Розмова з українською художницею, іконописицею, учасницею українських і міжнародних виставок Катериною Косьяненко про творчість, місце малювання в житті мисткині, війну і специфіку іконопису.
Розкажіть, будь ласка, про те, як почали малювати. В одному з інтервʼю ви називаєте живопис своєю «сродною працею» (за Сковородою). Коли ви відчули, що малювання — це ваша сродна праця?
Мій батько — художник, мама — мистецтвознавиця, у нашій родині малювали всі, і мені здається, що я малювала завжди. У ранньому дитинстві мені подобалося відволікати тата, коли він готував усе для свого «дорослого малювання», та встигнути помалювати приготоване для серйозної роботи полотно.
«Дитячі» фарби: акварель і гуаш мене дратували: акварель лягала на папір кволим кольором, гуаш, коли висихала, підступно тьмяніла, до того ж обсипалась із готової картини. Мене заворожували саме олійні фарби, вони смачно пахли, були завжди яскраві та «живі».
Усвідомлення того, що малювання — сродна праця, прийшло вже в дорослому віці?
Це сталося у процесі навчання в Академії (Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА), — ред.), коли я зрозуміла, що можливість творити є для мене найціннішою, а мистецтво підносить і оберігає мою душу.
Мій батько — художник, мама — мистецтвознавиця, у нашій родині малювали всі, і мені здається, що я малювала завжди.
Ви стажувалися в Парижі та Кракові. Розкажіть про цей досвід. Чи необхідні такі резиденції та стажування художникам-початківцям?
Учитися, їздити, дивитися, надихатися потрібно не тільки початківцям. Якщо розвиток особистості зупиняється, починається автоматизм і деградація. Це неприпустимо загалом, а для художника й поготів.
Можливість попрацювати в іншій країні — неоціненний досвід, у якому до своєї, раніше набутої впевненості, додаються нові, часто несподівані смаки та вподобання. Інша країна — це інший колір, інше життя, інший менталітет. Це нове життя завжди дає переосмислення: що ти малюєш, для чого, чому саме так?
Серед ваших ранніх робіт особливо помітними є пейзажі. Це Київ, Крим, Іспанія, Греція. Дуже цікаво почути вашу думку про естетику Києва. Що намалювати в пейзажі, щоб це був Київ? Як його найлегше впізнати?
Пейзажі люблю, пишу етюди, обов’язково з натури, роблю замальовки, максимально багато. Визначаю, що найхарактерніше притаманне лише цьому місцю або місту, забираю все неважливе, лишаю найголовніше, малюю максимально лаконічний «портрет пейзажу».
Київ зараз набув нової естетики — колажної, подекуди абсурдної. Іноді буває, коли я довго не була в якомусь районі, то лякаюся, що не впізнаю, лякаюся того, як змінився простір.
Старі споруди зникають несподівано швидко, а нові з’являються стрімко й нахабно. Власне, я і намагаюся фіксувати цю колажність у картинах.
Можливість попрацювати в іншій країні — неоціненний досвід, у якому до своєї, раніше набутої впевненості, додаються нові, часто несподівані смаки та вподобання. Інша країна — це інший колір, інше життя, інший менталітет.
Однією з тем, які ви активно розвиваєте у своєму живописі, є Карпати і «Тіні забутих предків». Чим надихалися? Фільмом чи книжкою? Як можете схарактеризувати цей топос?
Серія «Тіні забутих предків» — моя дипломна робота в НАОМА до твору Михайла Коцюбинського в далекому 2002 році. Художник-сценограф вивчає літературний твір, із яким працює, збирає матеріал, робить ескізи та креслення, макет для майбутньої вистави. Живопис серії «Тіні забутих предків» створений як ескізи сценографії та костюмів.
Ваші картини неможливо сплутати з роботами інших авторів. Розкажіть детальніше про ваш стиль. Ви навчалися іконопису? Ваші картини — неоікони, ікони сучасности. Є своя Марія, апостоли, святі…
Іконопису я професійно не навчалась. Опановувала іконографію та стилістичні прийоми самостійно. Щось цитувала, компілювала сучасне й усталене, канонічне бачення. Люблю український іконопис — це чистий, сакральний світ краси.
Яка з ваших робіт є улюбленою?
