fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Життя в екзилі: шість книжок про тих, хто рятувався від війни втечею

Життя в екзилі: шість книжок про тих, хто рятувався від війни втечею

Замри, бийся, тікай. Кажуть, окрім цих трьох реакцій психіки на небезпеку, у нас більше нічого і нема до вибору. Коли на твоє місто падають бомби, ти збираєш в оберемок батьків-дітей-котів і йдеш із міста, то це, напевно, втеча, так? Чи це так само боротьба, якийсь її різновид? А чи не завмирає все всередині й навкруги, коли нібито досягнув безпечного місця і раптом зупинився?..
knyzhky pro bizhentsiv cover - Життя в екзилі: шість книжок про тих, хто рятувався від війни втечею
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

За минулі вісім років тисячі людей у нашій країні опанували досвід переміщених осіб, тепер мільйони знають, як воно — бути біженцем. Це тисячі та мільйони в чомусь однакових історій, кожна з яких, по суті, унікальна.

У вимірах життєвого вибору, який мусиш зробити і не можеш не зробити (і це ми називаємо «самопорятунком») існує втеча від і втеча задля, тільки різниця між цими втечами не така вже й очевидна.

У світовій літературі є кількатисяч романів, героями яких є люди, що рятуються від війни втечею із країни, де точиться конфлікт. А будь-яка війна XXI століття (якщо ми говоримо про її медійний і культурний вимір) — це воєнні біженці передусім. Найпопулярніші книжки про війни, що тривають, і війни, що от-от закінчилися, пишуть люди, які врятувалися від війни втечею, і в такий спосіб уціліли. Біженець у 1990-х — це балканець, біженець у 2010-х — це сирієць, біженець у 2020-х — це (звикаймо до нової реальності) українець.

Алан Грац — американський єврей, пише книжки для старших підлітків, помірковано відомий, помірковано успішний прозаїк. Одній із його книжок у 2017-му пощастило: була комерційно успішною й обговорюваною (не в нас, у нас його ще не перекладали). Роман складався зі схожих історій трьох головних героїв, розділених часом, і називався «Біженець». Нумо вгадувати, із яких країн тікали герої Граца, щоб забезпечити увагу до його прози. Висунули свої версії? Тепер я дам правильну відповідь: Йозеф — єврей у Німеччині 1938 року; Ізабелл — кубинка, яка рятується від голодної смерті з острова в 1994-му; Махмуд — сирієць, він 2015 року тікає з Алеппо до Німеччини. Це хороша книжка, не подумайте, але купували її не тому, що то була добра проза. Грац «вгадав», кого саме просто зараз воліють бачити за героїв роману про біженців, чий досвід читач готовий розділити (уявно! — тільки так).

Пропоную придивитися уважніше до шести перекладених українською романів, котрі виконують дуже важливу і дуже важку роботу. Вони привертають увагу до досвіду життя в екзилі, але при тому уникають спроби зробити з кожного уцілілого на війні таку собі типову жертву для медійного споживання. Шість різних війн, шість різних втеч, абсолютно унікальні способи адаптації до нової культури — і шість досвідів порятунку себе. Шість історій, які тепер нам значно легше сприйняти і зрозуміти.

ru - Життя в екзилі: шість книжок про тих, хто рятувався від війни втечею

Кім Тхюї «RU», переклад: Зоя Борисюк, «Видавництво Анетти Антоненко», 2018

Дівчинка та її родина оселилися в Канаді зовсім недавно, вона нелегко адаптується, батькам і бабусі, втім, це вдається ще складніше. Дома вони належали до вищої верстви середнього класу, мали великий будинок і шановану репутацію в Сайгоні. А потім у країні почалася війна. Дівчинка народилася 1968 року, все її дитинство — це спогад про війну і втечу, про виснажливу морську мандрівку з контрабандистами, про злидні-хвороби-бруд таборів для переселенців.

Мале дівчисько з Азії ходить хвостиком за викладачкою англійської мови, у тої шалено красива велика дупа, дівча просто не може відвести погляд від таких щедростей, які її тендітному тілу не світять. Коли вона вже дорослою повернеться до В’єтнаму, то їй там дорікнуть: мовляв, ти занадто груба, як для азіатки.

Смішна і гірка сцена, а в цьому романі інших не буває.

