У рамках п’ятої зустрічі проєкту «Антитеза» від Souspilnist Foundation до розмови долучився мандрівник і письменник Маркіян Прохасько. Традиційно модерував зустріч журналіст і письменник, представник Станіславівського феномену Іван Ципердюк.
На початку зустрічі Маркіян зауважив, що не може назвати себе інтелектуалом. У розмові згадали про керівника української антарктичної станції Євгена Дикого, колишнього айдарівця, науковця й аналітика, завдяки співпраці з яким з’явилася книжка «Мрія про Атлантиду». Прохасько зауважив, що теперішня війна росії проти України унікальна тим, що вперше в історії світових воєн видно, хто на боці добра.
Про феномен незламної українськості
росія хоче заперечити існування українськості з аргументами, мовляв, української держави не було. Та сила українськості полягає в тому, що вона здатна існувати навіть без чітких кордонів. Навіть коли українську державу руйнували, українськість тривала. Можемо взяти таку метафору: якщо основне русло пересохло чи його засипали, то вода з нього завжди знаходить підземні, обтічні потоки і канали, а в кінцевому результаті знову виливається в цілісне русло. Ми тепер у такій точці, коли русло українськості набирає величезної сили.
У цьому сила українськості — вона не зникне зі зникненням формальних кордонів. Якщо кордон порушено, це означає лише те, що його треба відновити.
Україна як держава присутня в Антарктиді з 1996-го року, але українці присутні в Антарктиді понад 200 років. Нашої держави ніби не було, були інші прапори, але ми так само можемо претендувати на цю історію. Зараз в Антарктиді діє договір про те, що континент нікому не належить, і всі попередні територіальні претензії держав заморожені.
Претендувати на Антарктиду могли б тільки 7 держав, які встигли висунути претензії, а серед них, наприклад, претензії Австралії та Нової Зеландії, які були у складі Британії. Коли вони стали самостійними і незалежними державами, то наче успадкували свою частку Антарктиди, частку пам’яті. Таким самим чином мала б успадкувати свою частку пам’яті Україна, бо ми брали участь у російських і радянських експедиціях. Але росія, як завжди, намагається стерти інші національності, бо вони гірші, а якщо хтось досяг чогось великого, то він автоматично «руский».
Першу російську експедицію Беллінсгаузена вивчають у школі, але не розказують, що в ній брали участь українці! Не так давно почали віднаходити, відкопувати, відживлювати пам’ять про українське в багатьох напрямах. Хтось відроджує українських митців, інший — літераторів, а хтось — говорить про науковців в Антарктиді. Люди в Антарктичному українському співтоваристві вивчають материк дуже давно, і мені як автору тоді ще майбутньої, а тепер уже здійсненої, книжки треба було просто знайти те, що вони досліджують.
Мрія про Антарктиду
Моя книжка не тільки про українську Антарктиду. Здається, мені вдалося зберегти баланс — все ж таки Антарктида більше своя, потім вона чиясь і вже потім знаходимо різні сліди, зокрема українські. Я розповів про нашу станцію та науковців із перспективи України та української історії, але в центрі — цей прекрасний континент.
Коли почалася війна відчулося, що книжка стала більш актуальна. Ми чули промови путіна про те, що українців нібито придумав ленін, а потім я з’ясував, що він народився за 50 років після того, як українці були в Антарктиді. У перші тижні війни я метався, думав, за що братися, а потім зрозумів: якщо я розказую про Антарктиду, то мушу наголошувати на українському аспекті.
Антарктида — глобальна тема, яка цікавить людей у всьому світі. Читачам книжок і слухачам новин не обов’язково має бути цікаво слухати історії про Україну.
Людині значно легше перейнятися історією через окремі історичні факти у цікавих контекстах й атмосфері.
Наприклад, через серіали, фільми й художню літературу ми отримуємо знання про країни. От ми не можемо уявити, що Франції не існує. Усі знають, що Франція є, де вона, та далеко не кожен знає її географічні особливості, міста тощо. Ми чули про Францію, бо читали французькі книжки, дивилися французькі комедії, купували французькі машини чи пили французьке вино. Власне, популярна й висока культура, їхнє поширення в світі утверджує країну в якомусь ментальному вимірі — так, що неможливо подумати нібито її не існує.
Із здійсненням задуму книжки «Мрія про Антарктиду» вийшло, як у фільмі «Матриця»: коли Нео приходить до провидиці, і та йому пропонує бути обраним чи закоханим — тобто або відчуваєш це, або ні. У мене було таке саме відчуття, не зовсім раціональне — просто знав, що мені це вдасться, тобто мав віру в те, що роблю, і наснагу дізнатися те, чого не знаю. У мене була мрія, а підґрунтям стало дуже ніжне ставлення до світу.
Війна зовсім сюди не вписується. Коли читаю, наприклад, про дослідження Всесвіту, зірки, темну матерію та червоне зміщення, виникає питання: «Нащо взагалі воювати?». Через вигадку однієї чи кількох людей ціла планета, можливо, єдина така у Всесвіті, під загрозою знищення! Як це взагалі можливо? Тож з одного боку — ніжна любов до світу, а з іншого — Антарктида, яка видалася в певний момент квінтесенцією звитяг цивілізації. Я відчув порух наслідувати цю цивілізаційну тяглість. Та й усе так склалося — бажання потрапити на материк і потреба розповісти про українську Антарктиду, про яку майже ніхто не знає.
Читайте також: Холодний Київ у романі «Стокгольм» Валентина Поспєлова
Про ізольованість на материку
Я багато розповідав, що в Антарктиді немає зв’язку, абсолютна ізоляція. Коли я був на станції протягом місяця, саме тривала зимова сезонна експедиція і там було майже 40 людей, — усе одно в якийсь момент я почувався так, наче опинився на зовсім іншій планеті. Час сповільнюється, неможливо ні на що вплинути, нічого змінити. А якщо застане якась новина, на яку неможливо вплинути з Антарктиди, а повернутися можна буде тільки за рік, з’являється відчай.
Багато років говорять, що найбільший виклик в Антарктиді — це ізоляція та психологічні виклики. Якщо в тебе хтось помер чи тяжко захворів, сталася якась трагедія вдома, в Україні, а ти не можеш взяти і повернутися. Така ціна за Антарктиду, й іноді вона досить висока.
Український слід в Антарктиді
Експедиція Беллінсгаузена, до якої долучилися учасники з України, була понад 200 років тому. Вона зробила дуже багато, але материк таки не знайшла, хоча радянська пропаганда говорила інакше. Сам Беллінсгаузен був не росіянином, а естонським німцем, підданим росії. Росіяни зробили з нього великого росіянина і назвали Фадеєм Фадейовичем. Він свідчив, що не знайшов континенту, та в радянський час йому приписали скромність і сказали, що таки знайшов, тож вона мало не російська. Більше 100 років тому відбулась британська експедиція Роберта Скотта, і в ній був українець родом із Полтавщини. Про нього згадують, він добре вписався в товариство, отримав нагороду від британської корони, пожиттєву пенсію.
Уже в радянські часи ледь не третина учасників радянських експедицій була українцями, тобто їх було тисячі! Це тому, що радянські експедиції були досить великими, а в Радянському Союзі було понад 10 антарктичних станцій. Єдиний транспорт для Антарктиди виготовляли в Харкові — так звані «харків’янки», всюдиходи. Інженери й пілоти теж були здебільшого з України. Одна з останніх статей, яку опрацював перед завершенням рукопису, була про українців, учасників експедицій. Іван Парнікоза — доктор біологічних наук, який досліджує Антарктиду, наводить дуже багато імен українців, які були науковцями і працівниками станції, керівниками експедицій. І це неможливо викреслити.
Про стосунки українців із російською науковою спільнотою
Після того, як Радянський Союз розпався, країни — колишні учасники уклали договір про розподіл майна. За ним ми мали отримати близько 17% усього — це принаймні 2 станції, але не отримали нічого. Вже після того, як я написав книжку, дізнався, що у 90-х самі науковці готували станцію до передачі українцям, але росія не передала нічого.
Тож, думаю, що розбір добрих і поганих росіян треба залишити на потім, після перемоги, бо зараз це недоречно.
росія блокувала вступ України в антарктичне співтовариство, й нам довелося відмовитися від претензій на свої права. Але Британія оголосила, що хоче віддати свою легендарну станцію «Фарадей» якійсь країні, яка ще не має власних станцій. Так ми здобули станцію, яка тепер зветься «Академік Вернадський». Росіяни тоді просували такий наратив, мовляв українці отримують королівське сміття від британської корони. А насправді британцям було шкода руйнувати станцію, цінну зокрема й тому, що там відкрили озонову діру. Вони тоді збудували нову і попередня була їм непотрібна, ощадливий уряд не був готовий забезпечувати її.
Цікаво, що українці допомагали росіянам — у 90-х був такий випадок, коли під час кризи росіяни не змогли доставити на станцію Беллінсгаузена провіант на рік. Сусідні станції, зокрема й українська, скидалися хто чим міг. Очевидно, тоді стосунки були тепліші. Ось нещодавно я чув напівжартівливі коментарі науковців, мовляв, ми допомагали росіянам, а, мабуть, не треба було.
Коли я був в Антарктиді, я теж думав, що там немає політики, там усі так кажуть, але це — міф. Бо людина все-таки забирає все своє, куди б вона не їхала, — хоч на іншу планету.
На український станції буває досить багато туристів — до ковіду кілька тисяч на туристичних лайнерах за сезон, до 2014-го року серед них були й росіяни. Якось російські туристи почали говорити, мовляв Вернадський — це ж росіянин, отже й станція російська, то чому вона в України, треба забрати її до росії — типова російська логіка. Гідові сказали забрати цих людей зі станції негайно, інакше вся група піде геть. Тобто ще тоді українці мали стійку позицію, без церемоній.
Антарктичні перспективи України
Ніде правди діти, проєкт дороговартісний. Але відмовитися від дослідження Антарктиди — те саме, що й будувати будинок із чудовим фундаментом, подвір’ям, парканом, перекриттям, але не перекрити черепицею дах перед зимою. Очевидно, що тоді багато десятків тисяч доларів піде нанівець. Звісно, можна сказати: «нащо ця Антарктида, нам треба вижити, зберегти культуру».
По-перше, ми великими зусиллями здобули станцію, росія нас викинула з Антарктиди, а ми всупереч усьому маємо там «Академіка Вернадського» — історій про передачу станцій не так багато.
По-друге, вона дуже цінна, надійна і розташована в гарному місці, має багату історію. Зрештою, вона є популяризатором України серед заможних туристів. Туди приїздять науковці, митці, бізнесмени. Там був Білл Гейтс! А ще її багато років утримували, інвестували в обладнання, виросло вже два покоління науковців, які роблять дослідження світового рівня.
Так у глобальне потепління вірили не надто охоче. Дональд Трамп казав, що його, ймовірно немає, то континенти тепліють поблизу станцій, а океани — ні. Маю додати: океани поглинають третину вуглекислого газу і якщо вони перегріваються, то почнуть їх викидати й відбудуться незворотні процеси. І, власне, українці довели, що насправді океани теж тепліють.
Українці аналізують грозову активність за допомогою дослідження іоносфери, — шару атмосфери, який іонізується під дією сонця та поширює радіохвилі. Існує феномен, який називають резонансом Шумана, за яким хвиля від блискавки може обігнути цілу планету. Відповідно в Антарктиді, де немає міст і генераторів світла, можна ловити такі хвилі. Так українські вчені з’ясували, що над океанами є висока грозова активність, багато блискавок, і відповідно випаровування більше, а отже вони тепліють!
Тобто ми не просто вхопилися за дослідження Антарктиди, щоб не бути гіршими, а ми не є гіршими.
У недавній статті від «Радіо Свободи» розповіли, що країн-учасників договору, які мають цілорічну станцію й відповідно голос в Антарктиді, є близько 30-ти, Україна — серед них. Тож у майбутньому, якщо людство вирішуватиме, що робити з континентом, Україна матиме право голосу в усіх питаннях, пов’язаних з Антарктидою. Якщо, скажімо, людство вирішить використовувати корисні копалини з материка, то Україна буде теж. А якщо ми зараз усе здамо, то в майбутньому будемо поза грою.
У «Радіо Свобода» кажуть, що користь від ловіння криля, — рачків в антарктичних водах, — уже перекриває видатки на станцію. Тобто зі станцією Україна має квоти на вилов морепродуктів, компанії їх виловлюють і платять податок у казну, перекриваючи видатки. І це не кажучи про історичну справедливість бути там, про вкладені зусилля, про науку і майбутнє — не можна цим нехтувати.
Нещодавно мене запросили на експедицію до Південного полюса. Поки це лише ідея, з якою до мене звернувся Тарас Винник. Це буде не наукова експедиція. Важливо, що такі події привертають увагу світової громадськості до України. Кілька років тому Колін О’Бреді вперше повністю обійшов пішки Антарктиду через Південний полюс — і про це говорили багато місяців поспіль.
Зараз кожен знає прое Україну, і кожен крок українців буде капати в цю чашу, тож коли вона наповниться, ніхто не сумніватиметься в тому, що Україна існує і завжди існувала.
Фото надані Souspilnist Foundation
Висловлювання героя можуть не збігатися з поглядами редакції
