fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Гладіолуси замість страху

Гладіолуси замість страху

hladiolusy zamist strakhu - Гладіолуси замість страху
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Воєнні будні умовно тилового міста нагадують косичку із вплетеною мережкою. У плині просто-життя фронтова стрічка — найвиразніша. 

Ми їмо піцу на затишній, зовсім новій, якраз перед війною облаштованій кухні друзів. За вікном — квітник і годівничка. На холодильнику — їхні щасливі фото й  магнітики. Вона — далеко, у безпечному місці, опікується своїми і чужими дітьми. Він — далеко, у найгарячішому пеклі, спить у мокрих окопах, носить автомат і «піксель». З’їхалися сюди на кілька днів, коли його відправили в госпіталь тилового міста після п’яти місяців на передовій. 

Ми з чоловіком зайшли в гості, щоб обійняти їх міцно, але розмова виходить тяжка, із довгими паузами, які не можна заповнити нічим, окрім вирозумілого мовчання. Він розповідає, як після сильних обстрілів збирають тіла загиблих побратимів. Як бракує згодом тих, із ким навіть не встиг зблизитись, але звик вітатися потиском руки. Про своїх хлопців, своїх-своїх хлопців, про яких не перестає думати навіть під крапельницею чи в короткий візит додому.

Вона завозить чоловіка в лікарню і забігає до мене з кавою. Ідемо на набережну, дивимося на погойдування пришвартованих човників, на качок і на танець лелек, що гуртуються в небі. Говоримо про війну. 

— Я так люблю його, так люблю, — шепоче і плаче…

hladiolusy zamist strakhu 7 1024x683 - Гладіолуси замість страху

Ідемо на ранкову каву з дівчинкою, на вигляд зовсім іще дитиною, співачкою і волонтеркою. Запитую її: «Як ти?». «Мій чоловік зараз там», — відповідає, і замість слів тепер — тиша, бо кожна з нас думає зараз про те, що там, і про тих, хто там.

— Як ти?, — питаю іншу подругу телефоном, і вона трохи мовчить, а потім каже: 

— Їх забирають у п’ятницю. Весь батальйон.

Надворі літо, і наші діти й собаки вперто нагадують, що життя триває, а ми, колись безтурботні, тепер є їм дорослими якраз для того, щоби пам’ятати про життя. Йдемо на вулицю, до води, і поки діти сміються, зустрічаємо тих, чиї — там. Ми обіймаємось і говоримо, і знов мовчимо, і всі слова якісь однакові: дуже страшно, дуже болить, нема права здаватися, зима буде довга, але ми вистоїмо, подивись, скільки довкола любові, скільки довкола любові й краси.  

hladiolusy zamist strakhu 8 1024x684 - Гладіолуси замість страху

Мій потяг до Дніпра заповнений: переважно солдати і люди, які більше не мають постійного дому. Наразі не мають — і бояться мати знову. 

— Ми двічі біженці, — каже красива чорнява жінка навпроти, — у 2014 тікали з Горлівки з одною малою дитиною, у 2022 — із Краматорська з двома дітьми і собаками.

Каже, у Горлівці втратили квартиру, а в Краматорську збудували дім. У кожного із синів з’явилася власна кімната, і кожна з кімнат була зроблена так, щоб врахувати їхні зацікавлення і захоплення. Удвох із чоловіком ця красива чорнява жінка вибирала, як розказує нам зараз, кожнісінький плінтус. Щоб усе пасувало. Щоб там було завжди добре. Щоби було відчуття дому. Ну, а потім завили перші зловісні сирени, і новий дім став минулим.

У церкві в Дніпрі смердить, і в цьому смороді я розпружуюся й усміхаюся втішено, бо розпізнаю дещо важливе: тут є Христос. Разом із переселенцями, безхатьками, чоловіками й жінками на милицях і в інвалідних візках, із ромськими мамами з густо-червоними губами та їхніми чорноокими малюками. На подвір’ї усміхнена пані пригощає бутербродом, і хтось шепоче мені на вухо: «Це — переселенка з Луганська. Готує ті бутерброди вдома і дуже хоче всіх нагодувати».

Їдемо маршруткою Дніпро—Нікополь. За вікнами такі красиві степи, так багато свободи і простору. Виходимо на півдорозі до Нікополя, звертаємо в село. До Запоріжжя — близько 20 кілометрів. Увечері бахкає. Я питаю, чи то часом не на атомній. Із мене сміються. Кажуть, якби на атомній, я б не лише почула, але й побачила. Півторарічна блакитноока дівчинка, з вимащеним свіжими ягодами з ожинника личком, їсть достиглу грушку в мене на руках. Ми варимо борщ, прополюємо грядку, говоримо. 

hladiolusy zamist strakhu 2 1 768x512 - Гладіолуси замість страху

Ночую в кімнаті з прочиненим навстіж вікном. За тим вікном — степова ніч. Десь за степом, який видно у світлі місяця, Запоріжжя, звідки кілька годин тому долинали звуки вибухів. Там розташована найбільша у Європі атомна станція, зараз окупована російськими солдатами. Степові цвіркуни оглушливо галасливі. Відчуваю дивний спокій і навіть радість. Ця триклята війна завдає щоденного болю, але не може піддати інфляції цінність людського життя. Дивлячись у степову ніч, кажу собі виразно: сьогодні я обираю не боятися. 

Повертаюся у своє тилове місто. Скоро осінь. Повітря ще не хрустке, але вранці, особливо біля озера, викришталюється і нагадує, що холоди надійдуть незабаром. Думаю про те, що донечці от-от знов до школи. Про дрова для каміна, які замовив чоловік. Про свій запас теплих кардиганів і чаїв, і ковдр, і свічок, і термосів. Думаю, як то гарно, що маємо вдома барабан і гітару — музика грітиме. І ще добре, що маємо телескоп, щоб ночами нагадувати собі: поза кожним нашим сьогодні є незмірима вічність. 

hladiolusy zamist strakhu 3 1024x683 - Гладіолуси замість страху

У подружки саме народився другий син. Вона повернулася з тимчасової еміграції, щоб народити його вдома. Вдома вони щасливі.

Військові, які приїжджають сюди і навіть між собою не знаються, кажуть мені одне й те ж: поки вони боронять нас там, наше завдання — не сумувати і плакати, а втримати тут для себе і для них відчуття дому й простої радості. Один із військових, у миру театральний режисер, дав таку настанову: «Берегти ніжність і красу». І, вторуючи їм, кажу собі: кожне моє рішення тут, удома, мусить утверджувати життя.

Я не знаю, як то — «завжди радіти», як заповідав апостол Павло, і говорю про це Богові в молитві. А тоді подруга, лікарка і волонтерка, повертається зі своєї поїздки на схід, приносить мені теплі жовтяві гладіолуси з малиновими прожилками, і каже, що їй важливо бачити, як я усміхаюся. А я тримаю в руках ті квіти і не можу стримати усмішки. І через неї та тих інших «семи тисяч чоловік, що не схилили коліна перед Ваалом» і стали руками і ногами Бога в моїй дивовижній Україні, бачу, як Господь промовляє до мене вкотре: «Не бійся». І я знову, тим разом ставлячи гладіолуси у вазу, проказую: «Ісусе, довіряю Тобі».

Фото авторки

Надійка Гербіш

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
hladiolusy zamist strakhu 150x150 - Гладіолуси замість страху
Гладіолуси замість страху
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter