Czas Literatury — незалежний польський літературний щоквартальник, який із 2018 року видає Краківська бібліотека за підтримки Краківського фестивального бюро та «Краків — місто літератури ЮНЕСКО».
2 (18) номер часопису, що вийшов у липні 2022 року, присвячений Україні та темі російсько-української війни. На його сторінках можна зокрема прочитати у перекладі польською мовою актуальні тексти багатьох українських авторів та авторок:
- оповідання Андрія Любки (у перекладі Богдана Задури);
- есеї Володимира Рафєєнка й Олександра Бойченка (у перекладі Марціна Ґачковського), а також опублікований раніше на Тиктор медіа есей Романа Малиновського «Порахувати війни» (у перекладі Богдана Задури);
- вірші поеток Юлії Мусаковської, Галини Петросаняк, Ірини Шувалової, Альбіни Позднякової, Дарини Гладун, Елли Євтушенко, Віторії Фещук, Ольги Поворозник, Ярини Чорногуз, Олени Степаненко, Катерини Міхаліциної, Світлани Богдан, Галини Крук, Олесі Мамчич, Катерини Бабкіної, Вікторії Амеліної, Анастасії Афанасьєвої і поетів Анатолія Дністрового, Олега Коцарева, Лесика Панасюка та Томаша Деяка (у перекладах Анети Камінської, Конрада Биздри, Богдана Задури, Івони Борушковської).
Читайте також колонку Катерини Міхаліциної «Людина з абрикосової кісточки»
Номер проілюструвала польська художниця Аґата Дембіцька. Вона розкрила тему російсько-української війни, візуально протиставивши ракетам перо як символ слова. У такий спосіб підкреслюючи роль літератури, яка в умовах війни стає чутливим сейсмографом.
Головний редактор часопису Czas Literatury, польський письменник і літературознавець Кшиштоф Заяс у вступному слові до номера написав:
«Україна бореться за виживання. Буквально. Не тільки за допомогою карабінів і гармат, але так само і словом, образом, розповіддю. Українські письменники і письменниці несуть по цілій Європі звістки про свій народ та його культуру, вони стали вернигорами сучасності, відроджуючи козацький дух. Це з їхніх текстів, висловлювань, інтерв’ю та вчинків ми намагаємося відчитати елементи топографії світу, який надходить і якого ми так боїмося, а вони про нього вже знають трохи більше. Їхній голос лине з глибини безодні. Ми, власне, стоїмо на її краю і недовірливо протираємо очі.
[…]
Ми дали голос українським письменникам і письменницям, щоб вони говорили про себе. Зараз їм нічого не треба так, як існування. І найкраще його осягнути словами, фразами, розповідями. Якщо українська ідентичність протягом останніх тридцяти років перебувала в турбулентності, зазнавала сумнівів та вагань щодо власної сутності, то тепер вона з кожним днем утверджується, і література в цьому відіграє велику роль».
