Під час фестивалю Translatorium Тиктор медіа розпитало Євгенію, як це — очолити літературну корпорацію у 18 років, як MERIDIAN CZERNOWITZ випередив тренд на локалізацію культури та про свідомий вибір жити й працювати в Україні.
Тобі зараз лише 26, (на час розмови — ред.) працювати в культурному менеджменті ти почала 8 років тому, й одразу з посади директорки. Як ти почувалася на початках?
Коли я почала працювати в Meridian Czernowitz наприкінці 2013 року, ставлення до мене здавалось дещо диким. На мене дивились, як на молоду дівчинку, і не розуміли, чому я на цьому місці. З одного боку, це мало дещо дивний вигляд, з іншого боку — мені подобалося, адже коли ти молодша за всіх своїх колег, на тебе завжди звертають увагу і до тебе ставляться трохи поблажливо. Та головне — тебе багато і всьому вчать.
Пам’ятаю свої перші фестивалі, де члени нашої ініціативної групи (зокрема Сергій Жадан та Юрій Андрухович) іноді надсилали мені покрокові інструкції, як потрібно працювати. Я не ображалась на жодні зауваження, коментарі чи поради. Навпаки — як губка все всмоктувала. Мені здається, що якраз це і стало тією рушійною силою, яка мене сформувала — старше покоління вчило мене поводитись і працювати так, як вони хотіли б, щоб із ними працювали.
Моя перша поїздка за кордон із командою фестивалю у статусі очільниці видавництва була до Берліна. Думала, що я просто їду за компанію і допомагатиму з логістикою. В мене добра німецька — ок, може ще цим. Хоча з німецькою ні Юрій Андрухович, ні Сергій Жадан допомоги не потребують. І тут мене раптово саджають на сцену перекладати наживо Ігоря Померанцева. Це для мене була найбільш жорстка школа, тому що я ніколи раніше не працювала перекладачкою, тим більше усною синхронною. Мені було 18, я тільки закінчила школу, і тут перекладаю Ігоря Померанцева наживо — його есеї про кентаврів, які «табунами носились по улицам и площадям, высекая искры из брусчатки».
Це було жорстко, але якось я справилась. Зрозуміла, що нічого в принципі не буває легко, але коли працюєш із зірками, то навчитися просто. Коли отримуєш досвід співпраці з метрами, з людьми, які працювали з сотнями менеджерів, треба завжди розуміти, що мусиш бути на голову вище за всіх. Це розуміння мене сформувало. Я не «халтурю», не створюю «картинку» — ніколи так не працювала і не збираюсь. Не вмію так.
Читайте також: «Meridian Czernowitz — це…»: міжнародний поетичний фестиваль очима зіркових учасників
Коли ти відчула, що щось змінилось — у галузевому середовищі та сприйнятті тебе у професійній спільноті?
У 2016–2017 роках. З’явилося багато молодих людей, які увійшли в культурний менеджмент, — талановиті люди, які оперують знаннями у сфері культури та мають відповідну освіту. Дехто з них досягає висот у цьому бізнесі. Зрештою, я бачу, що ком’юніті формується швидко. Це свідчить про те, що нам як молодому поколінню довіряють відповідальну роботу і ми виправдовуємо очікування. Я радію тому, що ці люди потрапляють на хороші посади. Вони не просто активісти, які організовують точкові події.
Не боїшся, що настільки стрімкий кар’єрний зліт спричинить передчасне вигорання і відчуття, що немає куди рости, настане теж рано?
Я і правда з жахом думаю, що буде з моєю кар’єрою у 50–60, коли зможу говорити щось на кшталт: «коли це все відбувалося, ви ще були дітьми, а ми вже робили в Україні літературні фестивалі». Насправді все класно. Я радію, що моя кар’єра йде стрімко й успішно. Але найбільше радію, що нас таких багато, і ми готові підтягувати за собою інших. Це не якісь окремі історії успіху. Саме ми будемо років за 10–20 формувати менеджмент країни, і нам буде важливо оточити себе однодумцями.
Які фактори сприяють цим процесам?
Вагомою перевагою є міжнародний досвід. Я маю європейську освіту у сфері культурного менеджменту, і це дається взнаки. Ми збираємо за кордоном досвід та імплементуємо його в Україні. Супер, що саме молоді люди керують процесами.
В українському культурному менеджменті значно переважають жінки. Як думаєш, чому?
Хороше питання. Я собі це пояснюю тим, що жінки оберігають рід. Вони мають природний інстинкт самозбереження, збереження цінного довкола себе, жінки більш організовані й відповідальні. Часто, коли я роблю презентацію фестивалю для команди Meridian, це має такий вигляд: в ініціативній групі всі чоловіки, в робочій команді — всі дівчата. У жінок на рівні природи закладена відповідальність, скрупульозність, оце «я мушу це зберегти, мушу це зробити». Я не бачу в цьому мінусів.
Незважаючи на те, що я переважно перебуваю в чоловічій компанії, за всю кар’єру в мене не було ні булінгу, ні гендерних нерівностей, навпаки — завжди приділяли більше уваги, тому що дівчина. У цій синергії між чоловіками й жінками створюються хороші проєкти. Та, звичайно, є певні межі, яких потрібно дотримуватись.
Ти здобула якісну освіту за кордоном, володієш кількома іноземними мовами, в Україні ти одна з найуспішніших і при цьому наймолодших культурних менеджерок. Неодноразово отримувала пропозиції працювати за фахом в Європі. Розкажи про свій досвід у Німеччині та Австрії.
Я тричі жила за кордоном по 7–8 місяців. Двічі вибирала місто, практично ідентичне Чернівцям. Це австрійський Ґрац — невелике австрійське місто, де комфортно, компактно, при цьому є потужний університет і робота, тобто реалізації для кар’єри також предостатньо. Але мені було там сумно, тому я поверталася. В Чернівцях мені було цікавіше.
Також жила в Берліні — там було зовсім інакше. Ці пів року — мабуть, найяскравіший і найцікавіший період мого життя. Той досвід, який я отримала в цьому місті, є для мене безцінним. Берлін безкордонний, мегамультинаціональний. Але мені в ньому бракувало системності, до якої я звикла в Чернівцях.
І ти повернулась у Чернівці. Чому?
Я народилась і живу в Чернівцях. За рейтингом комфортності, здається, гіршими за них є тільки Херсон. Та коли дивлюсь на Чернівці, щоразу думаю: «Боже, як добре, що я живу саме тут».
Втім, направду, я живу не так у місті, як у власному штучно створеному псевдовакуумі. Гуляю містом, але для мене існує лише історичний центр, в якому я постійно перебуваю, я не буваю в інших районах. З чернівчанами спілкуюся здебільшого щодо проєктів, які роблю в місті.
Моє коло спілкування — автори нашого видавництва, учасники фестивалю і колеги. Ми бачимось або на виїзних виступах, або онлайн. Де б я не знаходилась, мені важлива комунікація з ними. Мрію про те, щоб усі ми — кого ти хочеш бачити і з ким хочеш бути — якось опинилися в одному місті проживання.
У Чернівцях є багато проблем, але в мені також присутній локальний патріотизм. Якщо я вже в цьому місті і працюю в цій сфері, популяризуватиму його, щоб зробити комфортним для себе, для свого оточення і щоб люди приїздили сюди і казали: «Як у вас класно, до вас кайфово їхати».
Локальний патріотизм був, зокрема, рушійною силою подання на проєкт Книжкова столиця 2022, в якому ми посіли перше місце. Сподіваємось на підписання угоди з Українським культурним фондом, будемо доводити статус книжкової столиці. Чернівці де-юре вже мають такий статус, а де-факто тільки тепер отримують можливість показати те, над чим давно працюємо. Мені здається важливим, що я роблю це для свого міста. Якби я робила такий проєкт для будь-якого іншого, у мене би не було цього материнського інстинкту.
Чернівці — місто, де народилась моя родина, де я живу, маю родичів, нерухомість зрештою. Мені подобається їздити в інші міста, бути там, отримувати досвід, але завжди повертатися до себе додому, у свою квартиру, де все знайомо і максимально комфортно.
Ти не відчуваєш «переростання» міста, країни чи ти якось перестрибнула цей етап?
Звісно, ми переростаємо міста. Я давно переросла Чернівці, але мені важливо залишатися з ними в тісному зв’язку. Для того, щоб не поринути в депресію і розуміння, що мені треба виїхати в інше місто, я часто виїжджаю на короткий час. Тоді відчуваю цінність свого дому. Мені здається, що це золота середина, баланс. Коли ти його тримаєш, він дає хороші результати.
У цьогорічному фестивальному сезоні в Україні відбулась рекордна кількість літературних фестивалів. Book forum, Meridian Czernowitz, Book space у Дніпрі, International Literature Festival Odessa, Mariupol Open Book, Черкаський та Нью-Йоркський літературні фестивалі, Палієва осінь і ще багато тематичних форумів, конгресів та галузевих конференцій. Деякі з цих подій відбулись вперше. Кількість івентів та їх географія свідчать про впевнену актуалізацію тренду на локалізацію культури. Що думаєш про це з огляду на досвід Meridian Czernowitz як першопрохідців напрямку?
Фестиваль у Чернівцях ми починали як локальний чернівецький, але від самого початку він був задуманий як міжнародний. Ми від початку розуміли, що він виходить за межі «локального».
У 2010 році пройшов перший фестиваль. Після нього заснували Книжковий Арсенал, перед ним ще були Форум видавців і Гогольфест. Це круто, що фестивалі засновуються в містах, а не в метрополіях, бо це магніти, які притягують людей до міст, в яких вони не були.
Нам не йшлося про самих себе і навіть про те, як відкрити Чернівці для українських туристів, — бо цей напрямок був завжди за замовчуванням. Втім, від самого початку переважало бажання повернути Чернівці на культурну мапу Європи. Нам ішлося про такий український фестиваль, який знатимуть за кордоном.
Програма Meridian Czernowitz побудована так, щоб відкривати різні історичні локації — і це наша перевага. Австрійська та румунська забудови в центрі міста — наш безцінний ресурс та потенціал для ознайомлення з історією. Ми ставили ставки на архітектуру, водночас залучаючи учасників з України та з-за кордону — щоб фестиваль був цікавим саме з точки зору літератури.
Читайте також: Встигнути все до локдауну, або як почалася фестивальна осінь в Україні
Можна все навпаки: другий фестивальний бум осені
Ти теж їздиш у нові міста, тому що там відбуваються фестивалі?
Так! Саме зараз ми з тобою сидимо в Хмельницькому, де ми обоє вперше. Ми тут не були й навіть ніколи не мали нагоди сюди приїхати. Більше того, я не знаю, як Хмельницький маркує себе в контексті історичної чи культурної спадщини України. Для мене це була чорна діра на мапі. Коли тут з’явився фестиваль, тоді я і дізналася більше про Хмельницький. Тепер скористалась приводом його відвідати. Це розширює горизонти і дає нові знання, яких раніше бракувало.
Якщо подивитись на мапу, практично кожне місто, в якому хоч трохи розвинена культурна сфера, має свій фестиваль. Про те, які ці фестивалі, можна довго сперечатись. Є такі, які більше сконцентровані на самому місті, на те, щоб розкрити його потенціал. Є фестивалі, які проводяться в містах без концепції й не мають прив’язки до міста. Умовно кажучи, низка фестивалів, які б могли відбутися в будь-якому іншому місті України.
Найцікавішими залишаються ті, що прив’язані до своїх міст, і в цьому контексті, звичайно, вимальовується вже інша карта. Саме такі фестивалі притягують.
Читайте також інтерв’ю із засновниками видавництва «П’яний корабель»
На фестиваль у якому місті хотіла б поїхати?
Дуже хочу потрапити на фестиваль у Дрогобичі. Ні разу не була, та мені цікаво, як вони працюють з Шульцом, це вже бренд, який хочеться оцінити. Я б не поїхала в місто, де просто проводиться книжковий ярмарок і виступають письменники. За цим можу приїхати на Книжковий Арсенал чи Форум видавців. Тому частина фестивалів зникають з мапи, на превеликий жаль. Це відбувається через брак чітко пропрацьованої концепції. З іншого боку, те, що вони виникають, ці блискавки, — теж хороший знак, розгін на якийсь великий стрибок.
Цієї осені особливо багато фестивалів. Зокрема Book space в Дніпрі проводився в ті самі дати, що й Meridian. Я пояснюю це тим, що через коронавірус із весни все переносили на осінь, дати по кілька разів зсувались. Ще пояснюю це недалекоглядністю організаторів дніпровського фестивалю; можливо, їх незнанням фестивального ринку або ж небажанням брати до уваги його особливості (адже Меридіан безперервно 12 (!) років поспіль проводиться в перші вихідні вересня, за рік до фестивалю оприлюднює дати його проведення та відображає їх у соцмережах). Восени, всупереч тому, що наразі маємо жорстку хвилю з ковідом, є люфт, щоб провести фестиваль. Сумно, що організатори фестивалів при цьому не зважають одне на одного.
Сумно, що організатори фестивалів при цьому не зважають одне на одного. Фестивалів хоч і багато, але не лавина — коли не можемо поділити вихідні. Можна зробити так, щоб кожні вихідні був якийсь фестиваль, тоді люди матимуть змогу подорожувати. Натомість коли одночасно відбувається декілька фестивалів у різних кутках країни, це складно. В першу чергу для авторів і видавництв, які, можливо, хотіли би бути і там, і там, але через відстані між містами в сотні кілометрів, які не можна подолати швидко, втрачають таку змогу.
В кожного, звісно, свої мотиви, але я вважаю, що тут потрібен комплексний підхід. Та все ж класно, коли в одному місті одні автори, в іншому інші. Головне, щоб це не зникло, щоб така робота знаходила свого споживача. Побачимо, який буде бум навесні. Адже краще багато фестивалів, нехай і водночас, ніж узагалі жодного.
Читайте також: Вперше у Нью-Йорку: 10 голосів із Нью-Йоркського літературного фестивалю
Фото надані героїнею та зі сторінки Meridian Czernowitz у фейсбук
