МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
Ті, які зайшли в місто. Оповідання Христі Венгринюк

Ті, які зайшли в місто. Оповідання Христі Венгринюк

Ілюстрації: Дарія Луцишина

Мама наслинила мій фломастер, щоб написати.

Щоб написати на мені ім’я, прізвище, рік народження і телефони близьких. Вона думала, я не розумію навіщо це. Мама нервово кинула фломастер на підлогу, бо він розтікався на шкірі й одразу стирався. Почала шукати ручку. Знайшла. Я навіть шкірою відчувала, як тремтять її пальці, а ще було лоскотно від того, як стержень торкався мого тіла. Я навіть сміялася, але мама не відповідала — вона була надто зосереджена.

Закінчивши, мама сіла навпроти і дивилася мені в очі. Видихала, не знала, як почати, а я не знала, як їй сказати, що все і так розумію, що може не говорити зайвого. Торкнулася її щоки, вона поцілувала мою долоню і промовила:

— У наше місто зайшли чужі, вони погані. Але я зможу тебе захистити.

Я схвально кивнула головою.

— Це ті, що бахкають по нас? — мусила вдавати, що нічого не знаю, або знаю мало.

— Так, розумієш, — мама стояла навколішках і важко дихала, я бачила, як тремтіли її пальці, — може, нам доведеться ховатися, може, тікати. Я не знаю. Якщо доведеться, а я не зможу бігти, ну… бо різне може бути, ти повинна взяти мій мобільній і нажати довго цифру 1 — там номер тітки Наталі. Під номером 2  — твій дядько Сергій, бабуся під номером 3, сусідка Леся — номер 4, номер 5 — поліція, 6 — це швидка, 7 — пожежна, число 8 — Маша з моєї роботи, така кучерява, пам’ятаєш її? А номер 9 — Інна Валеріївна із садочка. Просто нажми будь-яку цифру і скажи, де ти і щоб по тебе прийшли. Звісно, звісно все буде добре, але запам’ятай це. Гаразд?

Я знову схвально захитала головою.

Враз ми обидві повернулися до вікна: десь вибухало, але здалека. Ми вже навчилися визначати за звуком, яка приблизно відстань між нами та обстрілами ракетами, коли працює наша ППО. Я ніколи раніше не знала таких слів, але тепер є ще й інше. Вони зайшли в наше місто.

 

В о н и

з а й ш л и

в

н а ш е

м і с т о

 

Сирени не спинялись. Я намагалася плакати частіше, коли вони виють, щоб бути звичайною дитиною, бо всі діти бояться і я маю боятися. А, може, й інші діти так само прикидаються, як і я, щоб дорослі не здогадалися, що  ми насправді відчуваємо і що знаємо.

Ми знову побігли в підвал — це наше єдине укриття. Там уже багато наших сусідів і людей з інших будинків, бо не в усіх підвалах можна ховатися, десь сморід, багно і живуть щурі. У нашому сиро, пліснява, холод, але таки працюють дві лампочки і нема сміття. Всі налякані, але були й ті, хто намагався втішати й переконувати, що все буде добре. Говорили про те, що між вибухами варто повернутися по домівках, щоб знести сюди їжу, ковдри й матраци, бо тепер нам доведеться бути тут постійно. А тим часом вибухало так, що аж будинок трясся.

Мама притискала мене і казала, що все добре. Те саме і я їй казала.

Під вечір затихло, але ми вирішили, що ночуватимемо в підвалі. Перед сном сусідка Надя запропонувала молитися, й ми молилися вголос за нею.

Це вперше, коли я молилася.

Хтось питав, що ті, які зайшли в місто, зроблять із нами, якщо знайдуть. Худий дядя Діма все повторював, що вони нормальні й не будуть нічого поганого чинити із простими людьми. Мама перепитала, чи всі так думають — усі мовчали.

Поснули. Я обійняла маму і відчула, як у неї на шиї пульсувала вена — так билося її серце.

Підстрибнула і не зрозуміла, чи прокинулась від криків, чи від вибухів. Мама закрила мені вуха. Я заснула.

