На три дні Чернівці перетворилися на справжній осередок поетичних читань, інтелектуальних дискусій, презентацій книжкових новинок, музичних та театральних подій. Сюди з’їхалися письменники, інтелектуали, перекладачі й журналісти з різних країн — їх зібрав XII Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz, який відбувається щорічно у перші осінні вихідні, об’єднуючи Україну, Німеччину, Австрію, Швейцарію, Ізраїль.
Українські письменники, які стали зірковими учасниками фестивалю, розповіли, з чим у них асоціюється Meridian Czernowitz, спробували уявити його людиною й поділилися своїми найяскравішими фестивальними спогадами.
Ірина Цілик: інтелектуал з розстібнутою сорочкою і зустріч із прекрасним
Для мене Meridian Czernowitz — це сім’я і зустріч із прекрасним. Я їду сюди саме за цим і справді маю тут відчуття родини. Тому що цей фестиваль — ті люди, які його роблять, і ті люди, які сюди ходять — дуже правильне для мене оточення, середовище, в якому мені неймовірно комфортно, в якому я слухаю поезію і насолоджуюся цим. Хоч я і пересичена фестивальним досвідом, та на Meridian Czernowitz завжди їду, як на таке маленьке персональне свято.
Meridian Chernowitz — це, безумовно, інтелектуал цього часу, який водночас може іноді втрачати своє лице і бути, так би мовити, з розстібнутою сорочкою. Тобто це той інтелектуал, який не носить краватки і почувається досить вільно, бо він/вона серед своїх, тож знає, що буде правильно сприйнятим, правильно почутим і побаченим.
Цей фестиваль — це завжди низка особливих випадків, кожного разу щось нове. От сьогодні ми сиділи в гостях у Бойченка і слухали лемківські пісні, які вони співали з Любкою, — і це ті миті, які ти просто забираєш із собою назавжди. І кожен фестиваль несе багато таких митей — нічні прогулянки з людьми, яких любиш, яких хочеш в себе вбирати — найперше те, що вони пишуть, але тут ти їх бачиш простими, рідними. І ці всі спогади мають лишатися за кадром — вони мої, і я їх в собі ношу.
Андрій Любка: вино і великий лисий чувак, який виглядає досить загрозливо, але робить добрі речі
Перша асоціація, яка в мене виникає при словах Meridian Czernowitz — це вино. Бо ще на найпершому фестивалі мене вразило, що була така локація для читання віршів десь у місті (тобто не в приміщенні), і туди не просто привезли стіл і два стільці для поетів, які читають вірші, не просто привезли мікрофон і установку, звук і всіляке обладнання, а ще й вино і скляні келихи до нього. Така увага до деталей мене тоді дуже вразила — і це фірмовий знак фестивалю, все дуже якісно організовано.
Meridian Czernowitz як людина це, напевно, була би така — людина-парадокс, мені вона схожа на Славу Померанцева. Я думаю, що секрет успіху, в тому числі багаторічної історії фестивалю (того, що він досі існує і розростається, бо вже має і Целанівський центр, і досить велике видавництво, і міжнародні проєкти) полягає у тому, що Слава якраз не поет. Це людина, яка прийшла з бізнесу, не з культури, і він може бути, наприклад, досить різким, але завдяки його бізнесовим якостям все тримається на плаву, розростається і дає користь українській культурі. Тому це був би якийсь великий лисий чувак, який виглядає досить загрозливо, але робить добрі речі.
Читайте також:
Встигнути все до локдауну, або як почалася фестивальна осінь в Україні
Пітер Залмаєв: Барон Мюнхгаузен на стику імперій
Чернівці — місто, в якому я відчув багато тепла — у фізичному сенсі, бо в Чернівцях була чудова погода, а також тепла від людей, багато з яких впізнавали мене як ведучого. На кожному розі хтось підходив, тож склалося таке враження й відчуття сім’ї — як серед місцевих жителів, так і безпосередньо серед учасників фестивалю, багатьох з яких я знаю, книги яких читаю.
Загалом концепція Meridian Czernowitz, цього «бутикового» видавництва і організації фестивалю, — це концепція сім’ї. Спочатку це звучить пафосно, але тільки поки ти не опинився там і не занурився в атмосферу. І їхати звідти завжди сумно, хоча і є відчуття наповненості від унікального спілкування з унікальними людьми. Я не очікував побачити велику концентрацію таких людей в одному місці.
Meridian Czernowitz як людина видається мені якимось персонажем епохи пізнього Ренесансу чи, можливо, Бароко. Все-таки, враховуючи присутність багатьох письменників, напевно, я б насамперед асоціював цей стиль з Андруховичем. Бароко і трохи Австро-Угорщини — стик цивілізацій, стик імперій, історичних моментів — ось так це відчувається. Тому Барон Мюнхгаузен, можливо.
Бо якщо ми говоримо про fiction, то це завжди питання щодо всього, що пишуть сучасні українські письменники — і Андрухович, і Прохасько, й інші. Чи все це fiction? Як відрізняти fiction від true event in life, і чи варто це робити? Так само і Барон Мюнхгаузен — розповідав чесні й правдиві історії, і ніхто йому не вірив.
З цьогорічного Meridian Czernowitz мені особливо запам’яталася мить таких солодко-сумних читань книжки «Мы не говорим на идиш». Її автори — Борис Брікер та Анатолій Вишевський — еміґранти, які покинули Чернівці ще в 70-х роках і самі вже втратили ту мову, якою колись говорило це місто. Коли закінчили читати розповіді, що будуються на якійсь фразі з їдишу, вийшов на сцену Михайло Крайс — житель Чернівців, який володіє їдишем (а таких людей залишилося мало), і сказав, що це справді була б ганьба, якби в Чернівцях на таких читаннях ніхто не вийшов і не сказав би щось на їдиші.
Це був дуже зворушливий момент, і після нього в мене була можливість пройтися з Михайлом нічними Чернівцями, поговорити про євреїв, які тут ще залишилися, і загалом про життя Чернівців. Коли він мені сказав під час цієї нашої нічної прогулянки: «Це найкраще місце на Землі», я зовсім по-іншому подивився на місто. Абсолютно тиха красива вуличка центру Чернівців, звуки цвіркунів… Тоді я готовий був з ним погодитися, в ту мить це дійсно було найкраще місце на Землі.
Сергій Жадан: молодий Пауль Целан і замінування готелю
Фестиваль Meridian Czernowitz для мене — це родина в хорошому значенні слова: не в сенсі клановості, а в сенсі близькості й відкритості, відповідальності. Бо щороку сюди приїздиш, знаючи, що побачиш хороших людей — і на сцені, і в залі. Це дуже близький і дуже теплий фестиваль.
Думаю, якби уявити Meridian Czernowitz людиною, то ця людина-фестиваль була би схожа чимось на молодого Пауля Целана, на самого патрона події — талановита, відкрита людина, яка дивиться на світ широко розплющеними очима.
Пригадую, кілька років тому ми із Сашею Ройтбурдом ішли з центру в готель «Буковина», де тоді жили. Ми приходимо і не розуміємо, що відбувається, тому що довкола готелю лежать люди… Виявилося, що готель замінували, і всіх, хто знаходився всередині, попросили вийти. Більшість мешканців, а це були учасники фестивалю, поети, повиходили просто з подушками, ковдрами й полягали довкола готелю і поставилися до того всього весело, бо розуміли, що це скоріше якесь фейкове замінування, аніж справжнє. А ми з Ройтбурдом пішли в парк, і він мені співав частівки… і я це згадую, особливо сьогодні, коли Ройтбурда з нами вже немає.
Олександр Бойченко: харизматичний життєлюб Пеперкорн та коркотяг
Думаю, що в людей, які відвідують фестиваль, і у тих, хто перебуває всередині процесу, формуються трохи різні асоціативні ряди. Для когось Meridian — це задум і реалізація в особі Ігоря і Слави Померанцевих. Або це «Меридіан» Целана, або щорічні целанівські виступи Петра Рихла і Марка Білорусця, або традиційні хедлайнери, які спочатку були учасниками фестивалю, а тепер поставали ще й авторами фестивального видавництва, або незамінна Женя Лопата. І так далі. Всі ці асоціації очевидні й кожному зрозумілі. Але у мене Meridian Czernowitz асоціюється передусім із коркотягом. Бо це свято поезії й вина, а без коркотяга їх важко випустити на волю.
Цього року за лічені хвилини до урочистого відкриття виявилося, що хтось украв із Целанівського центру відразу аж два коркотяги. Ситуація критична: треба відкривати фестиваль, а відкривати нема чим. Президент у гніві, решта — в розпачі. Уже хотіли все скасовувати і тільки в останню мить якось викрутилися. Тому на майбутнє хотів би звернутися до потенційних відвідувачів: які ви там шанувальники поезії — це ваша справа, але якщо вже приходите на фестивальні події, то приносьте з собою свої коркотяги, а не зазіхайте на оргкомітетівські.
Щось раптом згадав не реальну людину, а літературного персонажа. У «Зачарованій горі» Томаса Манна є такий Пеперкорн — харизматичний життєлюб, для якого існує лише один гріх — нездатність любити і дарувати любов. Довкола точаться якісь мутні ідеологічні дискусії, а він сидить зі склянкою і всією своєю поставою доводить, якою далекою від живого життя є вся ця фігня, всі ці лібералізми, консерватизми, прогресивні ідеї… А коли його життєві сили вичерпуються, Пеперкорн просто, без зайвих дискусій, накладає на себе руки. Не сумніваюся, що колись, вичерпавши себе, так вчинить і Meridian Czernowitz, але сподіваюся, що до цього ще далеко.
Головне фото: Василь Салига / Meridian Czernowitz
