«Ми заморочуємося» — цей неофіційний девіз «Бородатого тамарина» уповні відобразився на дебютній книжці видавництва. Тут і карти маріанських колоній, і кольорові вклейки з місцевим будівництвом, й астрономічні додатки, і перелік персонажів за блоками, проникливі ілюстрації, і загалом глибоке занурення в тему на 900 сторінок. Усе це разом не заважає проковтнути книжку, яка закінчується на такій інтризі… Та не будемо гнати коней.
Земля в епоху пандемій
У якому світі ми житимемо у 2141 році? Ніхто, звісно, не знає, але прогноз Макса Кідрука не надто втішний. Температура планети зростатиме: пустелі, які ми знаємо, стануть більшими, Північно-Льодовитий океан — просто Північним, регіони, які зараз доволі спекотні, стануть непридатними до життя, а для полярників в Антарктиді вже не існуватиме екстремально низьких температур. Це один з аспектів книжки — екологічний, і він мегацікавий. Та й навіть у цьому світі, який бачить наслідки необачної людської діяльності, роботу над виправленням помилок усе одно відкладають.
«Ми ніколи не передбачаємо різких змін, навіть якщо вони в нас під носом. Згадайте нацистську Німеччину 1933-го. Чи хтось міг припустити, що виховані на гуманістичних ідеалах люди не просто знайдуть сенс у найбільш антигуманістичних ідеях, а й легко їх у своє повсякденне життя. Пригадайте Німецьку Демократичну Республіку в жовтні 1989-го. Хто міг би знати, що за місяць упаде Берлінська стіна? Ніхто не спрогнозував геноцид в Руанді 1994-го, кривавий бунт проти Кімів у Кореї 2034-го, різанину рохінджа у М‘янмі 2051-го. І саме тому питати, що відчував чоловік із острова Пасхи, рубаючи останню пальму, неправильно. Визначальний момент не наприкінці руйнування, а в точці, де люди не усвідомлюють, що те, що вони коять, руйнує їх самих».
Кількість людей періодично регулюють пандемії інфекційних хвороб, серед них клодис — дуже заразний і надзвичайно смертельний, який тільки, здається, взяли під контроль (це не точно, адже нових спалахів і далі побоюються). Разом із цією напругою наростає і політичне занепокоєння. Так, люди знову готові віддавати свої голоси популістам, а це такий маркер, що не проігноруєш.
Єдиним острівцем спокою міг би бути космос, де живуть щасливі люди (ги-ги, ніт), де заборонена зброя і через специфіку (ну, що ти будеш підривати, якщо можна зруйнувати купол, а з ним і приректи себе на швидку болючу смерть) просто вкрай незручно воювати. Але й там щось назріває!
Марсіанські хроніки
Як узагалі щось може спалахнути на Марсі? Подумайте тільки: туди дуже ретельно відбирають землян, це якраз ті люди, які можуть забезпечувати життєдіяльність Колоній, тобто науковці, медики, конструктори, будівельники, спеціалісти сільського господарства… найвищої кваліфікації, які загалом надто зайняті роботою, щоб братися за конфлікти, а ще низка дуже (дуже!) багатих людей, які насолоджуються повільнішим старінням завдяки космічному ніштякові — теломіду. Що це таке? Зацитуємо американську президентку:
«Теломід майже до нуля зменшує ймовірність виникнення онкологічних захворювань, але із цих наша медицина й так може впоратися. Саме тому теломід вживають астронавти й мешканці марсіанських Колоній — щоб нівелювати більший ризик захворіти на рак, зумовлений впливом космічного випромінювання. Тут, на Землі, теломід — не панацея та не ключ до довголіття. Це скринька Пандори. Її відкриття знищить страховий ринок, зруйнує систему пенсійного забезпечення, призведе до безпрецедентної демократичної кризи, щодо подолання якої ми не маємо жодної ідеї. Та найважливіше — теломід ніколи не стане доступним для всіх, і це врешті-решт сформує привілейований клас надлюдей, які житимуть довше за інших і накопичуватимуть у своїх руках немислимі багатства».
Власне, дуже багаті зацікавлені у спокої. А що ж інші. Їх більше. І це вже натякає, що на Марсі не все так добре. Для початку, контрабанда теломіду на Землю існує. Ви, мабуть, не здивовані. Є й інша проблема — народжених на Марсі стає все більше. Вони не можуть спускатися на Землю, їх просто знищить тутешня гравітація (а ще хвороби, з якими вони ніколи не контактували), вони прив’язані до Колоній. Вони не мають доступу до земної освіти, щоб стати такими висококласними спеціалістами, як ті, хто прибув працювати. Вони з народження приречені на чорну роботу, хоч Марс саме для них, бо він їхній єдиний дім.
Тож помножте незадоволення життям на тисячі гарячих юних голів. Тут і сірника не треба підносити, щоб запалало.
Читайте також: Історія буде змінюватись. Есей Ростислава Семківа
Українська діаспора
Звісно, українці на Марсі є. І їх багато, вони тут займаються тим, що вміють найкраще. Ні, не розводять срачі. Друге найкраще. Так, вони годують всю планету. Українці працюють у сільському господарстві: дбайливо вирощують різні культури, експериментують, що даватиме кращі врожаї, працюють із добривами, і звісно, женуть самогон. Через це вони ворогують з ірландцями, які десь дістали дубові бочки та виготовляють віскі в майже промислових масштабах. Цю ворожнечу можна окреслити фразою з листа ірландців:
«Ми вважаємо людське життя найвищою цінністю, навіть якщо йдеться про українців».
Сільське господарство на Марсі — ще той виклик. Це не українська земля, де щось та й виросте. Тут потрібно докладати максимум зусиль і враховувати безліч моментів: подбати і про атмосферу для рослин, і про бактерії, і знайти спосіб подолати грибок, який тут прекрасно почувається. Чому б успішні українські аграрії перлися на Марс? Тому що все втратили через русню. Війна, у якій ми зараз воюємо, тільки перша у вервиці російських нападів на Україну… Макс Кідрук показує нові вторгнення, але обмежимося поки цим:
«Перша російсько-українська війна, що почалася 2014-го, тривала до смерті Путіна. Та ще задовго до її закінчення на території, яку контролювали російські війська, бойовики створювали картелі, що переправляли наркотики з Центральної Азії до Туреччини й Угорщини. Після війни Росію добрі десять років лихоманило. Фінансова криза, від якої країна потерпіла під час перебування при владі Путіна, загострилася. На Далекому Сході, на Північному Кавказі один за одним спалахували антиурядові бунти. 2033-го від Федерації відділилися Чечня й Інгушетія. Кінець тридцятих був періодом відносної стабільності, і західні аналітики заговорили про те, що вперше від часу розпаду СРСР Росія стала на шлях демократії. Ось тільки, як це вже бувало не раз, демократизація виявилася тимчасовою».
Тож якісь українці вирушають на Марс, а якісь охороняють Стіну, яка відділяє знищений росіянами Схід, від територій, які постраждали менше. Та це не пояснює цього сакраментального запитання:
«На ‘кий хер ми приперли на Марс трембіту?»
Йбн рсн
Як і українці, росіяни теж переважно зосереджені у власному поселенні, хоча деякі з них працюють на більших підприємствах. І якщо ви думаєте, що на Марсі вони раптом перестануть бути росіянами, то ні. Це ті самі імперські шовіністи, які тільки змінили місце проживання. Ось кілька цитат, насолоджуйтеся, бо якось писати про русню не дуже хочеться:
«Якщо росіяни кажуть, що почалася пилова буря, і то говорять про це напрочуд упевнено, ви однаково визирніть у вікно».
«Росіяни створюють проблему, до розв’язання якої потім першими й долучаються».
«— Пояснити різницю між дружніми і недружніми росіянами? Дружні прикопують тіла.
— Що?
— Дружні, кажу, ховають тіла тих, кого вони вбили. Ось і вся різниця».
«Ти краще не зв’язуйся з росіянами. За останні пів тисячі років не було жодної угоди, яку б вони не розірвали, щойно це ставало для них вигідно».
Тож якщо українці приперли на Марс трембіту, то росіяни не забули про власну пристрасть сіяти хаос, розпочинати конфлікти та вести до дестабілізації геополітичної ситуації. Вона тут, з ними. Вони лиш чекають сигналу, щоб починати.
«Те, що ти робиш у темряві, зрештою приведе тебе до світла»
Ми поговорили про Землю, про Марс, але навіть не торкнулися найцікавішої теми, з якої, власне, починається ця книжка. Зі спалаху активності нейтрино, зафіксованого одразу на кількох спостережних станціях. А ще десь у той час зник літак, який летів зі Стамбула до Йоганнесбурга. Не розбився, а саме зник. Зник із радарів, а потім за кілька хвилин обірвався зв’язок із пілотами. Його не надто й шукали. Зрештою, його й не могли знайти, бо це одна з найцікавіших загадок першого тому, яку, нам, мабуть, розкриють у другому.
Те, що відбувається у «Колонії» ще не тягне за масштабами на нові темні віки. Так, це похмуре, а не світле майбутнє, якого б нам хотілося. Зрештою, там досі існує русня (а так хотілося…), та все ж це світ, у якому досі можна жити (принаймні, на території України, де навіть тоді стерпний клімат). Цей світ, можливо, не надто надихає і дуже лякає, але коли було інакше. Тут дуже пасують роздуми видатного космонавта Рекса Барбо.
«Як це часто траплялось у його житті, історія з начебто щасливим фіналом виявилася просто історією, яка ще не завершилася».
Найсумніше з #НовіТемніВіки те, що наступної частини нам чекати десь із років три. І це буде не фініш, далеко не фініш…