Неподалік є ще одна така ж. Дівчинці обережно пояснюють канадські сусіди, що сарафан треба носити влітку, а зимою вдягати спідниці та светри. Їм незручно таке пояснювати дорослій нібито дівулі, вони направду не розуміють, що на її батьківщині був інший клімат і різниці між зимовим одягом і літнім для неї не існує. Та й одяг там був свій, а тут — позичений із ласки добрих людей у центрах для біженців. Дорослою ж вона вже буде розказувати всім охочим, як складно втискувати своє тіло, що пітніє, у традиційну в’єтнамську сукню, котра обтискає, як друга шкіра.

Теж смішно. Теж гірко.

А от вона переказує матусин спогад: із лісу вийшли партизани-в’єтконговці, почали громити багаті оселі, залізли і до їхньої хати; у шафі знайшовся мереживний бюстгальтер — зайди вирішили, що це пристрій, аби чай заварювати, одразу на два горнятка. Та оповідачка каже, що в Канаді сама бюстгальтерів не носить, бо та ну їх.

Кім Тхюї пише книжку на автобіографічному матеріалі, але не всі спогади їй даються легко, тому вона ризиковано балансує між гомеричним реготом й істеричними риданнями.

У жінок є така обхідний маневр у літературі: коли складно говорити про себе, вони розказують історії своїх матерів. Героїню звати Нгуєн Ан Тінь. Її матір зветься Нгуєн Ан Тінь. В’єтнамською між іменами є різниця в інтонаційному наголосі. Перше ім’я — «мирний внутрішній світ», друге — «мирний зовнішній світ». Мати в новій країні недосвідчена, дочка — вправна інтелектуалка. Мати — добра дружина, дочка надає перевагу нетривалим стосункам із жонатими чоловіками. Мати першу роботу отримала в тридцять чотири роки, дочка з десяти років гарує, щоби не померти з голоду. Коли донька народжує синів-близнюків і сама стає матір’ю, вона подумки переживає історію своєї втечі з В’єтнаму і з подивом підмічає: ого, виявляється, вона і досі тікає.

Ru з назви роману має кілька варіантів перекладу, один із них — колискова. Кого чи що саме вона хоче приспати на чужині?

Мелінда Надь Абоньї «Голуби злітають», переклад: Роксоляна Свято, «Комора», 2015

Номі й Ільдіко — сестри Кочиш — живуть із батьками у Швейцарії. Батьки емігрували з Воєводино, коли дівчата були підлітками, дома залишилася вся рідня Кочишів, югославських угорців. Родина поволі адаптується до нових умов: сім років утримує пральню, потім купує маленьку кав’ярню в невеличкому містечку. Батьки складають іспит на громадянство, в їхньому кафе заборонено говорити будь-якою мовою, окрім як німецькою. А там же працюють от, скажімо, сербка з Боснії, а поруч є хорватка із Сербії.

Війна на Балканах входить у гарячу фазу, нейтральна Швейцарія вже не може закриватися від неї, тепер від біженців кроку ніде ступити, а тільки ж розібралися з попередньою навалою — асимілювали зайд з Італії в 1970-х. І як же на стороннє око розбереш, хто з тих чужинців серб, хто хорват, хто угорець, хіба що потилиці міряти (так і пропонує один із відвідувачів кнайпи Кочишів). А тут ще й Ільдіко закохалася — дурна дівка запала на біженця з Югославії. Далібор — із Дубровніка, він хорватський серб: «Моя країна при смерті, каже він, а я бігунець; ти біженець, кажу я, і коли я його поправляю, він посміхається, оголюючи криві зуби».

Досвід вимушеної еміграції, фактично вигнання, який пережила родина Кочиш, і досвід воєнної евакуації, досвід біженців, які переживають просто тут і зараз одноплемінники Кочишів — якщо вірити роману «Голуби злітають», ці досвіди наскільки якісно різні, що можуть конфліктувати тільки між собою. Чи буде на цьому тлі любовна історія мати гепі-енд, залишаю вам припустити самостійно.

Голуби з назви стосуються двох сюжетів. У першому з них на пишному весіллі в Воєводине смакують добру горохову зупку, господиня звіряється: навар дає м’ясо молодих голубів. Це символ, ясно. Другий сюжет буквальний: у дівчат є кузен, якого силоміць забирають до сербського війська, шок: мобілізують уже й угорців. Ільдіко нажахана: улюблений брат піде проти народу коханого чоловіка. Кузен той за мирних часів тримав голубів, вони були його втіхою. Голуби злетіли нині.

Ільдіко боїться, що її світ зникне, якщо не буде оточена знайомими з дитинства речами і людьми. У фіналі роману Ільдіко живе без родини в орендованому помешканні неподалік вокзалу і змінила своє прізвище. Отож вона готова полишити свою манію прив’язуватися до людей і речей та стати бігунцем… А треба?

holuby zlitaiut 768x1177 - Життя в екзилі: шість книжок про тих, хто рятувався від війни втечею
podorozh - Життя в екзилі: шість книжок про тих, хто рятувався від війни втечею

Іда Фінк «Подорож», переклад: Наталка Римська, «Видавництво Старого Лева», 2017

Подорож у назві цієї книжки — евфемізм, занадто бо складно героїні прямо назвати те, що довелося пережити: вигнання? втеча? порятунок?

1942 рік. Юна жінка разом із молодшою сестрою рятуються з єврейського гетто, роблять фальшиві документи полячок і записуються на відправку остарбайтерками до Німеччини. Дівчатка походять із шанованої в місті родини: тато — лікар, мати — учителька; є реальний шанс, що їх упізнають і викажуть гестапо. Та й поляк, який їм допомагає попереджає, що цим шляхом рятуються нині чимало єврейок, їх майже всіх викривають. У робочому таборі, де опиняються дівчата, і правда, є ще вісім жінок, що видають себе за польських дівчат. Їх зраджують свої ж — робітниці: польки й українки. Кілька разів вони із сестрою мали загинути, але тікають далі, приміряючи щоразу нові імена-особистості й історії та поволі втрачають себе. І от їх хапають жандарми.

Іда Фінк — серед класиків єврейської літератури. Від середини 1950-х вона працювала в Ізраїлі. Народилася ж у Тернопільській області. Всю прозу вона писатиме польською мовою, всі її книжки — про тих, хто вцілів у Шоа. «Подорож» — автобіографія. Фінк свідомо писатиме романи про Голокост мовою польської діаспори в Ізраїлі. Це теж скидається на версію втечі. Порятунку? Вигнання? Подорожі?

У романі є вкрай сильна сцена в самому фіналі. Тридцять років після війни, дівчина виросла, вийшла заміж, знайшла свою землю обітовану — аж вирішила відвідати те маленьке німецьке містечко, де дивом була вижила. Містечко бомбардували союзники, воно дуже змінилося, але не тому вона не може впізнати місцевість. Запам’яталася кругла площа, а вона прямокутна. Густіші дерева, крикливо розфарбовані кав’ярні, обурені туристичним азартом автохтони, що вийшли на суботні закупи: «Unerhört!», «нечувана поведінка» тобто. Нарешті вона знаходить ту будівлю, де була жандармерія, той окрик німецькою запускає її спогад про допити, вона впізнає вулицю. Тепер тут школа, у кімнаті, де її допитували, — учительська: простора кімната, світла, бегонії у вікнах. Шкільний сторож виходить до туристів, він упізнає на слух польську і намагається дізнатися більше, як це полька-єврейка врятувалася була від гестапо. Він ненав’язливо-цікавий, йому ця історія — одна з кількох там. Вона не відповідає, вона не потребує додаткових свідків, бо нарешті це лише її історія: «З мене досить». Тут закінчується її робота як уцілілої — свідчити про порятунок себе. Подорож завершена.

І яка тут нам мораль? У прощенні нема всієї правди. У забутті ж її просто немає.

Дубравка Уґрешич «Музей безумовної капітуляції», переклад: Андрій Любка, «Видавництво 21», 2020

Це ще одна автобіографічна проза. Уґрешич під час війни була змушена виїхати з Хорватії, після скоєних акцій геноциду вона з іншими письменницями зробила заяву про масові зґвалтування жінок — відразу двома арміями. З країни її витурили, на вибір була лише смерть. «Музей безумовної капітуляції» — спроба осмислити досвід вигнання і зрозуміти, скільки в тому вигнанні було від втечі, скільки — від боротьби.

Музей із назви роману насправді існував, це не символічна вигадка. Музей був у Берліні в районі, де жили радянські військові, і належав Совєтам. Після падіння Берлінської стіни помешкання пустувало, у 1990-х туди почали заселяти балканських біженців. Коли до музею потрапляє героїня роману, у підвалі вже влаштували кафе, де господарює жіночка з Росії — продає матрьошок і варить каву у грузинських джезвах. Та кава нагадує балканську каву по-турецьки, тому в кафе годинами сидять біженці з Балкан, потягують каву і дивляться російське телебачення. Героїня таку сцену і споглядає: громадяни Югославії, якої більше не існує, сидять у музеї соціалістичної Німеччини, якої більше не існує, п’ють каву по-турецьки, що нею не є, і дивляться російське ТБ, яке підігріває їхню деструктивну ностальгію. Ніхто нікуди з підвалу не йде, ніхто нікуди не рухається. А вона ж швиденько з того підвалу вшивається, бо знає, що в тому жалю за втраченим — зло.

Готовність перетворити своє життя на музей — при чому музей безумовної капітуляції. Про це роман Уґрешич. Точніше про те, як цього уникнути. Як від того втекти.

Сміття пам’яті — так ця небезпека в романі Уґрешич називається. Вона не змогла взяти із собою з дому пам’ятних речей, тепер вона складає з того, чого немає довгі-довгі реєстри. Мама її, скажімо, колекціонувала чужі фотоальбоми. Друг каже, що всі біженці бувають двох типів: в одних є фото, в інших — нема. У неї фото нема, але то не біда. Натомість вона піде на блошиний ринок, де за кілька дойчмарок можна купити набиті чужими світлинами родинні альбоми. От і будуть фото. Темношкіра колежанка так і зробила: накупила досхочу давніх портретів, розвішала по стінах і всім каже: «Це мій дідусь, це моя прабаба». Люди на фото білі, але їй це не заважає. Пам’ять сама собі — сортування і переробка сміття, де нема ні білого, ні чорного.

В одній із перших сцен у романі вона зустрінеться з біженцем-дисидентом із радянської України. Сидять у китайському ресторані, грає якась, певно що, корейська пісня, ця мова могла би бути якою завгодно — вона тут є чужою, як її хорватська чи Ігорева російська, за вітринним вікном періщить злива. Вона розридалася раптом: «Що це зі мною?». «Ваші очі блищать, як золотисті ґудзики на вашій блузці», — пояснює Ігор. Ну, а як ти ще поясниш стан повної втечі від себе, у якій ти рятуєш саму себе від перетворення на експонат у вітрині?

muzej bezumovnoi kapituliatsii - Життя в екзилі: шість книжок про тих, хто рятувався від війни втечею
skrypka spirit lejku - Життя в екзилі: шість книжок про тих, хто рятувався від війни втечею

Клер Бержерон «Скрипка Спіріт Лейку», переклад: Ростислав Нємцев, «Видавництво Анетти Антоненко», 2021

З початком Першої світової на території Канади всі мешканці, хто походив із країн, що виступили на боці Німеччини проти Британії (чиїм домініоном була Канада), були інтерновані у спеціальні табори на північному сході. Українці як піддані Австро-Угорщини були серед небажаних зайд. Герої роману канадійки Клер Бержерон — українці, що тікали від війни на Галичині до Канади, а опиняються в таборі «Спіріт Лейк».

Олена та її молодший брат Віталій — діти заможного підприємця з Калуша. Коли в Сараєво стається доленосне вбивство, батько відправляє дітей якомога далі з Європи. Олена і Віталій отримують у супровід їхнього відданого гувернера і грошові облігації. А в Канаді на них очікує знайома родина — сусіди-калушани, які емігрували трішки раніше і вже освоїлися в країні. Все має пройти добре. Ясно, що нічого доброго не буде.

Тут наче пороблено всім — із перетином Атлантики (а Олена прибуває в Канаду разом із війною фактично) люди з її оточення починають поводитися геть непередбачувано, наче втеча з рідних країв і страхи війни проявляють у людях не просто потаємну чорну суть, а роблять із них неосяжних монстрів. Довірений провідник обкрадає брата із сестрою. Родина, яка дала їм притулок, змушує Олену побратися зі старшим сином. Той фактичний шлюб за домовленістю перетворюється на пекло родинного насилля. Старша донька з тієї родини, що була наче за подругу, покриває зґвалтування. І саме з цими людьми Олена і Віталій будуть виживати в таборах для інтернованих.

Роман починається з детективної зав’язки. Газети вибухають від новини: українка-біженка спокусила юнака з місцевих, завагітніла від нього, намовила його на вбивство, але потрапила до в’язниці й нині її мають покарати на смерть. Роман закінчується справжньою таємницею. У містечку, яке колись звалося Спіріт Лейк, оголосили про концерт всесвітньо відомої французької скрипальки, ніхто — включно з дітьми та онуками артистки — не уявляє, що цю знатну європейську пані пов’язує з канадським містечком… Ви багато знаєте детективів, де злочинці і є жертвами та при тому добровільно забувають, що саме з ними зробили? Олена забула, що була українкою — саме завдяки цьому вижила… Чого ж вона повернулася в Спіріт Лейк?

Карола Ганссон «Штайнгоф», переклад: Софія Волковецька, «Комора», 2016

Коли почалося угорське повстання 1956 року, Маґда залишилася у школі поблизу Шопрона разом із тринадцятьма ученицями, батьки яких не озвалися і, найімовірніше, загинули в сутичках, і малим хлопчиком, якого підкинули до школи. Новини в їхню глушину доходять поволі, але от уже вирує попередження: неподалік у школі вбили понад двісті людей та і сама Маґда бачить тіла вбитих на вулицях сусіднього міста (серед них, мабуть, є її наречений, активіст-повстанець). Совєти перемагають — треба тікати. Маґді всього двадцять два, їй складно зробити життєвий вибір такого масштабу і такої відповідальності. Проте жінка збирає дівчат, і через півтори доби пішки горами вони потрапляють до табору для біженців у Австрії. Дітей віддають на всиновлення, а Маґді знаходять роботу: колишня вчителька угорської мови стає викладачкою музики.

Маґда понад шість років живе у Відні. Вона заміжня за добрим хлопом — місцевим лікарем-імунологом. Чоловік, професійно привчений бачити, коли «здатність розрізняти властиве собі й чужорідне стає вирішальною для виживання людського тіла», не помічає, що у дружини колосальні психологічні проблеми. З першого дня в таборі біженців і понині їй дають пораду: забувай негайно все, що з тобою трапилося, живи тут і зараз та дивись тільки вперед. У новій родині певний час ще обговорюють ситуацію з Угорщиною (вона мовчить, її смішить, як вони промовляють її рідні топоніми), потім вони разом про Угорщину мовчать. Одного дня Маґда розуміє, що забула забагато. Штайнгоф із назви роману — це найбільша і найвідоміша психіатрична клініка Австрії, — натякну тут на подальший розвиток історії угорської втікачки.

Красива сцена, у якій Маґда вперше за весь час заговорила до чоловіка-віденця угорською, вона читає йому вірша поета-вигнанця; чоловік лякається, він бачить, що жінка буквально фізично змінилася, загострилися її риси, виструнчилася спина, голос став нижчим. Втеча Маґди не є вибором свободи, вона відчуває перехід кордону як перехід у царство мертвих, загибель фактично. Тепер її чоловік побачив, як відживляють мертвих і так, це достолиха страшно. Маґда ні з ким не говорить про те, що залишила на батьківщині, не лише тому, що її ніхто не готовий слухати. Емоційні реакції місцевих їй здаються надто простими: «Краще жити у свободі!», у цій простоті їй ввижається погорда. Та й навряд вважається. Чуже горе має залишитися чужим, так?

Роман присмерковий, буквально, тут завше тьмяні фарби і приглушене світло, от-от і спаде глупа ніч. Але у фіналі жінка, що перебувала в істеричні комі, прокинеться, посміхнеться чоловікові й обох засліпить сонце. Розвиднилося, либонь, поки спала.

shtajnhof - Життя в екзилі: шість книжок про тих, хто рятувався від війни втечею
Ганна Улюра

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
knyzhky pro bizhentsiv cover 150x150 - Життя в екзилі: шість книжок про тих, хто рятувався від війни втечею
Життя в екзилі: шість книжок про тих, хто рятувався від війни втечею
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter