МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
«Великий південь. Брами солі білі»: як сучасні українські письменники осмислюють Миколаїв, Одесу, Херсон та Крим

«Великий південь. Брами солі білі»: як сучасні українські письменники осмислюють Миколаїв, Одесу, Херсон та Крим

Чумацьким шляхом на рідний південь — розповіді авторок і автора про милі серцю та понівечені війною місця

Разом зі збройною агресією впродовж довгих років росія проти України вела війну наративів. Один із них — мовляв, південні землі завжди були російськими. Багатьом імперським маркерам на цих землях вдалось уникнути декомунізації. У Бахчисараї — фонтан сліз, оспіваний Пушкіним, в Одесі — пам’ятник Катерині, у Миколаєві — алея з бюстами російських адміралів, у Херсоні — пам’ятник Потьомкіну і його ж останки в Катерининському соборі (уже вивезені з території України) і, звісно, безліч менш відомих маячків імперії.

Тиктор медіа вирішило поговорити із сучасними українськими письменницями та письменником, які вводять Миколаїв, Одесу, Херсон та Крим як локації у свої тексти або вивчають історію південних областей України, відчищаючи її від нашарувань російських міфів.

Дмитро Безверхній — Миколаїв

У твоєму новому детективі «Порядні пані вмирають самітно» (видавництво «Темпора») головні герої ведуть розслідування зокрема і в Миколаєві. Розкажи про це.

Детективи потребують деталей, насамперед детального опису локацій. Тому намагаюся обирати для своїх історій місця та міста в яких бував. Свого часу мав приємні нагоди відвідати всі три наші «південні твердині» — Одесу, Херсон і Миколаїв. Кожне з міст лишило по собі абсолютно різні враження.

Якщо Одеса запам’яталася коротким «коти, понти і пил», Херсон — «весняний затишок і дерева, що їх працівники гуртожитку кутали ковдрами на випадок морозів», то Миколаїв залишив після себе ще довший слід вражень. Мене здивували широкі вулиці, цікава архітектура й люди — приємні (в усіх трьох містах були такі), легкі на розмову й дуже «південні» — у їхніх поглядах ніби свіжість води і тепло водночас.

В одному з моїх детективів Миколаїв постає дуже етюдно — штрихами і трохи похапцем. Персонажі — заможна родина, чий рід потроху чахне. Вони торговці, пов’язані з корабельним промислом. Важливішим для мене було хоча б точково згадати, що південні міста України навіть у поневолений імперський період були важливими торговельними руслами. А також, хотілося протягнути ниточку спільного єднання, у тому випадку й у тому творі: Київ‒Умань‒Миколаїв.

Твій детективний цикл передусім про Умань. Як пов’язані південні міста з Уманню в ті часи, про які ти пишеш?

У ХІХ столітті, — час, про який я пишу, — Умань перебирає на себе роль такого собі міста-посередника між північними та південними містами. Унікальне географічне розташування дає рівну віддаленість, і водночас близькість, до всіх потрібних локацій. Це стосувалося не тільки торгівлі, а й, наприклад, контрабанди.

Та й Умань, у ще давніші часи, була одним із крайніх південних рубежів розселення — далі був Великий степ — гоноровий, небезпечний, манкий.

Окрім того, Умань подібна до південних міст ще й своєю сприйнятливістю різних культур: української, єврейської та польської — вмінням творити нові зв’язки між дуже різними людьми.

Аліса Гаврильченко — Херсонщина та Асканія Нова

Чому ти вирішила написати книжку про Асканію Нову?

«Почути “Асканію-Нову”» (видавництво «Портал») — це історично-пригодницька повість для підлітків, яка розповідає про дівчинку Стефу з вадами слуху, чий батько-біолог після Лютневої революції їде з Києва до Херсона, а звідти — до заповідника «Асканія-Нова», заснованого бароном Фальц-Фейном наприкінці ХІХ століття. Звичайно, післяреволюційні часи були дуже непевні: змінювалася влада, у степу з’явилися банди, від яких заповідник доводилося захищати, і захищали його, до речі, не лише солдати та місцеві, а й колишні конокради, які давно працювали там. Стефа з батьком потрапляє у справжній вир захопливих пригод, зближується з унікальною природою заповідника, знаходить собі справжніх відданих друзів.

Я прагнула, аби, читаючи цю книжку, дитина не тільки проживала разом із головною героїнею пригоди, а й дізнавалася безліч подробиць про тодішні часи: як пережив розпад Російської імперії Київ, як сперечалися і писали тоді українці на півдні, як пожвавився народний рух, які історичні особистості жили тоді на Херсонщині… У ній докладно розказано про різних тварин, які жили в заповіднику: страуси, верблюди, лами, антилопи, коні Пржевальського, буйволи, джейрани — усіх не перерахувати, є і про птахів, і про дендропарк. Наприкінці книжки можна побачити також QR-код, він цінний тим, що веде на детальний бекґраунд.

А чому я вирішила написати цю книжку… Так сталося, що я побувала в заповіднику «Асканія-Нова» 2016 року. Степ і його запахи там — це щось неймовірно цілюще. Сама природа немов повертає до життя, надихає. Це незабутні враження! Недарма «Асканію-Нову» ще називали Кримом на материку. Коли видавництво запропонувало написати книжку про заповідник, я була тільки рада вхопитися за таку можливість.

Тобі довелось дослідити історію заповідника. Про що ти дізналася?

Чи знали ви, що матір’ю засновника заповідника була найбагатша жінка Російської імперії, володарка Херсонських степів Софія Фальц-Фейн? Ця поміщиця із заможної родини німецьких колоністів євангелічно-лютеранського віросповідання була благородною людиною, яка багато що зробила для Херсонщини, відкривала заводи, фабрики, навіть заснувала порт Хорли.

Однак у радянські часи пам’ять про неї намагалися очорнити. Сам Олесь Гончар у творі «Таврія» писав про Софію Фальц-Фейн, нібито вона хотіла стати ледь не святою, заздрила молодицям, бо сама вже була стара, і взагалі весь рід Фальц-Фейнів зобразив доволі жорстоким. Таким було партійне замовлення.

А місцеві жителі розповідали про Софію зовсім інше: справедлива, добра, велика благодійниця, вона підтримувала багатьох митців і літераторів. У Преображенці в її біломармуровому палаці мав свою кімнату Айвазовський, там він створив чимало картин, а Софія зробила велику галерею в парадній залі. Прикро, дуже прикро, що цей палац не зберігся до наших часів.

Хто взагалі такий барон Фальц-Фейн?

Тут треба уточнити — Фрідріх Фальц-Фейн чи Едуард Фальц-Фейн? Обидва мали титул барон. Якщо Фрідріх, то саме він і заснував заповідник «Асканія-Нова». Це була дуже вольова особистість, яка любила природу і не любила писати, навіть коли треба було занотувати важливі відомості. Саме завдяки Фрідріху став узагалі можливим розквіт науки в заповіднику, там наприкінці ХІХ і на початку ХХ століття відбувалися справжні наукові відкриття. По суті, виникла своєрідна Кремнієва долина тих часів.

Цікаво, що Фрідріха можна вважати також засновником напівпустелі Олешківські піски, яка утворилася через те, що там почали випасати овець. Вівці з’їдали степові рослини, які захищали дніпровські низини від пісків, а все інше зробила вітрова ерозія. Одна людина вже тоді здатна була змінити ландшафт.

Якщо Едуард, то він був племінником Фрідріха, агрономом за фахом, народився 1912 року на Херсонщині, а 1918 року вся родина вимушено емігрувала в Німеччину. Він прожив аж 106 років. Чимало зробив для «Асканії-Нови», був меценатом і великим другом України.

Що зараз із заповідником?

Краще тут промовчу, бо я й сама нічого не знаю… Знаю лише, що він в окупації.

Наталія Довгопол — Чумацький шлях та острів Зміїний

Країну амазонок герої з твоєї нової книжки «Знайти країну амазонок», що вийшла друком у видавництві Vivat, шукають на півдні України, чому саме там?