Улюбленою завжди є та робота, над якою наразі працюю. Тобто кожна з робіт свого часу була улюбленою.
Мені здається, важливим кроком для вас стала співпраця з Міжнародною корпорацією Meridian Czernowitz. Розкажіть про неї.
Із президентом Meridian Czernowitz Святославом Померанцевим ми познайомились, як не дивно, у Парижі. У той вечір в Українському культурному центрі Сергій Жадан читав свої твори, а в мене відкривалася персональна виставка. На маленькій спільній afterparty моя подруга та кураторка Тетяна Швед пообіцяла, що ми обов’язково зробимо разом із Meridian класний проєкт — так і сталося.
Ви ілюстрували книжки Сергія Жадана «Список кораблів» і Катерини Калитко «Орден мовчальниць». Ці роботи були створенні спеціально для збірок чи написані раніше? Чим надихалися?
Так, мої роботи були створені спеціально для цих видань.
Але я ще раз наголошу, що картини не є ілюстраціями, картини створені як образи поезій, паралельний вербальному візуальний ряд. Я намагалася побудувати свою драматургію ліній і кольорів співзвучну ритму поезії.
Ілюстрації до збірок Жадана і Калитко виглядають дуже актуально в часи війни. Чи передчували ви цю бурю?
Коли створювала картини для збірки поезій Жадана «Список кораблів» війна вже йшла на сході України. Були думки й передчуття, і відчуття.
У 2019 році я написала монументальний поліптих «Перехід», у ньому, на мою думку, є і тривога, і невпевненість, і передчуття страшної біди. Цей твір розпочав серію «Список кораблів».
Якими були для вас перші тижні війни? Наскільки я знаю, ви перебували у Києві. Чи могли тоді малювати?
Так, у перші тижні війни я була в Києві. У перші дні було голосно і страшно. Тоді мені стало зрозуміло, що життя змінилося назавжди. Власне, у бомбосховищі, коли не було можливості читати новини, бо не було зв’язку, я згадала, що завжди, у найскладніші моменти життя, мене рятувала професія, і почала робити замальовки з натури.
Читайте також: Плейлист пісень війни: сила, віра та біль
Як сублімуєте свою енергію зараз? Чи вдається малювати як раніше?
Нові картини я пишу, майже не зупиняючись. Вони і є наразі моїми іконами.
У бомбосховищі, коли не було можливості читати новини, бо не було зв’язку, я згадала, що завжди, у найскладніші моменти життя, мене рятувала професія, і почала робити замальовки з натури.
Деякий час у Чернівцях була виставка ваших робіт «2022 місто Че». Розкажіть про умови перебування в місті та рефлексії, які зʼявилися під час перебування. 2022 — рік війни. Як відрізняються Київ і Чернівці у воєнний рік?
Відчуття війни, повітряні тривоги, відключення світла були й у Чернівцях. Тільки Київ в епіцентрі війни із прильотами, пожежами, з реальною небезпекою. Це все боляче і страшно, щодня, щомиті.
Чи досі малюєте ікони?
Іконопис — надзвичайно відповідальний процес, тому ікони малюю лише на замовлення — для церкви або для людей. Завжди має бути запит і конкретика: який сюжет, для кого, для чого. Останнім часом ікони не малювала.
Я не можу писати криваве і натуралістичне. Спробувала шлях алегорій і візуальних стилізацій. У моїх картинах більше світлого, обнадійливого, з вірою в нашу Перемогу.
Яким має бути живопис під час війни? Він повинен фіксувати миті: страшні, криваві, чорні. Чи говорити про майбутнє або минуле? Створювати візію щастя?
Живопису під час війни може й не бути. Не всі можуть зараз творити. Однак хтось саме зараз віднайшов свій шлях і можливості. Художники теж є на фронті, хоча більше відомо про акторів, популярних та іменитих осіб. Хтось зараз пише щемливі портрети військових, фіксує і страшні моменти. Та для цього всього є актуальні фото й відео.
Я не можу писати криваве і натуралістичне. Спробувала шлях алегорій і візуальних стилізацій. У моїх картинах більше світлого, обнадійливого, з вірою в нашу Перемогу.
Чільне фото: Сергій Гавришкевич
