Розмова з українською художницею-графіком, членкинею Національної спілки художників України Олесею Джураєвою про її місце народження, поняття дому, гравюру як основну форму творчості, українські та міжнародні виставки і вимушену поїздку до Литви у воєнний час.
Перше питання стосуватиметься вашого місця народження. Розкажіть про Душанбе і переїзд у Київ. Чому і коли це сталося?
Я народилась у родині геолога і велоспортсмена в Душанбе. З різних причин обидві мої бабусі опинились у Таджикистані й залишилися там жити. Обидві з України і мали прізвища Від і Боргаренко. Я мало що пам’ятаю з дитинства в Таджикистані, але засніжені гори в далечі влітку при температурі 40 градусів у місті досі зʼявляються перед очима. Навіть тоді мене це дуже вражало.
Моя родина переїхала в Україну, у місто Дніпро, через перші прояви Громадянської війни, що наближалась у Таджикистані. Це було в 1989 році. Весь цей тягар ліг на плечі моїх батьків. Ми втратили майже все, що мали. Я закінчила школу в Дніпрі й уже згодом переїхала до Києва.
Ви живете в Києві — чим є це місто для вас? Яка робота найкраще віддзеркалює ваш персональний Київ? Без чого столиця України не могла б існувати?
Це місто мого творчого становлення, місто, де народилися мої діти, місто, яке я люблю і в якому почуваюся комфортно. Мій дім. Усі мої роботи про Київ віддзеркалюють Київ, у якому я живу. Всі місця з моїх робіт — вулиці, де я буваю чи не щодня, пейзажі, які я бачу з вікна моєї квартири. Я думаю, що місто не може існувати без людей, саме ми створюємо те, без чого будь-яке місто не може існувати.
Київ — місто мого творчого становлення, місто, де народилися мої діти, місто, яке я люблю і в якому почуваюся комфортно. Мій дім.
У вас художня освіта. Коли відчули тягу до малювання? І відколи приблизно почалася ваша карʼєра як художниці?
Я завжди мала хист до малювання, але ніколи не думала про те, щоб стати художницею. Тому я вступила до Дніпровського національного університету на спеціальність «Графічний дизайн». За рік я перевелася до Києва, знову на перший курс, до Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука (нині вже академія).
З другого курсу ми вивчали техніки друкованої графіки і це мене дуже захопило та вплинуло на моє рішення стати художницею. До закінчення навчання я вже мала першу персональну виставку — у 2005 році. Моїм дипломним проєктом став каталог моїх творів.
Ви працюєте в жанрі гравюри. Розкажіть, чому обрали саме цю форму графіки?
Мене захоплює багатоетапність процесу, те, що зображення переходить із форми на аркуш і що відбиток ніколи не буває однаковим. Це щоразу якийсь магічний процес, і з роками це відчуття не зникає. У друкованій графіці стільки технік, що можна вивчати все життя.
Окрім ліногравюри, ви також займаєтеся ксилографією — гравюрою на дереві. Яка особливість цієї техніки і роботи з нею?
Ліногравюра вже понад десять років залишається моєю головною й улюбленою технікою. Час від часу я пробую щось нове, але у 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення росії, я опинилася поза студією і без будь-яких матеріалів для роботи на два перші місяці.
Тривога і розпач потребували виходу на папір, тож я взялася працювати з матеріалами, які тоді були під рукою. Так була створена перша моя серія гравюр на дереві «Вікно надії».
Гравюра на дереві — це, як і ліногравюра, техніка високого друку. Тобто елемент, який переносить фарбу на папір, виступає на ньому і проявляє малюнок. Тож для мене було легко відчути можливості цієї техніки. Нічого не змінилося, крім матеріалу, з якого зроблена дошка (матриця). Я друкувала чорноземом, розведеним водою. Зазвичай це не є типовим для ксилографії, але на той час це було доречно і дало мені змогу працювати. Наша земля дала мені цю можливість і надихнула мене.
Уже в серпні я надрукувала ці роботи в Берліні, у друкарні Corvinus Presse. Завдяки цій співпраці восени 2022 вийшла моя книжка і портфоліо з лімітованим накладом Window of Hope.
А до коллаграфії ви прийшли через гравюру на дереві? У чому її особливість?
Коллаграфія — гравюра на картоні. Ні, з моєю гравюрою на дереві це ніяк не пов’язано. У цій техніці я виконала першу свою повноцінну серію робіт ще в інституті. Таку техніку можна використовувати по-різному, вона доволі гнучка і піддатлива. Я використовувала поєднання високого і глибокого друку одночасно, друкувала на вологий папір, як офорт.
Серед ваших гравюр вагоме місце займають пейзажі. Яким є пейзаж воєнного Києва?
Я не створила жодного пейзажу Києва воєнного часу. Пейзаж воєнного часу для мене — це пейзаж зораної землі. Це гравюра на дереві «Ми стоїмо на своїй землі».
Я знайшла нову мову спілкування зі світом. Мої роботи — це мій щоденник
Чи можете ви творити під час війни? Яке воно, ваше мистецтво цього часу?
Складне питання, адже зараз один день не схожий на другий. Сьогодні можу — завтра не маю сил. Але в перші місяці творча діяльність мене врятувала. Це дало вихід моїм емоціям і окреслило мету. Я знайшла нову мову спілкування зі світом. Мої роботи — це мій щоденник.
Яким було ваше 24 лютого 2022 року?
Страшним. Усе змінилося в одну секунду. Час, коли неможливо було приймати виважені рішення. Все відбувалось інтуїтивно.
Ви перебуваєте зараз у столиці чи виїхали, поки в місті було небезпечно?
Я з родиною виїхала в центральну Україну 25 лютого 2022-го. Ми перебували в селі Шрамківка два місяці та в кінці квітня повернулись до Києва.
У листопаді я з дітьми була змушена поїхати до Литви на зиму, адже ситуація з електрикою з кожною новою атакою росії ставала нестерпною. Останні кілька тижнів перед від’їздом до Вільнюса я вже не мала змоги працювати у студії, бо вона знаходиться в цокольному приміщенні, де без світла суцільна темрява навіть удень.
Що змінилося за цей рік у вас і в нашому суспільстві?
Усе змінилося, ми стали більш згуртовані. Зараз ми точно знаємо, що дуже відрізняємося від росіян. Ми наче з іншого тіста.
Читайте також: Плейлист пісень війни: сила, віра та біль
А як змінилася ваша творчість?
За час війни я набула творчого досвіду, який не планувала набувати. Народилася серія ксилографій «Вікно надії», я встигла зробити кілька робіт у студії. Я була невимовно щаслива повернутися до роботи у своїй студії!
Але зараз я у Вільнюсі і знову не маю можливості творити у звичному середовищі. Тут я все ще працюю з ліногравюрою, але використовую інші матеріали (новий для мене лінолеум і фарбу на водній основі) і друкую руками. Нові матеріали вимагають нового підходу до техніки, тож намагаюся з ними потоваришувати.
Зараз ми точно знаємо, що дуже відрізняємося від росіян. Ми наче з іншого тіста.
Чи збільшився інтерес закордонних дилерів і галерей до робіт українських митців?
Так, безперечно. Нас відкрили наново як державу з особливою культурною спадщиною і потужними й талановитими сучасними авторами.
А яка тематика цікавить іноземців?
Зараз це роботи, створені під упливом досвіду воєнного часу.
Нас відкрили наново як державу з особливою культурною спадщиною і потужними й талановитими сучасними авторами.
Чи достатньо графічного малюнка, щоб говорити з іноземцями? Чи не здається вам, що мистецтво — інтернаціональна мова?
Я завжди вважала що мистецтво — мова, яку не треба перекладати. Мистецтво любить щирість. І якщо воно зроблене в такий спосіб, це відчутно і зрозуміло без пояснень.
Які ваші улюблені графічні прийоми та інструменти, малюючи за допомогою яких ви насолоджуєтесь?
Я люблю працювати над матрицею. Часом цей етап триває 3‒4 місяці. Інколи я думаю, що не можу намалювати так, як працюю різцем. Та я насолоджуюся процесом.
Чи з’являються у вас середньоазійські мотиви? Виринає памʼять про Душанбе чи зосереджені на Києві?
Я зростала в Україні й оскільки приїхала сюди дитиною, дуже швидко асимілювалася, тож вважаю себе українкою. Мої роботи завжди про моє сьогодення. Про те, що мене вражає, надихає і бентежить саме зараз.
Чи є в Києві свій мистецький бренд? Якщо так, то який він? Як ми впізнаємо українців в інших країнах?
Не можу сказати, що є якась особлива ознака саме українських художників. Але точно знаю, що в нас дуже багато талановитих і потужних авторів і авторок.
Чільне фото: Айдімір Джафаров
