Володимир Кузнєцов — письменник, музикант (Discordant System, Химородь), інженер і гейм-дизайнер, автор роману «Заколот. Невимовні культи» й фентезі «Вогневир», а також низки оповідань.
Перший том «Заколоту. Невимовних культів» щойно отримав перевидання третім накладом. Що це за історія?
Перші нариси почали з’являтися на перетині 2013‒2014 років на тлі Революції Гідності та першого вторгнення росії. Я сам — із Сіверодонецька Луганської області. Ми вже тоді відчули на собі війну і змушені були евакуюватися.
Якийсь час місто перебувало під окупацією, це залишило певні враження. Багато людей, із якими я був близький, теж опинилися в різних частинах країни. Саме на цьому тлі почав з’являтися «Заколот».
Першою його складовою став розділ «Дім з розбитого каменю». Тоді я ще не знав, що витвориться цілий всесвіт, тож «Дім» позиціонувавсь як окреме оповідання. Потім з’явились інші напрацювання, і я почав зводити текст в одне ціле.
Робота тривала близько чотирьох років — не безперервно, але так чи так я повертався, переосмислював, переробляв. Якісь напрацювання увійшли в «Невимовні культи», якісь — залишилися поза цим текстом. Деякі епізоди увійдуть у другий том.
У передмові ви вказуєте, що це книжка-головоломка. Більшість читачів говорять про високий поріг входження. Чому для вас важливо не спрощувати історію?
Маю на те цілий комплекс причин. Раніше, ще до початку роботи над «Заколотом», я видавався в російській федерації. Натоді це вважалося нормальним, ба більше — для жанрових письменників було складно знайти видавця в Україні.
Після кількох відмов українських видавництв я звернувся до росіян. Видаючи свої роботи там, я зіткнувся з тим, що в читацької аудиторії доволі швидко випрацювались певні очікування від мене як від автора. І відхід від тих очікувань, від тієї достатньо простої та передбачуваної схеми, викликав негатив.
Врешті це наштовхнулося на мій внутрішній творчий спротив. Мені захотілося створити текст, який не обмежував би мене з позиції очікування читачів. Я тоді саме починав відшукувати свій шлях і місце в українській книжковій спільноті, тому справедливо вирішив — від мене не будуть чекати чогось конкретного, тож я можу зробити те, що мені подобається.
Я був такою собі «темною конячкою», ніхто не міг передбачити, яким буде «Заколот». Хотів утілювати цікаві мені задуми — як текстові, так і метатекстові. Не був певен, що «Заколот. Невимовні культи» будуть комусь цікаві. Тому що це передусім — книжка, яку я хотів створити як хочеться мені, а не так, як її було б простіше сприйняти.
Я сам — із Сіверодонецька Луганської області. Ми вже тоді відчули на собі війну і змушені були евакуюватися. Якийсь час місто перебувало під окупацією, це залишило певні враження. Багато людей, із якими я був близький, теж опинилися в різних частинах країни. Саме на цьому тлі почав з’являтися «Заколот».
«Заколот» можна віднести до космогорору? Що це за жанр? Чи відчувають уплив Лавкрафта українські жанровики на цьому шляху?
Є два визначення космічних жахів, космічного горору, які мають дещо різне походження. Один — класичний лавкрафтіанський, який називають cosmic horror або supernatural horror — коли розповідається про щось, що лежить поза розумінням, поза здатністю до пізнання людини. Щось настільки чужинське, що воно не може і не мусить міститися в нашій системі координат, у нашому всесвіті.
З іншого боку, є кіношний жанр космічного горору, який сформувався більше під впливом «Чужого» Рідлі Скотта. Він більш примітивний — про зіткнення із чужинським представником, чужинським розумом і катастрофу, яка має статися у зв’язку із цим.
«Заколот» знаходиться на перетині цих двох векторів. Тут є, без сумніву, кіношний космогорор, з майже усіма притаманними йому тропами — космічний корабель, на якому щось сталося і люди в герметичних умовах змушені протидіяти загрозі.
З іншого боку — є лавкрафтіанський космогорор з переліком доволі очевидних ознак. Хоч мені багато хто дорікав, що саме лавкрафтіанського відчуття у книжці бракує, тому що, на відміну від Лавкрафта, тут достатньо багато пояснень і раціоналізації тих істот, із якими зіштовхуються герої.
…те, що люди розуміють на рівні якихось процесів істот, із якими вони змушені взаємодіяти, не означає, що вони здатні зрозуміти їхні мотиви, modus operandi. І над усім цим, над усіма іншопланетними істотами, ще знаходяться так звані боги — істоти настільки потужні й настільки чужинські, що будь-яке розуміння, попри навіть фізичну взаємодію з ними — фізично неможливе.
Що таке лавкрафтіанський міт?
Це комплекс світобудовних засад, які були сформовані самим Говардом Лавкрафтом, а також його послідовниками з тих, хто був його сучасником і писав в умовно одному всесвіті, а також тих, хто доєднався до цієї когорти в майбутньому. Наразі він є набагато ширшим, ніж від початку створене самим Лавкрафтом.
Фішка лавкрафтіанського міфу в тому, що він є чимось дуже схожим на реальність, експлуатує псевдонаукові теорії, а іноді — і наукові теорії, щоби створити правдоподібну картину світу, таку собі містифікацію.
Лавкрафт був вправний у містифікаціях, це було притаманне його часу. Він вводив у текст якісь знайдені щоденники, написані кимось спогади з метою показати, ніби все це відбувалося насправді.
За моїм уявленням, лавкрафтіанський міт — це не тільки й не стільки троп, притаманний горору як жанру, не зважаючи на те, що Лавкрафт є одним зі стовпів горору, а радше троп, притаманний фентезі. Розгорнутий, непрямий, фрагментований вордбілдінг, який ми зараз дуже любимо, оцей environmental lore, як ми його називаємо.
Ми змушені поступово збирати картину його всесвіту з його робіт і з робіт його послідовників, утворюючи можливі зв’язки. Свобода, яку дає цей міт, є прекрасною і дозволяє читачеві відчути себе певною мірою дослідником.
Як розвивається горор у сучасній українській літературі? Як змінюється і міксується з іншими жанрами?
Основним рушієм розвитку горору як жанру в українській літературі наразі є фан спільноти. Це передусім спільнота «Бабай», до якої я маю честь належати. Також спільнота «Підвал», свого часу активно до цього долучався «Стос», випускаючи збірки. Здебільшого їхня активність визначається виходом збірок — тематичних або загальних.
Як правило, маємо в Україні щонайменше дві, іноді до чотирьох збірок на рік. Є певна сформована когорта авторів, які пишуть у тих чи інших спільнотах. Наклади, звісно, не надто великі. Та все це розвивається і продажі поступово зростають, оскільки зростає обізнаність українського читача про роботу цих спільнот.
Щодо жанрів — здебільшого автори тяжіють до класичного горору. Є спроби працювати в підлітковому горорі, у космогорорі, були містичні твори, навіть трохи сплатерпанку. Паралельно розвивається друкований фензин від «Бабая», який фокусується не тільки на літературі, а й, власне, на навколожаховій публіцистиці. «Бабай» і «Підвал» також публікують огляди, статті й інтерв’ю.
Єдина лакуна, яка в нас наразі поки не закрита, — велика форма. Романи виходять, але радше епізодично, немає сформованої течії. Особливо порівняно з тим же фентезі, яке друкують на більш-менш регулярній основі вельми помітними накладами. Наукова фантастика теж зрушилася з мертвої точки (і я зараз говорю не тільки про «Колонію» Макса Кідрука). Але з великою формою жахів — поки тяжко.
Якою буде друга частина «Заколоту»? Теж написана в жанрі космогорору? Коли на неї варто очікувати?
Почнімо з того, що другий том «Заколоту» не буде другим — його можна буде читати, навіть якщо ви не читали перший. Звісно, будуть перетини сюжету, але так само як можна було читати окремі новели першого тому в будь-якому зручному порядку, так і цей текст можна буде читати окремо від першого. Але це разюче змінить для вас сприйняття того, що відбувається в першому томі.
