Ця книжка є в короткому списку «топ БараБуки» найкращих родинних видань 2021 року. Якщо коротко: вона про особливості мовного розмаїття і адресована, насамперед, підліткам. Однак і юний, і дорослий читач, і досвідчений філолог із задоволенням її прочитають. Книжка читається легко, і навіть складні лінгвістичні явища та процеси постають у ній у доступній та виразній формі.
Мова та її розмаїття
Відправна теза книжки полягає в тому, що мова — це живий організм. Вона змінюється та розвивається, вона нерозривно пов’язана з людською спільнотою, із суспільством. А спільна мова — це та, яка об’єднує людей у народ, у націю, виокремлюючи з-поміж інших народів. У такому статусі вона стає і «спільним домом для людей», що живуть у певній державі, і своєрідним культурним муром, який має захищати від ворогів і привітно відкривати брами для друзів і партнерів.
На початку книжки авторка описала та проілюструвала ключові функції мови. Серед них важливе місце відведено комунікативній, експресивній і фатичній (функція встановлення контактів, звертання уваги на себе, «підготовка» потенційного співрозмовника до сприйняття інформації, — ред.). Суть кожної із цих функцій докладно і з урахуванням вікових особливостей пояснюється юним читачам.
Спираючись на них, Анастасія Левкова визначає основні мовні об’єкти, яким докладно приділяє увагу: літературна мова, мовна норма, етапи формування сучасної української мови, лінгвоцид, державна мовна підтримка, стилі мовлення, мовний пуризм, суржик.
Але чи не найважливішим об’єктом розглядивляння у книжці стають різноманітні шари лексики: форми вітання, подяки, прощання в багатьох мовах, зменшено-пестлива та збільшено-згрубіла лексика (демінутиви та аугментативи), синонімія, пейоративи, діалект, наріччя, говір, говірка, соціолект, сленг, жаргон, арґо, питома й запозичена лексика, архаїзми, історизми, неологізми, оказіоналізми, фразеологізми тощо.
Ці питання у сфері вивчення мови постійно досліджуються та висвітлюються, але в цьому виданні їх описано для підлітків неформально і доступно, без істотного нагромадження термінології та з докладним поясненням. Це помітно неозброєним оком навіть на рівні назв розділів: «солодюцькі слова», «мандрівці й осільці», «на кожне сільце — своє слівце», «язикомова». Той, хто добре розуміється на мовознавчих питаннях, уже може здогадатися, про що йтиметься в розділі. Той, хто лише відкриватиме для себе нові істини в мовній сфері, ніби готується до їх сприйняття.
Читайте також Остап Сливинський: «З війни слова не виходять невинними»
Принади книжки та мовні смаколики
Анастасія Левкова пише про мову, вдало поєднуючи раціональний виклад з емоційними та образними засобами. І це має своє обґрунтування, адже світогляд підлітка дуже емоційний і потребує яскравих пояснень, описів, а не нудних тлумачень. Так, на думку авторки, мова подібна до людини, адже має своїх предків (прамови), має своїх родичів, що входять у групу однієї з гілок мовної сім’ї. А слова, як і люди, можуть подорожувати і, так би мовити, оселятися в інших мовах (слова іншомовного походження), або ж можуть домувати в межах рідної мови (питома лексика).
Такий образний підхід створює в книжці яскравий фон, якого часто бракує шкільним підручникам із мови, а в поєднанні з креативними ілюстраціями Олени Старанчук впливає на зорові враження, емоції та пам’ять читачів і читачок. Ця книжка, якщо перефразувати Епікура, потрібне робить неважким, захопливим і цікавезним.
Наприклад, із її сторінок можна зісканувати qr-коди з корисними покликаннями і дізнатися про українські онлайн-словники, вийти на майданчик для перекладів запозичених слів slovotvir.org.ua, що ставить за мету знайти гідну заміну чужизмам і зробити цим свій невеличкий внесок у розвиток української мови, або на карту українських наріч і говорів, або на словник несучасних українських слів Арети Ковальської із сайту «Тіні забутої Галичини».
Якщо ви ніколи не знали, як звучить специфічний закарпатський звук [ы] (неогублений голосний заднього ряду високого піднесення), то завдяки цій книжці маєте можливість його почути.
Разом із тим Анастасія Левкова спонукає своїх читачів до критичного мислення, ставлячи їм низку запитань. Наприклад, чому з наукової точки зору не можна стверджувати, що в мові є щось правильне або неправильне, але є важлива потреба встановлювати мовні норми? Або чим сленгові слова відрізняються від суржику? Чому складно перекладати фразеологізми? Чому в усіх мовах є лайливі слова? Як можна заборонити вживання слів? Подібні питання допомагають осмислити природу мовних явищ і процесів та сприяють рефлексії прочитаного.
У деяких моментах авторка апелює до читачів та їхнього досвіду, запитуючи в них, чи буває таке відчуття, що в мові бракує слів для опису чогось. Іноді — ділиться своїми враженнями, спогадами, пов’язаними з різними мовними ситуаціями. Це добре налагоджує контакт із читачами та створює атмосферу довіри.
Також у цій книжці є чимало історичних екскурсів і коментарів. Зокрема, у короткому викладі подається історія авторів слов’янської абетки і творців старослов’янської мови Кирила і Мефодія, пояснюється, чому їхня книжна мова відіграла важливу роль на українських землях. Приміром, розповідь про занепад і винищення окситанської культури у Франції слідує за розповіддю про Емський указ у Російській імперії, і це дає змогу оцінити наслідки лінгвоцидів на різних теренах і провести аналогії.
Історія про «батька сучасного івриту» Еліезера Бен-Єгуду, його родину та подвижницьку справу вражає масштабом упливу не тільки на життя євреїв, але, мабуть, і всього світу. По суті, це показовий і вольовий приклад процесу відродження мови для тих народів, чия культура століттями зазнавала дискримінації. І для юного українського читача цей приклад, який наводить Анастасія Левкова, є ціннісним дороговказом, що формує ставлення до власної ідентичності.
Невеличкий екскурс у процес формування і становлення Кримського ханства, представлений на сторінках цього видання, тісно пов’язаний із темою появи і поширення тюркізмів в українській мові та питанням корінних народів нашої країни, до яких належать українці, кримські татари, караїми, кримчаки і гагаузи. Тож виглядає цілком закономірним істотна присутність у цій книжці теми кримськотатарської мови, її особливостей, колориту її фразеології як культурної складової великої української нації.
А ще в «Спільній мові» Анастасії Левкової — купа гарних і смачнючих прикладів із творів українських письменників і цитат із наукових праць вітчизняних мовознавців: Лариси Масенко, Юрія Шевельова, Оксани Забужко, Михайла Бриниха, Галини Ткачук, Івана Андрусяка, Володимира Даниленка, Миколи Вінграновського, Максима Рильського, Павла Тичини, Михайла Коцюбинського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Івана Котляревського та інших.
Матеріал для книжки відібраний надзвичайно ретельно, влучно та повною мірою демонструє розмаїття і красу мови. Старший читач, необізнаний із молодіжним сленгом, зможе дізнатися, що означають у мовленні підлітків слова крінж, чілити, рофлити, флексити. Юний читач, який тільки починає набувати життєвого досвіду, зможе дізнатися про походження багатьох звичних слів і виразів.
До того ж у книжці є чимало цікавих фактів про мови інших народів. Наприклад, чи знаєте ви, що в мові австралійських аборигенів куук тхайоре немає слів на позначення ліво і право — замість них вони послуговуються сторонами світу? Або вам відомо, що аналогом суржику в білоруській мові є так звана трасянка, білорусько-російська суміш, утворена з двох споріднених мов? У «Спільній мові» також ви натрапите на багато прикладів, порад і завдань, які допоможуть розвинути чуття мови.
Про любов до мови і до читання
Ця книжка написана з великою любов’ю до мови. Її буде корисно прочитати і тим російськомовним українцям, хто прагне перейти в побуті на спілкування українською, але з різних причин не наважився це зробити. Тут докладно пояснюється, чому не варто боятися помилок на початковому етапі вивчення мови і чому це аж ніяк не призведе до переходу на суржик.
Її буде корисно прочитати і тим, хто, крім рідної мови, вивчає іноземні. Ви дізнаєтесь, чому варто вчити найбільш поширені мови світу, чому важливо бути знавцем «камерних» мов і чому процес вивчення іншої мови — це фактично нове відкриття власної сутності.
І ще один важливий момент: «Спільна мова» написана з великою любов’ю до читання книжок. В одному з розділів авторка наводить історію-парафразу про міністра однієї країни, який «не читає книжок та іншим не радить, бо це всього лишень розвага». Звісно ж, підготовлений читач добре розуміє, про якого міністра і про яку країну йдеться, і що це була за ситуація. І добре пам’ятає, як інтелектуальна еліта в цій країні щиро обурилася такій безвідповідальній позиції урядовця, який до того ж (яка прикрість!) був почесним президентом однієї зі шкіл економіки.
Згодом на захист цього одіозного політика, стала ціла армія прихильників і журналістів, котрі в один голос заявили, що, мовляв, міністра неправильно зрозуміли і взагалі він не те мав на увазі. Так, пригадали цю історію? І її мораль, на думку авторки, дуже проста: якщо хочеш, щоби тебе розуміли відповідно до того, що ти маєш на увазі, навчись володіти мовою! І саме для цього «варто читати, бо читання, особливо художньої літератури, добре розвиває вміння і мислити, і уявляти, і висловлюватись так, щоб тебе розуміли».
У передмові до книжки Анастасія Левкова питає: чи можна обійматися словами? По завершенню читання кожен, гадаю, знайде свою відповідь і на це питання, і на безліч інших. Наприкінці ж книжки авторка пише:
«Коли вивчаємо інші мови й поглиблюємо знання рідної, не забуваймо, що спілкуватись можна не тільки мовою, а й жестами, очима, обіймами, дотиками, усмішками, цілунками, сміхом. І — серцями».
Так, у цьому суть людської комунікації: не тільки в обміні словесної інформації, але й у почуттях, відчуттях, емоціях. А мова — це не тільки інструмент, не тільки система або живий організм, але і фактор ідентичності, досвід поколінь нації.
І насамкінець про мову і війну
У контексті змісту цієї книжки додам: під час війни, коли наша нація виборює право бути собою, рідне слово стає оберегом українських солдатів під час несення служби. Особливо при порятунку поранених бійців із лінії фронту, коли це слово дає впевненість, що вони не потрапили в полон. Українців, які щойно вибралися з окупованої росіянами території, перше почуте або вимовлене українське слово огортає такими міцними обіймами, що на їхніх очах мимоволі проступають сльози.
Як свідчать статистичні показники Національного демократичного інституту, 78 % українців після повномасштабного нападу росії почали більше спілкуватися українською. І державні органи в цей складний час мають всіляко підтримати попит на українську мову в суспільстві.
Ця війна спровокувала і появу численних неологізмів і сталих виразів: чорнобаїти, байрактарити, хаймарсити, кадирити, відкобзонити, піти услід за російським кораблем тощо. З’явилася орфографічна тенденція писати слова, пов’язані з росією, з малої літери. Подібні мовні явища Анастасія Левкова докладно описує у своїй книжціі: розділ «слова-(не)мовлята», присвячений неологізмам, окремо приділяє увагу новій українській лексиці, що виникла під час АТО.
Слово — це наша інформаційна зброя. Саме зараз українські культурні діячі, дипломати, знавці іноземних мов на світовому інформаційному фронті описують реальну картину війни, яку проти нас ведуть росіяни, і доносять її до міжнародної аудиторії.
Так, мова — це «наш дім з надійними мурами», і хто, як не, ми боронитиме його від ворога або ж, навпаки, відчинятиме його браму для дружніх представників інших націй?