Уранці Юлька, яка зі своїми двома таксами спала в самому кінці підвалу, розносила всім чай, навіть із лимоном. Я не знаю, де вона його брала чи, може, сама десь варила. Мама намастила мені бутерброд із паштетом і навіть посміхнулася, коли я відкусила перший шматок.

Антон зі 108-ї пішов у розвідку, повернувся і сказав, що все тихо, дорослі один за одним підійнялися у свої квартири, діти залишились із бабусею Ніною з п’ятого. Я попросила маму принести мені зошит і олівці.

Мама взяла також мого м’якого ведмедика, з яким я зазвичай сплю, і вчорашні макарони із сиром. Теплі, підігріла у мікрохвильовці. Дома є все.

Сусідка Надя запропонувала помолитися знову. Ніхто не заперечував. Ще не встигли перехреститися, як закінчили і почули вибухи й обстріли, у мене вперше з’явилося питання до Бога.

Дві такси завивали, коли чули вибухи: одна починала гавкати безупинно і до неї одразу приєднувалася інша. Мені вони подобались, а інші сусіди нервували і казали, щоб Юлька віднесла їх додому. Багато з них залишили своїх тварин у квартирах, усі були впевнені, що ми і так скоро повернемося у свої домівки. «Але ж, якщо влучить снаряд, що тоді буде з тваринами?» — питала я, а всі мовчали.

А з нами? Якщо влучать, що буде з нами?

 

 

У глибині нашого підвалу були ще малюки, я не ходила до них, лиш чула: коли починали плакати, одразу на них усі починали «шикати» і заводити протяжно «а-а-а-а».

Також із нами був хлопець Мартин, який мені дуже подобався. Минулого року він закінчив нашу школу. Я закінчувала перший клас, а він останній. Звісно, він на мене ніколи не дивився і не знав, як мене звати, бо я ще дуже мала. Думаю, у нього вже є дівчина.

Світло в підвалі було дуже слабке, але мені дуже хотілося малювати, а ще часом просила маму пограти зі мною в морський бій. Мама постійно була задумана і сумна, але все частіше обіймала мене і я не пручалася.

Усі ділилися їжею одне з одним, роздавали, що в кого було, тому в кожного в тарілці завжди лежало потроху, але різного. У мене в тарілці їжі виявлялося більше, ніж у мами, я хотіла помінятися з нею тарілками, але вона не дозволяла і лиш махала пальчиком на мене. Цілими днями все літало й вибухало, на вечір затихало, бувало що й без сирен обходилось кілька годин уночі.

Якось опівночі ми з мамою навіть підійнялися помитися і подихати повітрям із вікна. Мама встигла лише намилити мене, і почалися сирени, вона одразу швидко змила і ми побігли в підвал, не чекаючи, чи десь вибухатиме, як кілька днів тому. Сусіди сказали, що треба бігти одразу, бо нещодавно влучили в такий самий будинок на сусідній вулиці. Ми не знали, чи це правда, ми не бачили.

Уранці мама знову обводила написане ручкою на моїй спині. Дядя Діма казав, що це зайве, що рускі нормальні й не тронуть нас.

Ми всі спали вдягнені й під теплими ковдрами.

Я часто прокидалася не лише від пострілів, а й від страху. Іноді не розуміла, де я і що відбувається. Ловила маму за руку, щоб вона сказала щось, тоді я знала, що вона жива, і заспокоювалась. Засинала глибоко і майже мирно, наче нема війни, наче ми як завжди дома і все добре, все добре. Але це тривало лише мить. Знову бахкало. Такси завивали. Діти плакали.

Я ніколи не знала, котра година, бо вночі в підвалі було завжди темно, удень лиш ледь світиться єдина лампочка на оголеному проводі. Часом хиталася від вибухів, часом блимала, але не згасала.

Мама перестала постійно плакати, і мене це тішило, я теж перестала плакати, щоб потішити її.

Але вони зайшли в наше місто.

А одного ранку сталося ще дещо — вони зайшли в наше сховище. Я лиш почала їсти хліб із маслом, як почула стукіт у двері. Ми всі його почули і знали, що це вони. Їх було троє, двоє з них у масках. Я одразу помітила, що в тих, які в масках, були темні очі. Інший був із білою пов’язкою, такою ж білою була його шкіра і світла рідка борода. Він почав говорити, двоє в масках — мовчали.

— Добрий дєнь. Ну как ви здєсь?

Жінки налякалися, але намагалися посміхатися.

Баба Маша виявилася найсміливішою.

— Нормально.

— Дамой хочєтся, — озвався Іван із четвертого.

— У вас тєпєрь будєт новий дом і скора наступіт мір. Ви должни панімать, что ми прішлі с міром і хотім асвабадить вас ат фашизма і нацизма. Прішло врємя паставить етому точку. Ми справімся! Ми с вамі, друзья!

Усі мовчали. Я думала: який це такий «мір», коли ми сидимо в підвалі, бо вони в нас стріляють?

— Я вам блаґадарєн і увєрєн, что ви атлічниє люді, — вигукнув дядя Діма.

Протяглася тиша і «білий» запитав.

— Есть кто-то с ВСУ?

Тиша продовжилась.

— Правєрім, — сказав, і вони вийшли.

Ми були ближче до входу, я могла добре їх роздивитися, можливо, і вони мене, а тих, хто перебував у глибі підвалу вони не могли бачити через темряву. Також не могли ні бачити, ні чути наших такс, собаки на диво сиділи тихо.

Після того, як вони вийшли, ніхто не видихнув із полегшенням. Вони вже тут… 

— «Мір ані прінєслі», — сказала мама і поцілувала мене в голову. 

Баба Ніна голосно запитала, як так може бути, що вони продовжують запускати ракети, знаючи, що і їхні люди тут. 

— Останні дні вони з літаків їх запускають, знають, куди ціляться, знають, де нема своїх, — відповів Мартин, і я зашарілася, який він розумний. — Тут, де ми під їхнім контролем, йдуть вуличні бої. Найімовірніше, вони і шантажують нами, нашою безпекою, якщо продовжує гриміти.

Мартин був високим і худим із такою закрученою рудою гривкою. Мама колись розповідала, що його так особливо назвав дідусь на честь найкращого друга, який жив десь за кордоном, але я не пам’ятала точно де. Він був єдиним Мартином, якого я знала.  

Якось у підвалі він роздавав усім квашені помідори і, поклавши в мою тарілку, підійняв очі, посміхнувся мені й поклав ще одну маленьку помідорку. Він точно посміхнувся мені! Мартин мене помітив!

Бахкало цілий день, я малювала квіти в горщиках, такі ж самі, як у нас у кухні на підвіконні стояли. Мама, коли була тиша, двічі бігала в нашу квартиру, щоб щось нам принести, але що саме я так і не зрозуміла. Мені забороняла йти з нею.

Ми почали обживатися в підвалі. Дорослі намагалися терпіти з походами в туалет і підіймалися до квартир, щоб сходити за потребою, коли затихало. Для дітей і стареньких зробили унітаз із відром. Чоловіки змайстрували з цегли на сходах місце для готування на вогні. Тепер ми їли не лише холодне. Ніхто не наважувався підійнятися додому, щоб щось зварити, бо сирени гули постійно. Летіло, вибухало й тріщало за стінами.

Одного дня мама так само зловила мене за руки і дивилася в очі, як того дня, коли вони зайшли в місто. Вона шепотіла мені на вухо, що я повинна називатися хлопчиком Сашою, а не дівчинкою.

— Олександра, ти хлопчик, запам’ятай. Так треба, заради мене, прошу тебе.

— Чому, мам? — не розуміла я.

— Вони не ображають хлопчиків. Ображають рідше. Просто запам’ятай, ти — хлопчик.

Мама дістала ножиці й почала різати мені волосся.

— Що ви робите? — питали.

— Почитайте новини, якщо є зв’язок, що вони робили з дітками в Бучі та Ірпені, — кричала мама.

— Я вас прашу… Ваш інтєрнєт єщьо і нє такоє раскажет. Нармальниє же люди, ви самі віделі, — заперечував дядя Діма, всі інші мовчали.

Моє волосся падало мені на груди довгими стрічками, які більше були схожі на змій. Мама зібрала його і кинула в багаття. Воно одразу спалахнуло. Я не зрозуміла навіщо мама мене постригла. Цього я справді не зрозуміла, тому навіть не довелося вдавати. Лиш запам’ятала, що я хлопчик Саша.

Хлопчик.

Усю ніч я торкалася своєї голови: мені не подобалось, що мама мене постригла, бо це нагадувало мені однокласницю Лілю, яка після хвороби прийшла в школу з таким же коротким волоссям. Їй не було гарно, дівчатка ж повинні мати косички.

Наступного дня прийшли ті двоє в масках, ті самі, я впізнала їх по взуттю й штанях. «Білого» з ними не було. Вони наставили на нас автомати, дуже лаялись і випитували, де ми ховаємо якогось Жеку, казали, що він був солдатом. Я не знала цього Жеку, але мені було дуже страшно.

Переступаючи нас, вони пішли вглиб підвалу. Такси гавкали несамовито. Почулося кілька вистрілів. Такси затихли. Закричали малі діти, але їх не вбили.

Вони вивели з підвалу молодих чоловіків. Мартина теж і навіть дядю Діму.

Потім усі плакали. Я теж.

Я не бачила, як винесли такс, мама закрила мені очі руками.

Тепер усі постійно плакали. Чоловіки, яких вивели, не поверталися, за стінами вибухало безупинно. Ніхто вже не підіймався до своїх квартир — сказали, що вони вже і туди зайшли.

Надя молилася ще більше, а ми разом із нею. Я перестала малювати. Мама майже перестала спати, або мені так здавалося, але вночі, коли я прокидалася, вона ніколи не спала.

Раз на кілька днів ми йшли з мамою в куток, заслонювали одна одну і підмивалися з кружки над відром, швидко витиралися і знову лягали. Тіло й голову не мили більше, бо було надто холодно. 

Я вже не знала, чи то був ранок, чи обід, я заснула, але прокинулась від того, що всі страшенно кричали і плакали, аж завивали. Я все питала маму, що сталося, вона не відповідала, але була така сумна, як і тоді, коли тато пішов на небо. Вже пізніше я помітила, що дядя Діма повернувся, але ніхто більше з тих, кого забрали. Я все виглядала Мартина, але його не було.

З того дня постійно хтось плакав чи кричав. Віра Семенівна роздавала якісь таблетки, казала, що вони допоможуть і що в неї їх багато, жартувала, як добре, коли аптека — улюблений магазин. Я теж просила і собі, але мені відповідали, що я здорова. Мама брала пігулку і після одразу засинала, навіть удень. Здається, вдень. Я була дуже рада, коли вона спала, — тоді вона виглядала щасливою.

«Ті, які зайшли в місто» приходили щодня, сідали на сходи, курили і продовжували говорити про мир. Усі завжди мовчали, навіть дядя Діма.

Одного такого приходу Марина з другого поверху, чоловіка якої забрали, накинулась на них із криками «Вбивці!». Вона кричала так, що мене охопив страх і я чула, як сильно тремтять мої ноги, вони просто рухалися самі собою під ковдрами. Вона била їх кулаками, але вмить один із них зловив її за волосся і притис до стіни обличчям. Я не знаю, що було потім, бо мама накрила мені обличчя рушником, я чула лиш як вона завивала і як голосно дихав страшний чоловік.

Наступного ранку під будинок прилетів снаряд, гахнуло так, що ми попадали одні на одних, але стеля не завалилася. Хто виходив потім із підвалу на вулицю, казали, що на перших поверхах у квартирах більше не було вікон.

Ніколи раніше мені не було так страшно.

А ще я вже так довго не бачила світла. Казали, на вулиці сніг.

Але сніг — це добре, дідусі збирали його, коли було тихо, і жінки потім варили на ньому суп. Супи ми їли щодня на обід. На ранок кілька ложок варення і чай, хліба в нас уже не було. На вечір — макарони або рис. У всіх ще були якісь баночки з їжею, їх відкривали і ділилися. Але хотілося печива і цукерок, хоч одну.

Один із малюків почав дуже сильно кашляти, у нього була висока температура, всі давали йому якісь ліки, радили щось його мамі. Казали, він такий гарячий, що «аж горить».

Померла баба Ніна. Уранці ми всі почули, що вона так ніби захрипіла, ойкнула і все. Всі думали, що в неї зупинилося серце. Коли бахкання притихло, її винесли на вулицю і закопали під будинком.

Я намагалася багато спати, щоб швидше минали дні, ми перемогли і змогли піти додому. Я лежала й уявляла, як ми з мамою повертаємося додому, як я продовжую ходити в школу і на танці, але мрії мої перебили «ті, які ввійшли в місто». Ті, хто вломився до нас, просто голосно закричали, щоб ми з мамою вийшли. У мене знову почали так трястися ноги, але я встала, пам’ятаючи, що на мені свіжо написані телефони і що я — хлопчик Саша, значить усе буде добре. У під’їзді все було в пилюці і в штукатурці від стін, які посипались, було дуже важко дихати. Нам сказали підійматися додому.

Двері нашої квартири були відчинені, звідки лунали голоси, там уже були люди. Мама постійно дивилася на мене, ніби хотіла щось сказати, а я все повторювала: «Я — Саша, я хлопчик Саша». Зайшовши, я не впізнавала наше житло: все було розкидано, перевернуто з ніг на голову. У коридорі чомусь стояли сміттєві пакети з моїми іграшками. Хто їх туди поскладав? Це не ми з мамою. «Тих, які зайшли в місто» багато, вони були без масок, усі мали такі очі, як кітайоси. Серед них не було того знайомого мені взуття і штанів. Нас із мамою заштовхали в кімнату. На підлозі валялися фотографії з татом, наш прапор, якісь різні значки і папери.

Вони кричали і сміялися, мама відповідала і плакала. Я нічого не розуміла. Я правда нічого не зрозуміла. Цього разу я не прикидалася.

Найвищий серед них встав і почав топтати фотографію тата, я хотіла накинутись на нього, але мама мене зупинила. Вони розтягнули нас одна від одної. Мама кричала і ревла.

Мамин голос усе віддалявся, я чула лише як протяжно вона гукала «Саааашкаааа» і затихла…

Я відчувала, як пливу кудись, як лечу кудись, а поряд зі мною летять ракети. Вони такі великі й такі красиві. У них є крила, як в ангелів, не даремно їх називали крилатими ракетами.

Я летіла над містом, яке було зруйновано, я не впізнавала вулиць, не бачила живих, лише мертвих. Я призупиняла політ, бо думки не давали мені спокою. Як мир? Чому я знала інше значення цього слова? Хто помилився? Чи, може, світ насправді такий — із кулями, вибухами, вогнем, а ми все думали, що він інший, думали, що кращий?

Я лечу під самими хмарами, вони сірі від диму і смогу, але і серед цього туману я бачу своїх друзів, ми летимо одне до одного, обіймаємося, сміємося, радіємо. Я давно не відчувала такого спокою. Тут нема вибухів, нема сирен, нема тих, які зайшли в наше місто і їхнього миру. Ми літаємо і граємося в гру, ніби ракети влучають у нас, але вони не можуть, бо пролітають крізь нас, не зачепивши наших прозорих тіл.

Моє коротке волосся розвівається вітром від крил ракет, я вперше почуваюся гарною з цією зачіскою і враз удалині  бачу Мартина. Він упізнав мене і помахав рукою, і я помахала йому у відповідь. Бо я Сашка, дівчинка Сашка і мені більше не треба було це приховувати.

 

02.07.2022

Літературна редакторка: Ната Коваль

 

Читайте також: Остап Сливинський: «З війни слова не виходять невинними»
«Війна не скасувала сімейну традицію – читати донечці перед сном»: досвід мам-письменниць
Рубрика: Fiction
Facebook
Telegram
Twitter