Про що буде другий сказати доволі важко. Тексту вдвічі більше, тож і міститиме більше подій. Центровою, наскрізною істотою в «Заколот. Невимовні культи» є Вічний Переможець — чоловіче начало, друга книжка буде сфокусована навколо жіночого начала.
Не дарма прадавнього бога, так званого світлосяйного Гагантхоа, називають Двоєдиним. І якщо перший том представив основу його двоєдиності, то другий остаточно її збалансує. Буде дещо змінений ключ подання історії — менше бойовика і під дещо іншим кутом подані події, згадані чи навіть описані в «Невимовних культах».
Рукопис був фактично завершений, але сталося 24 лютого 2022 року. Я змушений був зупинитися в роботі над рукописом, а коли повернувся до нього, то побачив, що дещо з написаного мене не влаштовує. Зараз змінюю — на відміну від написання, цей процес дещо складніший.
Чим нас лякає космос? І які страхи експлуатують горористи, коли пишуть про космічні жахи?
Космічний простір є настільки ж величезним, наскільки й ворожим для людини. Буквально все там може спричинити жаску, болісну й невідворотну смерть.
Жодна з планет Сонячної системи не є прийнятною для людини. Меркурій — розжарене пекло. Венера — отруйна буря і тиск, більший ніж у безодні Челленджера, Марс — холодна, суха пустеля, Європа — чорний океан під шаром радіоактивної криги, газові гіганти — нескінченний шторм аміачних сполук, і водню, який на нижніх шарах стиснений так, що перетворюється на метал.
Але все це — лише зовнішні прояви. Набагато більше нас турбує підсвідоме розуміння, що імовірність існування планети, подібної до Землі, а відповідно й іншого розумного біологічного виду, близького до людей — мізерно мала. На відміну від принципової можливості існування розуму, геть не схожого на наш.
«Фіаско» Лема і «Сліпобачення» Воттса — то не надто лячні проєкції цього страху. Лавкрафтіанський Азатот, сліпий ідіотичний бог масштабів Великого атрактора — от що може бути лячним. Справжній лавкрафтіанський бог — це істота, для якої людство — лише глюон на одному з атомів десь далеко на периферії сприйняття, а час його існування — мить, коротша за здатність її сприйняти. Потойбічний — слово, яке ми вживаємо досить вільно, але ж воно саме те й означає — той, хто живе поза нашим всесвітом.
Alien — містке слово, яке ховає в собі увесь страх людини перед космосом. Чужість — головна характеристика космогорору й головний фактор страху, яким оперують автори.
Чужість — головна характеристика космогорору й головний фактор страху, яким оперують автори.
У «Заколоті» ви осмислюєте людські імперії. Збудувати імперію — це єдина можливість для людства дотягнутися до зірок?
Щоб відповісти, чи є імперія єдиною формою, яка дозволить нам вийти за межі планети, ми мусимо осмислити той факт, що людство є експансивним видом. І всю свою історію людський вид homo sapiens виходив на нові території й займав їх. Спочатку експансіював території на біологічному рівні, потім поступово продовжував експансію, утворюючи складніші соціальні конструкції. Так сталося, що найбільш сучасним видом такої експансії є імперія як форма державного устрою.
Епоха імперій минула, і зараз можемо вкотре насміхатися над росією, яка діє в парадигмі навіть не ХІХ, а можливо, XVII століття. Та навіть після падіння імперського світу після Другої світової, завершення якої призвело до зникнення територіальних імперій, є Сполучені Штати Америки, які мають велику кількість ознак імперії як державного устрою, за винятком інкорпорації колоній до єдиного територіального утворення. США поважає суверенітет держав, але і заперечувати, наприклад, культурну гегемонію ми фізично не здатні.
Уся музика, яку зараз слухаємо, вростає коренями в культуру США. Навіть якщо вона мала інші корені, вона спершу була інкорпорована, умовно американізована, а вже потім розповсюджена світом. Можемо любити, наприклад, аніме чи манґу, утім аніме і манґа народилися під впливом західної культури, були адаптовані, а вже потім стали достатнім культурним феноменом, щоб виходити за межі Японії — ізольованого культурного простору. Як саме відбувся цей вихід? Через інкорпорацію в американську культуру, перетравлення американцями й розповсюдження по світу. У нинішньому світі економічний ресурс є найпотужнішим ресурсом упровадження умовної імперської структури.
«Заколот» має інше завдання, у ньому я показую імперію як негативне явище в історії. Розмірковую, що було б, якби оцей імперський концепт еволюціонував в інший бік. Умовною точкою зламу є перемога союзників у Другій світовій.
Що сталося б, якби перемогла не англо-американська цивілізація і система управління, а Німеччина, Японія і Радянський союз? Створивши імперію на тоталітарних засадах, на засадах нацизму, людство не досягло б нічого хорошого.
Хоч як це парадоксально, коли я починав писати у 2013–2014 роках, не знав, що так буде, але бачив багато схожості у здеградованій структурі імперії в «Заколоті» і сучасній росії.
Пізніше ми побачимо це у своїй піковій формі в росії — імперію як ригідну структуру, орієнтовану на зовнішню загрозу, навіть якщо ця зовнішня загроза не є реальною. І при тому — максимально прогнилу, негнучку і неадаптивну всередині.
Чи є це єдиним способом досягти зірок — мати таку імперію? Ні, не є.
А ще — нам не потрібен космос суто задля нових територій. Так само як не потрібні заполярне коло чи Антарктида. Це кльово, що була епоха героїчних антарктичних експедицій і відкриттів. Це демонструє звитягу людства, здатність докладати неймовірних зусиль.
Але всі арктичні відкриття XIX століття показують, що люди на тих територіях або вже жили до того, і вони вже витискають із того ареалу максимум. Або не жили — як в Антарктиді, яка не була заселена людьми до кінця XIX століття.
Та до чого ми дійшли? Вона і зараз не заселена, там тільки наукові станції. Так само вони колись будуть на поверхні Місяця чи Марсу. Екстенсивний розвиток не має сенсу. Ми інтенсифікуємо наш розвиток. Ми не захоплюємо нові території, ми захоплюємо нові шари сенсів.
Як ви розробляли наукову складову «Заколоту»? Вона виглядає дуже правдоподібно, до якого рівня ви прагнете довести правдоподібність?
«Заколот» багато критикували за те, що наукова складова не є правдоподібною. Не скажу, що такі твердження абсолютно неправомірні. Я не є професійним фізиком. Моє захоплення фізикою (та іншими природничими науками) — радше захоплення аматора.
Коли говорю про всесвіт «Заколоту», використовую термін «квантовий містицизм». Коли складність і проблематика, що стоїть перед сучасною фізикою і її часта відірваність від зрозумілого нам світу створює хибне уявлення в аматорів щодо того, як це виглядає.
Багато наших уявлень про квантовий світ, які можна означити як квантовий містицизм — про того самого кота Шредінгера, наприклад — виникли ще сто років тому. У 20–30 роках XX століття Гью Еверетт, Нільс Бор, Ервін Шредінгер розробляли ці концепції. У наш час ми суттєво просунулися в апаратному забезпеченні — тепер усі дослідження чи експерименти відбуваються на делікатнішій і точнішій апаратурі, що дозволяє вирішити більшість проблем сторічної давнини.
Але, з другого боку, виникла низка нових, які здаються нам геть незрозумілими, — як, наприклад, уплив інформації на результат експерименту. У своїх книжках я не прагну вкласти максимальну правдоподібність — інакше я вкладав би купу формул у текст.
Я йду шляхом авторів твердої наукової фантастики: Аластера Рейнолдса, Пітера Воттса, Ханну Райанемі та інших. Вони беруть не стільки досягнення сучасної науки, скільки невирішені проблеми, які стоять перед нею, і виносять це у фантастичні припущення. І саме цим вони збурюють нашу уяву.
Які письменники вас надихають?
Я читаю багато і різного — як художньої, так і наукової літератури, графічної прози, нонфікшину і навіть наративи в іграх, де помічаю певні феномени, які іноді випереджають літературні тенденції. Але я дуже мало дивлюсь кіно — всі ми маємо чимось жертвувати.
Важливими книжками, які я читав, готуючись до написання «Заколоту», були Лі Смоллін «Проблеми сучасної фізики», Роберт Чалмерс «Свідомий розум», «Новий розум імператора» Пенроуза (навіть у присвяті є), Ганну Раяніємі «Квантовий крадій», Ніл Стівенсон («Анатем» був одним із важливих джерел упливу на квантові містифікації «Заколоту») уже згадані Пітер Воттс і Рейнольдс.
Із класиків — Філліп Кіндред Дік і Джордж Орвел. Із жахів: Ліготті, Лінсдейл, Невілл, Баркер — і поза сумнівом, Говард Лавкрафт, що доволі очевидно. Але Лавкрафт не як конкретний письменник, а як культурне явище.
Також надихався роботами Хідетаки Міядзакі, творця серії ігор Soulsborne. Він привніс у свої творіння принцип, наразі дуже популярний у відеоіграх, але мало відтворюваний у прозі — принцип непрямого і часто ретроспективного сторітелінгу. Є ще Бен Темплзсміт — художник коміксів (Godkiller, 30 днів ночі, Сквіддер), що створює неймовірно похмурі світи, якими я теж надихаюсь.
Ну і насамкінець гріх не згадати Майкла Муркока — бо саме його Вічний переможець перекочував на сторінки «Заколоту».
Ви також пишете коротку прозу — і немало. Одне з ваших горор-оповідань має увійти до збірки спільноти «Бабай». Що за оповідання?
Із малої форми почався мій шлях в українській літературі. Готується до друку збірка «Химороди», яка має складну видавничу долю. Я її не планував, це було запрошення від видавця. А зараз, на жаль, цього видавництва вже не існує. Та права перекуплені іншим видавництвом, тож є надія, що цього року ми її побачимо. Збірка ілюстрована п’ятіркою суперкрутих художниць і художників, що робить кожне оповідання окремим, потужним досвідом.
Для майбутньої збірки від «Бабай» підготував невелику повість. Я би визначив жанр не як суто жахи чи фентезі, а як наукову фантастику, яка подана у формі ранньобіблійської історії з домішками шумерсько-аккадської міфології та прадавньої іудаїстської. Намагаюсь пояснити біблійні події з позиції сучасної науки. Осмислюю деякі наукові теорії, наприклад, про бікамеральний розум. Розглядаю становлення цивілізації та перші міста, збудовані людством. Оповідання називається «Місто», і це місто — Ієрихон. Воно матиме ілюстрацію від Ірини Гуріної.
Із малої форми почався мій шлях в українській літературі.
Над якими проєктами зараз працюєте? Чого чекати від вас, окрім другого тому «Заколоту» й оповідань?
Працюю над текстом, чернетки якого в мене лежали давно, відчуваю, що його час настав. Проєкт має назву «П’ять веж». Це історія про складний світ, який водночас є високотехнологічним і майже середньовічним. Спочатку це може виглядати дещо гротескно і навіть химерно, але із часом, я сподіваюся, стане зрозуміло, чому він саме такий.
Як могла розвиватися історія людської цивілізації, щоб опинитися в такому вигляді — мати середньовічний устрій, середньовічне мислення і середньовічну демографію з одночасно дуже хайтековими штуками, які випереджають навіть наші сьогоднішні досягнення.
Окремо продовжую працювати над мальописами у видавництві UA Comix, де торік активно долучався до документальних коміксів про повномасштабне вторгнення. Ще один комікс, цього разу вже цілком авторський, — «Символи незламності», уже на завершальній стадії.
З малої форми — гряде цікава збірка, де буде і моє оповідання. Але більшу частину часу наразі я працюю як гейм-дизайнер — у новому видавництві настільних ігор boardova. Перший проєкт уже знаходиться у верстці, тож уже зовсім скоро буде анонс.
Усі фото: Олександр Плаксін
Як розвивається сучасний горор в українській літературі, яких перекладів нам не вистачає та які нові сенси відкриває література жахів — розповідаємо у спецпроєкті Євгенії Кужавської «Література, яка нас лякає: про горор і горористів».
