fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Те, що записано в Signal. Оповідання Дмитра Гармана

Те, що записано в Signal. Оповідання Дмитра Гармана

Ілюстрація: Дарія Луцишина
signal - Те, що записано в Signal. Оповідання Дмитра Гармана
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

У її імені заховано липень: тепло озерної води, прозорі тіні в саду, що коливаються від легкого вітру, смак лісових ягід. Вона сидить на підлозі кухні, обхопивши коліна, й заливається слізьми, наче маленька дитина. За вікном густа темрява, повна передчуттям зими. Того вечора наприкінці листопада ти вперше кажеш їй, що буде велика війна і тобі доведеться піти до війська. Наступного ранку Літо спокійна й зібрана. 

Лежачи в ліжку, щойно прокинувшись, вона говорить про ваші плани на час війни: 

«Я буду робити те і те. А ти робитимеш це. А коли повернешся, ми зробимо так!». 

«Гаразд!» — погоджуєшся і м’яко пригортаєш її до себе. 

Десь за два місяці потому, у двадцятих числах січня, серед звичних повідомлень у телеграм, якими ви обмінюєтеся впродовж робочого дня, надсилаєш файл. 

«Тут архів, у якому десять фото. Їх треба роздрукувати в кольорі. Якщо будуть питати, що це, скажи, що твій хлопець воював у 2014‒2015 роках. Зараз готується до різних сценаріїв. Хай не лякаються». 

В архіві десять картинок із британським гранатометом NLAW — короткий посібник із застосування. Хтось зробив тред у твіттері, розписавши і проілюструвавши алгоритм стрільби із цієї штуки, про яку дотепер в Україні мало хто чув. 

Увечері Літо приносить із роботи папку з роздруківками. Цього разу вона сприймає все набагато спокійніше. 

Наступного дня пишеш повідомлення в телеграм своєму командиру, з яким воювали у 2014‒2015: 

«Привіт! Маю кілька запитань. 

  1. Як гадаєш, буде повномасштабна війна/вторгнення/бойові дії за межами Донбасу? 
  2. Маєш план на цей випадок?».

Він відповідає: 

«1. Думаю, що то показове нагнітання. Пуйло повинен мати інстинкт самозбереження! 

  1. Якщо ж таки геть йому дах знесло, то план простий — взяти рюкзак на плечі, обійняти сім’ю і податися до Миколаєва! І як у старі “добрі” часи».

У відповідь на це викладаєш свої думки та інтуїції: 

«1. Думаю, війна буде (у більшому чи меншому масштабі).
2. Планую в ЗСУ».

«Якщо що, то 79-ка?», — запитує він зі свого боку. 

«Так, якщо дороги не будуть відрізані й встигну доїхати. Тому й питаю, друже командире!».

На завершення розмови скидаєш йому тред з інструкцією до NLAW. Одразу потому пишеш другу в Берлін — він також був у вашому підрозділі: 

«Привіт! Цікавить твоя думка стосовно можливих сценаріїв на цю зиму/весну. Чи буде велике вторгнення? Якщо так, що підпаде під удар?». 

Отримуєш повідомлення у відповідь:

«Щодо планів путіна, блефу й усього, що відбувається. Власне, у керівництва рф небагато козирів, із яких найголовніший, мабуть, це непередбачуваність. Оцей стан страху, невпевненості, постійної напруги, — це, певне, єдине, чим путін може мститися Заходу за приниження останніх років. Маю відчуття, що останньою краплею для нього стала «Кримська платформа». Але одна річ виставляти себе непередбачуваним, а зовсім інша — іти ва-банк для досягнення міфічних цілей із купою катастрофічних для росії наслідків. Тому даю 33% вірогідності військового втручання. Можливо, це буде введення військ на Донбас». 

Твоя ремарка: 

«Я даю більший відсоток, але, можливо, у мене накрут. Мій твіттер майже повністю англомовий — українці, американці, естонці, канадці, британці й інші. Хтось живе й працює тут, хтось ґрунтовно в темі. У моїй стрічці величезна напруга. Не знаю, що рф хоче цим досягнути, але вони вже отримали купу обломів і «подарунків»». 

Минає кілька тижнів, апатична темрява повзе з-за північного кордону на Київ. Це вже навіть не передчуття війни, а її поступова матеріалізація, привиди близького майбутнього. Ти йдеш пустим і голим київським парком, уявляючи як «калібри» падають на будинки й маркети. Психіка конструює і на повну прокручує найгірші сценарії, щоб підготуватися до того, що, як тобі здається, уже вписано у книгу ваших життів. 

Чотирнадцятого лютого надсилаєш батьку список військових речей, які треба передати чим швидше. Частину ти привіз ще на початку січня, коли ви з Літом гостювали вдома на Різдво. Але частину лишив, ніби це могло на трохи відкласти війну. 

Ти пишеш таке: 

«Треба речі! 

  1. Спальник (лежить у коробці — у тій кімнаті, де ми спимо в бабусиному домі). 
  2. Військова куртка (ряба сумка в дідусевій кімнаті). 
  3. Мультитул. 
  4. Балаклави. 
  5. Бронежилет. 
  6. Малий зелений наплічник (у гаражі ліворуч). 
  7. Саперна лопатка. 

Усе запакувати й передати ранковим автобусом на завтра». 

Твоє рідне містечко за 350 кілометрів на захід від Києва, але дещо північніше — ближче до білоруського кордону. Власне ти живеш у суміжному з кордоном районі. Автобус їде близько восьми годин, і вже наступного дня ви з Літом ідете забирати сумку з бронежилетом й іншими речами. Там усе, крім саперної лопатки. Це тебе трохи засмучує, адже вона тобі може дуже й дуже знадобитися. На думку спадає не так обкопування, як ближній бій у місті. Літо не хоче допомагати нести сумку. Їй здається, що доторк до синьої ручки зробить війну невідворотною. Натомість вона міцно чіпляється за твою руку. 

Прийшовши на квартиру, ти поволі розбираєш речі й гортаєш твіттер — намагаєшся нічого не проґавити. У маленькій кишені «броні» знаходиш п’ять сухих недопалків. Колись, у п’ятнадцятому році, твій нині берлінський друг написав про тебе пост у фейсбук, у якому йшлося і про цю звичку — збирати недопалки в кишеню замість того, щоб кидати їх на землю. У твітері затримуєшся на дописі з двох речень. Його автор, з фото Еміля Чорана на аватарці, описує телефонну розмову з батьками, у якій просить передати з дому «форму, флісову кофту та зсу-шні берці», наприкінці додаючи, що це дуже кепсько — дзвонити їм із проханням надіслати «всю цю військову хрінь». 

«Еміль Чоран», як і ти, не є професійним військовим. Як і ти, він пішов до війська або добробату в чотирнадцятому році. Можливо, у п’ятнадцятому. Тоді йому було, мабуть, майже двадцять. Відвоював рік, два, три. Як і ти, нині він живе цивільним життям. Як і ти, він страшенно накручений. Усе це припущення, ясна річ, адже ви не знайомі. Але ти розумієш це з його твітів. 

Ти відчуваєш це з контексту. Соціальні мережі в січні й лютому рясніють постами, у яких колишні комбатанти пишуть про підготовку до війни. Про те, що не хочеться помирати, але доведеться воювати. Про те, що життя останніми роками налагодилося й набуло сенсу. Пишуть про бізнеси й плани, стосунки і подорожі, культурні та соціальні проєкти. Незабаром усе це доведеться відкласти, згорнути, переосмислити, бо ж війна стає надто очевидною. 

Ще за тиждень усе стискається й пришвидшується. Твій «накрут» дійшов межі, як і «накрути» тисяч інших. 21 лютого, 22 лютого, 23 лютого… Визнання «незалежності» так званих «лнр» і «днр», шовіністична кремлівська пресконференція із запереченням України як держави, оголошення мобілізації оперативного резерву, до якого входиш і ти, нанесення розпізнавальних знаків на техніку по той бік кордону, 200 тисяч росіян, 45 тисяч мішків для тіл, мобільні крематорії, зведення західних розвідок про сценарії зла від кремля, твій ще не зібраний наплічник. Після оголошення мобілізації тобі пише друг із Житомира: 

«Привіт, Братику! Як Ти там? Призвали?». 

Він поки не має воєнного досвіду чи служби в армії, але намагається записатися в тероборону. 

«Так, я належу до ОР-1. Їхатиму в кінці тижня», — відписуєш наївно. Але потім розумієш, що не буде часу до кінця тижня й просиш допомоги: «Треба поміч зі спорядженням. Усе несеться швидше, ніж планував. 

Я налаштовувався останні три місяці, але все одно мандраж б’є. Поки з озброєння в мене тільки приколи із твіттера». 

Він одразу пропонує речі, які можуть стати у пригоді: термомішок, ліхтарик, флягу, піддупник, павербанк, окуляри, інші туристичні штуки. 

У відповідь ти друкуєш прогноз-попередження від західних спецслужб: 

«Кажуть, будуть бомбардування й наступ на Київ. Час діставати методичку з NLAW. Я її роздрукував». 

Потім скидаєш якісь посилання, намагаєшся іронізувати, пробуєш не матюкатися. Зрештою додаєш: 

«Не звертай уваги, це потік думок, щоб прийняти єдино правильне рішення із 14 мільйонів варіантів», — і кріпиш ґіфку з Доктором Стренджем. У цій ґіфці Стрендж переглядає 14000605 варіантів майбутнього, з яких переможним є лише один. Пізніше він мусить зробити вибір, який запустить саме цю версію реальності. 

Фільми Marvel стали важливою частиною вашого лютого. Ти бачив їх раніше й вирішив переглянути разом із Літо: «Вартові галактики», «Тор», «Дедпул», «Месники: Війна нескінченності» й «Месники: Завершення». Мабуть, це стане вашою традицією, так собі думаєш. Такою ж, як фільми про Гаррі Поттера в січні. 

Якось Літо під час перегляду «Месників» натиснула паузу й запитала: 

«Що вони від нас хочуть, ці росіяни?».

«Забрати камінь вічності», — кажеш у відповідь. 

«У них не вийде, правда?».

«Ми не дамо їм цього зробити». 

23 лютого пакуєш речі, які ніяк не лізуть у наплічник, іноді завмираєш розгублено, сідаєш на ліжко, гортаєш твіттер. Списуєшся з друзями, зідзвонюєшся з рідними, вносиш фінальні правки в повість, яка мала би вийти цього року. Берешся за рюкзак, відкладаєш, знову заходиш у твіттер. Гортаєш так відчайдушно, ніби там, на споді, знаходиться відповідь, універсальний рецепт перемоги або просто потрібна фраза, яка дозволить приборкати хвилювання. 

Проте в стрічці дедалі більше твітів про збір грошей друзям, які йдуть на війну, новин про закриття посольств і від’їзд дипломатів, елегійних дописів іноземців про Київ, гірких жартів на кшталт «в останній бій нас поведе капітан команди КВН із Кривого Рогу», мемів із фільму «Носоріг», тредів про першу медичну допомогу, запитань про «стугни», ППО, ЗСУ, тероборону… Якщо читати між рядків, стрічка перетворюється на одне суцільне «сайонара» — прощавай, якщо більше не побачимось! 

У ніч проти 24 лютого ти дивишся пресконференцію президента, яка вперше починається зі звернення «великий народе великої країни»… Через десять хвилин, додивившись, вимикаєш ноутбук і лягаєш в ліжко. Літо питає крізь сон: «що там?». Замість відповіді ти міцно притискаєш її до себе. 