В усьому винні Геродот і грецька міфологія. Коли греки на чолі з Тесеєм зруйнували Терміскіру — столицю амазонок, що знаходилася в Малій Азії, — а самих амазонок взяли в полон і повезли додому в Афіни на кораблях, жінки-войовниці вчинили бунт. Вони перебили ґвалтівників, а самі пристали до найближчого берега. Це було північне узбережжя Чорного моря, де вже мешкали племена войовничих скіфів.

Амазонки жили окремо, а мужні чоловіки-скіфи їм потрібні були лише для парування — новонароджених хлопчиків амазонки віддавали назад, а дівчаток виховували у власному племені. Цю легенду взяли на озброєння шляхтичі Речі Посполитої. На той час модно було вести свій рід від Ноя чи Геркулеса, а шляхта обрала собі предків поближче. За їхньою легендою, діти скіфів і амазонок стали сарматами, і саме від сарматів розпочинався шляхетних родовід.

Зачаровані цією легендою, мої герої йдуть на південь, де, згідно зі свідченнями античних істориків, і мешкало плем’я амазонок.

Герої йдуть за Чумацьким шляхом. Що це за шлях?

Починаючи XVI століття чумаки ходили валками на південь — продавали збіжжя, купували сіль. Маршрутів було багато, адже ходили з усіх українських земель на Крим, у Приазов’я, у Бессарабію. Удень орієнтувалися за сонцем і могилами, уночі — за зірками на небі. За чумацькою оповідкою, перші чумаки розсипали шляхом сіль, а Господь переніс ту сіль на небо, от і нарекли новостворену небесну дорогу Чумацьким шляхом. 

Сезон чумакування починався з весняного рівнодення й закінчувався на Покрову. У той час Чумацький шлях вів із півночі на південь. Але мої герої вирішили йти за Чумацьким шляхом на початку літа, коли він оперезував небо із заходу на схід, тож дещо загубилися у своєму квесті.

Звідки грецькі міфи на півдні України?

Про грецькі міста-поліси всі ми вчили ще у школі. Греки були добрими мореплавцями, торгували з усім світом і досліджували його. От як Геродот, що описував дивовижну країну скіфів на півночі Понту Евксинського — Чорного моря. Але що Геродот описав як науковець, а що вигадав? Від нього знаємо про бога війни — умовного Ареса або Арея, за грецьким каноном єдиного, якому скіфи ставили жертовники: купи каміння та хмизу просто неба з ритуальним мечем посередині.

Існує версія, що нащадками скіфів є осетини, носії прадавнього нартського епосу. У цьому епосі, до речі, є згадка про магічний меч Ахсаргард, яким може володіти лише справжній нащадок великого роду. А ще згадка про яблуньку, що родить цілющі золоті яблука — по одному на день. Укупі це нагадує кельтські легенди про короля Артура та українські казки про молодильні яблучка з живою водою. Узагалі вірю, що міфи та легенди можуть багато розповісти про історію людства та його міграцію. А ще — про архетипи й символи, закладені в підсвідомості.

Що за змієнога богиня, про яку ти пишеш? Чи пов’язана вона з островом Зміїний?

Греки називали острів Зміїний дещо інакше — островом Ахілла. Бо саме там, згідно з міфологією, похований давній герой, там само існував його храм.

А щодо змієногої богині, то це чудовисько, яке давні греки назвали Єхидною. За однією з версій міфу, дочка Борисфена (себто Дніпра) змієнога богиня звабила Геркулеса, коли той перебував у її краях, і народила від нього синів. Старшого назвали Скіф — і саме він став міфічним засновником могутнього племені скіфів.

Світлана Тараторіна — Крим

Розкажи про роман «Дім солі», який має вийти друком у видавництві Vivat. Це роман, пов’язаний із Кримом. Як виникла його ідея?

Роман «Дім солі» я писала давно. Ідея прийшла у 2016 році, бо я важко переживала ситуацію, яка склалася з Кримом у 2014-му. На той момент на півострові лишались мама і бабуся. Моя мама остаточно виїхала з Криму у 2015 році. А бабусю, якій зараз 94 роки, ми забрали в липні 2021 року.

У 2014 році я ще не могла писати про Крим, це була дуже тригерна і болюча для мене тема. Працювати над романом я почала у 2018–2019 роках. Робота продовжувалась у 2020-му і 2021-му, я завершила роман у 2022 році й здала рукопис видавництву. Крапку поставила мало не 22 лютого 2022-го. Через повномасштабне вторгнення в романі трохи змінився фінал.

У цьому тексті мені хотілося подумати, що сталося з Кримом. У 2014 році, оцінюючи свої емоції, я відчувала лють і образу, нерозуміння, мені здавалось, що кримчани справді масово підтримали анексію. Від мого крайнього приїзду в Крим — а це був початок серпня 2014 року — я мала жахливі враження. Після того я на півострові вже не бувала.

Пам’ятаю, коли в’їжджала в Крим і бачила доти з обох боків — Україна збиралась оборонятися від Криму, і з того боку набудували вже якихось барикад і збиралися оборонятись від України. Для мене це був абсолютний шок. Я їздила тим шляхом через перешийок попередні 20 років — стільки, скільки живу в Києві. Для мене це був органічний шлях у межах країни, де ніякі доти неможливі.

Тож я почала досліджувати історію Криму. Бо попри те, що сама виросла в Криму, вчилась там у школі, нібито мала б вивчати історію півострова, якось її досліджувати, їздити на екскурсії чи ходити в походи Кримом, я зрозуміла, що абсолютно не знала його історії. Знала тільки її якусь радянську-російську версію.

Написання книжки стало для мене таким собі поверненням до джерел: хотілося почитати, подивитись, пошукати інші версії історії. Передусім для того, аби зрозуміти, що сталось у 2014-му. Бо я — прихильниця думки, що на все, що ми маємо тепер, ми можемо знайти пояснення в минулому. Вивчаючи історію, ми можемо спрогнозувати майбутнє. Або принаймні це майбутнє пережити. Якщо ти знаєш, що колись давно відбулись якісь страшні події і люди вижили, то можна думати — я теж зможу це пережити. З такими думками я сіла за текст.

У 2016 році я написала оповідання для збірки від проєкту «Бабай» — воно і дало поштовх для написання роману. Оповідання було написане в постапокаліптичних декораціях. У ньому мова йшла про події на дуже зміненій через техногенну катастрофу території — у моєму романі ця територія називається Дешт (половецький степ називався Дешт-та-Кипчак). Територія ця знелюднена і зневоднена, тут панують ті, хто захопили цю територію і хочуть її остаточно привласнити. Оцей світ — Дешт — з оповідання перейшов у роман, також у роман перейшов один з основних героїв.

Що саме відбуватиметься в романі?

У моєму романі діють три персонажі — дорослий чоловік, який належить до військово-релігійної організації Старших братів, яка тримає владу на цій території. Він проходить свій шлях пошуку відповідей на питання про те, хто він насправді, ким він був, ким він має бути, ким він себе усвідомлює.

Другий персонаж — це жінка, яка так само зробила певний вибір у своєму житті й несе за нього відповідальність, живе в цих постапокаліптичних умовах. У неї є задача — вона хоче захистити свого сина, який є третім персонажем цієї історії. Це хлопчик 13-ти років і для нього Деш — єдиний дім. Він хоче зрозуміти, що тут сталося.

У моєму романі є кілька вставних новел, які оповідають про історію Криму різних періодів — від прадавніх часів, коли цю територію населяли кочові племена, до періоду історії ХХ століття, громадянської війни, депортації кримських татар і аж до початку історії цього альтернативного майбутнього.

Кримські топоніми в романі я змінюю, бо не люблю прямого перенесення, — врешті, це ж фентезійна постапокаліптика. Це не теперішні топоніми. Я використовую топоніми, що побутували у Криму в різні історичні періоди. За основу я взяла мапу і назви, які були до депортації кримських татар. Це теж має символічне значення, бо через знищені, стерті топоніми можна досліджувати історію землі не гірше, ніж за іншими археологічними та історіографічними джерелами.

Це мій спосіб подумати про те, що це за земля, кому вона належить, хто я на цій землі та як мені з нею комунікувати. Мій роман — не альтернатива історія. Чіткої кореляції з реальним світом у моєму тексті немає.

Це моя спроба вписати в український контекст території, про які менше говорили. Менше говорили з різних причин. Одна з них — про Крим, наприклад, передусім могли б писати вихідці з Криму, але вони писали російською. Тобто мав би бути україномовний письменник, виходець із Криму. Культура твориться конкретною мовою. Ми потребували часу, доки почнуть з’являтись україномовні автори, які писатимуть про Крим.

Що ти дізналась про доросійську історію Криму, працюючи над романом?

Для мене цей термін «доросійська історія Криму» — трохи маніпулятивний, бо якщо подивитись на історію Криму від Геродота і до наших часів — на фоні таврів, кіммерійців, скіфів, сарматів, гунів — тих народів, які жили на території Криму з давніх часів, на території сучасної росії ще ніхто не жив. А тут уже будувались античні міста, відбувалася взаємодія з місцевими мешканцями.

У ХІІІ столітті сюди приходить Золота Орда, утворюється Кримське ханство, держава яка існує століттями, і аж у 1873 році відбувається російська анексія Криму. І все, що тут створювалось століттями, починає знищуватись і зачищатись. Кримсько-татарська культура завмирає на цих територія. Але це вже ХІХ століття, росіяни тут були зовсім недовго. Варварськими діями вони призвели до значних змін у культурному і в етнічному складі Криму.

Але історія російської окупації Криму — мить у порівнянні з тим, скільки століть на цих землях розвивалась культура різних народів.

Метромонія видає імперські міфи — Бахчисарайський фонтан із цього ряду. Коли людей приводять не в серце давньої культури, а приводять до фонтану, про який написав російський поет — це бажання показати, що до росії тут були дикі племена, але це не так.

А міф про Севастополь — місто російської слави? Це місто-могильник, там Малахів курган. Це місто багато разів здавалося-бралося, багато людей там загинуло. Це радше місто руської смерті, а не слави.

Історично Крим дуже пов’язаний з Україною. За часів кримських татар у нас було дуже багато зв’язків, але в радянський період ми не вивчали кримсько-татарських авторів, а вивчали тексти про татарські набіги на Україну. Козаки в певний період краще знали кримсько-татарську, ніж російську.

У кримських татар у ХVIII столітті, наприклад, були дуже популярні скрині, які стоять у кожній українській хаті, вони купували їх на материковій частині України. Зв’язки — культурні, торгові — були дуже міцними, не зважаючи на різні релігії. Але пам’ять про ці зв’язки була невигідна імперії. До незалежності про ці зв’язки ми не вивчали, а після проголошення незалежності України ми довго знаходились на інерційних рейках вивчення історії.

Ти розповідаєш і про більшовицький терор у Криму?

У моєму романі введене прізвище Болбочан — його носить один із персонажів у пам’ять про великого героя — хоч тут можуть бути різні оцінки, звісно. Проблема нашої історії в тому, що ми досі не маємо великої кількості текстів, аби можна було створювати повноцінні дискусії. Тільки великий обсяг текстів і думок навколо якогось твердження може виробити якусь стійку позицію стосовно подій чи історичних постатей.

Про Крим у нас написано дуже мало — й історичної нонфікшн літератури, і художньої. Під кожний літературний проєкт я збираю бібліотеку. Але те, що видавали в нас про Крим, у Криму і лишилось. Та воно було видане російською мовою. Україна небагато видавала книжок про Крим до 2014 року, сам Крим теж не надто намагався бути представленим в українському культурному просторі. Повинен бути діалог — бажання один одного почути.

У 20-ті роки ХХ-го століття Крим став рятувальним човном для всіх, хто тікав від більшовицького режиму. Але потім і сюди приходить більшовицький терор. Мій тато вчився в Севастополі, він розповідав, що в них були легенди, мовляв, дайвери пірнали і знаходили кістяки людей, яких убивали більшовики — прив’язували каміння до ніг і скидали в бухту.

Якоюсь мірою мій роман побудований на легендах Криму. У мене є Аюдаг — гора, але в той же час — жива істота. Є легенда про кримську дівчинку, яка рятувала місто у скелях. Є легендарні імена, які вплетені в історію Криму, але стосуються української історії зокрема. У романі є генерал Григоренко — це легендарна постать уже радянського періоду, великий гуманіст, який допомагав Джемілєву.

Також вплітаю кримсько-татарську міфологію в цей постапокаліптичний світ, світ змінених людей. Вони мають мутації, але в цьому світі оприявнюються герої з давніх легенд. Наприклад, відьма Албасти — з ногайської міфології, а ногайці дуже близькі до степових кримських татар. Є джин, є шайтан, є степове лисеня. Більшою мірою я пишу про степ, бо я — зі степового Криму.

Який він — степовий Крим?

Я не оповідаю про курортний Крим, Крим імперського наративу чи Крим умовної дами з собачкою. Крим — дуже різний. Це унікальна територія, де сходяться гори і рівнина на невеликому просторі. Тут сформувалась надзвичайна культура. Й імперський уплив росіян — деструктивний для Криму.

У Лесі Українки є вірш «Човен» і він — про Крим. Це про човен, який тягнуть в усі боки, я дуже люблю цей вірш. Про Крим писав Рудницький, бо хворів на сухоти і жив на півдні Криму. Північ Криму завжди була малозаселеною, тому про неї мало писали.

Крим мислить себе півостровом, територією в собі, але це не значить, що він пориває зв’язки з Україною, ми завжди говорили про поїздку в Україну «на материк», відчуваючи водні кордони навколо.

У 2014-му був перекритий канал — і це для мене важлива частина родинної історії. Північні степи були малозаселеними, там важко вести господарство. За свідченнями істориків, там навіть певний час водилися верблюди. Коли звідти депортували кримських татар, там неможливо стало вести якесь господарство. Мало того, що загинули всі сади на півдні, так ще й люди, які були завезені з росії в Крим не мали уявлення як у цих умовах вести господарство. Тут нічого не росте. Тоді й виникла ідея об’єднати економіки України і Криму — це було просто економічно зумовлено.

Хрущов тоді відвідував Крим, він бачив, що природа класна, але господарство вести складно. І тоді було прийнято рішення переселяти людей з південних областей України в Крим, бо там були схожі умови життя. Кримське ханство теж колись захоплювало території сучасних Херсонської, Миколаївської та Одесько областей — це були Буджацькі степи, Буджацьйи юрт. Колись це теж були прикордонні малозаселенні землі. Тобто зв’язки цих територій дуже давні. Вони економічно зумовлені, вони зумовлені географією. У 1954 році абсолютно логічно було об’єднати ці землі. 

Тоді ж почали будувати північно-західний канал. Завдяки каналу стало можливим ведення господарства на півночі Криму. Моя бабуся приїхала в Крим у 1962 році. І от в її спогадах Крим уже був дуже зелений. Вона бачила, як добудовується канал, у нашому районі він був добудований десь у 1967 році. А у 2014 році вона побачила, як цей канал змілів і закрився. Тому для мене образ оцього закритого каналу — це символ розірвання зв’язків з Україною. Канал змілів — і нас не з’єднує одна кровоносна система — спільна вода. Ця земля, яку не живила вода з України, засолилась.

Розкажи про епіграф до свого роману. Я знаю, що епіграфом ти обрала вірш Катерини Калитко. Що тобі в ньому відгукнулось?

Перші рядки — «великий південь». Мені просто завжди здавалось, що, думаючи про Україну, ми говоримо про схід і захід. Схід, який дає нам промисловість, захід, який дає нам культуру, але ми мало думали про південь. Південь — це тільки курорт? Ні, для мене Крим ніколи не був тільки курортом, бо це мій дім. Ми маємо думати про наш південь, про великий південь. Це важливо.

Великий південь солі. Тонший день,
в якому речі знову з іменами.
І тільки те, що побувало нами,
плодами вже не вкільчиться ніде.
Воно тепер — прозора висота,
де дім дощу і ластів’ячі крики.
І ранки схожі на зняття з хреста,
і вечори, як проводи навіки.
Над полем крові змінюється світло,
любов і лють щодня ростуть углиб.

Цю дивну землю успадкують діти.
Ми теж були як діти. Ми могли б.

Але не всім дозволено дійти.
Великий південь. Брами солі білі.
Птахи вечірні гріють животи
об тепле гíлля.

Катерина Калитко

Фото — зі сторінок письменників у соцмережах

Facebook
Telegram
Twitter