МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
Холодний Київ у романі «Стокгольм» Валентина Поспєлова

Холодний Київ у романі «Стокгольм» Валентина Поспєлова

Валентин Поспєлов «Стокгольм», обкладинка: Ян Кулиневич, видавництво «Темпора», 2022

У нашій реальності дедалі простіше читати антиутопії. Можливо, тому що жодна з них уже не настільки страшна? «Стокгольм» і не намагається нас налякати. Бо боятися треба не книжок. 

 

Наскільки далеке це майбутнє?

 

Автор переносить нас в умовні 30-ті XXI століття, тобто за десять-п’ятнадцять років звідси. Ми не бачимо глобального потепління, бо Київ завалює снігом по шию. Чи це ядерна зима? (Добре було б, щоб ми не дізналися, який вигляд вона матиме.) Загалом схоже на описи, які можна знайти в мережі: темно, холодно, безрадісно.

Що відбувається в такому світі? Загалом те саме: політичні ігри, релігійні фанатики, практично вимерла незалежна журналістика, хліб і видовища. Це світ, у якому все можна купити. І торік із цим ще можна було б погодитися, та тепер ми знаємо, що дещо ціни не має.

«Все має свою ціну, всі мають свою ціну. Аналітичні видання купуються, парламентарі продаються, законопроекти приймаються хіба що після великих хабарів та місяців лобізму, а президент та прем’єр-міністр — насамперед комерсанти, а не політики. Це незмінна істина, звичний алгоритм дії. Скільки не годуй глядачів серіалів та фільмів історіями про сильних духом жінок — ззовні все одно чатує реальний світ. Круговерть садизму, корупції та сексуальних збочень, у якій немає місця гендерній рівності. Немає місця можливості виявляти свої почуття».

Ми вже налаштувалися на атмосферу, час дізнатися, що відбувається в цьому сніжному Києві.

 

Журналіст(и)ка у вирі подій

 

Світ «Стокгольма» — немовби довжелезне реаліті-шоу, від якого втомилися всі: і учасники, і знімальна група, і глядачі, які не відлипають від екрану тільки тому, що хочуть знати, чим же все закінчиться. Втомлені персонажі не розуміють, що відбувається з їхніми життями і хто смикає за ниточки. Це змішане відчуття втрати контролю і водночас небажання нічого контролювати.

У романі кілька сюжетних відгалужень, які потім сплітаються в тугий клубок, який можна розуміти дуже по-різному, тому думки про сюжет можуть (і будуть) протилежними. Є фанатичні заколотники в будові, якої ніколи не мали звести (привіт, корупційні схеми!), є загадкові зникнення дітей у віддаленому містечку, є фонове реаліті-шоу «Королівська битва» (ніби «Останній герой» і «Зважені і щасливі» разом), є політична верхівка України, яка сама не тямить, що робить. Що їх пов’язує? Журналістка Мирослава, яка раніше втратила акредитацію і частину здорового глузду, але зараз може повернутися до великої гри, бо її чекають у вежі. 

«Єдина можлива журналістика — це журналістика розважальних токшоу, на яких заступники міністрів і депутати парламенту сваряться і намагаються побитися, журналістика блискучих від поту облич, які відкривають рот і постійно верзуть нісенітниці на екрані вашого телефона, журналістика — як гумова жуйка, що вже давно втратила свій смак».

 

Читайте також: «Багато граней злості». Фрагмент із книжки «Емоційні гойдалки війни» Володимира Станчишина

 

Фанатики чи пророки?

 

Зрозуміти до кінця не вийде. Мабуть, це перше, із чим треба змиритися читачеві «Стокгольма», бо книжка залишить по собі багато запитань. Зрештою, це початок трилогії, так і має бути. Одним із більш-менш досліджених, але відкритих до подальшої інтерпретації, сюжетних компонентів є купка заколотників у посмертних масках. Про їхні мотиви ніхто не знає (ага, терористи без вимог). А розповідь починається з того, що Мирослава збирається на зустріч із їхнім очільником.

«І як він тобі, цей Ло?

Навіжений хворий виродок.

З того часу її думки не надто змінилися. Все, що він каже, — гра на публіку, там немає і краплі правди. Лише спроби здаватися загадковим і приховати справжні наміри». 

Цей Ло — не просто темна конячка. Він може здатися парубком, який узяв на плечі страждання людства, або ж божевільним, який уявив себе месією. Він може бути і тим, і тим, бо «Стокгольм» — не антиутопія, яка тримається тільки за реалістичність, у ній чимало химерного, ба навіть фантастичного.

«Спочатку ми написали Біблію, намагаючись виховати в людях дисципліну та порядність, а вони витлумачили її як підставу для інквізиції та хрестових походів; потім ми дали їм соціалізм, який вони перетворили спершу на гільйотини французької революції, а потім трохи більше ніж за сторіччя, — на сталінський терор і на печі концтаборів». 

От тільки вони — це тільки видима частина того, що насувається. А що ж насувається? Як не дивно, але відповіді доведеться шукати в минулому, у минулому Мирослави, яке вона силкувалася забути і зрештою витіснила надто далеко. 

«Я відчуваю, як ми втрачаємо його любов, Ашере, як вона просто випаровується з нас, — сказав Ло. — Ми сліпі у своїх помилках.

Любов — це нав’язлива ідея, — мовив Ашер.

Усе, що ми робимо, — це нав’язлива ідея».

 

Чому роман про Київ називається «Стокгольм»?

 

Відповідь і проста, і складна водночас. У якому контексті найчастіше звучить назва шведської столиці? Травма жертви, яка виправдовує злочинця. Можливо, тому що їй надто важко впоратися з болем, і вона радше шукатиме виправдання, аніж пропрацьовуватиме та намагатиметься вилікуватися. Винна. Спровокувала. Заслужила. 

«Ми завжди знаємо, що буде гірше, що буде значно гірше. Політики повільно вбивають нас, наше життя стає все нестерпнішим від їхнього втручання — проте ми продовжуємо віддавати за них свої голоси. Ми сперечаємося, хто з них гірший, ображаємося на сусідів, котрі підтримують іншого виродка. Та все ж кожен варіант — гірший. Це стокгольмський синдром — любов жертви до злочинця».

«Стокгольм» — історія про несвободу, де персонажі навіть не можуть дотягтися до можливості, де будуть вирішувати. Вони часто і не хочуть порушувати вже звичний порядок. Їм так нормально, хоч це ненормально в їхніх умовах. Має статися вибух. 

«Дивитися те, що тобі показують — загалом все одно, що бути щасливим, отримувати безлімітне, навіть витончене задоволення від власної безсилої залежності. Потрібно було визнати, що свобода — це доволі некомфортно, а отже, вона — марнота».

Як же воно палатиме? Хто постраждає? Що ж зниклі діти? «Трилогія північних міст» потребує продовження. І краще, щоб воно вийшло якнайшвидше, бо гачків залишилося ой як багато. 

 

Читайте також: Дефіляда Києвом: відвідуємо локації з першого сезону художнього подкасту
Рубрика: Полиця, Ревю
Facebook
Telegram
Twitter