fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
«Багато граней злості». Фрагмент із книжки «Емоційні гойдалки війни» Володимира Станчишина

«Багато граней злості». Фрагмент із книжки «Емоційні гойдалки війни» Володимира Станчишина

Володимир Станчишин «Емоційні гойдалки війни», обкладинка: Олена Каньшина, «Віхола», 2022
emotsijni hojdalky cover - «Багато граней злості». Фрагмент із книжки «Емоційні гойдалки війни» Володимира Станчишина
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Зараз немає життя, яке не змінилося би повністю з початком повномасштабної війни в Україні. Але змінилося не лише наше повсякдення, а й емоційні реакції. Усе — від страху, тривоги та злості до почуття провини й смутку — проявляється настільки насичено, що інколи складно уявити, як узагалі можна дати раду цим емоціям. Бо якщо раніше в нас були певні зразки того, як поводитися в кожній ситуації, як реагувати, то зараз усі ці зразки поламані, а в голові — суцільний хаос; щодня ми бачимо речі, яких не мало б існувати в цивілізованому світі.

Будь-яка емоційна реакція є нормальною відповіддю на ненормальні обставини війни, стверджує психотерапевт Володимир Станчишин. Ми маємо право відчувати лють, маємо право хотіти помсти, ми можемо вмикати чорно-біле мислення і не відчувати при цьому провини. Ми можемо сумувати, ми можемо плакати стільки, скільки потрібно. Це книжка про емоції цивільних людей у тилу: про тих, хто залишився в Україні, й тих, які були змушені покинути свої домівки, всіх, хто волонтерить, донатить і чекає рідних з фронту, всіх, хто кожен свій день починає з новин та прокидається від сповіщень про повітряну тривогу. Ми не обирали жити в час історичних змін, але війна це те, від чого не можна абстрагуватися, тому наше завдання наразі — навчитися справлятися на своєму особистісному рівні, жити, аби перемогти в цій війні.

Володимир Станчишин — психолог-психотерапевт. З 2019 року очолює Центр психічного здоров’я «Лабораторія змін». Автор книжок «Стіни в моїй голові. Жити з тривожністю та депресією», «Для стосунків потрібні двоє» (із якою можна ознайомитись тут) та подкасту «Бо любов. Війна» на Радіо Сковорода.

Публікуємо фрагмент із книжки «Емоційні гойдалки війни» Володимира Станчишина, наданий видавництвом «Віхола».

 

Багато граней злості

 

Ненависть і злість мають багато граней. Одна з них стосується росії та росіян. Все, що ми говоримо про злість і чорно-біле мислення, — все спрямоване на росію та війну з окупантами. Ви можете відчувати стосовно цих подій і людей усе що завгодно, ви не мусите долати свою злість. Але є й моменти, коли потрібно замислитися про те, як ми виражаємо злість, і, можливо, стримати її, адже ми звертаємося з нею не лише до росіян. Ми починаємо озиратися навколо себе й до себе. Поряд зі злістю до росіян у нас є злість до співвітчизників і до себе, злість до Бога й віри.

Якщо з росіянами все однозначно, то з українцями — ні. Тут ми вже повертаємося до традиційнішої психотерапії, яка не каже про чорно-біле мислення. Ми говоримо: окей, ти можеш відчувати роздратування до співвітчизників, але тут ще варто рахуватися з деталями. Можна відчувати ненависть до мародерів і колаборантів, але до російськомовних українців в Івано-Франківську — ні; ми ставимо на паузу цю емоцію, нам треба подумати. Так, нам інтуїтивно хочеться зарахувати й цей аспект нашого життя до чорно-білого світу, але тут це правило не працюватиме.

Памʼятаймо, що за злістю стоїть багато безпорадності, страху, тривожності, яка її провокує. І коли ми відчуваємо надзвичайну безпорадність, коли усвідомлюємо, що не можемо вбити путіна, то починаємо шукати ворога серед своїх. І тут треба натискати на «Стоп». У цьому разі ми не можемо поділити людей на добрих і поганих, на тих, хто говорить українською, і тих, хто говорить російською.

Запитаймо себе: чому ми це відчуваємо? Можливо, тому, що думаємо, нібито ці люди винні у цій війні? Але тоді ми робимо те саме припущення, що й аргентинський папа, що у війні винен хтось чи щось, окрім самої росії. Проте ми знаємо: Україна не винна у тому, що на неї напала рф. Інколи, коли ми не можемо дістатися ворога, бо він надто далеко і надто могутній, ми починаємо шукати ворога серед своїх. Починаємо думати: «Якби не ви, то…». Але правда в тому, що росія напала на Україну, бо росія — «хвора» держава, якою керує «хвора» людина (вкотре наголошую, що це емоційне визначення). Крапка.

Моя особиста позиція: я за українську мову, за повсюдну українізацію, мої книжки виходять у видавництві, що друкує лише українською, я точно за те, щоб радіо й телебачення були українськими. Але це не те саме, що ненавидіти тих, хто говорить російською нині. Чи російська мова в мене особисто (не в мене психотерапевта) викликає роздратування? Так, викликає. Але мої емоції та думки не дорівнюють моїй поведінці, тому я розумію, звідки така реакція, і можу працювати з цим почуттям не в прямій конфронтації, натомість я видаю контент лише українською і якщо ви хочете послухати його, то ви слухатимете українською. Кожен з нас може працювати на ниві, де робитиме українську найкращою мовою для спілкування й стимулюватиме таким чином людей переходити на українську. Мені не потрібна ненависть для цього. Так, ця ситуація викликає роздратування в мені, адже я втомлений, розгублений від війни, мої емоції не такі причесані, як раніше, але моє роздратування — це щось зовсім інше, ніж ненависть до росіян, це моє внутрішнє реагування, що зупиняється всередині мене. Питання ненависті до своїх є дуже важливим сигналом про те, що ось тут варто зупинитися. Ми вже не толеруємо російське в нашому просторі, натомість створюємо контент українською, українізуємо ті сфери, які можемо, але в жодному разі не ненавидимо українців. Так само ми не ненавидимо своїх співвітчизників за те, що вони мають різні реакції на війну: хтось тікає, хтось іде на фронт, хтось волонтерить, а хтось ні, хтось донейтить, а хтось ні… Нам не треба ненависті, українці не винні в цій війні, й вони реагують так, як можуть зараз відреагувати.

