У перший день Сумщина вирішила випробовувати нас пронизливою сльотою і холодом, що проймав до кісток. Президент Українського ПЕН Володимир Єрмоленко разом із Тетяною Огарковою чергувалися за кермом. На зупинках Тетяна захриплим голосом давала інтервʼю в прямому ефірі французьким медіа про новини в Україні, а потім із Володимиром записувала стендапи англійською. Виконавча директорка Українського ПЕН Тетяна Терен тримала міцно в руках своє кермо — менеджерське, навіть у дорозі не розлучаючись зі своїм ноутбуком.
Поєднання волонтерських завдань із суто літературними — головна ознака цього воєнного проєкту Українського ПЕН. У Сумах Володимир Єрмоленко передав сумським добровольцям, що пильнують північне прикордоння, генератор, куплений за кошти письменниці Гаськи Шиян, і повідомив, що другий уже в дорозі. А Сумська обласна універсальна наукова бібліотека стала тим місцем, де письменники та журналісти вивантажили першу солідну порцію книжок для поповнення передусім фондів тих бібліотек, що постраждали у війні. Перелік авторів і назв такий, що їм би позаздрив найвимогливіший бібліофіл. Паралельно серед видавництв України оголошено додатковий книгозбір для Сумщини.
Тож на другий день Сумщина над нами «змилостивилась» і засніжила все навкруги, значно прикрасивши наші подорожі до Тростянця, Охтирки і Глухова, намагаючись візуально завуалювати ті рани, які завдала їй війна. Ясно, що ми приїхали в той час, коли Сумщина вже значною мірою оговталася від жорсткої критичної ситуації, створеної в перші місяці війни. Наприклад, про руйнування в житловому фонді Охтирки, від вигляду яких жахався увесь світ, зараз свідчать свіжа штукатурка і новенькі склопакети, якими всіяні багатоповерхівки та одноповерхові будинки. Проте спілкування з людьми показало, що рани загоюватимуться ще довго.
Захист культурної спадщини і правозахисна діяльність є ключовими завданнями Міжнародного ПЕН назагал. А в Україні в часи війни вони конкретизуються: стає надважливим збирати свідчення про злочини росії, зокрема, про зруйновані історичні памʼятки й осередки культури. Вже була інформація про те, що від авіаційного бомбардування зазнала суттєвих пошкоджень будівля та інтер’єр Охтирського міського краєзнавчого музею. До честі його співробітників, їм вдалося врятувати колекцію, вчасно перенісши її в підвальні приміщення. За іронією долі, як розповів нам науковий співробітник музею, від вибуху постраждала лише колекція радянської порцеляни.
Не пощастило, хоча й значно меншою мірою, і Музейно-виставковому центру «Тростянецький», який міститься в колишній садибі цукрозаводчика Леопольда Кьоніґа (пам’ятка архітектури XVIII–ХІХ століття національного значення). А от інша тростянецька пам’ятка архітектури національного значення, можливо, навіть не підлягає відновленню: будинок у стилі модерн у дендропарку «Нескучне».
Під час подорожі Сумщиною серед ПЕНівців завʼязалася дискусія, чи потрібно ліквідовувати всі знаки війни, всі сліди злочинів росії проти України? Є міжнародний досвід, коли зруйновані під час війни архітектурні памʼятки було законсервовувано — нині це музеї війни й урбаністичний культурний простір. Зрозуміло, що це питання потребує обговорення в ширшому колі професіоналів від культури.
Однак, що є принциповим для правозахисної літературної спільноти ПЕН, — примусити запрацювати той культурний і, зокрема, літературний ресурс Сумщини, який досі не був задіяний із тих чи тих причин.
Наприклад, у Тростянці довгий час відбувався міжнародний фестиваль класичної музики Петра Чайковського. Тепер навряд чи він носитиме імʼя композитора, який колись тут провів один чи два дні. Зате на часі інший проєкт, несправедливо забутий, повʼязаний з імʼям Миколи Хвильового, який тут народився, прожив десять років, ходив у волосну школу, де вчителювали його батьки. Зараз — у наш дитиноцентричний час — можна сказати, що в перші 5–10 років життя формується особистість, і ці перші роки завжди, якщо й не впливатимуть, то принаймні фонитимуть у дорослому житті людини. Якщо під таким кутом зору подивитися на творчість Хвильового, то Тростянець постане зовсім в іншому світлі. А створений у майбутньому літературно-культурний простір з імʼям «письменника, що хвилюється і хвилює інших», хвилюватиме як поціновувачів української літератури, так і шанувальників тростянецьких природних та культурних принад.
Так само болючим питанням, яке ніяк не має вирішення в Охтирці, є створення меморіального музею Івана Багряного в оселі, власноруч збудованій його батьком. Із 2014 року «Український клуб Охтирки» добивається вирішення цього питання, однак поки що безуспішно. ПЕНівці відвідали цей, як сказала б моя мама, видзиґорний (тут: з симпатичними декоративними деталями, які виділяють його з-поміж інших — ред. ) будиночок, вимуруваний із червоної (справді багряної) цегли. Він стоїть на розі провулку, що носить імʼя Івана Багряного. ПЕНівцям вдалося навіть поспілкувалися з нинішньою власницею будинку.
Ірина — адвокатка за фахом, придбавши оселю і дізнавшись, що тут жив Іван Багряний, перечитала його твори, прониклася музейною ідеєю. І, відвідавши тодішнього міського голову, запропонувала йому якось вирішити це питання: наприклад, поки вона не розпочала ремонт, викупити цей будинок. На жаль, тоді це питання не зацікавило владу. Більше того, кілька років тому (всього лише кілька років!) до Ірини додому навідалася група людей, які, назвавшись журналістами, спитали її: «Як вам живеться в будинку Гітлера?» (!) Важко собі уявити, що скоро завершиться перша чверть XXI століття, а ми й досі не спромоглися виробити повагу до власної літературної спадщини.
Тетяна Терен, переповідаючи історію будинка Івана Багряного на своїй сторінці у Фейсбук, зазначає: «Складно повертати свою втрачену пам’ять. Але нині дуже хочеться озвучити це велике бажання — щоб в Охтирці з’явився будинок-музей Івана Багряного».
Літературна специфіка подорожі Українського ПЕН Сумщиною полягала ще й у тому, щоб зібрати якомога більше людських історій про війну із цього прикордонного регіону. Місцем, де ми спілкувалися з людьми, стали Сумська обласна універсальна наукова бібліотека, Тростянецька публічна бібліотека, Охтирська міська публічна бібліотека і Глухівська центральна районна бібліотека. Ми розповіли про свій фронт — письменницький, журналістський, дипломатичний, поділилися інформацією про письменників і журналістів, про тих, які воюють, і про тих, кого, на жаль, уже немає з нами. Володимир Єрмоленко і Тетяна Терен ознайомили з найяскравішими волонтерськими проєктами Українського ПЕН назагал та приватними ініціативами письменників й журналістів.
Натомість люди ділилися своїм непростим досвідом протягом року, що минув.
Звісно, у кожного регіону України склалися свої відносини із цією війною, свої порахунки і, відповідно, свій наратив. Специфікою Сумщини стало те, що вона, разом із Чернігівщиною, взяла на себе перший — несподіваний і брутальний — удар із півночі. Поки більшість інших областей гарячково аналізували ситуацію, зважували ризики, радилися, Сумщині треба було блискавично ухвалювати рішення, моментально переорієнтуватися і давати гідну відсіч, бо ворог уже стояв у них удома, у прямому сенсі слова.
І, власне, ті людські історії, за якими полюють письменники та журналісти, дослідники усної історії й антропологи, ті особисті свідчення людей — ще свіжі, не спотворені конфабуляцією, конструюванням памʼяті, — є безцінними.
Наведу оповідь, якою поділилися зі мною одна глухівчанка після нашої літературної зустрічі в бібліотеці. Ми вже вдяглися, стояли на порозі, а вона мене затримала і зі сльозами на очах переповіла цю історію. Її брата — військового — у перші дні війни направили на Чернігівщину. Він стояв на варті на околиці одного чернігівського села. Стояла зимова ніч, лютий мороз, а хлопчина був одягнений не по погоді, тож страшенно змерз. Відкрилася хвіртка садиби, і звідти визирнула жінка. «Замерз?» — спитала вона. — «Зззмерз…» — клацаючи зубами кивнув він. — «Заходь до хати!». Вони зайшли, вона показала на стілець: «Сідай і роззувайся». І поки він поволі знімав черевики і шкарпетки, роздивляючись побілілі від холоду ноги, — чи, бува, не відморозив він їх, — вона наблизилася до нього, присіла. У руках у неї була мазь, і вона стала розтирати йому ноги…
Коли мама оповідачки почула з вуст сина цю історію, то розридалася. Ще й такий збіг: її звати Наталя, так само, як ту незнайому чернігівську жінку, яка врятувала її сина від обмороження ніг. «Я її не знаю, але щодня молюся за ту Наталю, що не погидувала, розтерла ноги, допомогла моєму синові!». І ми також передаємо вітання тій чернігівській Наталі.
Звичайно, були й розповіді учасників оборони міст. Так, серед інших, зустрілися ми з добровольцями (військовими в минулому), які разом із побратимами чи не першими за час війни взяли ворогів у полон (це сталося в першій половині дня) і одними з перших самі потрапили в полон до ворога (це сталося в другу половину цього ж дня) і пробули там кілька днів. Ми насолоджувалися оповіддю одного з них, який пересипав її фразами «Дорога пролягала на… куди треба», «Ми поїхали на… не скажу куди», «Зробили те… чого вам не потрібно знать!»
За кілька днів ми почули як схожі поміж собою історії-близнюки, так і різні версії однієї і тієї самої події, що суперечили одна одній. У кожного з оповідачів — своя правда і своя війна. Головне, що всі ці оповіді разом складають усний воєнний наратив.
На другий день після волонтерсько-літературного десанту на Сумщину Тетяна Терен написала в робочому чаті: «Друзі, дякуємо всім за мандрівку! Починаємо готуватися до наступної!». Тож далі буде.
Міжнародний ПЕН — одна з найвпливовіших і найпотужніших у світі правозахисних міжнародних організацій, що обʼєднує письменників, журналістів та інших професіоналів, які працюють зі словом. Його український центр визнано однією з найефективніших національних ПЕНівських спільнот за останні роки. Ключовим проєктом Українського ПЕН під час війни стали волонтерсько-літературні подорожі Україною в місця, що найбільш постраждали за останній рік. Поїздка у прикордонні райони Сумщини (Суми, Тростянець, Охтирка, Глухів), що відбулася 2‒4 лютого 2023 року, стала вже девʼятою. Перед тим були Херсон, Харків, Миколаїв, Чернігів та ін. Цьогоріч також заплановані поїздки в низку деокупованих міст.
