Фантасти у своїх книжках нерідко описують війни світла проти темряви, тож ми вирішили поговорити з Володимиром Аренєвим про те, як осмислюватиме нашу війну фантастична література та які історії йому важливо розповідати зараз.
Чи пишеться фантастика під час війни? Чи змінився тон оповіді, речі, про які хочеться розповідати?
Мені здається, що якщо ти можеш хоча б на дрібку допомогти завдяки своїй фаховій діяльності, питання «пишеться чи ні» не розглядається. Нашим хлопцям і дівчатам на передовій набагато важче. І медикам. І ДСНС-никам. І тим, хто волонтерить 24/7.
Звісно, у перші дні було не до писання. Потім якось пішов у бік віршів, переважно слабких. Але написалося й чотири непоганих — їх я публікував на своїй фейсбук-сторінці.
Водночас вирішував усілякі нагальні питання: трохи допомагав дистанційно іншим, трохи займався антологією української фантастичної прози, яку запропонували укласти польські друзі. Словом, було всяке, та більш організаційне, ніж творче.
Головне: я розумів, що треба змінити нескінченне гортання стрічки новин на щогось, що нагадувало б нормальний плин життя. Бо це принесло би більше користі іншим.
Ну і от, потім поступово якось намацав ту інтонацію, яка була потрібна, і завершив нову книжку під назвою «Пан Малодобрий». Штука ж у тому, що тон оповіді мав лишитися незмінним — таким, який уже був обраний для цієї історії. Отут довелося попрацювати. Але я й сам зараз не знайду те місце, де був шов між написаним до і після 24 лютого. Не тому, що життя таке саме. Просто — ну, це такий мій фах — вигадувати історії й розповідати іншим.
Ви працюєте із циклами, з історіями, які можуть мати продовження. Ми живемо в час, коли старий світ руйнується, новий — тільки формується. Що відчуває людина, яка творить нові історії та нові світи, пише продовження довоєнних історій?
Війна змінює нашу оптику, загалом сильно міняє систему пріоритетів. Але потреба історій — різних, серйозних і смішних, — вона лишається з нами. І книжка в тому чи іншому вигляді лишається з нами, навіть якщо ми полишаємо дім.
Розповідати історії так само важливо, як і читати їх, я впевнений. Зрештою, у нас всіх зараз унікальний досвід, ми маємо навчитися його фіксувати, переказувати для інших. Свідчити за тих, хто вже не зможе промовити, бо в них відібрали це право разом із життям.
А щодо того, наскільки старі історії змінюються через війну…
Коли придумую книжку, я розумію, що напишу її не одразу. А після того її ще щонайменше пів року готуватимуть до друку. І зазвичай я намагаюсь уявити, що із задуманого буде актуально для тодішніх читачів, а що на ту мить уже застаріє. Роблю «поправку на час».
Звісно, у чомусь помиляюся — але це швидше якісь дрібниці. Зараз я вкотре повертаюся до роботи над «Драконовими Сиротами» — останнім томом трилогії «Сезон Киноварі». Коли писав перші два, «Порох із драконових кісток» і «Дитя песиголовців», мені здавалося, що місцями аж надто гротескно зображую путінську росію. А події останніх місяців показують, що реальність жорсткіша за ті мої вигадки.
Тобто треба буде десь щось трішки підправити в інтонаціях, в окремих моментах, — та всі вузлові події лишаться тими ж, якими я їх замислив у 2015-му, коли писав «Порох із драконових кісток».
Що ж до «Заклятих струн» — це не продовження, а окрема історія у світі «Скарбу» і «Меча». Здається, там практично не буде змін — загалом, як і в решті книжок, які були більш-менш продумані й чекають свого часу.
Звичайно, мені вже придумалися й нові. Одне оповідання я навіть написав. Воно називається «Туди, де буде сад» і українською вийде в антології «Моє тихе Різдво», яку уклала Ольга Ренн для «Видавництва Старого Лева», а польською — у грудневому номері журналу «Nowa Fantastyka».
Ольга запрошувала мене до цієї антології ще в лютому, і я щось там собі накидав, кілька різних ідейок — і поклав відлежуватися. А потім стало не до того. І я дуже здивувався, коли наприкінці травня Ольга написала, що збірка таки буде, і спитала, чи я в ділі. Звісно, жодна з тих ідейок нікуди не пішла. А з новин, із того емоційного досвіду, який усі ми переживали, народилася інша історія. Звісно, про нашу війну. Звісно, різдвяна і з надією.
І в той же час, виходить ваша нова книжка. «Скарбничку історій» уже можна передзамовити у «Старому Леві», а це і художня книжка, і водночас — нонфікшн про письмо. Як вдалося все поєднати? Чому важливо писати фантастичний нонфікшн?
Цю книжку я почав писати у 2017-му році, шість років тому. Концепцію вигадати було непросто, але робити черговий «порадник зі сторітелінгу» здавалося не таким цікавим. Тож я подумав, що набагато цікавіше вигадати художню історію, у якій складовою буде такий собі творчий щоденник-посібник героїні. А самій героїні він життєво потрібний, бо…
А власне — чому він їй потрібний? І коли я почав себе питати про те, що з нею сталося і навіщо їй вміти оповідати історії, — отут і склалася «Скарбничка».
Писав я книжку довго, та зрештою відклав її, щоб дописати «Дитя песиголовців». Тоді я не розумів, хто погодиться на таку авантюру: у книжки дуже заморочена верстка.
А потім чудова письменниця й редакторка Наталка Малетич спитала, чи не маю я якогось рукопису. Я чесно відповів, що от, є недописана повість, яку відносно швидко можу дописати. У видавництві прочитали початок, сказали, що зацікавлені.
Тут має бути кадр, як у кіно: «Минули роки». Бо виявилося, що це моє «швидко» насправді ж було дуже відносним. Потім ще десь із рік працювали над оформленням. Наталка не дасть збрехати: я одразу знав, що це має бути художник Олександр Ком’яхов. Хоч ми до того були дуже побіжно знайомі, але я щиро захоплювався тим, що і як він робить. Видавництво певний час шукало інші варіанти, але все було не те, — і зрештою повернулися до моєї ідеї.
А найголовніше: Сашко сам загорівся ідеєю, і це видно за результатом. А Наталія Ком’яхова зробила чудовий летеринг: від титулу до нотаток на полях творчого щоденника Урсули.
Отож маємо книжку, яка оформлена саме так, як я собі уявляв — і навіть ліпше. Схеми, графіки, підкреслення, різні листочки, малюночки на полях… Розглядати все це — для мене окремий кайф!
І так, попри те, що героїня в «Скарбничці історій» підлітка, книжку я писав із прицілом на різних читачів, зокрема й на доросліших. Її можна читати просто як фантастичну повість. Можна — як посібник із письменництва. А можна — як посібник із прикладами, якщо звертати увагу на зміст розділів і порівнювати з розділами щоденника.
Читайте також Вийти з тіні: писати фантастику в Україні
Ім’я головної героїні «Скарбнички» — Урсула — обрано не випадково? Яка роль такої перелінковки між книжками, сюжетами, літературою інших країн?
Вибір імен персонажів — це окремий алхімічний процес. Ім’я Урсули, звісно, не було винятком. Вона дуже начитана підлітка, і це в неї — завдяки бабусиній любові до книжок. Ім’я ж — данина одній письменниці, яку люблять не тільки в родині героїні «Скарбнички»…
Такі перегукування, мені здається, невід’ємна частина того, що ми називаємо культурою. Бо якщо їх відтяти, що тоді лишиться? Голий сюжет, «пішов / вистрелила / впали»?
Ми не живемо в порожнечі. Не постали з нічого. Перед нами були покоління людей, які оповідали про своє життя. Мені здається, такі перегукування — це й данина їм усім, подяка за те, що вони робили. А водночас — насичення текстів додатковими важливими смислами. Тобто перегукування ці є не просто так, вони мають бути для чогось.