Велика ракета летить із темного неба й падає на твою землю. Вибух далекий, але потужний і якийсь глибинний. За нею падає друга, третя, четверта… Проте враз над землею з’являється пурпурова сітка. Вона розтягується від тебе й до горизонту, розгортається в усі боки надзвичайно швидко. Жодна інша ракета, крім першої, не долітає до цілі. Ти схоплюєшся в ліжку: ракета, сітка, темні небеса — це сон. Але далекий вибух — ні. На годиннику близько п’ятої ранку. 

Вмикаєш лептоп —– читаєш останні новини. 

Росіяни почали масований наступ із півночі, півдня й зі сходу. 

Повсюди авіаційні та ракетні обстріли. 

Бої йдуть у семи областях. 

Міста горять. 

Отримуєш перший дзвінок. Робиш перший дзвінок. Пишеш командиру. Пишеш рідним. Пишеш друзям в інших містах. Залежно від розвитку подій, вони мають прихистити Літо, поки вона діставатиметься безпечного місця. Хоча ти не впевнений, що таке є. 

Пізніше дивишся перші відео з камер спостереження на прикордонних пунктах і перші відеозвернення воїнів ЗСУ, які готові стримувати й стримують навалу. Бачиш перші спалені колони, покручені й обгорілі тіла окупантів, читаєш про збиті ворожі літаки й трохи заспокоюєшся. 

О дев’ятій, завершивши збір, востаннє відкриваєш телеграм. Розсилаєш на кілька акаунтів текстовий файл і повідомлення однакового змісту: «Крайня редакція повісті». Перш ніж вийти за двері, це твоя найважливіша справа — зберегти свою історію, віддати її в надійні руки. Повість має вціліти, навіть якщо твій ноутбук згорить або його заберуть орки. 

За вікном чути противний звук, схожий на ті, що були в чотирнадцятому, але все ж інакший. Ти хапаєш Літо, і ви падаєте на підлогу: огортаєш її й міцно притискаєш до себе… Звук стихає, а за якийсь час чується вибух. Припускаєш, що це крилата ракета. 

Підвівшись, ви стаєте лицем до лиця й тримаєтеся за руки, проговорюєте порядок дій, налаштовуєтеся на складний день. Затим сідаєте, і ти читаєш молитву в дорогу. 

Вікна зашторено, світло вимкнене, вода перекрита. 

Літо виходить за двері зі своїм наплічником, а ти затримуєшся на хвилинку в квартирі. Береш невидимий різець у праву руку й вирізаєш на фалангах лівої слово «лють» — по літері на кожен палець. Потім береш різець у ліву руку й вирізаєш на правій «гнів». Це те, що ти відчуваєш до болотних машин, які сунуть твоєю землею, і зачуханих злих людей у бридкій формі. Це те, що вкладено у твої руки. Те, що керуватиме тобою відтепер. Насамкінець видаляєш зі смартфона всі світлини, месенджери та аплікації — натомість встановлюєш сіґнал. Ставиш «зникнення повідомлень» через три години. 

Ніхто не має прочитати, про що ти писатимеш своїм, у яких теж вирізано «лють» і «гнів» на фалангах. Ніхто не прочитає того, що вони писатимуть тобі. Те, що записано в сіґнал, — лишається в сіґнал. 

Відтак подаєш рюкзака на плечі, виходиш із дому, замикаєш двері. Береш Літо за руку. 

«Вони не заберуть наш камінь вічності, правда?», — питає вона. 

«Ми не дамо їм цього зробити», — кажеш ти й міцніше стискаєш маленьку долоню. 

Ви йдете вулицями найкращого міста у світі.

 

Літературна редакторка: Ната Коваль

 

Читайте також про досвід письменників, які воюють і волонтерять
А також оповідання Владислава Івченка «Щасливець» та Юрчик
і фантастичне оповідання Остапа Українця «День Нептуна»
Тиктор медіа

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
signal 150x150 - Те, що записано в Signal. Оповідання Дмитра Гармана
Те, що записано в Signal. Оповідання Дмитра Гармана
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter