МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
Сергій Жадан отримав премію Ганни Арендт. Текст промови

Сергій Жадан отримав премію Ганни Арендт. Текст промови

Український письменник, поет, перекладач, музикант та громадський діяч Сергій Жадан отримав премію Ганни Арендт за політичне мислення. Вручення відбулося 2 грудня у Бремені (Німеччина)

Премію Ганни Арендт присуджує Фонд Генріха Бьолля разом з містом Бремен. Її розмір складає 10 тисяч євро.

«Жадан є великим громадянином у розумінні Арендт, який дбає про суспільство, в якому живе і працює, активно допомагаючи тому, щоб громадяни не падали духом під час російсько-загарбницької війни», — зазначили в обґрунтуванні до премії.

На врученні Сергій Жадан виступив з потужною промовою, публікуємо її текст повністю:

 

«Мені хочеться, аби ми спробували сьогодні говорити від імені людей, які опинилися посеред надзвичайно болючого часового розламу. Я спробую сформулювати свою думку про час, як про сферу нашого існування, тло, на якому виозначуються, формуються й трансформуються наші переконання та погляди. Політичні погляди зокрема. Так чи інакше — ми всі знаходимося всередині часового потоку, всередині цієї системи означень та понять. Багато в чому ми залежні від часу. Залежні, але не приречені. Принаймні доти, доки знаходимо в собі сили свідчити про нього.

Що я маю на увазі? Ми все далі й далі відходимо від тіні, що її відкидає 20-те століття. У нас, здавалося б, усе менше особистого зв’язку зі століттям страшних геноцидів та світових воєн. В світі лишається все менше очевидців не лише другої світової, а й холодної війни. Досвід особистого страху від отримання ранкових новин трансформується в досвід рефлексії, дистанціювання, освіти. Гострий біль наших дідусів та бабусь, які пережили бійню другої світової, і які (неохоче, мушу зауважити) передавали це знання вже своїм дітям, себто нашим батькам, чи нам — своїм онукам, народженим у 70-ті, своєю чергою вже до наших дітей переходить у вигляді трагічної, кривавої, болючої, але все ж таки белетристики. Історія стає куди менш повчальною, якщо не стосується тебе особисто. А ще історія втрачає свою потенційну повчальність та прогресивність у тому випадку, коли її уроки лишаються невивченими.

Я народився 1974 року. Мій тато народився 1945, офіційно він вважався «дитиною війни», це було офіційним терміном. Бабуся, котра мене виховувала, і котра в якості медичного працівника радянської армії дійшла до Берліна, померла 1982 року, коли я був ще зовсім малою дитиною. Я не пам’ятав розповідей про війну своєї бабусі. В моїх тата й мами розповідей про війну теж не було — вони її не застали. Війна не стосувалася мене безпосередньо. І не мала стосуватися — завдяки якомусь дивному збігу обставин я народився й виростав саме в тому часовому проміжку, коли війна вирішила оминути чергове покоління. Ми з братом були надто юними, аби піти воювати в Афганістан (хоча там воював наш старший двоюрідний брат), наша країна, Україна, саме вчасно вийшла зі складу Радянського Союзу й десятки тисяч українських підлітків, народжених ще в радянській імперії, не мусили йти воювати в Чечню. Ми повільно й уперто вибудовували свій світ, намагаючись відірвати його від комплексів, залежностей і травм імперії, частиною якої ми в XX столітті були. Іноді могло видатися, що нам пощастило з часом, що час поблажливий щодо нас, що він дає нам неймовірну, як на наших батьків та бабусь розкіш — не мати стосунку до воєн, жити нормальним мирним життям.

 

 

Читайте також: На місці мордувань у жертви зникає мова

 

Все змінилося 2014-го року. На нашій території раптом з’явилися озброєні російські військові. Спочатку вони з’явилися в Криму, потому — на Сході нашої країни. Почалася війна. Війна, яку світ довгий час намагався не помічати, цілком по-дитячому вважаючи, що коли не називати те, що тебе лякає, на ім’я, то воно зникне. Війна в Україні не зникла, попри те, що світ вперто волів не називати її війною. 24-го лютого цього року Росія почала повномасштабну військову кампанію, відвернутися від якої просто не було куди. Лишалося хіба що визнати — весь дотеперішній усталений порядок європейського життя порушено, в Європі з’явилося ще одне воєнне покоління. Ілюзорна перемога демократії та демонтаж імперії зла (для нас саме так — імперії зла, таке назвати її вголос мали б саме ми — ті, хто все попереднє століття був її, цієї імперії, упослідженою частиною) — дуже швидко примусила нас повірити в можливість спокою та рівноваги на територіях, що зазвичай цього спокою бути позбавлені в межах окремо взятого покоління. Нам видавалося, що історія нарешті вирвалася поза коло своєї безнадійності, і що світ таки виніс певні уроки з масових розстрілів і депортацій попереднього століття.

Виявилося, що це не так. Виявилося, що повалення будь-якої залізної завіси є процесом, радше, перманентним, таким, що потребує щоденної роботи. Мури мають здатність відбудовуватись, тоталітаризм має схильність проростати там, де його недооцінюють, реваншизм — хвороба, на яку й далі продовжують хворіти цілі суспільства. Ми, українці, відчуваємо нині на собі повною мірою задавнені травми та комплекси політики XX століття. Доки ми жили своїм життям, доки ми пробували (з проблемами, труднощами, а втім — доволі таки наполегливо) вибудовувати зручний для себе каркас нашої реальності, в якому б узгоджувалось наше розуміння світу й світова реальність як така, імперія, від якої ми так відчайдушно хотіли дистанціюватися, апелюючи до реалій нового, XXI століття, в якому, як нам здавалося, варто було б врахувати помилки імперій минулого й поважати суб’єктність інших, так ось ця імперія, як виявилося, вирішила за доцільне залишитися в минулому часі — з його наративами, з його оптикою та його етикою. Етикою, яка дозволяє Сталіна вважати найвизначнішим політичним діячем своєї національної історії. Етикою, яка дозволяє не визнавати голод 1933 року — страшну трагедію, що забрала мільйони життів — геноцидом українців. Виявилося, що в нас із сусідньою з нами Росією, було не просто різне передчуття майбутнього — виявилося, що в нас різне відчуття минулого. Того минулого, яке мало би вчити й остерігати від повторювання помилок. Того минулого, яке для Росії виявилося пасткою. Двадцять років накачування суспільства пропагандою та ідеями реваншизму, двадцять років витворювання симулякрів, підживлювання населення радянською ностальгією та нав’язливою ідеєю переписування історії призвели, зрештою, до того, що наші сусіди виявилися етично готовими до нової війни. Історія зробила коло, уроками її ніхто не переймався, Росія знову продемонструвала тотальну неповагу до чужих кордонів. Лише цього разу об’єктом агресії стала не Фінляндія, не Польща, не країни Балтії — об’єктом агресії стали ми, українці. І якщо для нас, у межах України, подібний розвиток подій був більш-менш передбачуваним, то, припускаю, в світі сьогодні багато хто переймається питанням — як так сталося? Як ми могли прогледіти становлення й зміцнення нового агресора? Чому його ніхто не зупинив? Чому в Європі знову триває війна?

Річ у тім, що очевидними є як некінцевість тріумфування справедливості, так і некінцевість поразки зла. Більше того — здатність зла до самовідтворення, до відживлення, до повернення на старі позиції нами часто недооцінюється. Ми — останнє радянське покоління, мабуть, як ніхто точно мали б свідчити про ілюзорність «вразливості зла». В хронологічних межах нашого — мого — покоління на територіях Східної Європи відбулися надзвичайно глибокі процеси, що призвели спочатку до повалення, а потім до витворення нових мурів та червоних ліній, які в реальності перетворилися на лінії фронту. І нам — тим, хто встиг оговтатись від наративів радянського дитинства й почати жити своєю реальністю, в якій не було місця для репресій, реваншизму та світового панування, тепер доводиться мати справу з окупантом, який прийшов, аби позбавити нас нашого майбутнього, керуючись при цьому своїми специфічними уявленнями про минуле. Фактично, ми в Україні зіткнулися з тим, що чуже минуле далі безпосередньо впливає на наше майбутнє. Нас знищують, переконуючи, що це робиться для нашої користі. Нас позбавляють свободи, називаючи це визволенням. У нас відбирають нашу ідентичність, говорячи, що повертають нам наше минуле. Історія виявилася безпорадною. Час мусить визнати власне фіаско.

Природа тоталітаризму виявилася на диво живучою. Та природа, що не залежить, як виявилося, від часу, що є позачасовою. Зло, як виявилось, не підлягає змінам суспільної свідомості, його, за Ганною Арендт, банальність, є незмінною, на нього не впливають, ні суспільні рефлексії, ні технологічний поступ, ні екологічні трансформації. Людство далі лишається страшенно вразливим. Воно так само легко піддається маніпуляціям та пропагандистським атакам. Людину XXI століття так само легко переконати, що її оточують вороги і що для захисту своєї батьківщини слід напасти на сусідню країну, як і в столітті XX-му. Нині для цього, як і сто років тому, достатньо всього лише тоталітарної влади й безвідповідальних ЗМІ. Світ нині гнівно обурюється з приводу риторики та поведінки російських очільників, при цьому вперто не бажаючи помічати того печального факту, що російське суспільство в цілому цю риторику і цю поведінку підтримує, більше того — відтворює. Тоталітаризм, на жаль, неможливий без суспільної лояльності, і це ще один із не до кінця вивчених нами уроків XX століття.

Чому, власне, тоталітаризм, шовінізм, реваншизм так і не стали історією, визначаючи сьогодні суспільні настрої в цілій низці країн? Чому після осмислення чорноти та безодень досвіду світових воєн, масових депортацій та геноцидів світ потребував довгих вісім років, аби назвати агресора агресором, окупанта — окупантом, щоби визнати анексію чужої території незаконною, а ведення війни проти сусідньої держави — військовим злочином? Чому етика й мораль у політиці, бізнесі та інформаційному просторі є такими умовними й нечіткими? Чи можуть справді поєднуватися так звані європейські цінності і торгівля з країною — порушницею всіх міжнародних законів? Якої дистанції ми потребуємо, аби, говорячи про історію, не ранитися об неї? І головне — чи є ці питання суто риторичними, чи ми — ми з вами, ми, всі разом — справді готові їх підіймати й вирішувати?

Війна в Україні триває. Більше того — вона в самому розпалі. Окупанти навіть не думають зупинятися в своєму бажанні знищити нашу країну. Не маючи успіхів на фронті, вони знищують тилові міста, критичну інфраструктуру, обстрілюють житлові квартали, вбивають цивільне населення. Україна борониться й потребує допомоги. Україна повинна бути захищеною. Але, як видається, захищеності сьогодні потребує цілий світ. Оскільки його система безпеки, його економічна стабільність, а головне — його ціннісна система теж виявилися доволі вразливими й безборонними. І ця криза безпеки, а головне — криза цінностей — вони ж не зникнуть із поразкою Росії. Оскільки XXI століття, яке лише розгортається, вже встигло нам показати, як легко відживлюється зло, якщо його не помічати чи підгодовувати.

Я дякую вам за цю можливість — можливість озвучити болючі питання, сподіваючись при цьому, що вони, ці питання, будуть почуті, що ці спроби проговорити важливі й принципові речі, не будуть намарними, що замовчування, врешті, не буде використовуватися нами, як найбільш зручна й прийнятна форма комунікування. Борючись нині за своє майбутнє, відстоюючи власне право на існування, ми так чи інакше мусимо постійно звертатися до історії, ми апелюємо до неї, як до важливого досвіду, яким ми всі так чи інакше наділені. Добре було б, аби цей досвід використовувався нами конструктивно й прагматично, аби історія не травмувала, але наснажувала, аби політика була не лише мистецтвом компромісів, але й територією принципів. Наше майбутнє міцно й болюче пов’язане з нашим минулим. Так само і всі ми міцно поміж собою пов’язані, навіть якщо ця поєднаність не видається нам такою очевидною. Ми всі об’єднані цим часом, цим простором, ми наповнюємо повітря нашими голосами. Важливим є кожен голос. Важливим є кожне дихання. І головне: коли ми замовкаємо — зло почувається впевненіше. Для нас це ще один переконливий привід говорити і слухати».

 

Читайте також: Катерина Калитко: «Я ціную вірш за те, що це миттєва нервова реакція на реальність»
Рубрика: Новини
Facebook
Telegram
Twitter