МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
Для тебе, діду. Оповідання Марії Олекси

Для тебе, діду. Оповідання Марії Олекси

Ілюстрація: Ірина Сажинська

— А чому знову в нас, а не в Празі? 

— Напевно, єврокомісарам просто подобається борщ!

— За борщем справді набагато веселіше вирішувати долю світу.

— Можливо, не світу, але як мінімум Європи.

— Головне, що за борщем. У його компанії та-а-аке можна навирішувати!

Обоє засміялися. Маркіян ніжно подивився на дружину. Як же він нею пишався. Вона тим часом поклала долоню на його руку: 

— Любий, успіху тобі на трансляції. Нервуєш?  

Маркіян знизив плечима:

— Лесь, ти ж знаєш, чому я насправді туди їду. Воно того варте. 

— Я теж знаю! — до кухні увірвалася Даринка.

— Ти в нас узагалі все знаєш, — усміхнувся Маркіян і протягнув руки до доні. Та як ураган влетіла в його обійми. Чоловік ледь втримався на місці. Ніяк не міг звикнути до того, що його «манюній донечці» вже 15 і вона під два метри зросту.  

— Я настільки все знаю, що мене взяли аж у три академії одразу! — гордо заявила дівчина.

Леся плеснула в долоні:

— Це ж сьогодні прийшли результати? Швиденько показуй!

Даринка помахом пальця вивела посеред кухні голограму. Перед очима батьків вишикувалися три логотипи. 

— Вибір очевидний!

— Хіба?

— Звісно! 

— Запорізька космічна Академія однозначно найкраща.

— І найближча!

— Ну та-ату, ми ж домовлялися відстань у розрахунок не брати! Ти хочеш, щоб я зістарилась у вашому Маріуполі.

— Не вашому, а в нашому, — Маркіян доторкнувся до панорамного вікна на всю стіну, яке вмить стало прозорим і з захватом додав, — як звідси взагалі можна кудись їхати! — З висоти 46-го поверху вулиця Виноградна виглядала як рисочка, промальована олівцем на землі, а за нею, аж до горизонту простягалося блакитне полотно Азовського моря. 

— До речі, про зістаритися. Ти коли до нашого іменинника?

— Я вже біжу, прадід на мене чекає. Ви з мамою на сьому годину встигнете? 

— Я буду ближче до восьмої, зі мною сьогодні стажер увесь день, — зітхнула Леся. 

Сімейну розмову перервало повітряне таксі, яке пригальмувало прямо на рівні панорамного вікна. 

— Це за мною. 

Леся поцілувала чоловіка: «Гарної подорожі!», притисла до себе доню: «Усі космічні розмови ввечері», і, розсунувши стулки, застрибнула в автівку. Де вже був один пасажир.  

2

— Пані Єврокомісар… — розгублено вимовив смаглявий парубок із електронним зошитом у руках, втиснувшись у сидіння.

— Можна просто пані Леся, — простягнула йому руку. — Не дивуйся, це я попросила, щоб тебе підсадили в мій таксопортер. Інформації багато, часу — обмаль. Ти ж Андрес, з колумбійської програми обміну, правильно?

—  Так, пані… Леся. 

— Чудово. То які в тебе вже є запитання? Тільки не хвилюйся: на що не встигну зараз відповісти, то відповім уже після жеребкування. 

Хлопець набрав у легені все повітря, яке зміг за раз, і на видиху випалив:

— Ми в Латинській Америці захоплені європейськими Ротаційними урядами. Євроконфедерація перетворилася на унікальне місце на Землі. Як вам це вдається? Якби Колумбією приїхали управляти бразильці, ми б із розуму зійшли. Але, можливо, саме тому в нас глибока політична криза, а тут — повітряні таксі. 

Поки стажер віддихувався, Леся збиралася з думками і дивилася, як у десятках метрах під ними звивався Кальміус. 

— Знаєш, Андрес, ми теж не одразу до цього прийшли. Але після того, що Європа пережила в минулому столітті…

— Остання світова, — із розумінням закивав колумбієць.

— Так, після Останньої світової й десятка з лишком років, які пішли на енергетичну й екологічну перебудову всього континенту, стало зрозуміло, що й у політичному плані Європі потрібні кардинальні зміни. 

— Я от що не розумію, — стажер нарешті всівся зручно і заговорив повільніше, — сьогодні на жеребкуванні ви дізнаєтесь, якою країною керуватимете наступні пів року. Правильно?

— Саме так, — усміхнулась Леся, — керуватиму не сама, а з…

— Чотирма іншими єврокомісарами, так, — перебив Андреас, — але вам ніколи не хочеться бути на чолі… рідної країни?

Колумбієць набрався сміливості й дивився на Лесю із викликом. 

— Ти нагадуєш мені мою доньку, вона ставить схожі провокаційні запитання, а потім робить багатозначну паузу і чекає на відповідь, — засміялася Леся. 

Андрес знітився:

— Вибачте, я зовсім не хотів…

— Припини, все гаразд! Сучасна молодь має ставити незручні питання. Саме завдяки незручним питанням Євроконфедерація і стала тим, чим є зараз. Місцем, де ніколи не буде одноосібного управління, не кажучи вже про диктатури. Місцем, де поляки разом з естонцями й українцями розвивають аграрну політику Португалії, а португальці з німцями і болгарами працюють над викликами космічної галузі в Україні. Минає шість місяців, хтось новий прийде на це місце, але проект наш — спільний. Разом ми — сильніші. Розумієш?

Колумбієць принишк. Таксі пішло на зниження. Вже можна було розгледіти барвисті сади на дахах хмарочосів Г’юзтауна. 

— Мені все одно щастить більше, ніж іншим, знаєш чому? — Леся хитро подивилася на Андреаса. 

— Чому? 

— Єврокомісари обожнюють проводити жеребкування в українських містах. Мій чоловік вважає, що це через те, що тут найсмачніші фуршети.

Колумбієць залився сміхом, але швидко підхопився. Ще бува пані комісар знову порівняє його зі своєю донькою.

— У Донецьку борщ справді найкращий.

— Де? — витріщив очі стажер.

— У Донецьку. Такий топонім раніше носив Г’юзтаун. Коли тут народилася моя мама… 70 років тому. 

— Україна тоді вже була в Євроконфедерації?

— Тоді це ще називалося Євросоюзом. Але так, звісно, вже була. 

Решту дороги в салоні панувала тиша. Леся подумки продиктувала повідомлення Даринці: «Тільки не загодовуй прадідуся солодощами. До вечора! Люблю!». 

3

— Грррр, — Даринка тупнула ногою.

— Ч-чого з-злишся, дит-т-тино? 

— Та мама тут поради роздає, — Даринка згорнула голограму з повідомленням. — Усе добре, дідусю. Ти відрізай собі шматок побільше! Дивися, я тобі відразу три на вибір принесла.

— Б-б-балуєш м-м-мене, мал… мал…енька, — прадід заїкався, скільки Даринка його пам’ятала. Дитячі травми так ніколи і не залишили його у спокої.

— Сьогодні в тебе свято! Тобі можна. «Скільки там того життя», — ти ж сам завжди це кажеш.

Зморщений, як та грушка, дід засміявся і захопив ложкою побільше крему.

— У 95 р-р-років точно… Скі-скільки там жит-т-т-тя…

— Не кажи так! Я ж тобі розповідала про нові дослідження «ДарнБайерна»? — дівчина потягнулася за екраном, але дідусь відмахнувся від неї, як від комара. — Діду-у-усю… — Даринка відклала девайс і обійняла старого. — Хочеш вже зараз спробувати свій подарунок?

— В-ж-же куш-шт-тую.

— Та ні, — засміялася дівчина, — це не подарунок, а солодощі. Подарунок у мене для тебе супертопс! Упасти!

— Що то з-за мова в мо-молоді, — забубнів дід, але краєм ока дивився на правнучку і всміхався половиною обличчя. 

— Дивися, я чіпляю тобі до скроні оцей «диґер». Сенсор у тебе вже й так є, правильно? Тато казав, що він тобі його кілька років тому встановив.

— Онук дба-дбайливий, ні-нічого не ска-кажеш. Пі-дд’єднав д-до техно-логій. 

— Так от, — проігнорувала іронічний коментар Даринка, — завдяки цьому «диґеру», ти зможеш згадати що-завгодно, якусь людину або місце, і вона висвітиться тут на стіні як проєкція. І не просто якась там проєкція, а рухома! Розумієш?

Запала мовчанка. 

— З-зніми, н-не ви-ходить…

— Вийде-вийде! Треба просто зосередитись. Будь ласка, дідусю… Наприклад, згадай… м-м-м… О! Згадай якийсь смачний торт! Найсмачніший торт свого життя! Був такий?

Даринка помітила легку вібрацію «диґера» на скроні дідуся, який на той момент слухняно заплющив очі і, у передчутті, прикусила губу. Є контакт! Класно вона придумала купити цей прилад. Прадід драйвоне! На білій стіні почала проступати проєкція… Спочатку дівчині здалося, що «диґер» вивів деформовану картинку, але з кожною миттю та ставала чіткіше. Торт. Це точно був торт. Однак не справжній, а намальований. На проєкції з’явився хлопчик років п’яти… Видно було лише його спину й тоненьку руку, у якій той затис синій олівець. Перед малим лежав шмат паперу з намальованим кривуватим, але впізнаваним трирівневим синім тортом. Завитки по облямівці мали б символізувати заварний крем. Хлопчика оточували бетонні стіни. Даринка потягнулася за пультом, аби збільшити яскравість зображення, але вчасно збагнула, що справа була не в якості. Хлопчик зі спогаду прадіда сидів у напівтемряві.

— Діду… — Даринка повернулася до старого. Той вдивлявся у проєкцію і беззвучно плакав. 

— Т-то-л-лик… — лише зміг вимовити він.

— Вибач, дідусю. Прошу тебе, пробач… Це ж братик твій? Толик? — Даринка теж розплакалася. — Я не хотіла, чесно… Я не подумала… — Дівчина вперлася головою у прадідове плече і тихенько схлипувала. 

Старий відчепив від скроні «диґер», глибоко вдихнув і витер очі. 

— В-все д-добре, — торкнувся Даринчиної щоки, і лише тоді вона теж трохи заспокоїлась. Кілька хвилин обидва мовчали. Згодом дід підвівся і пішов до книжкової полиці. Даринка знала, що за мить він повернеться зі своїм старим щоденником і на них чекає кілька годин спогадів і сліз. Потрібно терміново попередити тата.  

«Я випадково дуже засмутила дідуся… Не знаю, що саме…». 

4

«…що саме ти знайдеш у тому лісі, але, сподіваюсь, його це розвеселить».

Маркіян відклав тактильний екран із повідомленням доньки і підвів очі на французького колегу-журналіста, який сидів навпроти нього у джеті:

— Ти часто зі своїми дітьми говориш про історію?

— Історію досліджень Марсу, ти маєш на увазі? — пшикнув той. — Молодь нічого, крім космосу, не цікавить.

— Та не кажи. Твій теж в Академію зібрався?

— А куди ж? За часів наших батьків роботою мрії був АзовСтар, а нашим дітям Марс подавай! 

— У моїй сім’ї пам’ятають, як АзовСтар ще був Азовсталлю… — не втримався Маркіян. — Мій дід там від обстрілів ховався з братом і мамою. Він один із сім’ї вижив. Йому лише два роки на початку війни було… 

— То це ще до того, як там перші повітряні таксі почали виробляти? — розгублено запитав француз.

Маркіян сумно посміхнувся наївності колеги:

— Задовго до того. 

Міста залишились позаду, джет наближався до велетенської зеленої смуги. У навушниках делегації журналістів пролунало повідомлення:

«Як справа, так і зліва перед вами відкривається вид на Новий Ліс. Приземлення за 5 хвилин».

У салоні лунали захоплені вигуки: 

— Який гігант! Навіть супутникові знімки ніщо в порівнянні із цим видовищем вживу… 

— Уяви, оце все простягається на 17 мільйонів квадратних кілометрів…

Голос у навушникав продовжував:

«Новий Ліс було засаджено в далекому 2025 році після брутального закінчення Останньої світової війни. Заборонений для загальних візитів, під пильним оком команди науковців, він зрів останні 90 років. Ви — перша делегація, яка ступить ногою в дозволену для відвідування частину Лісу. З вами за інавгурацією стежитимуть мільйони людей на планеті. Початок живої трансляції через 3 хвилини». 

Французький колега Маркіяна захитав головою:

— На всій цій території колись жило 140 мільйонів людей… Ціла країна. І де вони тепер?

Голос із сильним італійським акцентом втрутився в розмову:

— Ну як, ті, хто не помер від власних ядерних вибухів, були розселені або в Китаї, або в Монгостані. Частину розселили в…

— Це було риторичне питання, — не дослухав француз. — У мене теж вмонтована Вікі перед очима є. 

Джет торкнувся землі. Маркіян затамував подих. Його серце шалено калатало. Здавалося, що крізь його тіло тече страх і надія власного діда, які вартували в законсервованому стані майже століття. Вся делегація на мить принишкла. Чутно було лише відлік секунд до початку прямої трансляції. Над головами журналістів височіли смереки з пишними зеленими кронами. Від запаху паморочилася голова. Голос у навушнику продовжив. Макріян знав, що тепер ці слова з гучномовців чують у різних куточках світу:

«Перед вами біо-інженерне диво, завдяки якому людству вдалося вирішити проблему з надмірними викидами вуглецю, побороти глобальне потепління і …знайти використання для великої площі, на якій колись існувало те, що тепер ми називаємо Останньою диктатурою». 

У групі журналістів почулися схвальні вигуки. 

«…Частину ґрунтів, які постраждали від радіоактивних опадів, тривалий час відновлювали. Однак тепер, у 2115 році ми нарешті по-справжньому можемо перегорнути сторінку тих темних часів».

Француз, не роздумуючи, вже почав надиктовувати текст своєї майбутньої статті. Італієць і далі голосно ділився Вікіпедичними знаннями з іншими журналістами, ігноруючи голос трансляції. Маркіян більше не міг чекати. Він відійшов від групи, дістав свій девайс і перевірив координати. Його обличчя засяяло. «Усе збігається. Ну справді, гумор в організаторів таки блискучий!». Зібравшись із думками, Маркіян розгорнув екран і викликав одночасно контакти Лесі й Даринки:

— Любий, ти на місці? — першою підключилась дружина.

— Нарешті, тату! — приєдналась доня і голосніше додала: — Прадіду, дивися, хто дзвонить. Онук твій. У нього для тебе теж подарунок. Ліпший за мій, сподіваюсь, — вона розвернула камеру в бік старого. Той сумно усміхався.

— Щ-що т-там, Мар-рку?

— Діду, ти казав, що наші колись до Червоної площі дійдуть. Так от. Я тут. За всіх наших. Дивися! — Маркіян закрутив екран довкола себе. — Не впізнаєш? Та воно й не дивно — тут тепер самий лише ліс, бачиш? І так на десятки мільйонів квадратних кілометрів. Краса, правда? Діду, це все для тебе! Дивися!

Маркіян голосно реготав і крутив камеру в усі боки. 

— Діду, — Маркіян знову направив камеру до себе. — З 95-річчям тебе! 

За 1100 кілометрів маріупольський прадід посміхався, немов знову був малим хлопчиком. 

— Нехай там тепер навіки буде ліс, — промовив, навіть не заїкнувшись і почергово показав пальцями три цифри — 4.5.0. 

Літературне редагування: Ната Коваль

Рубрика: Fiction
Facebook
Telegram
Twitter