Валєр Бондар був українським митцем, незалежно від вписаності в офіційні канони, списки та реєстри. Для цього йому не потрібно було вступати до Спілки художників, організовувати персональні виставки й давати серйозні інтерв’ю. Достатньо було власного відчуття дотичності до силового поля культури, яка творилася в цей час у цьому просторі. Все інше не мало аж такого значення. Принаймні для нього. Для офіційних мистецьких кіл Харкова чи Києва не було такого художника. Чи було це проблемою Бондаря? Навряд чи. Скоріше, проблемою мистецьких кіл, що б ми під ними не розуміли.
Гуру і вчитель, перше знайомство
У Харків я потрапив завдяки тітці. Я тоді тут не жив, не навчався, лише приїжджав у гості. Вона працювала в Педагогічному в корпусі на Алчевських, де свого часу був Наркомат освіти, з кабінетом Скрипника. В тому кабінеті, коли я вчився, був читальний зал, там часто прогулювали пари. У ЛітМузей першим нас привів наш старший товариш Ігор Живолуп. Першою людиною, з якою ми там познайомились, був художник Валерій Бондар, якого ми одразу почали називати екзотичним ім’ям Валєр. Урешті об’єдналися навколо нього. Валерій попри те, що він, на мою думку, геніальний художник, графік і живописець, іще був геніальною людиною — особливий дар, талант, особлива геніальність випромінювати довкола себе енергію, якесь особливе тепло. Він завжди був демонстративно і системно антисистемним. Це стосувалося різних заходів. Кінець 80-х — це постійні мітинги, і Валєр був там із прапорами, хоча й не любив масовок. Йому було некомфортно у великих компаніях, особливо у декількатисячному натовпі. Він завжди був одинаком, тому комфортніше йому було у своїй майстерні. Хоча він рідко бував тут сам.
Він притягував до себе людей. Через нього ми познайомилися з рештою людей Літературного музею. Усе це середовище швидко стало нашим — настільки, що ми, пізніше студенти філфаку, самі щось писали. Література була тим, чим ми хотіли займатись, чим цікавилися, а тут цілий музей про це. Нам подобалося, що тут не відчувалося архівності, скоріше, було відчуття чогось живого-жвавого, постійного руху, постійних ідей. Тому ми швидко тут прижилися, стали молодшими співробітниками, хоч ця офіційність була другорядною.
Першорядним було спілкування з людьми, які працюють з матеріалами, що тут зберігаються. Це неймовірні відчуття: тримати в руках книжки письменників, які вивчають в школі. Але зрозуміло, що Валєр був центром, великим добрим серцем оцього всього, Валєр був справжній богеміст, у хорошому сенсі цього слова — жарти, цікаві історії, веселі компанії, дуже різні люди.
До нього приходили серйозні політики, художники, письменники, і швидко склалася така традиція — коли в Харків приїжджали якісь українські діячі, вони обов’язково приходили до ЛітМузею, і найбільш прогресивні, найбільш втаємничені — обов’язково приходили до Бондаря, тому що знали — офіційно в ЛітМузеї є програма, виставки, і тут є майстерня Бондаря, куди треба зайти за словом правди. Тому в майстерні було, звичайно, цікавіше, але не завжди спокійно.
Читайте також інтерв’ю з художником Олександром Греховим
Невідома історія одного українського генія
Разом із тим він багато малював. Живопис на склі — дуже складна техніка. Не все збереглося в належному стані, бо Валєр ставився до цього не скажу, що легковажно, скоріш, легко. Але багато все ж таки збереглося, і важливо все це законсервувати і зберегти. Бондар для мене — яскравий колоритний мистецький феномен Харкова, про який, на жаль, не багато хто знає. Дуже не хочеться, щоб це була ще одна українська історія невідомого генія. Правильно, щоб цей геній став відомим. Ясна річ, що за його відсутності, без спілкування з ним багато що не буде відчуватися, не буде зрозуміло, але так чи інакше про це важливо говорити. Для мене він був важливий, бо це було для мене відкриття зовсім іншого мистецтва. Він радо ділився з нами про інших письменників, і я пам’ятаю, які він робив виставки з іншими художниками — львівськими друзями, художниками-близнюками Петром і Андрієм Гуменюками, з Володею Костирком, Володею Кауфманом, які сюди приїжджали. Це було важливе джерело отримання інформації, і це був зовсім інший світ.
Харків початку 90-х років — це було дещо інше місто. Українськість була певним синдромом гетто, саме сприйняття українськості було доволі конфліктним. І так чи інакше ти виділявся. До певної міри це було, безперечно, некомфортно — якщо ти не міг правильно розставити акценти, якщо не міг правильно себе позиціонувати, якщо ти оцю свою приналежність до української культури приймав як щось виняткове, як ознаку вищості, якоїсь обраності, тобі було би дуже некомфортно в цьому місті. Натомість Валєр показав, наскільки це може бути природним, гарним і непретензійним. Його українськість не була награною, не була партійною — коли хтось тільки повісив жовто-блакитний прапорець і став українцем. Було зрозуміло, що в нього це в крові і що це може бути нормально. Можна слухати Бітлз і співати «Червону калину». Тому що в українських професійних колах або «Червона калина», або Бітлз — інакше не може бути. А це от власне була зовсім інша візія, інше трактування, і воно було симпатичним. Для нас, молодих людей, це була поміч, хороша школа життя, в чомусь сумбурна.
Сергій Жадан, «Народний кореспондент», 2015 рік:
Художник, який малював на склі. І який любив пояснювати намальоване ним. Оскільки малював таким чином, що кожен бачив у його картинах своє, а йому це, схоже, не надто подобалось. До громадян він загалом ставився зі скепсисом, чого ніколи не приховував. Як не приховував своєї любові до тих, кому довіряв і з ким хотів мати справу. Себто такий підкреслено послідовний, хоча й не завжди вмотивований нонконформізм. Пам´ятаю, якось із Німеччини приїхали на виступ письменники та музиканти. Спочатку співала голосиста чорноволоса жінка. Валєру вона не сподобалась ще до того, як почала співати. Тож він підійшов до організаторів, чемно привітався (він завжди з усіма чемно вітався, навіть із міліціонерами, які його затримували), і сказав своєю ламаною німецькою, киваючи в бік співачки: «Велика чорна коняка». Вечір, ясна річ, було зіпсовано. Ось він якимось чином поєднував у собі цю зовнішню делікатність із демонстративним правдорубством. Таких людей важко терпіти. Тому їх зазвичай записують у маргінали й намагаються першими з ними не заговорювати. Хоча при цьому посміхаються до них і навіть підтримують бесіду. Щоправда, бесіда ця, зазвичай, не надто клеїться.
Читайте також інтерв’ю із засновниками видавництва «П’яний корабель»
Майстерня Бондаря. Місце сили
Школа Бондаря для мене дуже важлива. Великою мірою він мене сформував як людину, яка тут живе. Він навчив мене любити Харків попри те, що в нього було досить іронічне ставлення до міста, він скоріше любив Холодну гору. В нього була своя міфологія Холодної гори, де він виріс і провів дитинство. Але, зрозуміло було, що за бравадою, певною іронією, колючістю була прив’язаність до цього міста, це відчувалося. До нього приходили дуже різні люди — не тільки з культури чи політики. Приходили його друзі дитинства і юності, і якісь люди з вулиці. Звідкись вони його знали, десь знайомилися.
Особливо в першій половині 90-х через надзвичайно колоритних персонажів про Харків дізнавався значно більше, ніж через підручники чи телевізійні новини. Для них усіх Валєра був своїм. Якийсь час він очолював харківське відділення Конгресу Українських Націоналістів. Але разом з тим він міг бути своїм і для якихось хіпарів, і харківських роботяг, які його звідкись знали, любили й шанували, бачили в ньому свого.
Уміння бути своїм, залишаючись самим собою, — важливе і круте, воно показувало, наскільки він був сильний і, разом з тим, наскільки був щедрим і відкритим. Іноді йому це заважало. Часто він не міг відмовити. Часто його це просто вибивало з робочої стежки, з робочої хвилі, на яку він себе налаштовував. Але це його середовище й великою мірою свідомий вибір.
Коло обраних
Валєр ніколи не був жертвою обставин. Він все робив усвідомлено, навіть якісь речі, які його ламали, які його руйнували, — теж робив свідомо. Це щонайменше треба поважати. У 90-х роках у якийсь момент Бондар став щось на зразок члена родини. Я, наприклад, їхав додому на канікули, і 31 серпня, повертаючись, першим ділом приходив у майстерню Бондаря, дізнавався, як тут Валєр. Мобільного зв’язку тоді не було, телефонами ми не користувалися, листи один одному не писали. Коли збиралися, ділилися новинами, це було колоритно.
Важливо, що Валєр нас підтримував. Ми були навіть не віку його молодшого брата — наступне покоління. Але попри постійну іронічність, попри постійне підколювання, у нього не було до нас зверхності, несприйняття. В його однолітків — художників, письменників — пробивалося трохи дистанційне ставлення. Коли своє невідчуття, своє нерозуміння намагаєшся приховати за певною зверхністю. У нього такого не було. Він ставився до нас, як до дуже близького кола знайомих і, відповідно, брав участь у всіх тих авантюрах, які ми робили великою мірою під його впливом — фестивалі, акції, для яких він малював афіші, які неможливо було прочитати, але які були для нас страшенно важливі.
В’ячеслав Шуліка, художник-реставратор, живописець, іконописець, кандидат мистецтвознавства/доктор філософії (PhD):
Живопис Валєра Бондаря відображає містичне та філософське світоглядне бачення митця, є однією із провідних серій, до якої Валєр Бондар звертався протягом всього свого творчого життя. Міст є візуальним символом подолання, діалогу, об’єднання. Через жорсткі ритмічні структури, в межах яких працював художник, він висловлює свої роздуми та встановлює діалог із глядачем, спонукаючи його до занурення у свій світогляд. Окремі роботи серії мають візуальні посилання до пам’яток сакрального мистецтва, які змушують розглядати їх в іншому вимірі — мостів між видимим та невидимим.
Читайте також інтерв’ю з письменником Василем Махном
Віддзеркалення епохи
Він оформив кілька моїх книжок, серед них і моя перша — «Цитатник» 1995 року. У ній дві мої фотографії — на одній я в його краватці, його светрі та з медаллю чи то «Товариство тверезості», чи то «Ударник комуністичної праці». Я можу згадувати багато веселих комічних трагікомічних ситуацій. Тішу себе ідеєю, що коли-небудь про це напишу. З одного боку, я розумію, що це будуть спогади, навіть не побоюсь цього слова, мемуари. Якось підсвідомо намагаюсь відтермінувати сумнівний момент початку їх написання. Але про Валєра варто це зробити, бо якісь речі забуваються, якісь губляться, щось змазується. А для розуміння природи Літмузею і в принципі Харкова початку 90-х постать Бондаря багато чого пояснює й коментує. Хто хоче зрозуміти, як тут формувалися українські середовища, чому в Харкові таке політичне поле, саме такий партійний розклад, саме так голосували люди, треба зрозуміти, яке тут було українське середовище на початку 90-х, що тут було у політичних осередках.
Свої серед своїх
Десь із 1993 року ми, харківські поети молоді, які постійно перебували тут довкола музею, довкола Бондаря, почали знайомитися з нашими старшими колегами з Києва, Львова, Франківська, і почали їх сюди запрошувати. Запрошували творчу асоціацію «500», намагалися запросити «Бу-Ба-Бу» — вони від початку були нашими кумирами, мистецьким і поетичним взірцем для нас, та нам не вдавалося. Першим приїхав Віктор Неборак, а потім ми зробили фестиваль, де мав відбутися вечір Бу-Ба-Бу. Але в останній момент Олександр Ірванець сказав, що він не приїде, бо він чи одружувався чи щось таке. Одним словом, Ірванець не приїхав, а Віктор Неборак із Юрієм Андруховичем приїхали. Ресторани тоді були дуже дорогі, і ми годували бубабістів у їдальні автодорожнього інституту, розливали якусь спиртягу, яку доливали в компот з-під стола, бо там не можна було пити — студентська їдальня.
Познайомили з Валєром. У Валєра до Андруховича було особливо тепле ставлення, він одразу почав вважати його своїм близьким приятелем, постійно про нього згадував. Коли Юрко приїздив, вони бачились, Юрко залишав автограф для спільної роботи і хотів зробити серію автографомалюнків. Він апелював до Юрка, як до дуже близької людини. Валєр мав сентимент до Галичини, до галичан. Юрко любить розповідати історію: коли вони сиділи тут у підвалі, в майстерні Бондаря, Валєр запропонував: «Ну що, заспіваєм. Якої? Нашої чи слобожанської?» Тому в стінах майстерні Бондаря дух Андруховича завжди був, і він надзвичайно наснажував. Присутність Юрка в майстерні в ЛітМузеї завжди була важливою, приємно, що цей зв’язок триває і далі, що Юрко приїздить і виступає в Харківському літературному музеї.
Читайте також: Оксана Забужко. «Ваш дєдушка, Ю. Ш.»
Дивитися інтерв’ю Сергія Жадана в майстерні Валера Бондаря
Проєкт підтримав Український культурний фонд
Фото: фейсбук-сторінка ЛітМузею
