fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
«Малювання дає сильний терапевтичний ефект»: ілюстраторки про творчість під час війни

«Малювання дає сильний терапевтичний ефект»: ілюстраторки про творчість під час війни

Українські мисткині Юлія Тверітіна, Марта Кошулінська, Женя Олійник, Анна Сарвіра, Євгенія Гайдамака та Марія Кінович розповіли, як змінилося їхнє життя з моменту повномасштабного вторгнення та як війна впливає на їхню творчість
illustrators cover - «Малювання дає сильний терапевтичний ефект»: ілюстраторки про творчість під час війни
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Третій місяць увага всього світу прикута до України. Провідні світові ЗМІ висвітлюють перебіг війни, а також цікавляться минулим і культурою нашої держави. Українські митці й мисткині гостро й оперативно реагують на поточні події й часто саме крізь призму їхнього бачення про нас дізнаються у світі. Тиктор медіа публікує історії шістьох ілюстраторок, які документують російсько-українську війну.

Вони відповіли на такі питання:

  • Де вас застала війна?
  • Як реагуєте у творчості на війну? Чи вплинула вона на стилістику ваших ілюстрацій? Які όбрази переважають?
  • Створення ілюстрацій, що документують війну, допомагають вам справитися з ситуацією та легше її пережити?
  • Чи співпрацюєте ви із закордонними виданнями? Якщо так, хто ініціював співпрацю?
  • Вам вдається зараз працювати? 
  • Як ви відновлюєтеся? Що додає вам сил у цей непростий час?

Юлія Тверітіна

Як це не дивно прозвучить, але війна застала мене в ковідному ізоляторі під Шанхаєм. Мама написала мені з Києва о п’ятій. Через різницю в часі (у мене вже було по обіді) мала змогу спостерігати все з найперших новин і повідомлень.

Звісно, війна дуже вплинула на мої ілюстрації. Стиль став досить нервовий, однак зараз потроху вирівнюється. І, судячи із загального вигляду інстаграму, там суцільна колористична пожежа.

Перші тижні кожна картинка йшла з боєм, як у тумані. Я не розуміла взагалі, навіщо це зараз робити, який у цьому сенс, якщо світ змінився настільки, що, можливо, у будь-яку хвилину я можу втратити все, що маю — дім і родину, і мені не буде куди повертатися. Малювала на автоматі, щоб відірвати себе від цілодобового моніторингу новин і якось подолати нескінченний стрес.

tveritina 768x768 - «Малювання дає сильний терапевтичний ефект»: ілюстраторки про творчість під час війни
Юлія Тверітіна

Дуже допомогло, що візуально відреагувало багато наших ілюстраторів зі спільної тусовки. Здається, ми підтримували одне одного кожною новою роботою. Коли перший шок пройшов, малювати і реагувати стало значно легше. Вочевидь, зараз я на стадії прийняття.

 

Ви зображуєте у щоденнику війни історії своїх друзів, які постраждали. Ці зображення справляють дивовижний ефект присутності, вони дуже виразні й динамічні — ніби з гущі подій, де все навколо рухається. Ви спілкувалися з друзями про події, які вони переживали, чи «виловлювали» їхні історії з дописів у соцмережах? Чи всі вони зараз перебувають у безпеці?

 

Думаю, що ми всі писали одне одному з перших днів війни і питали: «Як ти?». Першу картинку намалювала для своєї подруги Маші, коли заспокоювала її після того, як вона вивезла свою трирічну доньку під кулями з Ірпеня. Вона ж заспокоювала мене у відповідь, бо моя мама із сестрою відмовились виїжджати, а Ірпінь — це за лісом від нашого будинку, зовсім поруч. Я постійно чула сирени, постріли і вибухи, коли дзвонила їм. Біля моєї квартири поряд із лісом уламками снаряду знесло гаражі й вікна в сусідньому будинку.

Усі мої друзі знають, що це їхні історії та їхні імена, бо я спершу питаю,  але й вони самі мені пишуть, щоб я малювала, надсилають фото і відео подій, очевидцями яких були, уточнюють колір одягу, машини, породу собак. Ми переписувалися з перших годин війни, в їхніх аудіоповідомленнях і вибухи снарядів, і гул від ППО, і страх перед необхідністю евакуації. Здебільшого я знаю місця, які малюю, і, звісно, я дуже добре знаю цих людей. Усі, про кого ці історії, наразі в безпеці, але є трагічні випадки, що стосуються їхніх рідних. Якось не наважилася зачіпати цю тему.

Ці щоденникові ілюстрації багатьом відгукнулися, їх активно коментують і поширюють в соцмережах. Чи зросла за цей час кількість ваших підписників? Чи вплинуло це на вашу кар’єру, з’явилися нові пропозиції співпраці?

 

Я не часто користуюся фейсбуком, мої пости дублюються через інстаграм, здається, там якось була підвищена активність у приватних повідомленнях у месенджері. На кількість підписників не дуже вплинуло, бачила, що дехто навпаки відписався. Здається, моя цільова аудиторія не любить тривожні картинки.

В інстаграмі вже двічі блокували. Один раз знесли пост, потім вибачалися. Було багато неадекватних повідомлень, навіть із погрозами, хоча приводу взагалі не бачу. Ну, це таке зараз, діло звичайне. Взагалі, судячи з інстаграму, воєнний щоденник  менш популярний, ніж мої інші картинки.

На кар’єру ніяк не вплинуло, хоча і з’явилися цікаві пропозиції з ілюстрації, та, на жаль графік і так був перевантажений: ілюстрація — це лише невелика частина моєї зайнятості як художниці. Я також співпрацюю з галереями, створюю великі графічні панно, анімацію, живопис і викладаю.

Сама не шукала закордонних видань, щоб у них публікуватися і, мабуть, даремно. Здебільшого мені пишуть в інстаграм, у фейсбуці я не читаю — щось із месенджером, не можу відкрити папку «Інші». Можливо, там лежить щось доленосне, а я і не знаю.

З останніх, кого пригадую, співпрацювала зі Swiss Republic, Linus, Tecknaren, art center Bozar Mayday magazine. Значна частина ще чекає на публікацію або в роботі.

Зараз надзвичайно багато виставок, я нарахувала їх за ці два місяці (квітень і травень. — ред.) аж 57. Мої роботи опинилися навіть на Венеціанському бієнале як частина експозиції Piazza Ucrania. Левову долю виставкових проєктів організовує Pictoric.

Нещодавно нарешті знайшла сили повернутися до роботи над графікою та живописом у майстерні. До цього працювала онлайн, адже викладаю в університеті Suzhou курс ілюстрації.

Окрім роботи, мабуть, нічого не додає сил. Зараз ще багато організаційної, комунікативної та волонтерської діяльності — це відволікає. А малювання взагалі дає сильний терапевтичний ефект, дуже раджу.

Женя Олійник

zhenia oliynyk 1 768x768 - «Малювання дає сильний терапевтичний ефект»: ілюстраторки про творчість під час війни
Женя Олійник

Війна застала мене вдома в Києві. Я прокинулася о пів на десяту, тому що мої батьки, які почули вибухи, вирішили мене не будити, а я чомусь усе проспала. Про війну я дізналася зі спільного ілюстраторського чату. У вхідних месенджера була небачена кількість повідомлень «як ти?». Тож я запідозрила, що щось не так.

Я досі в Києві. На початку березня ми з моїм партнером виїхали у Львів, але там швидко стало зрозуміло, що в місті забагато людей і замало місця. Тому вирішили, що ситуація в Києві не така вже й погана, і через день повернулися. Тиждень після того провели в селі в Київській області, потім повернулися до столиці й відтоді тут.

Моя стилістика не змінилася. Я і до повномасштабної війни багато працювала з важкими темами, тому кардинальної зміни не відбулося. Єдина зміна, яку я зафіксувала — я набагато більше стала працювати з коміксами. Я їх малюю у простій лінійній чорно-білій манері, і, як мені здається, говорити про війну інакше мені поки не вдається. Погано виходить малювати дим і вогонь, а також страх і жах. Вдається говорити лише простими візуальними формулами.

Загалом для мене говорити візуальним чином про війну — доволі терапевтично, тому що в такий спосіб можна розділити свій досвід з аудиторією. Однак є деяка втома від того, що мої переживання якоюсь мірою перестали бути приватними. Адже я малюю комікси (і загалом говорю про війну) з позиції власного досвіду і зображаю переважно власні переживання. Та складається враження, що вони перестали ними бути й почали бути свідченнями. І що про деякі речі я не можу не розповідати, бо це свідчення війни, того, що відбувається зараз. Мої слова настільки важливі, що мусять бути сказаними. І це відчуття, що не можна не говорити, мене іноді гнітить, я від нього втомлююсь.

Мої роботи побували вже в багатьох країнах Європи. Я навіть не стежила, на яких саме виставках вони були, оскільки зараз ними опікується ілюстраторський клуб Pictoric. Із самого початку повномасштабного вторгнення вони активно співпрацюють зі своїми партнерами в різних європейських країнах — галереями, просторами і виставляють там роботи клубу, серед них і мої. Проводячи виставки, Pictoric прагне, щоб люди в цих країнах більше дізналися про російсько-українську війну і щоб про неї не припиняли говорити. Вони вже організували неймовірну кількість подій у різних країнах.

Також мої ілюстрації, поза виставками Pictoric, були в Іспанії й, певно, ще десь. Якщо це дозволяє ліцензія, я віддаю роботи усім, хто просить.

Мені вдається працювати. У перші тижні після вторгнення робота мене дуже рятувала, тому що одразу зріс інтерес до України й багато іноземних ЗМІ готували матеріали про нас і цілком логічно, що вони мали бути проілюстровані українськими ілюстраторами. Тож запит на нашу роботу різко зріс, і це чудово, оскільки світ має змогу почути наші голоси. Я раділа можливості працювати в перші тижні повномасштабного вторгнення, тому що це, по-перше, сильно відволікало, й, по-друге, давало хоч якесь відчуття нормальності.

Робота — це те, що мені добре вдається, те, що роблю зазвичай, і також те, чим я б займалася, якби росія не почала скидати на нас бомби. Саме робота стабілізувала мене весь цей час, бо хоча б ця частина мого життя лишилася такою, як і раніше.

Зараз увага до нас трохи спала, і я працюю над двома книжковими проєктами для дітей, про які домовлялася до 24 лютого. Спершу вони стали на паузу, і ми не знали, що з ними буде, але тепер вони поновилися.

Запит на ілюстрації про події в Україні ішов переважно від іноземних артдиректорів і редакторів — The Economist, The New York Times, Start. Адже різко виник попит саме на українську оптику, зокрема ілюстраторську. Тільки з коміксом для Нью Йоркера вийшло так, що в мене його замовили не напряму.

У перший тиждень вторгнення я листувалася з артдиректоркою з іншого приводу, і вона запитала, чи хочу я щось намалювати. Я відповіла, що так, залюбки. У процесі стало зрозуміло, що це мала бути не серія ілюстрацій, бо я тоді переважно сиділа вдома й не бачила нічого далі свого помешкання, й мені здавалося нечесним, якщо буду малювати те, як живе моє місто, якщо я не бачу цього на власні очі. Тому ми вирішили, що більше підійде формат коміксу.

В останні кілька тижнів я взяла собі відпустку, майже не працювала, займалася побутовими справами, гуляла, бачилася з людьми й робила доволі буденні речі. На щастя, завдяки ЗСУ я в Києві можу собі це зараз дозволити. Загалом найбільше ресурсу зараз знаходжу у простих буденних приємних речах, які від відчуття їхньої крихкості одразу стали вдесятеро приємніші.

Зараз весна, і я ніколи раніше не фотографувала так багато квітучих дерев і квітів, бо з’явилося відчуття зникомості всього навколо, і хочеться все помічати, на всьому зупинятися, усім насолоджуватись, поки для цього є можливість.

Марта Кошулінська

Уночі прокинулась через дзвінок від рідних і слів: «Вставай, нас бомблять». Далі безупинне гортання новин, не вірилось, що це справді відбувається. Оскільки я живу на заході України, думок покидати дім не було. Навпаки, у перші тижні я активно волонтерила та намагалась допомогти тим, хто переїжджав сюди зі сходу.

Ілюстрації почали з’являтись із першого дня повномасштабної війни. Насправді зовсім не думала про стилістику, просто хотілось передати те, що зараз відчуваю і зображати біль та емоції, якими наповнена. 

marta koshulinska 768x768 - «Малювання дає сильний терапевтичний ефект»: ілюстраторки про творчість під час війни
Марта Кошулінська

Тому, власне, на більшості ілюстрацій переважають чорно-сіро-червоні кольори. І це, звичайно, дуже відрізняється від кольорової гами, що була до війни. У цей час загалом усе навколо стало наче чорно-білим.

У більшості випадків, коли малювала, ставало легше. Оскільки відчувалось, що людям теж потрібна ця рефлексія. Наче вдавалось вихлюпнути все, що назбиралось, та не тонути в цьому.

Але одна ілюстрація була для мене дуже тяжкою, а саме та, що створилась на 40-й день війни після новин про масові зґвалтування в Бучі. Були думки навіть не публікувати її, оскільки самій було дуже боляче дивитись.

Чи зросла у вас кількість підписників після того, як Орландо Блум поділився вашою роботою?

 

Кількість підписників не надто змінилась. Але мені писали в особисті повідомлення і раділи за мене в коментарях. Справді дуже тішило, що нашу країну підтримують такі люди, як Орландо.

Періодично набігали російські боти, яких доводилось жменями блокувати, бо з них лились жахливі речі. Загалом число аудиторії з моменту повномасштабного вторгнення збільшувалось поступово, саме завдяки тому, що майже щодня хтось ділився ілюстраціями.

Робота зараз дається досить важко. Але вона ж і відволікає. Тому продовжую працювати над двома проєктами, які почала ще до війни. Маю зобов’язання перед іноземними замовниками. З українськими ж замовленнями, особливо у книжковій сфері, зараз набагато гірше, і це зрозуміло.

Однозначно відновлюють прогулянки на природі. Та й загалом просто відірватись від екрана, щоб вийти на вулицю. Регулярні тренування та йога вдома, час для тиші/медитація, цвяхостояння — це та рутина, яка зі мною роками і за яку міцно хапаюсь, щоб тримати психіку на плаву.

Марія Кінович

mari kinovych 768x768 - «Малювання дає сильний терапевтичний ефект»: ілюстраторки про творчість під час війни
Марія Кінович

Я була вдома, у Києві. Прокинулась із будильником о 8-й ранку (я сплю в берушах і з телефоном на беззвучному) і побачила пропущені дзвінки від подруги о 5-й, тож подумала, що, мабуть, сталося щось серйозне.

У Києві в нашому будинку і поруч немає укриттів, тому 25 лютого ми вирішили поїхати до моїх родичів у Чернівці, де залишаємося досі. Пам’ятаю, думали, що від’їжджаємо максимум на тиждень, бо цей абсурд не може тривати довго.

Мені складно відрефлексувати, чи змінилося щось у моєму «почерку», але точно можу сказати, що більшість ілюстрацій створено на емоціях і, відповідно, у них більше «крику», ніж продуманості композиції. Але це точно вперше, коли я малювала танки, ракети та військових.

Для мене ілюстрація завжди працювала як сублімація. Тут так само: допомагає вихлюпнути емоції та надати їм форму.

Мої роботи подорожують більше, ніж я. Коли з початком повномасштабного вторгнення посипались пропозиції про виставки, зокрема від українців, які живуть за кордоном, я була дуже розгублена, тому майже не відчувала радості від участі в них. Війна перевернула все, і два місяці будь-який професійний успіх не викликав майже ніяких емоцій.

Найчастіше мої ілюстрації експонує Pictoric — у них на сторінці можна переглянути звіти про всі експозиції. З того, що пригадую, це декілька виставок у різних містах Польщі, у Німеччині, а також в Естонії, Каталонії, Франції, Нідерландах, Литві та у США (Вашинґтон). Я в захваті від активності Pictoric — вони включилися з першого дня, організували збір робіт і організували вже добрий десяток виставок, де, за посередництва ілюстрації, можна побачити, що відбувається в Україні.

Бували також приватні ініціативи — наприклад, чекаю виставки в Ірландії, Грузії й Сан-Дієго. У Лодзі взяла участь у виставці, присвяченій словам української мови.

Малювати про війну вдається. Над звичними раніше задачами й замовленнями поки не можу працювати. Комерційних замовлень зараз майже не залишилося. Мені важко згадати, як це — працювати над чимось, що не стосується нинішньої ситуації, тому я поки не беру нічого серйознішого, ніж одна ілюстрація.

Закордонні видання зверталися до мене з пропозицією співпраці. Думаю, що єдина причина, чому я змогла таки зробити для них ці ілюстрації, — бриф був відкритий і треба було просто показати, що зараз відбувається в Україні.

Найперше мені написали з британського The New Statesman. Потім був The Economist. Пізніше я давала інтерв’ю болгарському журналу ВИЖ! і вони взяли мою ілюстрацію на обкладинку. Потім була обкладинка для фінської студентської газети. Це нішеве медіа, але мені дуже сподобалися і результат, і співпраця. Тоді написав польський Greenpeace, публікація запланована на кінець травня. Також співпрацювала зі швейцарським Republik.

Мене відновлює природа: довгі прогулянки, посадити квіти, покопатися в землі. А ще не знаю, як би я це все витримала, якби не близькі та мій пес. Дуже наповнює спілкування із важливими людьми.

Анна Сарвіра

Війна застала мене в Німеччині, куди я приїхала в гості на тиждень, 28 лютого мала повертатись у Київ. Натомість залишаюсь у Німеччині.

Я намагаюсь малювати війну так, як її відчуваю. Я опинилась у ситуації, коли в мою країну вторглися, але фізично я в ці події не потрапила. Тому мені не хотілось малювати щось документальне, показувати досвід, якого я не мала.

На самому початку повномасштабного вторгнення я визначилась із кількома напрямками ілюстрації. 

anna sarvira   768x768 - «Малювання дає сильний терапевтичний ефект»: ілюстраторки про творчість під час війни
Анна Сарвіра

Перший, це statment — опинившись в оточенні іноземців, я отримала багато питань про Україну та про війну, на які в українців є відповіді. Тому малювала постери і писала до них тексти-пояснення, наприклад, «Чому для України здатись — не варіант». Другий напрям — це реакція на масштабні, травмуючі події. Наприклад, те, що трапилось у Маріуполі або Бучі. І третій — це мої власні переживання. Що я відчувала і відчуваю.

Із початку війни в мене не виходить малювати дитячі ілюстрації. Взагалі не виходить малювати щось на інші теми. Те, що я малюю, звичайно, змінило мій стиль — кольори, форми, теми.

Для мене малювання полегшує ситуацію. По-перше, коли я малюю, то багато чого для себе проговорюю та вирішую, визначаю своє ставлення до події. Іноді вихлюпую весь відчай і біль. По-друге, я виставляю роботи в публічний простір і отримую фідбек. І від цього завжди легше.

Ми в Pictoric почали організовувати виставки українських ілюстраторів одразу ж після 24 лютого. Олена Старанчук та Олег Грищенко створили сайт, де зібрали роботи наших колег. Ми писали знайомим ілюстраторам та інституціям за кордоном і отримали від них величезну підтримку. Багато людей, з якими ми співпрацювали до повномасштабного вторгнення, почали організовувати виставки та івенти, збирати кошти для України.

Наразі ми провели близько 40 виставок у Польщі, Угорщині, США, Німеччині, Фінляндії, Швеції, Франції, Японії, Іспанії, Італії та Нідерландах.

Десь на третій тиждень мені вдалось реорганізувати робочий процес і почати працювати досить стабільно, здебільшого тому, що в нас був величезний запит на організацію виставок. Я б навіть сказала, що зараз у мене і моїх колег із Pictoric занадто багато роботи, але вона видається нам дуже важливою, тому нікому не відмовляємо.

Зараз роблю досить мало замовлень — увесь мій час забирають виставки або створення ілюстрацій про війну. Для себе вирішила, що можу деякий час присвятити тільки цьому як волонтерській діяльності. І потроху також повернутись до комерційних замовлень.

Іноземні видання самі звертались до мене, серед них Republik, Le 1 Hebdo, 168 Ora, Goethe Institute, а також низка друкованих ЗМІ. Думаю, тому, що я досить багато малювала на тему війни.

Я трохи повернула в життя звичайні буденні речі — прогулянки та читання книжок. Також перестала дивитись новини вночі.

У якийсь момент зрозуміла — все, я більше не можу нічого робити. І три дні просто сумувала. Потім усвідомила — щоб бути корисною, треба краще піклуватися про себе і менше мучити себе відчуттям провини. Не скажу, що мені одразу стало легше. Але зараз я можу працювати більш концентровано, що дуже добре.

Євгенія Гайдамака

yevgenia haidamaka 768x768 - «Малювання дає сильний терапевтичний ефект»: ілюстраторки про творчість під час війни
Євгенія Гайдамака

Я переїхала у США в липні 2021 (викладаю тут), тому війна застала мене дуже далеко від дому, між уроками й офісними годинами, які було неможливо скасувати. Спочатку було складно, бо, крім того, що війна у твоїй країні — це само собою… ну, всі знають як це.

Плюс, будучи за кордоном, доводилось проживати це в просторі, де для людей нічого не змінилось. Удома всі говорять тільки про війну, від тебе очікують одного — вижити. А тут від тебе очікують робити свою роботу як завжди. Це морально важко і виглядає як сюрреалістичне кіно. І, звісно, всі ми, хто за кордоном, відчували себе винними через те, що ми не вдома, не біля наших родин. Та до всього адаптуєшся і завжди нагадуєш собі — допомагати я можу і звідси.

Спочатку не малювати про війну я не могла. Звісно, відчуття фізичної безпеки цьому сприяє — коли залишається тільки емоційний фактор, якому треба дати вихід. Не знаю, чи малювала б я, будучи вдома.

Стилістика — це така річ, що не змінюється за день. Але, звісно, ілюстрації стали зовсім про інше. У моєму випадку — я багато малюю про дім. По суті, всі мої роботи виросли разом зі мною в Таращі, тому вони як були про найрідніше місце, так і про нього і залишились. Інколи малювались роботи, щоб проілюструвати конкретні теми для іноземної аудиторії, а інколи щось емоційне, що болить.

Перший місяць-півтора я малювала щодня, бо просто не могла не малювати. Це було потрібно, щоб переварити те, що неможливо тримати в собі. Але далі, коли з’явились певні робочі зобов’язання, я відчула, що більше не можу малювати ракети, дим, розвалені будинки. Потрібна була перерва.

Із самого початку війни пошта і соцмережі були відкриті 24/7. Минулі клієнти, агенти, незнайомі люди хотіли долучитись і зробити, що вони вміють найкраще. Я навіть не зможу назвати всіх, кому віддала роботи на виставки чи для друку — це був хаос.

Виставки відбувалися у США, Британії, Ірландії, Італії, Німеччині та ще бозна-де. Люди писали з абсолютно різних країн — і українці, й іноземці. До Міжнародного дня захисту дітей відбудеться виставка-аукціон у Гонконгу, де буде присутній представник Christie, тому я покладаю великі надії на прибуток, який вони перерахують у фонд Voices of Children. Виставку організовують дві професійні балерини та мій друг-ілюстратор.

Оскільки із самого початку повномасштабної війни я перебуваю за кордоном, не мала переїжджати, залишати свої речі, сидіти в сховищах, тож я викладаю і працюю так само. Але, звісно, пріоритет виключно на проєктах або про, або для України.

З останнього — обкладинка до антології коміксів Mad Cave Studios, яка присвячена Україні й вийде незабаром. Також у червні починаємо роботу над книжкою українських казок для чеського видавництва Albatros Media. 

Зараз працюємо з Оксаною Лущевською над книжкою про Леонтовича і «Щедрик», орієнтованою на американський ринок. Якщо все вийде, як заплановано, це буде прекрасне видання з великою медіаувагою до України, тому тримаю пальці схрещеними!

Перші півтора місяця минули приблизно під гаслом «Поїла хоч? — Молодець». Але зараз уже ресурс закінчується. Пам’ятаю, коли вперше з початку війни зробила йогу і на секунду здалось, ніби з плечей зняли каменюку.

Мені дуже допомагає те, що в мене є собака, з яким я маю гуляти два або три рази на день. Використовувала цей час, щоб перестати читати новини.

Також неочікувано, але саме викладання (яке, спочатку здавалось, додає тиску і взагалі навіщо я це роблю) допомогло на 5 годин на день відчути себе в нейтральному просторі, де все ще переймаються, який колір краще вибрати і де в фотошопі зробити патерн. До цього треба було звикнути, але після — стало легше сприймати цей час як відключку від реального світу і перезавантаження.

Але найбільше морально відновлюють відео від мами, де вона показує, яку зірвала редьку, які купила петунії, і «подивись, що на березі виросло». Ми вже назвали її сімейною блогеркою за ці щоденні відеозвіти, які заспокоюють усю родину. Все добре — редька росте, життя триває.

Матеріал створено за підтримки ГО «Жінки в медіа» та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди УЖФ.

Мар'яна Хемій

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
illustrators cover 150x150 - «Малювання дає сильний терапевтичний ефект»: ілюстраторки про творчість під час війни
«Малювання дає сильний терапевтичний ефект»: ілюстраторки про творчість під час війни
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter