі, що сьогодні охоплена війною. З цих мішків пробивається жива зелена трава. Художниці пророщували її спеціально для експозиції. Сила закладена в зерні, яке проростає новим життям після поховання, перемога життя над смертю — те, про що говорить експозиція Українського павільйону відвідувачам Бієнале.
Інші п’ять сценографок представлені на виставці фотографіями їхніх постановок, роздрукованими на ПВХ. Із цими художницями я почав домовлятись про участь іще рік тому, задовго до виникнення ідеї Резиденції.
П’ять сценографок — п’ять постановок. Це ті постановки, кожна з яких стала певною подією для українського театру, і кожна з яких має цікаве художнє рішення.
Ганна Іпатьєва представляє оперу «Лис Микита». Це проєкт Львівського оперного театру, одна з небагатьох сучасних опер, народжених в Україні за час Незалежності. Один із наймасштабніших проєктів у театрі державного сектору.
Катерина Маркуш представляє музичний перформанс (або ж оперу новаційного формату) «Чорнобиль дорф». Це один із найгучніших і найпровокативніших проєктів за попередні два роки. Тут і поезія Іздрика, і тема Чорнобильської трагедії, і повністю оголені перформери, і саме музичне рішення, яке багато хто сприйняв як виклик.
Олеся Головач — сценографка ще однієї опери. «Вишиваний. Король України» — проєкт, який обговорювали як один із найдорожчих за останні кілька років. Власне «Вишиваний» зібрав дійсно зіркову команду, включно із композиторкою Аллою Загайкевич та автором лібрето Сергієм Жаданом.
Марія Крутоголова пропонує постановку незвичного формату. Екоперформанс «Русалка XXI» було реалізовано в локації заводу перероблення сміття. Це незалежний проєкт, у якому бачимо приклад рідкісної для України еко- та site-specific сценографії.
Оленка Поліщук так само презентує доволі незвичний формат. Йдеться про перформанс «Вертеп. Необарокова містерія», який створено на основі партитури й текстів Галаганівського вертепу XVIII ст. Його прем’єра теж відбулася у Великій дзвіниці Києво-Печерської лаври.
Кожен із цих проєктів цікавий і не подібний на інший. У кожному з них костюм відіграє важливу роль. Тут представлений як державний театр, так і незалежні проєкти.
Отож, бажання продемонструвати всю цю різноманітність було одним з мої основних. Зрештою, експозицію можна поділити на дві складові: об’ємні костюми, створені під час резиденції в Грузії, та фото реалізованих за попередні роки проєктів.
Для нас важливо підтримувати контакти в міжнародній професійній спільноті. Спілкування й партнерство допомагає перебувати і рухатись у спільному потоці. Це напрацювання не тільки дружніх, але й робочих контактів. Зрештою, участь у таких міжнародних подіях можна також розглядати як хід культурної дипломатії. А під час війни вона стає ще більш важливим інструментом.
Тут необхідно зазначити, що величезну підтримку і дійсно допомогу в реалізації цього проєкту ми отримали від Українського посольства в Грузії. Окремо вдячні першій секретарці пані Тетяні Колотиловій за її включення в підготовчий процес нашого Українського павільйону.
Ми також сподіваємося привезти виставку з Тбілісі в Україну, аби показати її вдома.
Сьогодні, коли наші військові на фронті показують свою незламність і величезну волю до перемоги, ми своєю чергою повинні демонструвати їх і на фронті культурному. Отож ми рухаємося. Рухаємося до спільної перемоги.
Фото: Павло Босий
На головній світлині — відкриття українського павільйону. Костюм Юлії Зауличної