Я знаю, що деякі автори прагнуть до «розінтелектуалізації» (с) української літератури. Це популярніше, бо простіше. Але мені подобається працювати, намагаючись надати книжці доданої смислової вартості. Поки, на щастя, читачів, яким це подобається, достатньо, щоб видавці й далі працювали з моїми книжками.
Наприкінці жовтня вийде друком збірка українських фантастичних оповідань польською мовою. Як її укладач ви намагалися продемонструвати тяглість фантастичної традиції в українській літературі. Отож, ми справді можемо вести відлік від Гоголя? Як ви добирали оповідання до збірки?
Якщо говорити про тяглість традиції — то ми можемо знайти її ще в «Повісті врем’яних літ» і Києво-Печерському патерику. Але звісно ж, тодішні й пізніші автори не сприймали те, що писали, як жанрову фантастику, — ну бо цей метажанр зі своїми законами виокремився пізніше,
Гоголь, безумовно, вплинув на українську фантастику — насамперед на жанри фентезі й горору. Інша річ, що вплив його був настільки потужним, що донині багато авторів намагається імітувати Гоголя, а не осмислити його творчий метод і сягнути до тих джерел, із яких він черпав.
Узагалі це окрема сумна тема: у нас досі не було жодної ретроспективної збірки, яка б демонструвала тяглість традиції. Тобто, якщо чесно, жодного багатотомника, бо там матеріалу легко вистачило би на 3‒4 добрячих цеглини (і це — якщо не брати романи, тільки оповідання, невеликі повісті та уривки).
Винятком були антології, укладені Юрієм Винничуком: «Огненний змій» і наступні, розширені й доповнені варіації «Змія» під різними назвами. Винничук зробив дуже важливу справу, але слід пам’ятати, що він любить і вміє містифікувати читачів, тож не виключено, що десь у тих антологіях трапиться і його власне оповідання, підписане вигаданим іменем.
Але ті антології переважно доходили до кінця ХІХ століття. А далі?
Маємо ще дві з половиною збірки в серії «Наші 20-ті» від Ярини Цимбал: «Останній Ейджевуд», «Атом у запрязі» і «Постріл на сходах» (остання — взагалі-то детективна, але є там і фантастичний детектив). Дуже раджу цю серію, Цимбал робить надзвичайно важливу роботу!
А от із ретроспективою по радянській фантастиці взагалі біда. Бо починається питання з правами на публікацію текстів, проблеми з пошуком нащадків-правовласників і так далі. А головне — майже вся радянська фантастика писалася з очевидним ідеологічним нАстроєм. Ну бо мусила бути такою, навіть якщо автор не сильно вірив у майбутню звитягу комунізму.
Ці твори можуть бути наскільки завгодно мистецько вишуканими чи сюжетно захопливими. Але друкувати таке в Україні у 2022 році?.. Я вважаю, що це було би щонайменше негігієнічно стосовно читачів, зокрема молодих.
Тож коли до мене в березні звернулися польські друзі, я спробував зібрати прообраз чи версію 1.0 того багатотомника, про який ми свого часу з кількома колегами чимало говорили. От тільки для зарубіжного читача я відбирав тексти, які насамперед будуть йому цікаві не як літературні пам’ятки. І робив акцент на сучасних авторах, бо їм важливіше побачити свої тексти перекладеними, виданими за кордоном. (А ще тому, що знайти спадкоємців багатьох радянських письменників навесні 2022-го було досить складнувато).
Збірку проілюстрували українські художники й художниці. Всі ми працювали безкоштовно, а весь прибуток піде у фонд допомоги українським біженцям.
Для українського читача цю антологію я би хотів значно розширити. Але тут усе буде залежати від того, хто видаватиме і яку концепцію узгодимо. Зацікавлення є, але говорити про конкретні деталі зарано. Рівень завантаженості зараз такий, що мушу рухатися в режимі baby steps. Повільно, але рухаюся.
Ви комфортно себе почуваєте в усіх жанрах чи є фантастичні території, на які волієте не заходити?
Будь-який жанр, навіть той, у якому вже писав, — це виклик. Бо ж щоразу намагаєшся зробити щось, чого раніше не робив, навіть у вже знайомих декораціях.
Мабуть, найяскравіший приклад — «Душниця». Я написав її у 2010-му році, з лютого по травень. Дуже швидко, практично набіло вигадався світ, у якому душу померлих після смерті можна зберегти в повітряній кульці. З тими повітряними кульками розмовляють, а деякі люди навіть здатні чути голоси своїх померлих.
Це була така собі шкільна повість, про наше ставлення до пам’яті про померлих. Там і друга задумана, про події за кілька років, але сталася анексія Криму, і я відклав її — щоб не вийшла надто кон’юнктурною.
І от у 2021-му повернувся в той самий світ, але з повістю «Пан Малодобрий». Дія якої відбувається не в наші часи, а десь на межі XVI і XVII століть на Шльонську (Сілезія, — ред.). І жанр тут уже інший: не шкільна повість, а історичний детектив.
Фантастики майже немає… ну, от тільки так само є міхи, у яких після смерті зберігають душі. І є кат, який просить свого сина, медика-бакалавра із Краківського університету, допомогти йому.
Часто лунає думка, що художня проза про війну писатиметься, коли ми матимемо дистанцію — часову чи хоча б просторову. А фантастика? Чи осмислюватимуть війну фантасти? Як це може відбуватись і коли?
У кожного своя швидкість осмислення і свій творчий метод, тому я би уникав узагальнень. Знаю, що деякі колеги писали фантастику про війну, напряму чи метафорично. Згадаю тут хоча би «Безодню» Влада Сорда — який, зрештою, бачив цю війну зблизька і бачить її зараз. Інший приклад — «Заколот» Володимира Кузнєцова, у якому війна осмислена не напряму, а в декораціях космічного горору.
Щодо мене — починаючи з «Пороху із драконових кісток» (2015), здається, у кожній моїй книжці війна була так чи інак присутня. Або як відгомін минулого, який раптом озивається в теперішньому (а для нас-читачів — у майбутньому) — у повісті «Сапієнси» (2019). Або як місток між подіями 2014-го року і давнім, міфологічним минулим у «Заклятому мечі» (2020). Тобто вона не завжди була основною темою, як у «Поросі…» та «Дитяті песиголовців», але лишалася важливою складовою.
Чому так? Як на мене, очевидно: бо я живу тут і зараз, і не можу не відгукуватися на те, що відбувається зі мною і з тими, хто живе поряд.
Після Другої світової Толкін написав «Володаря перснів», але він наполягав, що його книжка — не алегорія на Другу світову, де Саурон — Гітлер. Що ви про це думаєте? Про яку війну він писав? Чи напишеться щось таке ж епічне після нашої перемоги?
Толкін мав і власний бойовий досвід — бо ж, хоч і недовго, воював під час Першої світової. Цей досвід, свої роздуми про природу війни і влади, про справедливість і любов, про силу слабких він і узагальнив у своїй історії. Звісно, йому не йшлося про те, щоб створити кон’юнктурну історію, яка би паралелила події Другої світової.
Чи напишуть щось таке ж епічне в Україні? Побачимо. Історичні події — не гарантія того, що знайдеться письменник, який матиме час, натхнення, а головне — талант створити такий твір.
Зрештою, у Другій світовій воювала не тільки Велика Британія, а співставних із «Володарем перснів» творів у жодній іншій країні не написали.
Хоча заждіть! Через 27 років після публікації «Володаря перснів» один поляк опублікував оповідання про такого собі відьмака — а згодом створив «Відьмачу сагу», у якій відлуння Другої світової очевидне.
Читайте також: Елла Євтушенко: «Ця війна йде зокрема й за культуру»
Про що пишуть уже і писатимуть українські фантасти в майбутньому? На які світові тренди варто зважати?
Не знаю, про що писатимуть, а пустих передбачень робити не хочу.
Із тих книжок, які написані і які я читав, пораджу три.
«Дім солі» Світлани Тараторіної — постапокаліптичне фентезі про Крим. Сама Світлана із Криму, тож тема для неї близька й болюча. А книжка вийшла захоплива й по-своєму оптимістична.
«Зима змін» Олексія Гедеонова — історична пригодницька повість про Ольвію в облозі, коли до стін міста підійшли війська Олександра Македонського і пропонували підкоритися, бо «ми ж один народ». Редагував він її в обложеному Києві, до речі.
«Нові темні віки» Макса Кідрука — перший том амбітного проєкту, суміш наукової фантастики близького прицілу, шпигунського трилеру, виробничого роману і ще багато чого. Дія відбувається і на Землі, й на Марсі, зокрема в українській колонії. Зараз готують абсолютно шикарне оформлення книжки.
Ще чекаю на другий том «Заколоту» Володимира Кузнєцова і першу книжку нового циклу Олексія Жупанського.
Щодо намагання потрапити у світові тренди — як на мене, це шлях до вторинності й постійного відставання. Чому? Бо на той момент, коли світовий тренд стає трендом, він уже якийсь час існує на ринку.
Навіть якщо автор негайно кидається писати «у тренді» і робить це швидко (зауважте: про якість мова не йде), усе одно його книжка вийде тоді, коли мода на конкретну тему чи певний антураж почне вже згасати.
Тобто за таких умов ми завжди намагаємося наздогнати — і завжди трохи так відстаємо.
Як на мене, варто думати про власні теми, проблеми, смисли. У нас їх достатньо, правда ж?
Реакція світових зірок фантастики на війну вражає — вони підтримують Україну, у той же час ми маємо кейси, коли Джуліан Барнз не відкликає свої права з росії, а Юрій Андрухович готовий говорити з російськими письменниками. Фантасти мислять архетипами війни світла проти темряви, тому такі безкомпромісні? А висока полиця звикла знаходити скрізь відтінки і напівтони, тому менш категорична? Чи в цьому випадку узагальнювати не можна?
Я взагалі намагаюся уникати узагальнень: це такий легкий і приємний спосіб самообманюватися.
Ну от наприклад, серед фантастів є чимало тих, хто взагалі жодним чином публічно не відгукнувся на повномасштабне вторгнення: Брендон Сандерсон, Марина і Сергій Дяченки.
Є й ті, хто не прагне як слід розібратися в ситуації і в усьому звинувачує поганого Путіна, а тих росіян, яких знає особисто, жаліє. (А чи ж багато українців бажали вивчати сутність і причини війни у Сирії?..). Люди живуть своїм життям, і чим далі вони від України, тим зазвичай менше переймаються нашими проблемами.
Я зараз пояснюю, а не виправдовую їх; і це моє раціональне «розумію» не перекреслює мого емоціонального «прикро, що вони так повелися».
До слова, велика хвиля бойкотів від фантастів була викликана комунікацією з ними в перші дні гарячої фази війни. Ми з колегами писали до своїх знайомих, просили підтримати Україну, пояснювали, наскільки це важливо. А далі це вже відбувалося за принципом снігової кулі.
Що ж до очікувань, що письменники (жанрові чи мейнстримні) самі поводитимуться чітко й категорично, висловлюватимуть жорстко свою позицію… Мені здається, це від суспільних уявлень, буцімто письменники — якісь особливі. Що вони знають Вищу Істину, чомусь там здатні навчити і так далі. А вони такі самі живі люди, і серед них є різні — зрілі особистості й інфантили, нарциси і прагматичні ділки.
На щастя, є й ті, хто намагається жити згідно з тим, що проголошує у своїх книжках. Хочу вірити, що таких більше. Хоч, можливо, тут і сам не уникаю пастки самоомани.
Як розвиватиметься українська фантастика на ваш погляд? Які історії ще не написані, які піджанри — не розроблені?
Як на мене, вікно можливостей, яке відкрилося перед українськими фантастами після 2014-го року, зараз стало ще ширшим. Я сподіваюся, що ми його використаємо. Для мене це справдилося б, якби колеги рухалися в різні боки, а не за якимось спільним трендом. Чи станеться це? Сподіваюся, доживемо і побачимо.
Чільна світлина — Насті Телікової