 

Читайте також: До Дня Незалежності України: 20 ютуб-каналів про історію
Що подивитись для пошуку ідентичності: радить Ярослава Кравченко

 

Тож так, ненависть до своїх спричинена нашою безпорадністю, неможливістю вбити путіна. І коли ми не можемо цього зробити, то починаємо шукати путіна серед своїх. У якийсь момент потрібно зупинитися, бо нам є кого ненавидіти. У нас є ціла рф, агенти росії по всьому світу, нам є, з ким боротися, не треба знищувати своїх.

Ненависть до росіян — це крайня точка спектра злості.

Ми злимося на війну, Бога, світ за те, що все це відбувається з нами.

І дратуємося, коли бачимо, як хтось паркує свої автомобілі в «нашому місті», і то паркує «неправильно», звісно ж, — «у нас же так не паркують»… Ми дратуємося, бо тепер майже неможливо орендувати нормальну квартиру за доступною ціною… Ми дратуємося, бо навколо говорять мовою, яку ми ненавидимо… Ми дратуємося, бо наше життя змінилося.

На якомусь ціннісному рівні ми, звісно, розуміємо, що це неправильне відчуття, адже ми — єдина країна, і всі українці — наші співвітчизники. І звісно, вони можуть паркуватись у наших містах, орендувати наші квартири й навіть (хоч це нестерпно визнавати) говорити мовою окупанта між собою. Ми наче розуміємо це, але емоції все одно виникають, ми дратуємося, й це нормально доти, доки ми памʼятаємо, що вони не дорівнюють поведінці, доки наше роздратування не впливатиме на наші дії.

Наше життя зараз перемішало все, всі наші зразки поведінки, все поламалося, і так, ми зараз відчуваємо те, за що нам може бути соромно. Це все є наслідком кризи, яку ми переживаємо. Система довколишнього світу змінилася, і як бути в цій системі, ми поки що не знаємо. Кожен дуже насторожений, кожен дуже боїться. Ті, хто залишився у своїх домівках та містах, бояться, що їхній дім зміниться, ті, хто шукає притулку, переживають, що їх насильно асимілюватимуть у середовище, якого вони не обирали.

У нас у всіх наростає тривога, яка призводить до напруги, за якою зʼявляється злість, щоб захистити нас від цієї небезпеки. Ми стаємо напруженішими, злішими, грубіше відповідаємо, у нас більше викличної поведінки одне до одного. Тому так, ми відчуваємо роздратованість, це факт.

Я відчуваю роздратованість, але я ходжу по вулицях, усвідомлюючи, що відчуваю її тому, що втомлений, не маю безпеки, через те, що я боюся, боюся, що мій Львів зміниться назавжди і ніколи більше не буде тим містом, до якого я звик, цей страх призводить до роздратованості. І я це приймаю. Але це не означає, що я можу сказати щось на кшталт «Львів — тільки для львівʼян». Ні, Львів — це Україна, кожен, хто приїздить сюди, має отримати тут прихисток. І так ми можемо говорити про будь-яке місто чи село в нашій країні. Моя емоційна реакція не завжди є когнітивно правильною (тобто правильною з позиції мислення), вона просто є такою, якою є. І це також те, що треба в собі прийняти, але при цьому не дати розвиватися цьому роздратуванню в щось інше.

За своєю роздратованістю у цьому випадку стоїмо ми самі. Так, адже якщо за нашою ненавистю і злістю до росіян стоїть зовнішній фактор — сама росія, яка напала на Україну, то у випадку пошуку винних серед своїх за нашою роздратованістю стоїть наш страх. І саме над цим треба працювати. Наразі не всі люди легко можуть говорити українською, але ми всі над цим працюємо. Я не можу сказати, що ми маємо продовжити всі говорити тією мовою, якою говорили раніше, бо в мене перед очима постійно стоїть світлина з Маріуполя, на якій українську вивіску «Маріуполь» на в’їзді в місто міняють на російську «Мариуполь». Війна ще не закінчилася, а вони вже це роблять. Мова має значення. І окупант це розуміє краще, ніж ми це розуміли в попередні роки.

Українізація необхідна, і нам потрібна здорова злість, щоб її впроваджувати. Проте наша поведінка також формує ставлення до української, і якщо ми памʼятаємо про це, то також усвідомлюємо, що найкращий спосіб відстоювати українське — не критичні зауваження на вулицях чи в соцмережах, а плекання української і відстоювання законодавства, яке цю нашу мову захищає, бо вона потребує захисту, як наша цінність, як наше надбання, як наше уявлення про себе й про наше майбутнє.

 

Дізнавайтесь також, що читати з історії України: від сьогодення до глибини віків
Тиктор медіа

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
emotsijni hojdalky cover 150x150 - «Багато граней злості». Фрагмент із книжки «Емоційні гойдалки війни» Володимира Станчишина
«Багато граней злості». Фрагмент із книжки «Емоційні гойдалки війни» Володимира Станчишина
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter